Спочатку:
На сторінку книги
У мене з'явився зв'язок та роумінг. Мій мобільний оператор надав безкоштовні кілька мегабатйтів інтернету та хвилин, що я могла без проблем повідомляти про своє пересування. Їхали ми два дні у малому та тісному авто. Але головне, що ми їхали і у безпечне місце. Водії ставали досить часто, відносилися з розумінням. Після обіду наступного дня подорожі, дісталися кордону з Латвією. На території Російського таможного контролю в нас зібрали паспорти та відправили чекати. Служба працювала дуже повільно. Паспорти дітей віддали відразу. Трохи згодом віддали і дорослим окрім однієї дівчини, що була з нами. Тільки її викликали на допит. Як вона потім пояснила, що в неї близькі родичі служать в ЗСУ та вона і її сім'я були під наглядом та прицілом ФСБ. Ми не могли залишити її, так як їхали групою і на нас чекав інший перевізник на території Латвії. Трималися один одного як рідня вже. Відпустили нас вже пізно, як стемніло.
Колими покинули ворожу територію — я відчула полегшення. Вдихнула ковток свіжого і вільного повітря. Сльози самі потекли з моїх очей. Хотілося розцілувати ту землю. Я зробила відео з перетину Латвійського кордону і відправила його і своїм батькам, сестрі та Крісові, з підписом, що ми в безпеці і нарешті вільні. Всі видихнули з полегшенням.
Весь наш шлях я та Тихін допомагали літній жіночці з валізами, а вона в свою чергу балувала Тихіна та піклувалася про нього як бабуся. Бо нам якраз ще було по дорозі обом в Італію.
Перевізник довіз нас до центрального вокзалу Варшави в Польщі, де кооперувалися табори допомоги для переселенців з України. Було дуже приємно за таку організацію всілякої підтримки для нашого народу. Сльози самі наверталися на очі і хотілося кожному з тих, хто причетний до всього того — сказати "Дякую". Хоча я і не хотіла користуватися їхньою допомогою і весь час казала, що "ми не біженці" і маємо достатньо коштів, щоб подбати про себе. Нехай цим користуються ті, кому це дійсно потрібно. Але "наша нова бабуся" скрізь ходила з Тихіном. Я лише погодилася на безкоштовний обід у Варшаві.
Молода пара, що була з нами, вони лишалися у Польщі, тільки мали їхати далі. Добре знали мову бо працювали там вже не перший рік. Вони допомогли нам придбати квитки у касі до Італії. Далі ми поїхали з нашою бабусею. Вона скерувала нас на потяг до міста де жила моя сестра. Її добра і давня знайома, придбала нам VIP квитки на потяг, бо ніхто не міг зустріти нас, так як наш приїзд припав на якісь святкові дні в Італії і всі мали довгі вихідні та повиїжджали за межі міста святкувати. В потязі безкоштовно роздавали воду, соки та перекус у вигляді горішків та печива.
Пізньої ночі ми дісталися Мілана і нас зустрів машиною чоловік сестри, Фабіо. Прийшовши трішки до тями після війни та неочікуваної довгої поїздки автобусами (три дні), я вирішила розібратися в документах та завершити останній етап у нашій міграційній процедурі. Потрібно було зробити фотографії за їхніми стандартами та направити разом з паспортами у найближче консульство Канади. Таким виявилося лише у Римі. За допомогою компанії DHL я відправила усі документи у посольство. Через тиждень на мій номер подзвонила з офісу співробітниця, я віддала слухавку Фабіо бо не розуміла італійської. Вона повідомила, що не може нічого для нас зробити, так як наші документи прострочені і потрібно починати заново весь процес з возз'єднання родини заново.
— Та, ні! — вже почала сердитися я, — Нам подовжили термін. Це не можливо! Там в листі все написано. Хіба їм не надали інструкції?!
Фабіо лише розвів руками. Працівниця поклала слухавку. Мене вже всю трусило та бісило. Кінця і краю не було усім тим проблемам, що спіткали нас на шляху до нашого щасливого та сімейного життя. Хотілося кричати на все горло від несправедливості та болю, що був в середині. В мене почалася істерика. Я не могла подзвонити Крісові, щоб він розібрався з цим питанням, бо в них саме була ніч. Хотілося скоріше закінчити всі ці паперові справи, та всесвіт кожного разу вносив свої корективи, наче випробовував нас на міцність. Сестра заспокоювала мене як могла але не знала чим допомогти в цій ситуації.
Трохи заспокоївшись, я вирішили написати їм листа та надіслати той лист з роз'ясненнями від міграційного офісу щодо наших дій. На другий день надійшла відповідь, що вони вибачаються, з нашими документами все добре і їх взяли в роботу. Чекати залишалося пару тижнів при доброму росположені справ, якщо консульство не згружене. Та саме на цей час вже було оголошено про нову візову програму в Канаду для українців CUAET. Офіси по всій Європі знову були загружені заявками. Тому ми вирішили просто розслабитися та чекати. Вже все страшне та довгоочікуване було позаду.
Ми насолоджувалися краєвидами міста, відвідували басейни, пляжі за допомогою італійських друзів сестри. Тепер мені було більше зрозуміло вся цінність життя та важливості окремих митей в ньому. Я щодня була вдячна богу та всесвіту за те, що ми були в безпеці та щасливі. І паралельно вдячна була за той отриманий досвід, хоч і болісний та негативний.
Через кілька тижнів ми отримали паспорти. Але знову ж таки не без негативу. Кур'єр, який мав доставити нам паспорт, не міг знайти нашу адресу. Три дні він морочив нам голову, та ще й з робочими бізнес годинами в Італії. В кінці кінців, я отримала омріяні конверти з паспортами та візами в них. А також папери для митників у Канаді. Кріс нарешті замовив нам квитки, які коштували дорожче ніж завжди, бо бронювали їх лише за тиждень до вильоту, що здорожчує ціну, політ в один кінець та додаткове місце для багажу.
Наш виліт був також з Риму. Це був прямий літак до Калгарі о півдні. В ночі ми дісталися Риму знову поїздом. А потім таксі до самого аеропорту. На жаль аеропорт був зачинений до шостої ранку. З другої години ночі ми перебували зовні на лавочках. Добре було, що це бу вкінець липня та було жарко навіть в ночі. Ми абсолютно не відчували втоми. В передчутті довгого польоту та довгоочікуваної зустрічі від якої нас відділяло лише лічені вже години.
Ми встигли поснідати та пообідати в аеропорту до реєстрації польоту. Тихін трохи поспав сидячі на валізах, а мені потрібно було стерегти його та валізи. Політ для мене пройшов швидко. Це був останній наш шлях до нового та іншого життя для нас усіх. По прильоту ми забрали наш багаж та нас направили до митників для реєстрації як новоприбулих емігрантів. Остання процедура під назвою лендінг (приземлення). В нас забрали папери, скасували наші тимчасові візи в паспорті та подали заявку на виготовлення карт постійного резидента Канади. Митник вкінці віддав нам наші документи та сказав "Слава Україні". Це було дуже приємно чути у чужій країні, відчувати підтримку та знати, що ти не один в цьому світі з цією білю.
Кріс вже з нетерпінням чекав на нас в коридорі, рахуючи кроки з одного кінця в інший. Ми все ще не могли повірити в те, що, нарешті, для нас вже скінчилася та довга, болюча розлука. Що нас чекало попереду ми не знали. Ніхто не міг наперед знати, що відбуватиметься в нашому житті: щастя, сварки, як довго протримається наш шлюб, як ми вживемося усі в такому зрілому віці, як сприйматиме все дитина і ми...... Про це не хотілося думати. Кожен вірив лише у світле та прекрасне майбутнє, яке ми заслужили через негаразди власного життєвого досвіду та тернистого шляху до нашого возз'єднання.
