Раді Вас бачити!

Гейзел

Переодягнувшись у свою єдину пристойну сукню, я спустилася вниз. Водій, містер Гоббс, мовчазний чоловік у кашкеті, вже чекав на мене. Дорога до Оксфорда минула в тиші. Я дивилася, як дерева маєтку змінюються на охайні будиночки передмістя, а потім — на величну кам'яну архітектуру старовинного міста.

Клініка доктора Армстронга знаходилася на тихій респектабельній вулиці. Я передала коробку з аналізами медсестрі, і незабаром мене запросили до кабінету лікаря.

— Результати будуть готові за пару годин, — сказав він, уважно подивившись на мене поверх окулярів. — Немає сенсу вам сидіти тут. Прогуляйтеся, випийте чаю. Повертайтеся о п’ятій.

Дві години свободи. Це було несподіваним подарунком. Я вийшла на вулицю і глибоко вдихнула прохолодне жовтневе повітря. Вперше за останні дні я відчула себе собою, а не просто уніформою.

Я зайшла до невеличкого кафе під назвою "У Тітоньки Роуз". Всередині пахло свіжою випічкою та міцним чаєм, у повітрі стояв тихий дзенькіт порцелянових чашок. За столиками з темного дерева сиділи літні пані в капелюшках та студенти, які про щось палко сперечалися над розкритими книжками. Я замовила чай та булочку з корицею і, сівши біля вікна, спостерігала за життям міста.

Потім я безцільно блукала вуличками, розглядаючи вітрини. Мода була такою елегантною. Прямі сукні-футляри, як у Жаклін Кеннеді, короткі твідові жакети, пальта гірчичного та оливкового кольорів. Все це було з іншого світу, з іншого життя. В одній маленькій крамниці я не втрималася і купила собі брусочок лавандового мила. Маленька, проста радість. Його аромат нагадував мені про дім, про щось справжнє і затишне. Цей маленький шматочок фіолетового щастя, загорнутий у вощений папір, був моїм трофеєм з цього короткого повернення у нормальний світ.

Рівно о п’ятій я повернулася до клініки. Доктор Армстронг запросив мене до кабінету, і цього разу його обличчя було похмурим.

— Мені дуже шкода, Гейзел, — почав він без передмов. — Інфекція таки поширюється. Аналізи невтішні. Ми мусимо почати більш агресивне лікування негайно.

Він поставив на стіл маленьку коробочку.

— Це вагінальні свічки. Сім штук. По одній на ніч протягом тижня.

Моє дихання перехопило. О, Боже.

— Ви маєте вводити їх щовечора, після процедур з катетером. Вони не скасовуються. Після того, як поставите свічку, проконтролюйте, щоб Сесілія щонайменше тридцять хвилин не вставала. Це важливо. І поверніть крем. Якраз поки вона буде лежати, ви зможете обробити шкіру. Це заспокоїть і її, і подразнення.

Я дивилася на цю маленьку коробочку, що лежала між нами на столі. Вона здавалася важчою за все на світі. Ще один крок за межу.

— Я розумію, що прошу багато, — тихо додав лікар. — Але ви єдина, хто може це зробити.

Я підняла на нього очі й побачила в них не наказ, а прохання.

— Я все зроблю, докторе, — мій голос прозвучав на диво твердо.

Сесілія

Вона поїхала. Тиша, яка настала після її від'їзду, була іншою. Не звичною, гнітючою, а порожньою. Я лежала і не могла знайти собі місця. Все дратувало.

Вдень прийшла мати. Вона увірвалася до кімнати, сповнена фальшивого ентузіазму, і помахала переді мною журналом мод.

— Сесіліє, люба, у мене геніальна ідея! Ми так давно не робили твоїх фотографій. Я запрошу фотографа з Лондона наступного тижня! Ми підберемо тобі чудову сукню, зробимо зачіску...

Я дивилася на неї, не вірячи своїм вухам.

— Фотографії? Які фотографії, мамо? Сидячи у ліжку? Чи, може, ти хочеш, щоб я позувала у візку? Це буде чудовий портрет для вітальні, — з моїх вуст крапала отрута.

— Ну що ти таке кажеш, люба... — вона зніяковіла. — Фотограф зробить усе так, щоб... щоб не було помітно. Це важливо для родини, для дідуся з бабусею, вони так хвилюються...

— Щоб не було помітно? — я гірко розсміялася. — Це для того, щоб ви могли розсилати фото родичам і казати, що у бідолашної Сесілії все гаразд? Щоб ви могли спокійно поїхати на відпочинок й не відчувати себе винними, покинувши мене тут?

— Ти нестерпна! — вигукнула вона, і її очі наповнилися слізьми. — Я лише хотіла як краще!

Вона вибігла з кімнати. А я залишилася, виснажена і розбита. Злість висмоктала з мене останні сили, і я провалилася у важкий, липкий сон.

...запах пального... мамин крик... а потім тиша. Холодна. Я розплющую очі. Йде дощ, його краплі стікають по розбитому склу, змішуючись з кров'ю на моєму обличчі. Я намагаюся поворухнутися, але мої ноги затиснуті покрученим металом. У шматку дзеркала заднього виду я бачу відображення — не моє обличчя, а кривава маска з очима, повними жаху. Десь далеко, наче з-під води, я чую звук сирени, що наближається...

Я прокинулася від власного крику, що луною рознісся по кімнаті.