Раді Вас бачити!

Гейзел

Минув майже тиждень після дня народження Емілі. Жовтень остаточно вступив у свої права, принісши із собою прохолодні ранки та запах вогкого листя. Гості роз'їхалися, батьки Сесілії повернулися до Оксфордширу, а Джуліан — до лондонських справ. Томас, на моє величезне полегшення, більше не з'являвся. Наше життя знову повернулося у свою тиху, звичну колію.

І в цій колії з'явилася нова, надважлива мета. Конкурс городніх опудал, який щороку проходив у нашому містечку.

— Воно має бути найкрасивішим! — заявила Емілі. — Принцесою! Зі справжньою короною!

Ми перетворили ґанок на майстерню. Я збила з двох старих дощок хрестовину, Сесілія, сміючись, набивала мішки соломою, а Емілі виконувала найважливішу роботу — подавала нам інструменти та командувала.

Ми знайшли стару сукню Сесілії, блакитну, як літнє небо, і одягли її на наше солом'яне творіння. З жовтої пряжі зробили довге волосся, а зі шматочка білої тканини я намалювала обличчя з великими синіми очима і ластовинням.

— Як у тебе, Емілі! — сказала Сесілія, ласкаво торкаючись рудого волосся доньки.

Емілі урочисто кивнула, дуже задоволена такою схожістю. Дивлячись на них, на те, як вони разом прикріплюють до солом'яної голови корону з фольги, я думала, що ось воно, справжнє щастя. Просте. Невигадане.

Зі щоденника Сесілії

30 січня 1964 року. Корнуолл.

Джуліан, звісно, знову сказав, що ми збожеволіли. Але ми з Гейзел знали, що він погодиться. Так і сталося.

Минув тиждень після того, як ми закінчили... процедури. Протягом декількох днів Гейзел щоранку обережно вводила в себе піпеткою те, що залишав для нас у спеціальному контейнері Джуліан. А потім ми чекали. Це був тиждень надії й страху.

А сьогодні вранці Гейзел зробила тест. Вона домовилася зі своєю подругою Елен з лікарні у Труро, заплатила їй чималі гроші, щоб та "позичила" одну з лабораторних жаб для тесту на вагітність. Це було так дивно, так по-середньовічному. Вона вколола жабі свою ранкову сечу. І ми чекали.

Вісім годин. Вісім нескінченних годин, протягом яких ми майже не розмовляли, лише кидали одна на одну тривожні погляди.

Ввечері вона пішла перевірити. Я чекала у вітальні. Вона повернулася за кілька хвилин. Мовчазна. Я все зрозуміла по її обличчю.

— Вона... не відклала ікру, — тихо сказала Гейзел.

Я підійшла й обійняла її. Вона не плакала, вона була надто сильною для сліз. Але я бачила на її обличчі таке глибоке розчарування, що моє серце стислося від болю. Це я її в це втягнула. Я. Сльози навернулися мені на очі. Не через те, що в нас не буде дитини. А через те, що я змусила Гейзел пройти через усе це. Через ці... процедури, через цю марну надію.