Спочатку:
На сторінку книги
Я відразу відправляла фотозвіт своїй родині. Пізніше подзвонила додому батькам та сину.
— Шо ти там? Як ти там? Все добре?
— Так. Ми даремно хвилювалися.
— І як він?
— Він такий милий та чудовий. Як наївне мале дитя але при тому має добрий розум! Ввічливий, добрий, толерантний, уважний, завжди усміхнений... короче, все норм.
— Ну і добре. Це саме головне.
— А у вас все добре? Що там Тихін? Слухається?
— Та все в нас добре. Звісно слухається, де він дінеться. Він в нас самий найкращий хлопчик!
— Чудово. Буду відключатися, бо не зручно перед Крісом. Та ми збиралися фільм подивитися разом, а потім йти десь вечеряти.
— Так, так, відпочивайте!
— Буду звітувати вам при нагоді.
— Пока!
Кріс чемно чекав доки я закінчу розмову, він хотів показати мені більше своїх фото та фото своєї родини.
— Телефонувала до дому?
— Так. Вони хвилюються за мене. Всі переживають.
— Хто і повинен хвилюватися, так це я та моя родина. Досі не можу повірити, що ти збиралася на побачення зі мною з перцевим балончиком.
— Я не спеціально!
— Та шуткую я. Знаю що ти добра дівчина і розумію тебе!
Ми передивилися та обговорили його фото, що він показав мені. Потім подивилися фільм. Так було не звично слухати улюблених та відомих мені акторів з їхніми природними голосами. Десь о десятій вечора ми таки зібралися йти на вечірню прогулянку та пізню вечерю. По дорозі до кафе, яке я також знайшла в інтернеті, знайшли аптеку. Я купила пігулки для шлунку. Наділила Кріса і випила сама.
— Ти мене намагаєшся отруїти?
— Куди вже гірше ресторану, що зробив це. Не хвилюйся я теж їх п'ю, бачиш? Можеш перевірити їх назву в інтернеті, якщо не довіряєш мені.
— Ну, добре повірю тобі.
Ми дісталися до потрібної нам локації, як завжди завдяки гугл навігатору на мапі. Це дуже нас виручало у пошуках всього, що нам було потрібно. Цей заклад, кафе-ресторан, був неподалік наших апартаментів. Я обрала це місце лише тому, що хотілося ролів та суші, хоча меню там було різноманітне: різні напої, паста, піца, салати та десерти. Це місце нам дуже сподобалося тому ми приходили сюди кожного вечора на протязі нашого відпочинку у Львові.
Меню було лише українською, тому я дещо перекладала для Кріса, але добре виручали фото страв. Поки я вивчала меню, помітила як він потайки мене фотографує.
— Що ти ото робиш?
— Фото.
— Я бачу. Та тільки покажи мені їх перед тим як зберігати їх.
— Ні! Це мої фото. Я знаю тебе. Зараз почнеш видаляти все. Я бачив, що ти робила після нашої прогулянки.
— Правильно. Бо я не скрізь вийшла добре!
— Для мене усі фото з тобою гарні!
— Не може такого бути. Все одно знайдуться не вдалі.
— Ні! це лише мої фото і я не дам тобі їх видаляти.
— Як скажеш. Якщо я там не гарна то тобі на те дивитися.
Після вечері, повернулися в квартиру для проведення подальшого часу. Спати ще не збиралися. Почали дивитися один серіал про екзорцизм. Лежали вдвох на дивані Кріса. Він час від часу гладив мою руку і цілував у плече, а іноді затримував свій погляд на мені.
— Що, щось не так? — спитала я, помітивши, що він дивиться на мене з посмішкою.
— Ні, все добре. Все просто йде чудово, — і знову гладив руку.
Як я розуміла, що це потрібно вважати добрим знаком і я справдила усі його очікування. Так само як і він мої. Не могла сказати нічого поганого у його адресу і не помітила нічого відразливого. Радіти цьому чи насторожуватися!? Хіба може бути все так ідеально!? Додаткові думки до моїх повсякденних роздумів.
Дивлячись фільм та періодично спілкуючись, я незрозуміла як але ми почали цілуватися. Наш поцілунок був таким чудовим, довгим та пристрасним, що і без того весь схвильований Кріс, став збуджуватися. Але він засоромився того.
— Ти дуже небезпечна!
— Та ні, то і твоя провина.
— Дуже, дуже небезпечна дівчина Арінка.
На цьому ми поки зупинилися. Обидва почервоніли як підлітки. Не хотілося продовження ще. Принаймні мені. І мені подобалося те, що він не наполягав на тому і поважав мої почуття та відчуття.
Спати ми полягали вже пізно і кожен по своїх ліжках знову. Ця ніч була для мене неспокійною. Не через переживання чи біль у шлунку, який давно минув, а від храпу Кріса. Тепер я почула і відчула усі жахи цієї проблеми. Навіть коли він трохи стихав і можна було спати, та мені важко було повертатися так швидко до сну. Серед ночі, коли скрізь стояла повна тиша і ти втомлений від прогулянок на свіжому повітрі, хочеш відпочити — це дуже дратувало.
На ранок я притягла свою подушку в ліжко Кріса і лягла коло нього. Так я могла його хоч трохи тормошити якщо починав знову заводитися. Та знаючи, що він рано не встає, був шанс і самій до спати кілька годин. Коли я вмостилася коло нього, він поділився зі мною ковдрою.
— Як тобі спалося сьогодні?
— Чесно? За усю ніч я хотіла тебе придушити, але лише двічі.
— Лише двічі? — посміявся він, — це не погано. Я був дуже голосний?
— Не те слово. Я в житті ніколи не чула нічого подібного.
— Вибач. Нічого не можу з собою вдіяти.
— А давно в тебе так?
— Почалося після тридцяти років і з кожним роком все гірше і гірше.
— То може тобі до лікаря потрібно і дослідити в чому проблема? Це ж не нормально. Щось заважає тобі нормально дихати у вісні.
— Я знаю. Потрібно буде звернутися до свого лікаря, щоб призначив мені відповідні тестування.
— Вставати ти ще не збираєшся, як я розумію.
— Звісно ні. Ще трішки, — і обійняв мене, — Давай ще трішки поспимо.
— Ну, давай! — і мені нічого не залишалося як підкоритися, затиснутою у його обіймах.
