Спочатку:
На сторінку книги
Я сиділа в п'ятницю на робочому місці і рахувала лічені години до відбуття. Це вже був не робочий день, а лише моя присутність на робочому місці. Колеги заздрили мені трохи адже відпочивати завжди приємніше ніж працювати.
Скоро мені подзвонила сестра з Італії зі своїми наставленнями на правах старшої сестри:
— Ти ж мені пиши і тримай у курсі подій як долетіла, як прилетіла, щоб я знала що з тобою усе добре і ти на зв'язку.
— Добре, писатиму при можливості, бо я ж буду зайнята трохи.
— Я хоч і не в захваті від змішування крові, потрібно обирати свою націю та кров...
— Так, перестань мені тут читати нотації подібного роду. Яке змішання крові? Шо ти ото городиш. Подібний тип шкіри — це моя давня пристрасть, так що нічого в тебе не вийде.
— Та я знаю що ти в нас з малечку вперта. Але хочу тобі ще додати, що я розумію, що ви дорослі і ця ваша зустріч не лише про те, щоб подивитися один на одного і за такий короткий час вам потрібно пізнати один одного у ліжку також... короче, не забувай про презервативи. Не вистачало підчепити там ще якусь хворобу канадську!
— О, господи, сестро! Я вже виросла взагалі-то! Не потрібно мене вчити, мені не 16 років.
— Ой, ти завжди будеш для мене гімно мале!
— Ну, дякую!
— Немає за що! І знай що я тебе люблю.
— Я тебе теж. Все, пока бо мені час бігти на автобус.
— Бувай!
Автобусом я дісталася до міста, а звідти винайняла таксі, щоб дістатися аеропорту. Місцевий аеропорт був невеличкий. Одні ворота на вибуття інші на прибуття. Заплутатися чи загубитися не вийде на відміну від великих міжнародних. До посадки було ще чи мало часу. Я сиділа у головному залі очікування допити свою пляшку води, бо не можна було у літак проносити і почекати доки оголосять реєстрацію, і тим самим спостерігала за іншими посадками на літак, а саме що роблять люди і куди слідують.
Нарешті прийшов і мій час. Я здала багаж на стійці реєстрації і мене направили у інший бік пройти службу безпеки перед посадкою на літак, тобто таможний контроль. Я слідувала за іншими людьми у черзі. Показала першому співробітнику мій документ та квиток. Поклала у контейнер свою сумочку з особистими речами, верхній одяг, годинник та пасок. Пройшла спокійно детектор та стала чекати доки приїде мій контейнер з особистими речами. Два працівники таможні щось тицяли пальцями у рентген екран, на якому видно вміст особистих речей. Нарешті мої речі "під'їхала" але працівник таможні не дав забрати мою сумку а спитав:
— Я огляну з вашого дозволу?
Я відповіла:
— Звісно!
А в самої аж обличчя побіліло. Що я могла забути такого викласти, що змогло привернути увагу служби безпеки? Невже моя рідка помада? Але флакон за малий для подібних хвилювань.
Доки працівник намагався справитися з ремінцем на моїй сумці та щось там копирсався на дні, в мене серце уйшло десь у п'яти. Я вже й не знала що його думати, а ті лічені хвилини чи навіть секунди здавалися вічністю. Нарешті він дістав з моєї сумки слізогінний балончик і поставив на стіл.
— Це що таке?
"Твою ж дивізію" промайнуло у мене в голові, я за нього геть забула. Він був в моїй сумці вже більше двох років, тому вже був як повноцінний довгожитель і я сприймала його як за необхідний атрибут дамської сумки. Навіть перекладала з однієї сумки до іншої без зайвих думок. Хоча жодного разу ним не скористувалася але він надавав відчуття певної безпеки навіть від того, що був присутній десь у моїх речах.
— Це подарунок від друзів, — червоніючи від сорому відповіла я.
— Я розумію. Але нащо ви взяли його до літака? Ви хочете наразити на небезпеку усіх пасажирів?
— Та ні! Я забула його викласти.
— Добре, панянко, пройдіть з нами, будь ласка, — і він вказав на сусідні двері.
Я йшла слід за ним та ще одним чоловіком, намагаючись впоратися тремтячими руками з паском на джинсах. Я не знала що зараз там буде у тій кімнаті, що вони збираються зі мною робити. Мене завели у невеличку кімнату, посадили на стілець біля столу. Чоловіки ж заповнювали якісь папери. В мене в подумках промайнуло все життя від страху та сорому. Вони питали мої дані, а саме паспорт, прописку, телефон.... В голову лізли лише самі страшні думки: "А, що як мене зараз не пустять на літак та відправлять назад. А якщо зараз десь внесуть ці дані, що я наче терористка, а потім в мене будуть проблеми в подальшому у житті і саме головне, що дізнаються якось служба безпеки з роботи і мене звільнять, бо я є небезпечною і не підходжу для роботи у банку..."
— Ось, ознайомтесь і підпишіть тут, — перервав мої трагічні думки офіцер.
— Що це? — спитала я з переляканими очима.
— Це акт про вилучення вашого небезпечного предмету.
— А що далі?
— А далі, визвемо наряд міліції та відвеземо вас у відділ.
— Та шуткує він, — відповів інший працівник, — коли побачив мої перелякані очі та побіліле лице, — Балончик ми ваш заберемо, а ви можете пройти у зал очікування та чекати на посадку.
— І це все?
— Все! А ви ще щось хотіли? Можемо вас ще тут потримати.
— Ні, ні. Дякую.
— Де ви взагалі його взяли? Це заборонений предмет для користування цивільними.
— Та я знаю, мене попереджали, щоб я була дуже обережною як його вручали. Кажу ж я геть за нього забула, бо це було так давно.
— Я бачу, що він навіть з запобіжника не знятий і минув срок придатності. Будьте обачнішою наступного разу і всього вам найкращого
— Дуже вам дякую. Обов'язково! Більше такого не трапиться
— Я сподіваюся!
Я поплентала у зал очікування де вже були інші пасажири. Мені здавалося, що вони дивляться на мене якимось осуджуючими поглядами. А мені від усієї цієї ситуації хотілося сміятися та плакати одночасно. Це ж нада такому трапитися. Більше мене бентежили думки від того, якби мене таки зняли з рейсу, то як би я цю всю ситуацію пояснила Крісові. Як я йому скажу, що я не зможу прилетіти і що я виявилося ледь не терористкою на літаку!? Я відписалася сестрі та мамі, вони з мене посміялися. Потім написала Крісові про цю пригоду. Він спочатку посміявся а потім спитав, чи справді я на стільки його боюся, що довелося вжити подібних заходів.
Доки об'явили посадку на літак, я вже трохи вгамувала свою паніку і згадувала лише з посмішкою попередні події. По переду чекали інші, не менш хвилюючі переживання та моменти. Я зайняла своє місце у літаку біля вікна. Він зрушив та почав набирати швидкість. А коли здійнявся у небо, я наче власними ногами відірвалася від землі та на швидкості полетіла до неба. Такі неймовірні почуття легкості та ейфорії наповнювали мене. Наче я летіла сама, навколо нікого, лише хмари, вітер і я... Мені дуже сподобалися ці відчуття, наче я роблю це не в перший раз і лечу десь у знайомі для мене краї...
