Раді Вас бачити!

Десь за пару тижнів до моєї відпустки, одна співробітниця, а точніше касирка Галина, повідомила, що їй потрібен один вихідний день для святкування дня народження її племінниці, який проходитиме у іншому селі. І цей день припадав якраз на час моєї відпустки. А так як касир в нас був один, то за посадовою інструкцією, я мала підміняти головного касира на час його відсутності. Керівник їй повідомив, що це не можливо. Він не може ніяк закрити єдину касу на весь день і тим паче, що вона прекрасно знала, що моя відпустка вже давно запланована та погоджена також вищим керівництвом у письмовому вигляді. І відізвати мене з відпустки буде не можливо, так як я знаходитимуся поза межами країни.

     Вона майже не щодня дратувала цим керівника в надії, що таким чином зможе на нього вплинути та змінити ситуацію.

— Галя, досить вже підіймати цю тему! Я тобі вже чітко сказав, що це не можливо. Пропустиш той день народження, нічого не станеться з тобою. Печінку вбережеш зайвий раз, — не витримав він одного дня на чергове її "ниття" з ранку.

— Я не можу пропустити перший день народження моєї єдиної племінниці.

— А я не можу закрити єдину касу в банку заради твоєї племінниці. Які до мене претензії? Чому твоя родина заради тебе не перенесе святкування на вихідний день?

— Бо не можна переносити дні народження на інший день, тим паче діткам.

— Ой, звільни мене будь-ласка від цих забобонних балочок. Іди працювати. Вже почалися години прийому.

— Галя, припини себе так поводити! Ти була попереджена про мою відпустку ще два місяці назад. Білети вже оплачені і все сплановано. В тебе є зайві дві тисячі доларів для перенесення мого літаку? Чого ти добиваєшся? — вже підключилася я до розмови, бо всі були присутні у кабінеті керівника на той час.

— Раз так, тоді я звільняюся! — вона поклала ключі від каси і вийшла.

— Іди працюй і не влаштовуй мені тут концертів! — крикнув їй вдогін Олександр.

       Але вона нікого не слухала. Зібралася собі з речами і поїхала геть. Ми стояли усі посеред банку з округлими очима і переглядаючись один на одного, намагались зрозуміти, що щойно відбулося. За дверима вже стукали клієнти, показуючи на годинник, що робочий час вже розпочався і час відчиняти двері. Олександр наказав відкрити двері та приймати людей убудь-якому випадку. Банк має працювати, а він подбає про інше. Та на жаль, вся ця черга була до каси. Я не могла сісти приймати їх, бо за банківською процедурою мала відбутися передача коштів від головного касира, який просто покинув своє робоче місце. Керівник намагався поговорити з нею по телефону та вона не відповідала, просто відхиляла його дзвінки.

— І що нам тепер робити в цій ситуації? Як бути? — хвилювалася я, що моя поїздка вже на грані зриву і ми за рано раділи.

— Не переживай, поїдеш у свою Канаду. Перебіситься зараз і повернеться. При наймні їй потрібно відпрацювати два тижні якщо вона і напише заяву на звільнення, хоча я в цьому сумніваюся. А як ні, то мають надіслати нам когось з міста.

— Яка її муха вкусила?

— Не знаю. Сам в шоці.

Через деякий час у кабінеті керівника пролунав дзвінок.

— Саша, що сталося, чого Галя вся заплакана приїхала до дому?

— А вона вам не розповіла? Я чесно кажучи сам не знаю. Влаштувала мені тут концерт, кинула ключі на стіл і полишила робоче місце.

— Ну ти ж розумієш, що вона в мене чутлива та іноді на нервах і до неї потрібен підхід.

— Ну про який такий підхід ви говорите?! Тут не дитячий садок та їй вже під тридцять років скоро. Знаходьте ви підхід і вертайте на роботу. Так не робиться. Клієнти чекають на касі. Що я маю їм казати? Що касир сьогодні без настрою?

     Після цієї розмови вона таки повернулася в банк але ні з ким не розмовляла і небула вже такою дружньою та привітною з усіма. Весь колектив став для неї ворогами на рівному місці. А також, повідомила щоб шукали їй заміну.

 Моє життя стало більш цікавим та насиченим подіями за останні шість місяців, а ніж кілька попередніх років з моменту розлучення. Вже назрівала ціла історія на фільм драму чи навіть серіал не тільки в особистому житті, бо додалися скандали та інтриги на роботі. А це ж ще все село було не в курсі останніх подій та свіжих новин.

     А я вже вкотре взявшись за валізу, прямувала на зустріч своїм новим пригодам чи то продовженням старих. Поїзд мчав мене у напрямку Києва до аеропорту Бориспіль на літак Київ — Торонто. Так мені було зручніше без поспіху дістатися до точки прибуття та мати додатковий час у випадку виникнення не стандартних ситуацій. Що для мене вже було не здивуванням.

      Я підійшла до стійки реєстрації на літаки, що була прямо при вході у аеропорт, щоб дізнатися де я можу зареєструватися на свій літак і куди мені потрібно прямувати.

 — Зареєструватися і здати багаж ви маєте саме тут, а потім пройдете через службу охорони та митницю на другий поверх в очікування вашого літака.

— О, класно. А можна мій багаж зареєструвати відразу до конечної зупинки і при пересадці не тягати його знову?

— Звісно я можу це зробити але Торонто — це міжнародний аеропорт і валізи будуть направлені на догляд у будь-якому випадку. Тож вам таки доведеться знову його реєструвати.

— Дякую за пояснення, — от мені ще одна головна біль та додаткові нерви з пошуками напрямку та ще й на іноземній мові. Мене й так вже Кріс попередив, що аеропорт Пірсон в Торонто дуже величезний і на наступний літак до його міста необхідно буде доїхати на потягу як в метро в середині ж самого аеропорту. А ще при приземлені потрібно буде відразу самостійно зареєструватися на стійці реєстрації, де потрібно відповісти на кілька питань та роздрукувати папірець для митників, з якими також доведеться спілкуватися обов'язково персонально. І все ж на англійській мові. Це заставляло мене дуже нервувати. Та ще мені головна біль.

  Після реєстрації я попрямувала на догляд. Вже не було таких хвилювань, бо я кілька разів перевірила кишені та вміст своєї сумки на наявність заборонених предметів до літака. А потім митний догляд. Не знаючому але він для мене був самим страшним. Я боялася, що працівник митної служби обов'язково знайде щось зараз, щоб розвернути мене назад. Бо мені все ще було важко повірити в реальність моєї поїздки і щось мало відбутися, щоб цього не сталося. Та працівник віддав мені паспорт і побажав гарного польоту.

       Я пройшла в зал очікування, знайшла місце посадки на мій літак і сіла чекати. Але попередньо вирішила собі купити хоч води та щось перекусити до відправлення. Бо з вокзалу я автобусом відправилася відразу в аеропорт ніде не затримуючись. До літака було ще кілька годин, а коли там годуватимуть і чи годуватимуть взагалі я не знала. Вивчивши ціни у зоні Duty Freeя обмежилася лише пляшкою води на пів літри та один пряник, які коштували як порція обіду у кафе.

     Випивши пігулку заспокійливого, я сиділа в залі очікування та спостерігала за іншими пасажирами, які то відбували то прилітали з інших напрямків. У кожного в них була своя доля, історії та причини перебування тут. І я, сільська принцеса на видані, що їде на оглядини до заморського принца.

 Нарешті, о третій годині, підійшов і мій час для посадки на літак. В нас ще раз перевірили паспорти якась служба. І розглядали паспорти та відповідні вклеєні візи під лупу у буквальному сенсі слова. У одного з пасажирів передімною, ледь на смак не скуштували папери але таки віддали паспорт.

     Я сіла на своє місце біля вікна. Відзвітувалася в останній раз усім перед відбуттям і налаштувалася на довгий політ в чотирнадцять годин. На сидіннях були прилаштовані екрани де можна було пограти в ігри чи подивитися щось з фільмів. А також зарядити телефон. Алея насолоджувалася краєвидом з вікна, особливо коли літак набрав висоту та ми опинилися над хмарами. Наче і нічого цікавого але мені здавалося, що ми десь серед солодкої білосніжної вати, які нагадують деякі фігурки. А найцікавіше було спостерігати коли ці хмарки підчас заходу сонця залилися золотаво-помаранчевим кольором. Так і хотілося вистрибнути з вікна та пробігтися по них босоніж, щоб відчути ту м'якість та пухкість особисто. І що саме цікаве, сонце знаходилося весь час під хмарами а не десь високо над літаком. А точніше як нас вчать - у космосі. Я нічого не хочу сказати, я не вчила астрономію, я не знавець у фізиці... Але це мене збентежило та додало привід для додаткових міркувань, на які в мене ще був час.

     Через пів години після зльоту нам запропонували напої: сік, вода та за додаткові кошти газовані напої і алкоголь. Ще через півгодини роздавали їжу. Було дві опції на вибір. Страви були гарячі, а ще овочі та десерт. Потім з настанням ночі всі спали і я в тому числі. День видався довгим та насиченим. З ранку нам роздали сніданок, а потім знову напої. А там вже і час приземлення настав. Ноги трохи затекли та і спина нила від тривалого сидіння. Бо літак це не потяг де можна прогулюватися чи комфортно полежати.

     На годиннику в телефоні, який автоматично перелаштувався на місцевий часовий пояс була третя година дня середи. Цікавий факт, але я вилітала з України у середу о третій годині дня. І приземлилася в той самий день і час. Нічого не змінилося окрім декорацій. І як тут не повірити про подорожі у часі!? Але за той час, що ми прямували проти руху сонця, в Україні встиг настати четвер, а Канада ще жила середою. І немає тут ніякої містики.

      Я зайняла чергу з усіма іншими пасажирами для реєстрації прибулих. На благо там була працівниця яка могла допомогти таким як я. Коли підійшла моя черга я відчувала себе бараном з цією технікою. Намагалася зрозуміти що там пишеться на екрані та спостерігала за тим, що роблять інші поруч. Я зрозуміла, що потрібно відсканувати паспорт та сфотографуватися, а потім найважча частина з запитаннями типу хто ви, для чого ви тут, як на довго і чи часом не привезли заборонені предмети. Та розуміння одного слова у реченні не означає розуміння всього контексту. А якщо я зрозуміла питання не правильно і відповім зараз так, що доведеться потім пояснюватися з офіцерами окремо чи заповнювати додаткові папери. Я підізвала до себе працівницю і попросила допомогти своєю ломаною англійською. З нею я все зрозуміла без проблем і роздрукувала той важливий папірець. Потім вона мене направила далі по коридору в інший зал. Там чекала страшніша процедура — зустріч та бесіда з митниками. Ось ці дяді, з опису інших імігрантів в інтернеті, були найстрашнішим в аеропорту і мали вирішальний вплив на те пускати вас до Канади чи ні, точніше випускати далі з аеропорту. І не важливо, що ти вже тут. Запросто могли щось знайти, відмовити і відправити чекати зворотного літака назад.