Раді Вас бачити!

Гейзел

Минуло ще кілька днів. Наша вечірня рутина перетворилася на дивний, мовчазний ритуал. Напруга нікуди не зникла, але Сесілія більше не кричала. Вона просто підкорялася моїм діям з виглядом мучениці, дивлячись у стелю, ніби її свідомість була десь далеко. Я виконувала все, що було потрібно — укол, процедури з катетером, — а потім просто бажала їй добраніч і йшла. Без крему. Без зайвих слів. Ця тиша була кращою за лють, але не менш гнітючою.

Того вечора, коли я вже зібрала інструменти та готувалася йти, вона раптом заговорила.

— Гейзел.

Я зупинилася, здивована. Вона рідко зверталася до мене на ім'я.

— Так, Сесіліє?

Вона вагалася, ніби підбираючи слова.

— Що там зараз... слухають? Ну... звичайні люди. По радіо.

Питання було настільки несподіваним, що я розгубилася. Які звичайні люди? Ті, що не замкнені у величезних маєтках? Я згадала останні тижні в амбулаторії, коли в кімнаті відпочинку завжди тихо грало радіо.

— Зараз багато говорять про одну нову групу з Ліверпуля. The Beatles. У них вийшла пісня, "Love Me Do". Дуже проста, але причеплива.

Вона дивилася на мене з очікуванням, і я відчула себе ніяково. Я ніколи не була великою прихильницею поп-музики, але ця мелодія засіла в голові. Я невпевнено наспівала кілька нот простої гармонійної лінії, що грала на губній гармошці.

На її обличчі промайнула дивна емоція — суміш цікавості та зневаги. Наче вона розглядала якусь екзотичну комаху. Цей короткий, трохи незграбний момент був першим, коли ми говорили не про ліки чи процедури. Він був... майже нормальним.

І, мабуть, саме тому вона одразу його обірвала.

— Зрозуміло, — її тон знову став холодним і діловим. — До речі. Завтра вдень приїде доктор Армстронг на огляд. Йому знадобиться ваша допомога.

— Так, звичайно, — відповіла я, повертаючись до своєї ролі. — Я буду готова.

Я вийшла, і цього разу думала не про процедури, а про те, як дивно прозвучала проста мелодія у цій величній, мертвій тиші.

Сесілія

Дні тягнулися, як нескінченна сіра стрічка. Процедури, їжа, книги. І тиша. Ця тиша зводила мене з розуму. Вона була густішою за туман надворі. І єдиним живим звуком у цьому вакуумі були кроки Гейзел, шурхіт її уніформи, тихий голос, що промовляв клінічні фрази.

Вона була моїм єдиним вікном у світ. І мені раптом стало нестерпно цікаво, який він, той світ, зараз? Світ за межами моєї кімнати, світ людей мого віку. Моє питання вирвалося само собою, перш ніж я встигла його обдумати.

Вона відповіла не одразу. А потім назвала якусь групу і навіть спробувала щось наспівати. Мелодія була дурною, примітивною, нічого спільного з Шопеном, якого я любила. Але в ній було щось... живе. Щось просте, енергійне, що належало світу танців, вечірок і сміху — світу, який я втратила.

На мить я побачила перед собою не медсестру, а просто дівчину. Дівчину, яка слухає радіо, знає популярні пісні, живе. І ця думка була нестерпною. Ця раптова, небажана близькість злякала мене. Мені потрібно було негайно звести стіну.

— Зрозуміло, — сказала я, і з задоволенням відчула, як її обличчя знову стало професійно непроникним. Новина про приїзд доктора Армстронга була ідеальним способом повернути її — і себе — на місце.

Вона пішла. Я залишилася в тиші, але тепер вона була іншою. Бо в моїй голові, наче знущання, знову і знову крутилася ця дурна, проста мелодія. "Love me do...".