Спочатку:
На сторінку книги
Згодом нам поновили інтернет а мобільний зв'язок ні. Робити покупки в магазин і для мене стало не можливим, так як не було інтернету і я не могла перечислити кошти на термінал як це було дозволено раніше. А в наявності фізичної картки в мене не було. Я йшла з магазину і плакала. Все ставало дедалі гірше. На нашій території не було боїв та краще від того не було. Усі знаходилися наче у в'язниці на вільному поселенні. Обмежений у часі, у пересуванні, у тому що ти кажеш і робиш. У будь який час могли навідатися вояки з перевіркою будинку, документів та телефону. І якщо їм щось не сподобається то потрапиш до поліцейського відділку на жорсткий допит і не факт, що ти вийдеш звідти. Могли відібрати якесь майно, конфіскувати без пояснень. Розмовляти навіть українською мовою не можна було. Постійно над селом літали ракети, які збивали збройні сили України. Іноді це траплялося так низько, що здавалося наче шибки повилітають. Одного разу так в вечері над нашим подвір'ям і трапилося, я якраз спостерігала у вікно на небо коли збили чергову ракету і вибух був на стільки потужний, що я ледь не впала з того вікна, дуже злякалася від неочікуваності аж руки трусилися та калатало серце. Від чого отримала психологічну травму і почала боятися блискавки і грому. Я просто божеволіла від страху та паніки, мала істерики в момент коли був штормі не могла нічого вдіяти.
На початку червня у переписці з друзями я дізналася, що вони півтори місяці назад виїхали з нашого села разом з іншими знайомими через перевізника з Криму по території Росії. Дісталися дуже безпечно та без проблем. Я взяла у них контакти тих перевізників і зв'язалася з ними, щоб дізнатися подробиці та чи можливо вивезти мені з трьома валізами. Бо у багатьох перевізників були обмеження на кількість валіз або їх відсутність взагалі. Я не могла залишити речі бо мігрувала у іншу країну на завжди. І в цих трьох вже валізах, з попередніх чотирьох, було усе моє життя з Тихіном.
— Так ми заберемо вас без проблем з вашими валізами. Але тільки іноді на кордоні Європи є обмеження по 23 кілограми на валізу та одна валіза на людину.
— А може я когось попрошу, хто буде з невеличким багажем взяти на себе один мій багаж.
— Можна і так.
— А коли у вас наступний рейс?
— Післязавтра якраз група збирається. Молода пара та жінка з дитиною. Вас прям приїдуть до дому заберуть. Ваші ж місцеві та передадуть на кордоні іншому перевізнику, там з ними і розрахуєтеся.
— О класно. Можна я подумаю до вечора? Це так швидко та неочікувано.
— Звісно.
Я була шокована. Так швидко я не планувала цю поїздку. Тихіну потрібно купити нове взуття, якісь кросівки чи сандалі, бо мав лише минулорічні потерті шльопанці, з іншого усього він виріс. Та постригти його потрібно було. Налаштуватися морально для цієї подорожі. Я не знала, що мені робити. Але заспокоювало те, що багато хто вже скористалися послугами цього перевізника та в безпеці зараз перебувають за кордоном. А мені сидіти і чекати не було часу. Тому я погодилася. Так мабуть мало статися і склалося як мало бути само собою. Я повідомила Кріса, що виїжджатиму цим шляхом і триматиму його в курсі всю подорож. Усі мої рідні та родина Кріса переживали за цей шлях, тримали за мене кулаки та молилися.
Я залишила батьків на своїх сусідів з проханням доглядати їх та допомагати. Розцілувала в ранці свою кицюню, сказала, що я її дуже люблю і вибачилася, що залишаю її. Тварині, як людині, не поясниш де поділася твоя власниця і, що вона вже не повернеться ввечері до дому, а в ночі не відкриє тобі вікно, коли та проситиметься в середину спати.
Нас: (Я, Тихін; Молода пара, Жінка з дитиною та літня жіночка, що вирішила їхати в останню мить) довезли до кордону і дали координати іншого водія з автобусом, що чекав на нас на іншому боці прикордонної служби. Прикордонники переглянули наші валізи, документи, дали заповнити декларації та відпустили. Нашими водіями були представники кримських татар з мініавтобусом на російських номерах. Тому ми без проблем проїхали усю ворожу територію, ніхто на с не зупиняв та не перевіряв документи додатково.
