Спочатку:
На сторінку книги
Політ відбувався не довго. Не встиг літак здійнятися у небо і набрати швидкості, як вже оголосили посадку. Лише сорок хвилин і я вже була у Києві, для подальшої пересадки на літак до Львова. Очікування між літаками відбувалося набагато довше ніж сам переліт. На дворі вже було доволі темно коли я йшла на посадку літака. Нас зареєстрували та відправили десь у коридор чекати на автобус, який відвезе нас до самого літака. Так відбувалися внутрішні перельоти. Я спостерігала за іншими людьми, мені було цікаво куди вони всі можуть летіти і з якою цілю всередині України між містами. Адже, квитки були не дешеві, як на мене. Як би не Кріс, я б ніколи не використала цей вид транспорту, навіть якщо це і було на багато швидше. Більшість людей летіли у бізнесових справах, обговорювали робочі моменти по телефону, працювали за ноутбуками.... Лише я одна, зірка, лечу на зустріч з іноземцем. Я собі уявляла, що якби у селі вже дізналися про те місцеві пліткарки.... боже милосердний, оце так тема для обговорення, така незвична для нашого села. Та ще й хто!?Аріна Білоброва, яка розвелася з попереднім чоловіком з невідомих для місцевих "мадам" чоловіком. Ні, він звісно розказав по селу усім моїм знайомим та друзям, що то була моя провина, і що я не приділяла йому належної уваги, а займалася лише дитиною, як та народилася і господиня була ніяка і взагалі, як він міг жити весь цей час зі мною... і це лише те що, мені особисто люди в очі казали, а що там було ще, я не знаю. А я все дивувалася спочатку, чому то багато спільних знайомих перестали зі мною спілкуватися. То я просто не знала, що я така погана, так люди мені розказали пізніше. А як казала одна покійна сусідка моя: " — Я не чула жодного разу, щоб ви скандалили і вже розбіглися? Так тихо!?" От воно як буває! А я й не знала, що так потрібно робити. Не правильно я вчинила, з розсуду оточуючих.
Літак нарешті здійснив свою посадку у Львівському аеропорту. Писати Крісу не було сенсу, бо він не мав інтернету. Я знала, що він вже чекає десь біля виходу. Мені залишалося забрати лише багаж та вийти йому на зустріч. Але його, як на лихо, чомусь затримували. А коли нарешті наш багаж прибув з літака, моєї валізи все не було. Я розуміла в цей час хвилювання Кріса, який реагував на кожного пасажира, що виходив із зони прибуття.
Нарешті і моя валіза з'явилася на стрічці. Було важко не впізнати свій бордовий маленький кейс на фоні усіх чорних дорожніх валіз та сумок. Я забрала свої речі та рушила у напрямку виходу. Ще кілька кроків і ми зустрінемося віч на віч, персони по переписці з вайберу, що відомі один одному лише з фото, а відчуттями наче споріднені душі, що колись втратили зв'язок між собою.
Коли вийшла в основний зал, там був цілий натовп людей, що чекали на своїх пасажирів літака. Я швидко пробіглася очами у пошуках знайомого обличчя та не зупиняючись, йшла у напрямку виходу. Нарешті, у самому кінці натовпу, я побачила високу статуру у джинсах, сірому блейзері та кепці з козирком на потилиці і як завжди, привітна посмішка на обличчі.
— Ну, привіт, Арінка!
— Привіт, мій любий друже! - він взяв мою валізу і ми рушили у бік виходу.
— А ти вже і не такий прям величезний як я собі уявляла, — на низькій підошві я була якраз по рівень його плечей.
— А ти навіть краща ніж на фото.
— Дякую. Де наш транспорт?
— Чекає на нас на вулиці.
Ми, посміхаючись один одному, пішли на вихід до автівки. Хоча я і сама винайняла цього таксиста але перед тим як сісти, впевнилася, що машина порожня і на мне ніхто там не чекає з сюрпризами. Ми сіли на задні сидіння разом, а водій повіз нас до наших апартаментів. Трохи побалакали з водієм та пошуткували бо він назвав Кріса моїм чоловіком. Потім надав свою візитівку як туристам, на майбутнє якщо ми ще плануємо користуватися таксі.
Будівля з квартирою виявилася у центрі міста, поруч з площею ринок, як я помітила пізніше. Дуже вигідне розташування. Ми піднялися старими дерев'яними і, на мою думку, небезпечними сходами на другий поверх. Кріс запропонував мені увійти. Я спочатку зазирнула в середину, чи не чекає там хто небудь на мене. Я все ще була сповнена страхів та обережності. Та коли я впевнилася, що квартира пуста, то трохи розслабилася але лише трохи. Бо хто його знає, може та вся банда прийде пізніше, може навіть наступного дня. Це була двокімнатна квартира: з коридру в ліво йшла маленька кухня та з неї дуже маленька ванна кімната з вбиралнею. Прямо по коридору йшла вітальня з диваном, що розкладався у ліжко (його Кріс і зайняв), крісло зі столиком, камін та телевізор, що висів на стіні. З цієї вітальні в ліво були двері до іншої кімнати з меншим ліжком, гардеробною та столик із дзеркалом, спеціально для дівчат.
Ми вирішили відразу йти вечеряти, бо Кріс був дуже голодний і з нетерпінням чекав мого прибуття. Ми пішли до найближчої бургерної, що знаходилась неподалік нашої квартири, на розі двох вулиць. Ми майже не користувалися перекладачем. Розумілися на пів слова лише кількома фразами.
— А в тебе вже й не така погана англійська як я очікував, — зауважив Кріс.
— Дякую, але мені все ще важко. Дуже малий словарний запас.
— Нічого, все добре. Ти молодець.
Ми повечеряли і повернулися до квартири. Було вже досить пізно. Він відразу презентував мені подарунки.
— Це солодощі канадського бренду, що ти замовляла мені.
— Дякую.
— А це планшет для тебе, щоб ти не псувала свої очі в телефоні.
— Ого, дякую.
— І ще сережки. З чорним діамантом як я і серебро — світле як ти.
— Ой, мені так приємно. Дуже дякую тобі.
— Мені приємно, що тобі подобається.
Я прийняла душ після тривалого дня. Ми ще трохи поговорили поки я розібрала речі а потім ми відправилися спати. Наступного дня на нас чекав продуктивний день з прогулянок та ближчого знайомства. Але перед тим він дав мені плаги для вух у випадку якщо він сильно хропітиме і я не зможу спати. Я на те лише посміялася у відповідь і відповіла, що все буде добре.
