Спочатку:
На сторінку книги
Я продовжувала своє знайомство з Канадою. Спостерігала за всім, що і як відбувається навкруги. Здавалося ніби я потрапила до якогось американського фільму. Все те, що колись я бачила у будь-якому фільмі чи серіалі — тепер оточувало мене. Природа, вулиці, автівки, будинки, їжа, мова... абсолютно все до деталей.
Також побачила їхню привітність і позитив, про який багато читала. Гуляючи якось з Крісом навкруги нашого району з собаками, Кріс вітався з усіма прохожими та мав коротенькі розмови з ними. І всі пройдешні нам на зустріч люди завжди посміхалися.
— Ти знаєш цю людину? — в котре на його таку бесіду спитала я.
— Ні.
— А чого ви тоді так мило побесідували наче знаєте один одного.
— Бо в нас так прийнято. Обмінятися парою фраз. Коротенький діалог.
— І всі один одному посміхаються?
— Так! Хіба це погано? Це краще, а ніж я спостерігав у вас в Україні сумні та злі обличя.
— Чому злі?
— Не знаю. Це ти мені скажи.
— Може тому, що всі такі заклопотані своїми проблемами?
— І що? Ти думаєш у канадців немає проблем?
— Може не такі як в українців?
— А мене це повинно турбувати? Чи потрібно псувати настрій від цього іншим навкруги? Чи щось від того зміниться в кращу сторону?
— Хм. Привід замислитися. Щось є в твоїх словах.
І це дало мені привід на роздуми. Дійсно приємно коли навколо позитив та привітні люди. Може в тебе і якісь негаразди але тобі посміхнулася людина одна та інша і це як ланцюгова реакція заряджає на позитив та гарні емоції. А в нас навпаки виходить. Ланцюгова реакція негативу і не тільки на вулиці а в будь-якій організації чи магазині. Де не зайди — працівники сидять з такими сумними і невдоволеними обличчями наче їм весь світ у чомусь винен і тобі ще гірше від того стає, ще більше стресу.
Деякі дні Кріс ходив на роботу, а я чекала на нього вдома. Гралася в ігри на планшеті, дивилася серіали та фільми. А в ввечері йшли десь вечеряти чи готували щось разом. Іноді я дзвонила до дому чи сестрі у першій половині дня, бо вдома якраз був вже вечір і всі були вільні від роботи та справ. А родина як завжди зі своїми порадами та наставленнями.
— Ти ж дам дарма не сиди і не гай часу, - почала моя мама під час першого з нею відео зв'язку, - Поки він на роботі ти там приготуй щось поїсти бо прийде з роботи голодний, по прибирай скрізь. Бо він як чоловік, може не все так і добре робить по господарству, тобі як жінці видніше.
— Ну що ти ото починаєш?
— А що я не так кажу? Подивиться, що ти ледаща і нічого не робиш та ще й передумає тебе в жінки брати.
— Я сюди не на кастинг домогосподарок та кухарок приїхала.
— Ну та все одно. Це важливо для будь яких чоловіків. Всі вони люблять порядок та добре поїсти.
— Ну так він якось жив весь цей час без моєї допомоги і справлявся сам. І досить не погано.
— Ну от яка ти вперта.
— То ти вперта зі своїми стереотипами, що жінка весь час повинна щось для сім'ї та чоловіка. З твоїх слів, то йому різко набридло самому прибирати та готувати їсти і він вирішив знайти собі дружину, та ще й з України, за тисячі кілометрів. Та за всі ці витрачені гроші та час, він би винайняв дійсно домогосподарку і йому б це обійшлося на багато дешевше.
— Ну, роби як знаєш. Я тобі як краще кажу.
— Та ні, вибачайте, але в мене свої погляди та думки на це.
Після того я ще мала розмову зі своєю сестрою. Та собі почала мене повчати:
— Ти ж там дивись сильно не хазяйнуй по своєму. Бо він прожив скільки років сам, холостякував, звик до одного, а ти зараз почнеш порядки наводити і йому не сподобається.
— Так я не зрозуміла, мені прибирати чи ні!? — реготала я.
— А шо таке? — не зрозуміла вона, і я їй передала розмову з мамою на передодні.
— Ви вже там якось між собою домовтеся та потім мені розкажете, що ж мені таки робити!
— Ні, ну мама в чомусь права, але не перестарайся. Щоб не справити зворотне враження.
— Знаєте шо, дєвочкі мої. Я вас хоч люблю і поважаю але усі ваші поради залиште при собі, будь ласочка. Ми вже тут якось самі розберемося.
Нарешті я стала частиною його традиції ходити щосереди на крила з друзями. Відвідала те саме, відоме місце і скуштувала канадські крила. Ще ми сходили у кіно, відвідали величезний ботанічний сад зрізними видами рослин та квітів з різних континентів.
Я нічого не постила з тієї краси та власних фото, яких вже було безліч. Тільки ділилася ними зі своєю родиною, звітувала. Та кілька власних фото без Кріса надіслала подрузі з роботи. Також розпитала її як справи на роботі і яка ситуація з нашою нервовою касиркою.
— Та працює собі мовчки, ні з ким так і не спілкується. Начальник наш підшукує іншу вже.
— Зрозуміло.
— До речі. Я вчора стала свідком однієї розмови в нас тут, про тебе!
— Про мене?
— Так. Наша прибиральниця пліткувала з іншою жінкою. Миколайович сказав, що вона працювала у вас тут касиром ще до мене але не довго.
— А, я зрозуміла про кого ти, це Анатоліївна. Я тільки но ось вчора чи позавчора з нею у фейсбуці спілкувалася. Вона перша мені написала і спитала як справи в мене. Я їй відповіла що добре і на тому все.
— Ну то ти їй нічого не розповіла, так її в курс справи ввела наша прибиральниця. Вона все у подробицях їй розповіла. Де ти і з ким і чим займаєшся.... і як туди потрапила. Я тільки слухала та дивувалася звідки вона володіє такими подробицями.
— Серйозно? Я в шоці. Так ми при ній ніколи це не обговорювали і спільних знайомих в нас немає.
— Так. Я сама в шоці. Люди все знають.
— А Анатоліївна, теж мені, чого не спитати на пряму в мене!? Ні, пішла збирати плітки. От люди. Чого я і не хочу нікому нічого розказувати.
— Я з тобою згодна. А наша прибиральниця завжди все та про всіх знає.
— Це точно. Вона, мабуть, цим тільки і живе. Без нової плітки не засне як не дізнається або день пройде за марно, якщо не поділиться з кимось.
Під кінець мого перебування в Канаді ми та його мати зі старшою сестрою, поїхали у місцевий національний парк Банф серед скелястих гір та лісів. Я взагалі не любитель гір, але це місце мене підкорило. Навіть кримські чи карпатські гори не виглядали так велично та прекрасно як канадські. А про їхню незайману природу та тварин, які заборонено законом чіпати, я взагалі мовчу. Вони спокійно прогулюються серед будинків та поміж людей.
Зима того року була не дуже сніжною, тому річки та деякі озера були змілілими або взагалі сухими, тому спокійно можна було прогулятися по їх дну та розгледіти, що чаїлося під тими водами.
Одного вечора ми збиралися в улюблений ресторан його мами. Переді мною стала дилема одягу. Бо до цього ми ще не відвідували з Крісом жоден ресторан, тільки кафе. І в нас виник спір щодо мого вбрання.
— Крісе, підійде ця сукня?
— Яка сукня? Про що ти взагалі?
— Вдягай джинси чи спортивний свій костюм.
— Ти що! Який спортивний костюм?
— Свій, звичайний. Ти в ньому дуже сексуально виглядаєш.
— Для тебе може так. Але ми йдемо в ресторан!
— І що? Там всі так будуть вдягнені!
— Я тобі не вірю!
— Ну чого б я тобі брехав?
— Звідки мені знати? Подзвони мамі і спитай що вони з сестрою вдягатимуть.
— Джинси, я тобі гарантую!
— Та ні, це не правильно! Хто вдягає спортивний костюм у ресторан!?
— Канадці.
— Це ж ресторан!
— І що? Кожен вдягається як хоче.
— Я буду виглядати дивно у спортивному костюмі.
— Ти виглядатимеш дивно у цій сукні, повір мені. Мені немає сенсу тобі брехати.
— Які ви тут дивні виявляється. Я звісно читала про це але до останнього не хотіла в те вірити.
Я таки зупинилася на джинсах та светрі. І всі інші у цьому ресторані виглядали не краще за мене, деякі навіть гірше. Я була не те що здивована, а навіть шокована трішки. Чи то ми звикли занадто наряджатися в нашій країні, чи то дійсно життя того не варте, щоб так перейматися одягом і варто носити щось дійсно зручне та комфортне.
