Спочатку:
На сторінку книги
Вже закінчилися мої виплати по безробіттю. Від такого довгого очікування та невідомості у майбутньому, вирішила влаштуватися на роботу. Але у зв'язку з тим, що село було мале та кожен знав все та про всіх і мою ситуацію в тому числі, шанси знайти роботу були нереальними. Всі знали, що я маю скоро поїхати тому ризикувати та витрачати свій час ніхто не хотів. Я висіла у повітрі у всіх сенсах життя. Ні роботи, ні грошей, ні просування справи... життя наче було на паузі.
Після проходження медогляду ми вже нарешті підбадьорилися. Згідно офіційних строків, нам залишалося максимум два місяці на отримання листа з вітальним буклетом Канади та запрошенням на вклеювання візи. Вже на новий рік ми планували бутив Канаді та зустрічати його разом.
Пройшло вже три місяці, а ми так нічого не отримували. Міграційна служба наче знущалася з нас. Два роки після одруженнями ніяк не могли возз'єднатися. Одна за одною світові проблеми втручалися в наш процес. Я вже сама по троху почала зневірюватися та втрачати надію, про свій переїзд до іншої країни і щасливе сімейне майбутнє. За останній час мене в житті вже нічого не тішило. Я набрала трохи зайвої ваги, хоча не їла багато, мабуть від перебування у стресі весь час. Ночами дивилася серіали та читала книжки, а потім спала до полудня. В мене не було бажання займатися навіть своїми фотосесіями. Я нічого не планувала тане готувала.
Коли на початку грудня надійшов новий лист з запитом на підкріплення нових документів: поновлення документу з поліції про відсутність кримінального досвіду та докази того, що ми й досі у відносинах та спілкуємося. Навіть міграційна офіцери засумнівалися у великих строках нашого роздільного проживання. Та хіба то була наша провина?
Я замовила терміновий документ з нотаріальним перекладом і підготувала листа з поясненнями чому так довго мине разом з прикріпленими скрінами нашого спілкування у різних чатах та листуваннями на свята від його родини. Це були якісь тортури та знущання для нас. Здавалося тому процесу не буде кінця і краю. Я перевіряла електронну поштову скриньку на наявність листів від міграційного відділу двічі на день.
Весь цей час зі мною була моя улюблена киця. Вона не відходила від мене. Особливо вночі. Приходила спати з вечора, навіть не просилася до туалету і спала досить довго зі мною. Іноді батьки навіть приходили забирати її поснідати до інших котів, коли не могли догукатися. Янасолоджувалася її присутністю, так як знала, що не зможу її забрати з собою, бо вона вже була старенькою для перельотів та мала не виліковну хворобу вушок. Тому останній новий рік влаштувала фотосесію разом з нею на згадку.
Після нового року у середині січня, нарешті отримала листа з привітаннями та першими кроками у Канаді при прильоті. Це вже все змінювало. Передостанній документ, від якого можна вже було пакувати валізи та щось планувати. Це означало, що максимум півтори місяці і я маю надіслати наші паспорти на вклейку візи, а там і купувати квитки можна. Тобто квітень чи травень ми можемо вже провести в новій країні. Усі наші довгі страждання та розлука майже скінчилися. Залишилося потерпіти ще зовсім трішки. Саме страшне очікування лишилося позаду.
Весь січень та лютий місяць усі почали обговорювати можливий напад Росії на Україну. Це була тема номер один по всьому світу. Одна я не вникала у ті нісенітниці, бо перебувала у стресі та мала зовсім інші проблеми. Не дивилася телевізор. Наче жила в іншій реальності. Кріс кілька разів мені писав на цю тему, що Америка на повному серйозі обговорює цю ситуацію. Його друзі та рідні також весь час турбували його цим питанням, хвилювалися що в нас відбувається. Я усіх заспокоювала і прохала не метушитися бо ми в цій війні вже жили вісім років. Я жила на кордоні з Кримом і вже за цей час скільки разів збирали валізи, що звиклися з цією ситуацією. Вісім років нічого не відбувалося, лякали нас та годували казками і раптом вирішили напасти знову та далі!? Ніхто не хотів вірити у ту маячню.
О четвертій ранку 24 лютого я прокинулася від того, що почула кілька глухих вибухів десь в далині, в стороні кордону. " — Знову не там курять!?" — подумала я. Таке рідко але іноді траплялося. Тому звикнувши до подібного, я просто перевернулася на інший бік та продовжила свій сон бо знову пізно лягла спати від перегляду улюбленого серіалу. О п'ятій ранку мене розбудив вже дзвінок від двоюрідної сестри:
— Аріна, збирайте швидко речі, документи та виїжджайте з села! Росія напала на нас, вже прорвали оборону кордону на нашій території!
— Шо серйозно?
— Так!
— А я чула вибухи в ночі...
— А куди? Як? Шо? А ви де?
— Виїжджайте доки ще можна та пересидите десь тиждень, другий доки не вщухне все. Бо ми вже в Херсоні! — ніфіга собі подумала я. А чому нас з Тихіном не забрали? Чому так пізно подзвонили коли самі вже так далеко?
Я побігла до батьків, мамі в цей час дзвонила сестра з тими самими новинами. В мене почалася панічна атака і я довго не могла її вгамувати. Ми не знали шо робити і куди їхати. Тихін проснувся сам від нашої метушні. Я пояснила йому, що відбувається але так щоб не травмувати його. Я вдяглася і сіла на ліжко. Взяла до рук телефон і вирішила написати Крісові.
— Любий, на нас напали. Зараз йде бій зі сторони Криму.
— О господи, ні!!!! Знову! А я ж тобі казав, а ти не вірила! Що за дежавю.
— Не панікуй, з нами все добре. Бої йдуть далеко за селом. Ми зараз намагаємося щось придумати як вибратися у безпечне місце нам. Батьки не хочуть полишати будинок, а от нас би з радістю десь відправили.
— Я знав! Я знав! Чому я не наполіг на тому щоб ви виїхали передчасно на деякий час. Дідько!
— Все буде добре з нами! Це скоро мине. Постріляють зараз і заспокояться.
— Дай бог. Але я сумніваюся, що то скоро закінчиться. Тримай мене в курсі подій.
— Обов'язково!
— А я саме збирався спати. Та тепер яке там.
До сну вже ніхто не повертався. Начало світати. Ми повиходили на двір. Вибухи вже було чутно дуже близько. Здригалася аж земля та будинки. Бої йшли по трасі за селом, яка прямувала від Кримського напрямку до міста. Виїжджати було небезпечно бо мали одну дорогу, на якій саме зараз йшов бій. Над нашим подвір'ям почали пролітати якісь об'єкти схожі на літаки але дуже маленькі та виглядали по іншому. І ми зрозуміли, що то ракети. Вони летіли у різні напрямки і досить низько, що запросто могли зачепити багатоповерховий будинок на своєму шляху. Замість того, щоб десь сховатися ми перебували на власному подвір'ї і роздивлялися та прислухалися до того, що відбувається. Всі були у стані шоку. О сьомі ранку по нашій вулиці вже промчали два бронетранспортери з солдатами на борту. Це вже була ворожа техніка.
