Спочатку:
На сторінку книги
Ми з Крісом це попередньо обговорили. Він надіслав мені листа з описом та його домашньою адресою де я прямую, який я мала їм показати при додаткових запитаннях, якщо щось не зрозумію.
Черга була просто величезною. Бо одночасно прибувало в цей час кілька інших літаків. Потік людей був безкінечним. В цій черзі я познайомилася з молодим хлопцем та дівчиною, що розмовляли українською. Вони допомогли мені під'єднатися до місцевої мережі інтернет і я мала змогу відписатися Крісу. Або навіть набрати його у разі потреби, коли офіцер спитає мене якусь для мене не зрозумілу інформацію.
Хлопець, який був за мною, прилетів по робочій візі і мав летіти десь далі, але тут офіцер в першому аеропорту мав проставити якісь відмітки та видати йому папір на роботу. І його англійська була ідеальна. Дівчина, що стояла по переду мене вже кілька разів відвідувала Канаду але я так і не зрозуміла по якій причині. Я їм розповіла свою історію. І дівчина підтвердила слова інших, що моя історія неординарна і я матиму бесіду обов'язково.
В кінці нашої черги, тобто перед кабінками з митними офіцерами, стояла додаткова працівниця, яка перевіряла наші роздруковані папірці і регулювала чергою. Саме вона вказувала напрям усім пасажирам. Прямо до офіцерів чи на ліво до отримання валіз. І робила вона це вправно і швидко. Коли підійшла черга нашої трійці, округла тітонька окинувши оком папірець тієї дівчини відправила її до офіцерів. Її здивування та обурення можна було легко прочитати по обличчю.
— Ну, все, — подумала я, — Точно доведеться бесідувати з серйозними дядьками, якщо вже її туди відправили, то мене і подавно. Та коли потрапив мій папірець до рук митниці, вона швидко пробіглася очима, поставила якусь відмітку чорним маркером на ньому і відправила мене в сторону отримання багажу. — І це все!? — промайнуло в мене думки. В мене в голові більше страхів було та я довше налаштовувалася ніж по терміну пройшла митний контроль. Поки я повільно крокувала в інший зал, за мною також йшов і той парубок. Він був здивований не менше мене. Адже йому вкрай необхідна була зустріч з офіцерами для отримання паперу на роботу. Бо наявність візи в паспорті було не достатньо як пояснив він. У нього на руках мав бути папір від митного контролю. Що мотивувало ту працівницю і за яким принципом вона проводила відбір, для мене загадка. Одні лише здогадки. Можливо все залежало від термінів та цілей візиту вказаних саме на тому папірцю. А зі мною і з тим хлопцем і так все було зрозуміло.
Поки я отримала свою валізу той хлопець десь зник. Напевно пішов дізнаватися подробиці та деталі, що йому робити далі в цій ситуації. Забравши свій багаж я йшла коридором де й інші на вихід. Благо там не була велика територія і всюди були вказівники з напрямом. При виході з цього залу стояла ще одна стійка з працівниками у формі місцевих митників. Тут вони просто забирали з рук папірці і привітно вітали з прибуттям "Велкам ту Канада".
Далі на мене чекав інший квест: знайти наступного літака до Калгарі але перед тим ще потрібно знайти той потяг та проїхати до потрібного терміналу. Коли я вийшла в основне приміщення аеропорту то очманіла. Це була гігантська будівля без кінця і краю в кілька поверхів. Як у мурашнику. Моє село напевно було менших розмірів ніж ця вся територія. Я знайшла вказівник де був вказаний напрямок до потягів. І попрямувала у той бік. Зупинилася я і засумнівалася лише коли передімною став вибір напрямку на верх чи прямо. Побачивши мої мешкання одна жіночка, запитала чи потрібна мені допомога і я їй сказала, що потрібен термінал Д і вона сказала: — Ходім я покажу! — допомігши мені також з валізою на сходах. Вона вказала мені де потяги, а сама пішла далі по своїх справах. Я опинилася на невеличкій станції з одним потягом, який рухався не під землею а по рейках в повітрі, як на американських гірках, тільки в зад та вперед до двох різних терміналів по черзі. Я вскочила у вагон тільки він прибув. З його вікон було видно прекрасно всю територію аеропорту. Поїздка була всього кілька хвилин. Коли двері відчинилися, у людей що заходили я уточнила чи це мій термінал Д. На що вони відповіли: - Ні, це термінал А! Мій термінал у іншому напрямку, в якому ми саме зараз рухаємося.
Тобто цей потяг рухався з головного залу по черзі то до одного то до іншого терміналу. Мені просто потрібно було почекати коли він повернеться і сісти у потрібний напрямок. Зате я згамувала час на станції, покатавшись повітряним міні метро аеропорту і розгледіла краєвиди.
Далі стало ще більш не зрозумілим. На цьому терміналі було безліч різних стійок реєстрації і на першому і на другому поверсі. Я й гадки не мала куди мені рухатися. Зупинившись посеред залу з валізою та квитками у руках, почала крутитися в різні боки у пошуках знаків, які допоможуть мені з орієнтуватися. Раптом я зустрілася очима з однією дівчиною, яка йшла за мною з того самого терміналу, з потягу, що й я. І відразу вирішила попрохати її про допомогу. Зрозумівши по моєму жахливому акценту звідки я, вона відповіла українською:
— Ходімо зі мною, покажу де здавати багаж та реєструватися.
— Ти теж до Калгарі летиш?
— Ні мені у Ванкувер.
— Мені тут все так не зрозуміло. Скільки шляхів. Заблукати можна.
— Перший раз тут?
— Та взагалі перший раз скрізь перша поїздка і так далеко.
— Не переживай, я покажу тобі напрям до твого літака.
— Дуже тобі дякую. Це просто чудо, що ти мені трапилася. Я й не сподівалася зустріти когось з рідною мовою.
— Та таких тут валом.
Після реєстрації ми піднялися сходами для проходження служби безпеки а далі вона провела мене і вказала напрям, в якому я повинна рухатися і шукати свої ворота реєстрації за відповідною літерою та номером в квитку. Я йшла довгим коридором зоною DutyFree і вона здавалася мені просто безкінечною. Як торгові ряди в Одесі на сьомому кілометрі чи у Харкові на ринку Барабашова. Нарешті я дісталася конечної точки коридору з залом очікування і сіла чекати на літак. Залишалося пару годин. Мене клонило у сон, бо за часом в Україні була глибока ніч і організм певно не розумів, що відбувається та чого ми досі не спимо, а мозок так активно продовжує працювати.
Я відзвітувалася додому, хоч і було пізно в них, та з ранку вони почитають повідомлення, що зі мною все гаразд. Також була на постійному зв'язку з Крісом, обговорюючи з ним останні події зі мною в аеропорту.
— Ну от бачиш, ти справилася і нічого страшного не сталося з тобою.
— Ага, а скільки нервувань було поки все це проходило.
— Зато тепер вже можеш розслабитися і відпочити. Все позаду. Залишилося ще трохи. Лише чотири години польоту і ти на місці.
— Цей час зараз буде безкінечним для нас.
— Це вже дрібниці у порівнянні з тим, що ми чекали.
— Слухай, я оце перевірила паспорт, і не бачу ніде штампів у ньому. Ні з України про вибуття, ні тут по прибуттю.
— Як це немає штампів? Такого не може бути. Ти думаєш я сліпа чи знущаюся з тебе? Сам побачиш як я прилечу.
— Це дивно, дуже дивно. Штампи обов'язково мають бути.
— Може це в них якісь нові правила? Не могли ж вони помилитися, при чому у двох різних країнах одночасно!?
— Не знаю, можливо. Але я про подібну інформацію не чув оновлень. У мене стоять штампи як я був останній раз в Україні. Тут лише пів року пройшло.
— Ну, не знаю Я потім спитаю на зворотному шляху, що це в них за оновлення.
— Дорога, не хотілося б тебе розчаровувати, та посадка на твій літак затримується.
— На скільки?
— Не знаю тут не повідомлять. Я перевірив онлайн просто, а тут таке.
—Точно. Тепер і я бачу це тут на табло.
— Та наші внутрішні літаки завжди літають з затримкою.
— В мене таке відчуття, що я вже так довго в дорозі і ще затримка не зрозуміло на скільки. Так це й ще летіти чотири години.
— Втомилася?
— Звісно.
— І голодна!? А на тебе суші вдома чекають.
— Та я не дуже й то голодна. В мене з літака залишився десерт. А от попити не завадило б.
— Так купи собі води.
— Та ти що. Тут пляшка води коштує десять доларів. Я навіть боюся перевести в гривні цю суму. Почекаю вже на літак. Не засохну.
—Зрозумів. Я візьму в машину для тебе пляшечку води.
— Дякую.
Політ постійно стояв у статусі затримки. Всі пасажири нервували але працівники аеропорту нічого не могли пояснити, як завжди. Я вже зустріла та провела безліч літаків. Встигла зарядити телефон, бо зарядні гнізда були тут скрізь. Все дивилася на пляшку з водою за десять доларів та кожного разу відмовляла собі, бо думала що ще трішки і вже об'являть посадку на літак. І так я прочекала ту затримку з шостої години вечора до десятої ночі.
Та всі ці нерви, негативні моменти та втома зникли в той момент коли я побачила Кріса та змогла його нарешті обійняти.
