Раді Вас бачити!

Гейзел

— Але я хочу кошенятко! — Емілі тупнула ніжкою, її нижня губа ображено надулася. — Маленьке, руденьке, як сонечко!

Ми стояли посеред нашої маленької кухні, і я вдесяте намагалася пояснити чотирирічній дитині, що ми не можемо просто так взяти й завести кошеня.

— Люба, за ним треба доглядати...

— Я буду! Я буду! — запевнила вона, хоча я знала, що всі ці обов'язки ляжуть на мої плечі.

Щоб трохи відволіктися, я сказала:

— Гаразд, ми подумаємо про це. А зараз мені треба сходити на пошту. Хочеш зі мною? Купимо свіжу газету і, можливо, льодяника.

Слово "льодяник" подіяло магічно.

Пошта у Сент-Мосі була водночас і маленькою крамничкою, де продавали все на світі. За прилавком стояла місис Пенроуз, головна постачальниця новин у нашому містечку.

— Доброго дня, Гейзел, люба! — привіталася вона. — Як ваша Сесілія? Вже бігає після лікарні?

— Доброго дня. Вже набагато краще, дякую, — відповіла я, купуючи марки та газету.

— О, це добре! — продовжувала вона, не збираючись зупинятися. — А ви чули, до нашого теслі, Білла, сестра приїхала з Плімута? Кажуть, вона на картах ворожить, і все, що каже — чиста правда! Вчора напророчила старій місис Тревельян, що її онук одружиться, так він сьогодні вранці й привіз наречену знайомитися! Уявляєте? Вся вулиця тепер до неї ходить.

Я лише ввічливо посміхнулася, взяла решту і, купивши Емілі обіцяного льодяника, вийшла. Ворожка. Які дурниці.

Коли ми повернулися додому, Сесілія сиділа на ґанку з книгою.

— Ну що, отримала свою порцію пліток? — запитала вона, усміхаючись.

— Як завжди, — відповіла я, сідаючи поруч. — Місіс Пенроуз розповіла, що до теслі Білла приїхала сестра-ворожка, яка бачить майбутнє.

Сесілія відклала книгу, її очі зацікавлено зблиснули.

— Ворожка? Справжня?

— Кажуть, що так, — я засміялася. — Вже напророчила весілля онуку місис Тревельян.

— Цікаво, — промовила вона задумливо. — І я б сходила.

Я подивилася на неї, думаючи, що вона жартує. Але її погляд був абсолютно серйозним.

Зі щоденника Сесілії

15 серпня 1963 року. Корнуолл.

Джуліан поїхав. Ми залишилися самі. І я зрозуміла, що абсолютно нічого не вмію.

Сьогодні вранці я вирішила зробити Гейзел сюрприз і зварити кашу на сніданок. Здавалося б, що може бути простіше? Виявилося, все. Вона збігла, пригоріла, і вся кухня наповнилася їдким димом. Гейзел, яка прибігла на запах, не сварилася. Вона просто мовчки відкрила всі вікна і поставила варити нову. Мені було так соромно.

Вдень я помітила, що дверцята кухонної шафи розхиталися. Я знайшла в ящику викрутку і вирішила, що впораюся сама. Через десять хвилин дверцята лежали на підлозі, а я ледь не плакала від безсилля.

Ввечері, коли Гейзел, наспівуючи, легко прикрутила ті дверцята на місце, я дивилася на неї і думала: як вона все це вміє? Вона вміє готувати, прибирати, лагодити, доглядати за мною. А я? А я — аристократка, яку з дитинства вчили лише грати на фортепіано та вишивати. Я абсолютно безпорадна у цьому новому, реальному світі. І я не знаю, що б я робила без неї.