Спочатку:
На сторінку книги
Мені подзвонила подруга Софія, яка на цей час перебувала на західній Україні з сином. Розпитувала як в мене справи і що в нас відбувається. Я розказала їй нашу ситуацію і вона сказала, що її двоюрідний брат збирається виїжджати з дружиною та дитиною з нашого села також і вона може спитати їх чи не візьмуть вони мене з Тихіном. Через півгодини вона подзвонила знову і сказала, щоб ми збиралися і їхали до них. Вони візьмуть без проблем. Я сіла перед своїми трьома валізами, що зібрала на переїзд до Канади. Я не могла забрати їх усі, бо було обмежено місце у старій автівці. Лише необхідне для мене та Тихіна на перший час, а там батьки передадуть поштою. Я не знала, що пакувати собою брати, на який термін, що нам необхідно. Якими мізерними і жалюгідними виглядали всі ці речі у порівняні з тим, що ми зараз переживаємо. Це лише речі, які ми накопичуємо все життя, а тепер в одну мить все змінилося і нічого не варте окрім твого життя. Саме тоді я зрозуміла, що все життя накопичувала не ті цінності і надавала значення зовсім не тим речам. На швидкоруч я поскидала у валізу необхідні речі, взяла гроші, документи та свою дорогоцінну камеру і мій тато повіз нас до них до дому. Вони виявилися дуже приємними та доброзичливими людьми, готові були допомогти будь з чим. Ми мали зачекати на дзвінок від їхнього дядька, який саме був учасником боїв націй трасі до міста. Він сказав чекати, як тільки но дадуть відсіч і ті зможуть їхати.
В цей самий час мені подзвонила сестра з Італії, яка також постійно була з нами на зв'язку і повідомила, що як тільки ми виберимося, то на нас чекатимуть на території Польщі її знайомі Італійці, які готові самі приїхати і нас забрати до Італії, а інші визвалися сплатити квитки за нашу дорогу, якщо добиратимемося самі. Прочекавши кілька годин у них вдома, їм повідомили, що вони не стримали ворожі війська і ті вже дісталися міста та пруть далі. З нашого боку не було достатньо сил та зброї, щоб чинити відпір. Дорога дуже небезпечна, їхати було не можна. Тому ми повернулися назад, чекати подальших подій і інші шляхи щоб вибратися з окупації.
О третій дня до села заїхала колона ворожих танків з поліцаями для встановлення нового порядку. Вони облаштувалися на всіх виїздах з села і встановили блокпости. Ми потроху обмінювалися інформацією по всій території хто де був, щоб розуміти як діяти. Дороги скрізь були небезпечні у зв'язку з боями. Дехто ризикував та виїжджав але не всім щастило дістатися підконтрольної території України. Я не хотіла так ризикувати своїм життям та життям дитини. Тихін бігав з картою та з запитаннями де і як ми можемо виїхати. Я лише розводила руками.
До вечора ми зрозуміли, що ніхто і нічого не їв за весь день та і апетиту не було. Вся увага була прикута до телевізору та інтернету у пошуках пояснень та якоїсь інформації. Протягом першого дня нападу та перші тижні з два, в мене періодично з'являлися панічні атаки. Я була в стані шоку, розпачу, страху, несправедливості, гніву, не зрозумілості подальших дій та можливостей. Повна апатія до життя.
Навколо нашого села були розбиті всі дороги та підірвані мости, залишився лише один величезний міст до міста, де йшли бої кілька днів поспіль. Лише через кілька днів ми зрозуміли, що потрібно зробити закупи в магазині на довгий термін, бо ніхто не знав як на довго це все затягнеться та як відбуватимуться поставки в подальшому. Ми такі були не одні. Вся продукція розміталася з полиць дуже швидко і так само магазини спустіли. Через пару тижнів взагалі вже нічого не було.
Через деякий час кілька підприємців організували поставку хліба власними силами по селах. Це все було в обмеженій кількості та в певний час. Величезні черги та давки. Люди наче подуріли та оскаженіли і ладні були затоптати будь-кого і будь що. Постоявши один раз у такій черзі та ще й на морозі, я більше не схотіла того хліба і стало ще більше страшно як довго відбуватиметься таке жахіття і чи чекає на нас голод в майбутньому.
Пізніше деякі власники магазинів налагодили поставки з Запорізької області на свій страх і ризик. А потім почалися поставки з території Криму. Без продукції магазини були десь тижні три. Я оформила собі карту в онлайн кабінеті приват банку і Кріс міг мені скидати гроші, щоб ми могли купляти продукти та поповнювати інтернет. Ціни зросли різко в тричі.
Напочатку березня я отримала нарешті листа від міграційного офісу про те, що наші паспорти потрібно надіслати на вклеювання візи і відведено на це лише тридцять днів. Шляхів виїзду так і не було. Ніяких коридорів для евакуації ніхто не організовував. Мої очі не висихали від сліз ні дня. Кріс звернувся у міграційний офіс з нашою проблемою і пояснив, що на даний момент я не можу виїхати бо знаходжусь в окупації. На що отримав відповідь, що у зв'язку з подіями в Україні, усім українським заявника було продовжено строк терміном на один рік. А також могли звернутися до будь-якого консульства Канади у Європі для вклеєння віз в паспорти. Тобто, у нас був рік на те, що вибратися з окупації та мігрувати до Канади. Хоч ці новини тішили нас. Залишилося лише знайти шляхи виїзду.
Згодом почали організовувати перевезення але по неймовірним цінам. Я не квапилася і чекала підтверджень того, що люди дісталися безпечно. Тільки і було чутно в новинах про розстріляні колони цивільних, які намагалися перебратися на підконтрольну територію України шляхами поміж бойових дій, які не вщухали ні на день. А також скрізь були ворожі блокпости, які поводили себе як їм хотілося. Могли забрати речі, які їм сподобалися, затребувати додаткової плати за перетин посту, влаштували фільтраційні табори для людей, досконало перевіряли особисті телефони на наявність підтримки України чи взагалі чогось українського і за що можна було потрапити на "перевиховання" а то і позбутися власних документів. В деяких фільтраційних таборах навіть розлучали дітей з батьками. Така інформація мене аж ніяк не тішила. Я весь час була у пошуку будь-яких перевізників чи людей хто міг виїхати та взяти мене з Тихіном. Але ніхто нікуди не збирався з моїх знайомих але на всі мої запитання, ніхто з них нікуди не збирався і всі ладні були чекати. Тільки потім через деякий час ці самі знайомі вже постили у соціальних мережах, що знаходяться за кордоном чина підконтрольній території.
У квітні місяці нас відключили від мобільного зв'язку та інтернету. Кілька днів я не мала зв'язку з Крісом і з зовнішнім світом. Я вже уявляла як вінтам сходить з розуму і не знає чи живі ми ще. Коли з'явився зв'язок на одному з операторів, до мене додзвонилося сестра з Італії, яка весь час намагалася з нами зв'язатися. Я зі слізьми на очах продиктувала їй номер Кріса та попросила написати, що з нами все гаразд і лише немає зв'язку. В мене був шок і паніка від усіх подій. Я не знала чого чекати далі і на скільки вся ця ситуація погіршуватиметься. Кріс в цей час також дуже переживав і перебував у стресі. Знову ті самі події повернули його в минуле. Знайшов кохання життя, а тут війна. Втрати все знову він ніяк не хотів і задавався питаннями — Чому знову!?
Дехто почав виїжджати через Кримський міст по території Росії до Європи. Я дуже боялася цього шляху бо по перше цей кордон не був признаний ніде в світі і могли виникнути проблеми в подальшому по друге це було небезпечно заїхати у "логово" не нормального та неадекватного народу, які вже себе проявили як могли не з кращої сторони. А ще ми дізналися, що виїхала моя сусідка, яка ніде не збиралася виїжджати також коли я її питала, своєю машиною через територію Росії і мали допит від працівників фСБ на кордоні. Допитували навіть дітей окремо від батьків.
