Раді Вас бачити!

Для людини, що сидить під скляним ковпаком, спотворена і задушлива, як уві сні, сама реальність — це поганий сон.

Сильвія Плат, з роману "Під скляним ковпаком"

Оксфордшир, Англія. Жовтень, 1962 рік.

Гейзел

Таксі повільно шурхотіло гравієм довгої під'їзної алеї, обабіч якої стояли похмурі, величні дуби. Я дивилася у вікно, і моє серце стискалося від суміші захоплення й тривоги. Маєток, що виріс переді мною з осіннього туману, був саме таким, яким я його уявляла: величезний, кам'яний, трохи гнітючий у своїй суворій красі. Він здавався не стільки домом, скільки пам'ятником самому собі.

— Здається, приїхали, міс, — промовив водій, зупиняючи машину перед масивними дубовими дверима.

Я розплатилася, взяла свою невелику валізу і на мить застигла на місці, вдихаючи вологе, пропахле прілим листям і димом повітря. Я, донька шахтаря, стою на порозі світу, який досі бачила лише в кіно. Але я тут не гостя. Я — найманий працівник. Ця думка, як завжди, додала мені рішучості. Цей похмурий дім — лише сходинка. Сходинка до мрії стати лікарем.

Двері відчинила сувора на вигляд жінка в ідеально накрохмаленому фартусі, мабуть, економка. Не промовивши й слова, вона провела мене у величезний хол, де панувала тиша, така ж важка, як та, до якої мені ще доведеться звикнути. Пахло воском для підлоги, старими грошима і ледь вловимо — зів'ялими квітами. Стіни були завішані портретами похмурих предків, які, здавалося, з осудом роздивлялися моє просте пальто.

За кілька хвилин до мене вийшла господиня дому, леді Агнес. Висока, худа жінка з перловим намистом на шиї й глибокими тінями смутку під очима.

— Міс... Гейзел? — її голос був крихким, як сухий лист. — Дякую, що приїхали. Ваші рекомендації бездоганні. Сподіваюся, ви більш... терпляча, ніж попередні.

Попередні. Я відчула, як усередині щось стислося. Скільки їх було? І що з ними сталося?

— Я зроблю все, що в моїх силах, мем, — спокійно відповіла я.

— Моя донька, Сесілія... — леді Агнес запнулася, її пальці нервово стиснули намисто. — Після аварії вона стала... складною. Вона може бути різкою. Навіть жорстокою. Вона не хоче нікого бачити, особливо медсестер. Головне — не беріть це близько до серця. Ваше завдання — доглядати за її тілом. Про душу можете не турбуватися.

Від цих слів мені стало незатишно. Я бачила таке раніше — родини, які починали ставитися до хворого родича як до об'єкта, набору симптомів, який треба обслуговувати.

Леді Агнес провела мене широкими сходами, килими на яких поглинали кожен крок. Ми зупинилися перед білими дверима в кінці довгого коридору. За ними — центр цього маленького, сумного всесвіту.

— Це її кімната. Вона знає, що ви приїдете, але не чекайте теплого прийому. Якщо вам щось знадобиться, звертайтеся до економки.

Леді Агнес відступила, залишаючи мене саму перед дверима. За ними — моя пацієнтка. Моя робота. Моє майбутнє.

Я зняла пальто, перекинула його через руку, глибоко вдихнула й, нарешті, постукала.

Сесілія

Стук у двері. Тихий, невпевнений, але все одно нахабний. Він вдерся у мою тишу, в мій світ, обмежений чотирма стінами, і я його зненавиділа ще до того, як побачила ту, що стояла за дверима.

Ще одна.

Я відклала книгу на ліжко і подумки приготувалася. Я вже знала, кого побачу. Жінку середніх років з втомленими очима і фальшивою, бадьорою посмішкою. Або старшу, схожу на тюремного наглядача, з руками, від яких тхне карболкою. Вони всі однакові. Всі дивляться на мене з огидною сумішшю жалю і професійної цікавості.

— Заходьте, — мій голос прозвучав різкіше, ніж я очікувала. Це добре.

Двері відчинилися, і на порозі з'явилася... дівчина. Я на мить розгубилася. Вона була молода. Можливо, моя ровесниця, може, на рік чи два старша. Просте темне волосся, зібране у вузол, серйозні карі очі, що дивилися прямо, без страху і без жалю.

І це був перший раз за багато місяців, коли я відчула щось, окрім роздратування. Цікавість. Хоча б у цьому був плюс.

— Зачиніть двері, — додала я, повертаючи собі холодний тон.

Вона мовчки виконала наказ. Рухалася впевнено, але тихо.

— Я Сесілія, — сказала я, хоча це було очевидно. — А ви, я так розумію, нова спроба моєї матері.

На її обличчі нічого не здригнулося.

— Мене звати Гейзел.

— На столі лежить список. — я кивнула на маленький столик біля вікна. — Мої ліки, процедури, розклад. Ознайомтеся. Сьогодні ввечері ви вже маєте знати все. Помилок я не терплю.

Вона лише кивнула і підійшла до столу, взявши аркуш. Я стежила за нею, за її спиною, за тим, як вона зосереджено пробігала очима по рядках. І раптом мене охопила хвиля звичної, задушливої люті. Люті на цю кімнату, на це ліжко, на цю здорову дівчину, яка може просто стояти й ходити, і яка зараз буде копатися в найінтимніших деталях мого існування.

— І не дивіться на мене так, — випалила я.

Гейзел підняла на мене очі, і в них був подив, а не жалощі.

— Як — "так"?

— Наче я експонат у музеї. Я не потребую вашого співчуття. Робіть свою роботу, і на цьому все. Йдіть. Мені треба відпочити перед... процедурами.

Вона дивилася на мене ще секунду, і мені здалося, що вона хоче щось сказати. Але вона промовчала. Просто поклала аркуш на стіл, розвернулася і вийшла.

Двері тихо клацнули.

Я залишилася сама. І щойно це сталося, вся моя показова сила розсипалася на порох. Я відкинулася на подушки й заплющила очі, але це не допомогло. Гіркі, гарячі сльози самі покотилися по щоках, і тихий, жалюгідний схлип вирвався з грудей у задушливій тиші кімнати. Ще одна. Скільки ще я зможу їх витримати?