Раді Вас бачити!

Зі щоденника Сесілії

13 січня 1964 року. Корнуолл

Сьогодні ми нарешті подзвонили Джуліану. Я досі відчуваю, як тремтіли мої руки, коли я набирала номер.

Ми попросили його приїхати. Нічого конкретно не казали, лише те, що нам потрібно серйозно поговорити, і це дуже важливо. Гейзел була впевнена, що він відмовиться. Вона сказала:

— Він багатий, світський чоловік, у нього своє життя, навіщо йому ці наші дивацтва?

Але я знала його краще. Він не відмовить мені, ну або я його переконаю.

Але що, якщо він дійсно відмовиться? Що, якщо він вважатиме нашу ідею божевільною? Що тоді? Я не знаю. Мені страшно. Але я так відчайдушно хочу цього, що готова ризикнути всім.

Гейзел

День народження Емілі почався з веселощів і солодких пахощів. Вранці був торт, прикрашений чотирма свічками, і розпакування подарунків. Леді Агнес, щоправда, скривилася, коли Емілі з захватом обіймала свого Барнабі, але потім вдавано посміхнулася, коли та простягнула їй дерев'яну ляльку. Лорд Артур, як завжди, був мовчазним.

Вдень ми всією компанією вирушили у Труро. Гуляли його старовинними вулицями, розглядаючи вітрини, потім сиділи в затишному кафе, пили чай і їли тістечка. Настрій був чудовий, сонце заливало місто м'яким осіннім світлом. Леді Агнес, хоч і кидала дивні, оцінюючі погляди на Емілі (чи то на те, що вона була руда, чи на те, як вона була схожа на мене), намагалася бути привітною, розпитувала про життя в селі.

Ми з Сесілією кілька разів переглядалися, згадуючи пророцтво ворожки про "тінь старого дерева" та "коріння далеко". Але день проходив так добре, було так спокійно і сонячно, що ми обидві розслабилися, вирішивши, що ворожка, мабуть, просто звичайна балакуча жінка.

Але коли ми виходили з кафе, я раптом завмерла. На протилежному боці вулиці, біля газетного кіоску, стояв чоловік. Він був високий, з темним волоссям, одягнений у світлий, але поношений костюм. І він дивився прямо на мене.

Я не бачила його вже вісім років, але його обличчя, його посмішка, яку я пам'ятала, не змінилися. Це був мій старший брат. Томас.

Він помітив, що я його впізнала. На його обличчі з'явилася та сама самовпевнена, чарівна усмішка. Він перейшов вулицю і швидко рушив до нас.

— Гейзел? Сестричко, це ти? — вигукнув він, коли підійшов ближче. Його голос був надто гучним для цієї спокійної вулиці.

Я відчула, як моє серце стислося від передчуття. Я перевела погляд на спантеличені обличчя лорда Артура та леді Агнес, на Джуліана, що здивовано дивився то на мене, то на незнайомця, на Сесілію, яка міцно стиснула мою руку.

Ні, ворожка не помилилася. Тінь старого дерева. Коріння його далеко. Стара гілка щойно прийшла стукати у наше вікно.