Раді Вас бачити!

Глава 38. Настали погані події...

Мускат, Оман, приватна вілла принца Теязіна.

Сонце вже схилялося до горизонту, коли принц Теязін запросив Хуссейна зіграти в нарди. Вони сиділи на терасі, де вітер приносив запах моря і спеки.

— Шейхи-принци з Катару кажуть, що тимчасовий емір Савва готує щось велике, — сказав Теязін, кидаючи кістки. — Він хоче захопити Санторіні. Скоро.

Хуссейн мовчав. Його пальці торкалися фішок, але думки були далеко.

— І ще, — додав Теязін, — кажуть, принцеса Вікторія заручена з Дем’яном. Це офіційно, вже всі говорять про це.

Фішка випала з рук Хуссейна. Він різко підвівся.

— Я більше не граю, — сказав він коротко і пішов, залишивши Теязіна в здивуванні.

 

Кабул, Афганістан, вілла Хуссейна, пізній вечір.

Хуссейн сидів у своєму кабінеті, перед ним — нарди, які він перевертав знову і знову. Його погляд був темний, як ніч за вікном.

Вікторія… Він знав її з дитинства. Їхні батьки домовлялися про шлюб. Їхня доля мала бути спільною. Але тепер вона з іншим. З Дем’яном.

— Це не його місце, — прошепотів Хуссейн. — Це моє.

Він натиснув кнопку дзвінка. До кімнати увійшов старший слуга.

— Знайдіть Дем’яна. Дізнайтесь, де він, з ким, що планує. І повідомте моїм братам. І… передайте все батькові. Абделю Кадербаю має знати.

Слуга кивнув і вийшов.

Хуссейн залишився наодинці. Його погляд був холодним, рішучим. Це вже не просто ревнощі. Це була війна за честь, за спадок, за любов, яку він вважав своєю.

 

Кабул, Афганістан, палац Кадербая, ніч.

Абдель Кадербай сидів у своєму кабінеті, коли до нього увійшла принцеса Еман з Дубаю — колишня дружина Тимофія, жінка з гострим розумом і ще гострішим бажанням помсти. Її очі палали, голос був холодним.

— Я прийшла не заради дружби, — сказала вона. — Я прийшла, щоб ви знали, що ваша родина стала посміховиськом.

Кадербай не відповів. Він лише підняв брову.

— Принцеса Вікторія, — продовжила Еман, — Заручена з простим лікарем. Не з еміром. Не з принцом. А з чоловіком без титулу. Це вже знає Катар. І вони готуються переглянути договір.

Тиша в кімнаті стала важчою за мармурові стіни.

Кадербай повільно підвівся. Його обличчя залишалося спокійним, але всередині вирувала буря.

— Це зруйнує союз, — сказав він. — І мій молодший син… Хуссейн… він не витримає. Він замкнеться. І почне мстити.

Еман усміхнулась.

— Тоді дійте. Поки не пізно.

Коли вона пішла, Кадербай викликав радника.

— Підготуйте аудієнцію з еміром Ібрагімом. Я маю поговорити з ним. Особисто.

Він дивився у вікно, де ніч здавалась безмежною. Його думки були про честь, про владу, про сина, який втрачає себе. І про жінку, яка стала символом непокори.

 

Мускат, Оман, приватна вілла принца Теязіна.

У пустелі, де зорі падали в тишу, Аміран ішов уперед, несучи не лише меч, а й ідею. Він більше не був утікачем. Він став голосом тих, хто втомився мовчати. Його очі — не лише повні болю за втрачене кохання, а й гніву за тих, кого придушили титули, закони й страх.

Він збирав прихильників — купців, вигнанців, воїнів, тих, хто колись служив при дворі, але був відкинутий. Його називали Піщаним голосом, бо його слова були як вітер: вільні, але здатні нести бурю. І буря почалася.

Вони підняли повстання у палаці Теязина, що стояв серед мармуру й спеки Оману. Охоронці билися з людьми, але ті не відступали. Факели палали, крики змішувалися з піснею свободи. Аміран ішов уперед — не як воїн, а як той, хто прийшов врятувати свою кохану.

— Ми йдемо не за жінкою, — казав він. — Ми йдемо за правдою. Але якщо вона обере свободу — вона стане її символом.

У палаці Сибіл сиділа в залі з мармуру та золота. Її сукня була важкою, як її титул. Шепоти повзли між колонами: Аміран живий. Він іде. Але ніхто не знав — навіщо.

Теязин був спокійний. Його влада трималася на страху й традиції. Він любив Сибіл — по-своєму. Але він не розумів, що любов — це не клітка, а вибір.

— Якщо він прийде — він загине, — сказав він. — Я не дозволю зруйнувати те, що ми побудували.

Сибіл мовчала. Але всередині неї все палало. Вона не знала, кого боїться більше — чоловіка чи того, кого досі любить.

Уночі, коли палац спав, Аміран прийшов. Не сам — з голосами, з факелами, з правдою. Він не ховався. Він увійшов до головної зали, де сидів Теязин, оточений охороною, що вже втомилася від бою.

— Я прийшов за нею, — сказав Аміран. — Я її кохаю та не покину.

Сибіл увійшла. У її очах — буря. Вона дивилася на двох чоловіків, між якими була її доля.

— Ти хочеш, щоб я пішла з тобою? — запитала вона.

— Так, — відповів Аміран. 

Теязин підвівся. Його меч блиснув, як останній аргумент.

— Якщо ти підеш — ти більше не принцеса.

Сибіл зняла корону. Вона поклала її на підлогу, як віджилий символ.

— Я ніколи нею не була.

Але Теязин не хотів відпустити її. Його очі спалахнули гнівом, і він кинувся вперед.

— Ти не маєш права йти! — вигукнув він, і в пориві люті вдарив Сибіл.

Вона впала на холодну мармурову підлогу, її сукня розгорнулась, як зламане крило. Аміран миттєво став між ними, його меч блиснув у світлі факелів.

— Досить! — сказав він, голосом, що прорізав тишу. — Ти втратив її не зараз. Ти втратив її тоді, коли перетворив любов на клітку.

Мечі зійшлися. Теязин бився з люттю, Аміран — з вірою. І коли лезо Амірана торкнулося плеча Теязина, той похитнувся, втративши рівновагу — не лише тілом, а й владою.

Аміран підійшов до Сибіл. Вона підвелася, тримаючись за його руку. Її очі вже не були повні страху — лише рішучості.

Вони вийшли з палацу разом. Не як втікачі. Як ті, хто обрали себе. А палац залишився позаду. І з ним — стара влада. Охоронці не пішли за Теязином. Дехто опустив мечі. Інші — вийшли слідом за Сибіл. Теязин залишився сам. Його трон — порожній. Його слова — більше не закон.

А в місті почали говорити вголос. І голос, що колись був піском, став бурею.

У залі, де стіни були прикрашені візерунками у формі кинджалів, принц Хуссейн слухав, як Теязин розповідав про втечу Сибіл. Очі афганського принца потемніли, а кулак гепнув по столу, змусивши здригнутися келихи з вином.

— Він забрав твою дружину? — проричав Хуссейн. — Це не просто образа. Це виклик. — Він зруйнував усе, — відповів Теязин, стискаючи зуби. — І я не зупинюся, поки не поверну її. Навіть якщо вона більше не хоче повертатися.

Хуссейн підвівся, його плащ шелестів, як пустельний вітер.

— Я допоможу тобі знайти Амірана. Приведу його до тебе — живим або мертвим. Але взамін… ти маєш допомогти мені позбутися Дем’яна.

Теязин завмер. Ім’я Дем’яна — як тінь на серці. Він знав, як Вікторія дивиться на нього. З любов’ю. З надією. Він поважав її. Бачив у ній світло, якого вже не було в Сибіл. Але…

— Ти хочеш, щоб я зруйнував її щастя? — запитав він тихо.

— Я хочу, щоб вона була зі мною, — сказав Хуссейн. — А Дем’ян — перешкода. Усунь його. Зроби так, щоб він зник. І тоді я віддам тобі Амірана.

Запала тиша — як лезо над шиєю. Теязин заплющив очі. Він бачив Вікторію — в саду, в храмі, в залі, де вона сміялася. Але він також бачив Сибіл — ту, що пішла. Ту, що обрала свободу. Він не міг пробачити. Не міг забути.

— Я згоден, — сказав він. — Заради Сибіл… я піду на все.

І в ту мить два принци уклали союз, побудований не на честі, а на болю. Вони потиснули руки — не як друзі, а як змовники. А десь далеко, в іншому палаці, принцеса Вікторія сміялася, не знаючи, що її щастя вже стало монетою в чужій угоді.

Сибіл була щаслива побачити Амірана. Не як тінь минулого, а як світло, яке вона досі носила в серці. Її очі наповнилися сльозами — не болю, а полегшення. Вона більше не вагалася.

— Я піду з тобою, — сказала вона. — Хоч би куди ти йшов. Навіть на край світу.

Вони сіли на верблюда і рушили через пустелю. Пісок шепотів старі легенди, а вітер ніс їхні сліди далеко від палацу, де залишилися трон, титули і страх.

На заході сонця вони побачили постать — жінку в синій накидці. Це була Рахіма, тітка Сибіл, її найрідніша. Поруч — її чоловік Рамзан, мудрий і мовчазний.

— Ти обрала любов, — сказала Рахіма, обіймаючи Сибіл. — І ми підемо з тобою.

— Теязин буде шукати вас, — попередив Рамзан. — Він не пробачить.

— Нехай шукає, — відповіла Сибіл. — Я більше не належу йому. Я належу собі.

Рахіма і Рамзан поклялися захищати їх. Не як воїни, а як родина. Як ті, хто знає, що справжня свобода — це не втеча, а вибір.

І вчотирьох вони рушили далі — туди, де не дійде королівська рука. Де ніхто не розсудить їхнє кохання. Де немає інтриг, палацових трагедій і болю, що ховається за титулами.

На краю світу, серед піску і зірок, Сибіл більше не була принцесою. Вона була жінкою, яка обрала серце. А Аміран — не герой, а той, хто навчив її йти за собою.

 

Доха, Катар, палац аль-Шаф

Наступного дня принцеса Вікторія склала таємний план — врятувати свою племінницю, принцесу Адіту, від нав’язаного шлюбу з принцом із клану аль-Масрі. Вона не довірила його нікому: репутація королівської родини висіла на волосині, і будь-який необережний крок міг усе зруйнувати. Тому діяла сама.

Вікторія зайшла до кімнати Кейлі з підносом їжі. Та сиділа на підлозі, схрестивши ноги, й тихо плакала — її серце було розбите після викрадення принца Омара.

— Я не голодна, — прошепотіла вона, не піднімаючи очей.

Вікторія мовчки поставила їжу на столик. Усередині її охоплювала тривога — Омар був їй дорогий. Він був її племінником, сином її брата Діми, який навіть не знав, що його улюблений син зник. Вікторія не наважувалась сказати йому правду — не хотіла розбивати його серце. А Кейлі… стала їй як рідна сестра.

Вікторія сіла поруч і почала розплітати довге світле волосся Кейлі. Щетинки гребінця ковзали повільно, ніжно, з материнською турботою. Кейлі затихла. Цей рух нагадав їй про маму — про те, як вона колись розчісувала їй волосся, коли все було спокійно.

 

— Я дуже сумую за нею, — прошепотіла Кейлі. — Іноді здається, що вона б знала, як усе виправити.

— Вона б пишалася тобою, — м’яко відповіла Вікторія, продовжуючи розчісувати. — Але ми впораємось. Ми врятуємо Омара.

Кейлі повернулася до неї, її очі ще блищали від сліз.

— Це не твоя провина, Вікторіє. Я люблю тебе як сестру. А мій хрещений, Дем’ян… йому пощастило бути поруч із тобою. Він став щасливим. Він став світлішим. Я ніколи не зустрічала нікого такого, як ти.

Вікторія усміхнулася, але в її очах була тінь болю. — Я не дозволю, щоб Омар постраждав. Ні ти, ні він не повинні платити за чужі амбіції.

— Я теж не дозволю, — твердо сказала Кейлі. — Навіть якщо доведеться завдати болю. Я врятую його.

Вікторія закінчила розчісувати волосся, обережно прибрала пасмо за вухо Кейлі. Та хотіла щось сказати, але в ту мить за палацом пролунали страшні крики. Вони перезирнулися.

— Це… — почала Кейлі, але Вікторія вже підвелася.

— Шейх-принц Діма, — сказала вона. — Щось трапилось.

Принцеса Вікторія попросила Кейлі залишитися в кімнаті й поїсти.

— Будь ласка, спробуй трохи, — сказала вона лагідно, ставлячи їжу на столик.

Кейлі лише кивнула, не піднімаючи очей. Її думки були далеко — з Омаром, якого вона боялася втратити. Вікторія розуміла це. І розуміла, що не може залишатися — її старший брат, шейх-принц Діма, голосно сварився з кимось на подвір’ї.

Вікторія швидко вийшла з вілли. І здалеку побачила, як Діма сперечається з юнаком на ім’я Нікос — тим самим, кого любила Адіта. Нікос прийшов боротися за її серце, але Діма був категорично проти.

Охоронці вже оточили Нікоса, а той кричав:

— Ви ніколи нас не розлучите!

— Ніколи! — гнівно повторив Діма. — Бийте його!

Охоронці кинулися на Нікоса, а Діма, оскаженілий, сам почав його бити. Вікторія застигла в шоку — її пальці торкнулися губ. Але вона миттєво зреагувала. Поки Діма кілька разів ударив Нікоса по спині, вона підбігла, схопила брата за руку й стала між ними.

— Діма, прошу! — вигукнула вона. — Зупинись. Пощади його.

Очі Діми зустріли її погляд. І щось у ньому змінилося. Його молодша сестра — добра, світла, красива — була для нього як промінь серед пітьми. Він опустив руку.

— Відійдіть, — наказав охоронцям. — Залиште нас утрьох.

Коли вони залишилися наодинці, Діма сказав:

— Цей нахабний хлопчисько хоче бути з Адитою. Я не дозволю.

Вікторія вирішила діяти мудро.

— Дозволь мені поговорити з ним. Я сама переконаю його піти. Без скандалу.

Діма трохи пом’якшав.

— Гаразд. Нехай буде так.

Вікторія взяла Нікоса за плече й повела його назад до вілли, де чекала Кейлі. Її серце билося швидко — вона знала, що попереду ще багато рішень, але зараз вона врятувала одну душу. І, можливо, дала шанс іншій.

Вікторія відвела Нікоса до однієї з тихих кімнат, подалі від шуму та тривог. Тим часом Кейлі приймала ванну, намагаючись змити з себе напруження останніх годин.

Коли Вікторія запалила лампу, вона побачила, наскільки сильно побитий Нікос — обличчя в подряпинах, спина в синцях. Не гаючи ні секунди, вона дістала аптечку й почала обережно обробляти його рани. Її пальці тремтіли, а голос був сповнений жалю:

— Пробач за мого брата… Він не мав права так чинити.

Нікос мовчав, поки вона промивала рани, але потім заговорив, стримуючи біль:

— Я люблю Адіті. Ми хотіли втекти, почати нове життя. Але Діма нас знайшов… Він забрав її. А я приїхав, щоб повернути.

Вікторія закінчила перев’язку саме тоді, коли з ванної вийшла Кейлі. Вона не встигла побачити рани Нікоса — Вікторія м’яко попросила її зачекати в іншій кімнаті. Кейлі, відчувши напругу, мовчки пішла.

Нікос подивився на Вікторію:

— Як вона? Адіті…

Вікторія зустріла його погляд. У її очах була печаль:

— Бідолашна… Вона плаче, сумує за тобою. Її мучить астма. Мені шкода її — вона моя племінниця. Але її батько, шейх Діма, хоче для неї найкращого.

Нікос стиснув кулаки:

— Бо я бідний? Але я знайду роботу, я зможу її забезпечити. Вона заради мене готова відмовитися від титулу принцеси. Вона багато говорила про вас… з теплом. Допоможіть нам бути разом.

Вікторія довго дивилася на нього. У його голосі не було й тіні сумніву. І вона знала: її племінниця не повинна бути з тим, кого не любить. Якщо Адіті готова відмовитися від корони заради кохання — вона заслуговує на шанс.

— Добре, — твердо сказала Вікторія. — Я замовлю тобі номер у готелі. Сьогодні ввечері ти зустрінешся з нею. Я все влаштую.

Нікос не міг повірити. Він підвівся, вклонився:

— Дякую, принцесо. Я ніколи не забуду вашої доброти.

Він вийшов із кімнати з легкістю в кроці, і на мить затримав погляд на Кейлі, яка стояла в коридорі, тихо спостерігаючи.

Вікторія зібрала всіх у вітальні — Суинь, Маліку, Кейлі та свого племінника Кішана. Її голос був твердим, але в очах читалося занепокоєння.

— Сьогодні з нами їдуть Адіті та Нікос. Але в іншу країну. Це необхідно.

— Це буде правильне рішення — погодилась Суинь

Маліка насупилася:

— Але ж сьогодні має відбутися її заручини з кланом аль-Масрі…

Кішан різко додав:

— Я не хочу, щоб моя сестра була з бідняком. Це ганьба для нашої родини.

Вікторія повернулася до нього, її погляд став холодним:

— Адіті відмовилася бути принцесою. Вона хоче бути з тим, кого любить. Якщо ми не допоможемо їй — вона може не вижити. Ти знаєш, як аль-Масрі поводяться з жінками. У них десятки наложниць. Адіті стане жертвою.

Раптом у Вікторії промайнула пам’ять про юну Катю — дівчину, яка стала наложницею шейха Надіра аль-Масрі. Вона перетворилася на його власність, на жінку, позбавлену вибору. Її невинність зникла не лише тілесно — зникла душа. Катя стала безжиттєвою, безпомічною, мовчазною. Вікторія пам’ятає її біля фонтану — самотню, з порожнім поглядом, у якому вже не було світла.

Цей погляд переслідує Вікторію досі. Вона ніколи не забуде, як Катя відмовилася прийняти допомогу свого брата — принца Руслана. І хоча той був готовий боротися за неї, Катя вже не вірила в порятунок. Вікторія не може пробачити їй цю відмову. Але ще більше — вона не може пробачити собі, що не змогла змінити хід подій.

А тим часом коли Вікторія вже закінчила згадати Катю, у кімнаті запанувала тиша. Було чути лише дихання Кейлі. Вона зробила крок уперед:

— Омар хотів би, щоб Адіті була щаслива. Він завжди її захищав. І він би обрав любов, а не титул.

Слова Кейлі прозвучали як благословення. Вікторія кивнула їй із вдячністю.

Кішан опустив очі. Він знав, що сестра страждає. І, попри гордість, не міг заперечити правду.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Нехай їдуть.

— У нас все вийде — говорить радісно Суинь

Маліка зітхнула, але не заперечила. Вона знала — Вікторія не відступить.

Так було вирішено: Адіті та Нікос поїдуть з ними. До іншої країни, в інше життя. Де любов буде важливішою за кров, а свобода — вищою за титул.

Тим часом до Катару прибуває королева Олена — сяюча, велична, з очима, повними радості. Вона з теплотою обіймає свого чоловіка, еміра Ібрагіма, дітей та інших членів королівської родини. Її серце сповнене щастя: сьогодні має відбутися заручини її онуки, принцеси Адіті, з принцом із клану аль-Масрі.

Але не всі розділяють її радість.

Королева Кесем, третя дружина еміра Ібрагіма, відмовляється бути присутньою. Її серце досі болить — шейх Надір колись завдав глибокої рани її молодшій доньці Аманді. Тому Кесем залишиться вдома з дітьми, і її відсутність на церемонії буде мовчазним протестом. Вона пообіцяла помстится шейха Надіра за біль Аманди, що досі болить.

Шейх-принц Тимофій теж не бажав навіть бачити шейха Надіра та бути присутнім на заручини прицнеси Адіті. Лише нещодавно він ударив його по спині — за те, що той дозволив собі торкнутися його юної дружини Арлетти. Тимофій був у люті.

Тоді він разом із братом Дімою намагався відмовити його від заручин принцеси Адіті з сином шейха Надіра. Тимофій переконував: той хлопець — такий самий, як батько. Але Діма не слухав. Його більше цікавила політична угода, ніж доля власної доньки.

Тимофій був у гніві. Для нього це було зрадою — не лише родинної честі, а й батьківської любові.

Шейх-принц Тимофій стояв біля фонтану, його руки — стиснуті, очі — палаючі. Поруч — емір Ібрагім, батько, який бачив війну, але не звик до війни в серці власної родини.

— Я не можу мовчати, — сказав Тимофій, голос тремтів, але не від страху. — Шейх Надір торкався Арлетти. Моєї дружини. Я вдарив його — і не шкодую. Він не має права бути поруч із нашими жінками.

Ібрагім мовчав, але його погляд був уважний.

— А тепер Діма хоче віддати Адіті за його сина. Ти знаєш, який він. Такий самий, як батько. Гнилий всередині. І Діма… він не слухає. Йому важливіше угода, ніж донька.

Тимофій зупинився, вдихнув глибше.

— Я просив його. Я благав. Але він дивиться на трон, на союз, а не на очі Адіті. Вона — не монета. Вона — наша кров.

Ібрагім підійшов ближче, поклав руку на плече сина.

— Я вислухав тебе, Тимофію. І я зроблю все, щоб зупинити це. Я поговорю з Дімою. Не як емір — як батько.

Тимофій кивнув, але в його очах — не полегшення, а попередження.

— Якщо він не зупиниться… я сам зірву ці заручини. Я не дозволю, щоб ще одна жінка в нашому домі плакала через клан аль-Масрі.

Емір Ібрагім розуміє це. І хоча зовні він вітає гостей і підтримує урочистість, всередині він готує інший план. Він не хоче, щоб його онука стала жертвою політичного союзу. Він знає, що клан аль-Масрі жорстоко поводиться з жінками, що Адіті може втратити свободу, здоров’я, саму себе.

Але його старший син, принц Діма, думає інакше. Для нього заручини — це стратегія зміцнення династії, союз, що принесе владу й стабільність. Він не дозволить розірвати помолвку — не без бою.

Емір Ібрагім не скаже цього вголос. Але він не дозволить, щоб його онука страждала. І якщо доведеться — він діятиме потай, обережно, але рішуче.

 

Доха, Катар, вілла шейха-прицна Діми.

Надвечір, коли небо починало темніти, у внутрішньому дворі вілли зібралися жінки. Вони співали старовинні пісні під ритм барабана та ніжні переливи струнного інструмента — шахнара, що звучав, як шепіт пустелі. Мелодія лилася крізь повітря, як молитва.

На килимі, склавши ноги, сиділа принцеса Адіті — сумна, мовчазна, з поглядом, що не торкався нікого. Її готували до заручин з принцом з клану аль-Масрі. Мати, Мохена, повільно розчісувала її довге волосся, намагаючись приховати власну тривогу.

До них підійшли принцеси Вікторія, Маліка й Суинь. Вони привітали Адіті, але та не підвела очей. Лише сиділа, мов тінь самої себе.

— Наречена завжди сумує, коли покидає рідний дім, — тихо сказала Мохена. — Це нормально.

Вікторія підійшла ближче. Її голос був м’яким, але рішучим:

— Залиш нас наодинці, Мохено.

Мати встала, кивнула й пішла перевірити приготування до церемонії. Пісні жінок продовжували литися, як вода з глечика.

Вікторія сіла позаду Адіті, взяла гребінь і почала розчісувати її волосся. Потім нахилилася, поцілувала його, як благословення.

— Сьогодні щасливий день, — прошепотіла вона. — Я допоможу тобі. Нікос чекатиме на тебе. Суінь буде поруч. Ти їдеш з нами.

Адіті здригнулася, потім обернулася й міцно обійняла тітку. Її сльози торкнулися рук Вікторії, коли вона поцілувала їх:

— Я ніколи не забуду вашої доброти. Ви врятували мене.

Вікторія мовчки притиснула її до себе. Вона знала: йде проти волі свого брата Діми. Але піти проти серця своєї племінниці — вона не могла. Не дозволяла совість. Не дозволяла любов.

Над пустелею опустився вечір, і небо, мов оксамит, засіяло золотими зірками. У внутрішньому дворі палацу, прикрашеному ліхтарями з мозаїчного скла, зібралися гості — чоловіки в білих бурнусах, жінки в шовкових хіджабах, музиканти з уданами та флейтами. Повітря було наповнене ароматом ладану, троянд і кардамону.

На килимі з вишитими візерунками сиділа принцеса Адіті — тиха, мовчазна, з печаллю в очах. Її східне зелене вбрання — захіра — було розшите золотими нитками, а тонкий серпанок на голові ледь приховував сльози. Вона не піднімала очей, не реагувала на співи жінок, що оспівували майбутнє подружжя.

Поруч стояв принц із клану аль-Масрі — високий, стриманий, у темному кафтані з емблемою роду. Його обличчя було непроникним, а погляд — холодним. Позаду нього — його батько, шейх Надір, чоловік із владною поставою, сивим волоссям і очима, що звикли до покори. Він кидав погляди на Адіті, як на здобуту територію, як на політичний трофей.

 

???? Музика затихла. Настав момент оголошення заручин.

Слуга виніс срібний піднос із кільцями, а шейх Надір урочисто промовив:

— Сьогодні наша кров з’єднується з кров’ю дому Ібрагіма. Принцеса Адіті стане дружиною мого сина. І нехай Аллах благословить цей союз.

Адіті не відповіла. Її руки тремтіли, коли їй надягали кільце. Вона мовчки приймала свою долю, знаючи, що її серце належить іншому.

У натовпі, серед гостей, Вікторія стискала кулаки. Вона знала — це лише вистава. Справжній план вже діє. І сьогоднішня ніч стане початком втечі. Бо любов не підкорюється титулу. І свобода не має ціни.

Коли вечірня церемонія вже наближалася до кульмінації, несподівано виступив Кішан — брат Адіті. Його голос прорізав тишу, як лезо:

— Я проти цього шлюбу! Проти клану аль-Масрі! Проти того, що ви робите з моєю сестрою! Замість того, щоб укладати шлюби проти волі моєї сестри …краще знайдіть Омара. Він зник. І ніхто навіть не шукає його.

 

Гості завмерли. Вікторія була приголомшена — це не входило до її плану. Принц Діма, старший брат, вибухнув люттю:

— Ти ганьбиш нашу родину! Замовкни негайно!

Але Кішан не відступав. Він підійшов до Адіті, подивився їй в очі:

— Іди туди, куди веде твоє серце. Не слухай ні титулів, ні страху. Я не можу дивитися, як ти страждаєш.

Потім він звернувся до всіх:

— І ще одне. Є дівчина Омара. Її звати Кейлі. Вона тут. Вона любить його. І він любить її.

Мохена, мати Адіті, застигла в шоку. Діма мовчав, але його очі палали. Королева Олена подивилася на них обох з гнівом, потім різко сказала:

— Діма. Мохено. До кімнати. Негайно.

Вікторія підійшла до Кішана, її голос був різким:

— Ти зірвав усе. Це було небезпечно.

— Я не міг мовчати, — відповів він. — Я не міг дивитися, як Адіті ламають.

Вікторія мовчки кивнула. Вона знала: хоч він і порушив план, його серце було чистим.

Суинь підійшла до Адіті, взяла її за руку. Вікторія обережно накинула на племінницю зелений плащ поверх святкового вбрання. І вони втрьох вийшли з залу, поки гості розходилися, а музика стихала.

У цей момент Кейлі, що стояла біля входу, зустріла погляд королеви Олени. Та жестом покликала її до себе.

Королева Олена стояла біля вікна, спиною до них. Її голос був спокійним, але холодним:

— Мій онук Кішан сказав те, що багато хто боїться навіть подумати. І я не можу його засудити.

Діма різко ступив уперед:

— Він принизив нас перед усіма! Перед аль-Масрі, перед союзниками! Це був удар по честі дому!

Мохена, сидячи поруч, стиснула кулаки:

— І по Адіті. Вона тепер розгублена. А весілля — вже завтра. Ми не можемо дозволити, щоб усе зірвалося через емоції.

Олена нарешті обернулася. Її очі були палаючими, але голос залишався рівним:

— А може, ми не повинні були дозволяти цьому з самого початку?

Діма застиг.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що ми забули про головне. Про Омара. Єдиного спадкоємця аль-Шаф. Його зникнення — не випадковість. І поки ми змушуємо Адіті йти на жертву, ми ігноруємо того, хто має бути в центрі всього.

Мохена підвелася:

— Але ж ми не знаємо, де він! І якщо він мертвий…

— Якщо він мертвий, — перебила Олена, — тоді ми маємо знати це напевно. А якщо живий — ми зобов’язані його знайти. Не для титулів. Для правди.

Діма був у люті:

— Це безвідповідально! Ми не можемо зруйнувати союз через примарну надію!

— Адіті — не валюта, — сказала Олена тихо. — Вона — моя онука, мяо прицнеса. І я не дозволю, щоб її серце стало жертвою політики.

Вона зробила паузу, потім твердо додала:

— Ми почнемо пошуки Омара. Негайно. І поки не буде відповіді — жодного весілля.

Мохена зойкнула. Діма стиснув щелепу, але не заперечив. У кімнаті запанувала тиша, в якій кожне слово Олени відлунювало, як вирок.

Після того, як гості розійшлися, королева Олена звернула добрий, уважний погляд на юну Кейлі, яка стояла осторонь, за колоною. Вона жестом запросила її сісти поруч.

— Скажи мені, — тихо промовила Олена, — звідки ти знаєш мого онука Омара?

Кейлі сіла, трохи хвилюючись, але її голос був щирим:

— Ми познайомилися на роботі. Спочатку — як колеги. Потім — як щось більше. Ми розлучилися, бо я злякалась. Але завдяки принцесі Вікторії ми знову знайшли одне одного. Вона об’єднала нас. І ми стали парою.

Олена слухала уважно, а коли Кейлі додала:

— Я ще й племінниця хрещениця Дем’яна…

На обличчі королеви з’явилася усмішка. Вона згадала, як Вікторія колись розповідала їй про улюблену племінницю Дем’яна — того самого чоловіка, якого Вікторія кохала. І тепер, коли таємниця розкрита, Олена нарешті знала, хто така дівчина Омара. Їй не терпілося ближче познайомитися з Кейлі.

Але в цей момент Діма та Мохена, які спостерігали за розмовою з відстані, підійшли з холодними усмішками. Вони вирішили втрутитися.

— Скажи, — різко запитала Мохена, — чому Омара викрали? І що ти знаєш про це?

Кейлі зітхнула, але відповіла твердо:

— Його викрали, коли він намагався врятувати мене. Він дізнався, що мене переслідують, і став між мною та небезпекою. Його забрали ті, хто хотів змусити мене мовчати.

Діма стояв мовчки, але його очі були сповнені недовіри.

— Ти хочеш сказати, що Омар приховував тебе? — запитав він.

— Він не приховував. Він захищав, — відповіла Кейлі. — І я зроблю все, щоб його знайти. Я не зупинюся.

Після цих слів усі поступово розійшлися. Але королева Олена залишилася біля вікна, задумана. Її погляд був спрямований у нічну темряву, а думки — до слів Кейлі. Вона відчувала: ця дівчина — не випадкова. І можливо, саме вона стане ключем до порятунку Омара… і до зцілення старих ран.

Діма стояв біля фонтану, його обличчя було зосередженим, очі — темними від тривоги. Кейлі підійшла, її кроки були рішучими, але серце билося швидко.

— Ми повинні поговорити, — сказав Діма, не дивлячись на неї. — Про тебе. Про Омара.

— Я слухаю, — відповіла Кейлі, стискаючи медальйон на шиї.

— Якщо ти правда його дівчина...ти знаєш його викрали. Ми не знаємо ким. Але я не дозволю тобі вирушити в пошуки. Це небезпечно. Ти не воїн.

Кейлі мовчала, потім відповіла:

— Я не воїн. Але я — його серце. І я не залишу його в темряві, поки інші вирішують, що важливіше — титули чи страх.

— Ти не розумієш, — голос Діми загримів. — Аль-Масрі вже незадоволені. Адіті відмовилася від титулу. Вони вважають це зрадою. Вони захочуть крові.

— І що? Ми будемо жертвувати ще й Омаром, щоб задовольнити їхню гордість?

Діма зробив крок до неї:

— Якщо ти підеш — ти поставиш під загрозу все. Союз. Родину. Себе.

— Я вже вирішила, — сказала Кейлі. — Вікторія та принцеса Маліка вже готуються. Ми вирушаємо на світанку.

Вона розвернулася і пішла, не озираючись. Її силует зник у тіні колон.

Діма стояв мовчки. Його син — зник. Його донька — відмовилася від трону. А тепер і Кейлі — пішла назустріч небезпеці.

Він стиснув кулаки. У його очах — не просто шок. Там була буря. І передчуття того, що аль-Масрі не пробачать. Вони прийдуть. І вони не принесуть мир.

Перед тим як Адіті мала вирушити в дорогу, Суинь міцно обійняла її, як рідну сестру, і прошепотіла:

— Живи щасливо з тим, кого любиш. Я сумуватиму за тобою. Ти для мене — як сім’я.

Очі Адіті наповнилися слізьми вдячності.

— Якби не ти, я б ніколи не отримала допомогу принцеси Вікторії. Ти — моя сестра не по крові, а по долі.

Маленька принцеса Шунде простягнула Адіті згорток. У ньому лежав амулет — гладкий камінь кольору місячного сяйва, з тонким різьбленням у формі гранатового цвіту.

— Це камінь із долини Селінь, — сказала Шунде. — Він дарує силу й захист тим, хто вирушає в дорогу. Я теж сумуватиму.

Адіті притиснула амулет до серця, поцілувала дівчинку в чоло й пообіцяла повернутися, коли настане час.

Суинь взяла на руки свою молодшу сестру Шунде. Вони удвох махали Адіті на прощання, поки та сідала в машину. Останній погляд, остання усмішка — і дорога повела її в новий розділ життя.

Коли машина вже була далеко від палацу, а золотий пісок поглинав останні відблиски вечірнього світла, Адіті сиділа між Вікторією та Кейлі, загорнута в зелений плащ. Її очі блищали — не від сліз, а від полегшення. Вона міцно обіймала обох жінок, наче трималась за єдиний берег, де ще можна було дихати.

— Я не знаю, як вам дякувати, — прошепотіла вона. — Ви врятували мене.

Вікторія лише усміхнулась, стискаючи її руку. Кейлі мовчала, але її погляд був теплим, як ранкове сонце над пустелею.

Адіті повернулась до Кейлі:

— Розкажи мені… Як ти познайомилась з Омаром? І як… як його викрали?

Кейлі на мить заплющила очі, ніби повертаючись у той день.

— Ми працювали в одній компанії. Він був керівником, але не просто начальником — він був як білий тигр серед людей. Мовчазний, сильний, з проникливим поглядом, що бачив тебе наскрізь. Він не наказував — він надихав. Я тоді лише починала, а він… він помітив мене. Не як працівницю, а як людину.

Адіті слухала, затамувавши подих.

— А потім… — голос Кейлі став м’яким, майже шепочучим. — Він зізнався мені в коханні. А я була вперта, відштовхувала його. А він — ні. Він залишався поруч, терплячий, добрий. Я тоді зрозуміла: він гідний, а я — ні. Я злякалась і втекла. Поїхала в Аризону. Просто зникла з його життя.

Вона на мить замовкла, потім продовжила:

— Але завдяки твоїй тітці, принцесі Вікторії, ми знову знайшли одне одного. Вона об’єднала нас. Я їй зобов’язана всім. Ми стали парою. І я була щаслива.

Кейлі опустила очі.

— А потім його зникнення стало ударом. Я знаю, хто його викрав. Але я знаю одне: я знайду його. Я не зупинюся, поки не поверну Омара.

Адіті мовчки стиснула її руку. Вітер за вікном карети ніс пісок і тіні, але всередині — народжувалась надія.

Адіті стояла біля фонтану у внутрішньому дворику старого готелю, де мармурові арки відлунювали кожен звук, наче самі стіни чекали на щось важливе. Вона не знала, чому прийшла сюди — лише слідувала інтуїції, що пульсувала в грудях, як заклик.

І тоді з-за колони з’явився він.

Нікос.

Він зупинився, ніби не вірив своїм очам. Вітер зрушив пасмо його волосся, а в очах — блиск, як у людини, що щойно знайшла загублену частину себе.

— Адіті… — його голос був хрипким, як після довгого мовчання. — Це ти?

Вона не відповіла. Просто підійшла ближче. Їхні погляди сплелися, як нитки долі, що нарешті зійшлися.

— Я думав, що вже ніколи… — він не договорив. Вона торкнулася його щоки, і він нахилився, обережно, як до молитви.

Їхній поцілунок був не просто зустріччю — це було повернення. До себе. До правди. До любові, яку не змогли знищити ні страх, ні відстань.

Коли вони відійшли одне від одного, Адіті усміхнулась крізь сльози.

— Це все завдяки принцесі Вікторії. Вона знала, що ти будеш тут. Вона вірила, коли я вже не могла.

Нікос кивнув, притискаючи її до себе.

— Ми їй зобов’язані всім. Вона — як світло в темряві.

І в ту мить, коли сонце пробилось крізь хмари і залило двір золотом, вони стояли в обіймах, як ті, що пройшли крізь бурю — і знайшли одне одного знову.

На заході сонця, коли небо переливалося міддю й сапфіром, Адіті стояла біля воріт готелю, тримаючи рюкзак і серце, сповнене вдячності. Принцеса Вікторія підійшла до неї, ніжно взяла за руки.

— Бажаю тобі всього найкращого, Адіті. Будь щаслива. Ти заслуговуєш на любов, яка не боїться бурі. А Нікос… — вона кивнула на хлопця, що вже заводив мотоцикл. — Він знає, що робити. Але я все одно сказала йому: бережи її, як скарб.

Нікос усміхнувся, але не встиг відповісти — до нього підійшов Кішан, обійняв, а потім з удаваною загрозою прошепотів:

— Якщо хоч раз зробиш боляче моїй сестрі — приб’ю. Жартую. Але не зовсім.

Нікос засміявся, і вони обмінялися дружнім поглядом, у якому було більше братства, ніж слів.

Адіті махнула своїм рятівникам — Вікторії, Кейлі, Кішану, Маліку — і сіла позаду Нікоса. Її золото-зелена сукня розвівалась на вітрі, як прапор нового життя. Мотоцикл рвонув уперед, і вони помчали вдалечінь — назустріч пригодам, любові, пошукам місця, де їхні серця зможуть оселитися.

 

А тим часом Вікторія, Кейлі та решта команди вже піднімались на борт літака. Їхній шлях лежав до Непалу — рятувати Омара і Джеймса. Вікторія дивилась у вікно, де мчав мотоцикл, і тихо сказала:

— А тепер — до справи. У нас ще є кого повертати.

І літак злетів, несучи героїв у нову легенду.

 

острів Санторіні, село Фінікія

У селі Фінікія на Санторіні, серед білосніжних будиночків та яскраво-синіх куполів, лунали радісні пісні. Вся родина Мітракіс зібралася, щоб відсвяткувати радісну новину: Раджва вагітна. Її сестри та кузини сплели вінок із польових квітів і з любов'ю поклали його на її голову.

— Ти неймовірна, Раджва! Ти така красива, — шепотіла Медіна, обіймаючи сестру.

— Ми так раді за тебе! — додала двоюрідна сестра Анна, вручаючи їй кошик із подарунками для майбутнього малюка. — Це для твого крихітного моряка чи морячки.

Раджва сяяла від щастя, насолоджуючись святковим тортом. Вона вже уявляла, як запросить Дем'яна та Вікторію на вечірку-гендер-паті, коли дізнається стать дитини.

Сестра Медіна щаслива наречена разом з нареченим Рустам запитали Раджву, як її чоловік-моряк відреагував на вагітність, і Раджива з радістю поділилася його щастям.

 

Але поки родина святкувала, серце Ніхан, матері, стискалося від тривоги. Її наймолодша донька, Кая, мала прийти на свято після зустрічі з подругою, але її досі не було. Ніхан потирала руки, її погляд раз у раз звертався до дороги, якою мала з'явитися донька.

Раптово, мов буря серед ясного неба, над Фінікією зійшла біда. На світанку, коли село лише прокидалося, до узбережжя підійшли кораблі. З них зійшли війська під прапорами Катара. Їхня броня та зброя, що блищали в променях ранкового сонця, несли не мир — а руйнування.

А в цей час, серед поля, Кая побачила, як з неба почало щось падати. Це був вибух. Кая злякалася і побігла попередити село Фінікію про напад. На них напала армія тимчасового еміра Савви.

Невдовзі стало зрозуміло, чому це сталося: мер села виявився погрязлим у величезних боргах перед Катаром. І згідно з якимись темними, майже феодальними угодами, багатий емірат вирішив просто забрати собі цю землю — разом із її мешканцями.

За вікном Еміне побачила, як у небі кружляють шахеди, вибухаючи над будинками. Земля здригалася, і навіть дім Сергіоса, де вона тимчасово ночувала, трясся, наче від землетрусу. Її маленький син закричав:

— Мамо, я хочу додому!

Еміне притиснула його до грудей, цілувала в голову, намагаючись заспокоїти. Вона не розуміла, що відбувається, хто стоїть за цим жахом. До неї підбігли Сергіос і Агата, обличчя їхні були сповнені паніки.

— Еміне, негайно їдь! — кричала Агата.

— Але куди? — запитала Еміне, стискаючи сина. — Він боїться. Не виганяйте нас…

— Їдь до моєї родини, — сказала Агата. — Вони прихистять нас. Не хвилюйся, Еміне.

Еміне подивилася на Сергіоса:

— Що тут відбувається? Хто почав війну?

Сергіос, поправивши окуляри, опустив погляд. Його голос був глухим:

— Це аль-Шаф. Тимчасовий емір Савва… Араб. Шакал. Ці нащадки аль-Шафи. Вони ненавидять нас. Вони руйнують наше життя. Треба якнайшвидше розлучити Дем’яна з принцесою Вікторією.

Еміне, стискаючи сина, прошепотіла:

— Треба йому зателефонувати. Попередити.

— Швидше! — закричала Агата. — Беріть речі! Ми маємо їхати!

Сергіос подивився на дружину, ніжно торкнувся її щоки:

— Їдь, кохана. Я приїду за вами.

Агата, з тривогою в голосі, запитала:

— Ти не бачив Нікоса? Нашого сина?

Сергіос завмер. Він раптом згадав, що зранку не бачив Нікоса.

— Обіцяю знайти його. Їдьте. Подбай про Еміне.

Він поцілував Агату в чоло. Агата разом з Еміне швидко зібрали речі, посадили малого в машину й рушили дорогою до причалу — єдиної безпечної дороги, що ще залишалася.

Сергіос стояв, проводжаючи їх поглядом.

— Рятуйтеся…

А тим часом грецькі війська вже вирушали на війну з армією Катара.

Вибухи, що струсили землю, заглушили веселі пісні й сміх. Небо над Фінікією потемніло від диму, а запах пороху змішався з ароматом середземноморських трав. Медіна, задихаючись, вбігла на площу, де її родина та гості ще святкували.

— На нас напали! Це армія! Вони вже тут! — кричала вона, показуючи рукою на схід, де за пагорбами виднілися силуети солдатів.

Святковий настрій миттєво зник. Музика стихла, келихи попадали на землю. Кузини й сестри, що ще хвилину тому співали Раджві, тепер злякано озиралися на батьків. Сотиріс обійняв Ніхан, намагаючись заспокоїти її. Його сини — Сергіос, Маноліс та Антоніс — одразу ж побігли за зброєю.

— Хто це? Чому? — шепотіла Ніхан, її очі були сповнені жаху.

— Це армія еміра Савви! — вигукнув Сергіос.

Маноліс, що стояв біля дружини Соні, схопив її за руку:

— Це неможливо! Навіщо їм Фінікія?

Антоніс повернувся з гвинтівкою:

— Вони прийшли не за нами. Вони прийшли за землею. За боргами мера.

Медіна підійшла до Раджві, її голос тремтів:

— Я бачила, як вони палять виноградники. Вони не зупиняться.

Раптом над селом пролунав гучний грохіт — десь неподалік обвалився будинок. Люди закричали, діти заплакали. Усі завмерли.

Сергіос озирнувся на родину, потім рішуче сказав:

— Усі — до підгір’я. Там є старі печери. Ми сховаємося. Швидко!

Солдати діяли швидко і безжально. Вони громили будинки, знищували таверни та магазини, руйнуючи багатовіковий уклад життя. Але найстрашнішим було інше. Вони почали хапати мешканців — дівчат, жінок, чоловіків, хлопців — і збирати їх, як худобу. З жахливою ясністю стало зрозуміло: їх беруть у рабство.

Під вечір, коли сонце вже ховалося за скелями Санторіні, село Фінікія перетворилося на поле страху. Вулиці, ще кілька годин тому наповнені піснями, тепер були порожні. Лише вітер носив обривки стрічок і квітів, що залишилися після свята.

Жителі бігли. Матері притискали дітей до грудей, старі спиралися на плечі онуків, чоловіки несли мішки з їжею, документи, ікони — усе, що могли схопити. Вони прямували до підгір’я, де серед кам’яних уступів ховались старі печери, забуті ще з часів де жили грецькі православні монахи, там навіть залишились старі ікони, ікона "Божої Матері" та "Пантелеймона".

Сергіос біг попереду, розчищаючи шлях, кричав:

— Швидше! Вони вже біля площі! Не озирайтесь!

Позаду лунали постріли. Один із будинків загорівся — вогонь піднявся, мов крик. Раджва, вагітна, йшла повільно, підтримувана сестрами — її чоловік був у морі, далеко, і не знав, що його дім охоплений війною.

Медіна озиралася, шукаючи бабусю Фотинію — ту, що ледве ходила, але завжди усміхалась. Її не було серед натовпу. Медина кинулася назад, крізь хаос, крізь дим, крізь крики.

— Бабусю! — кричала вона, — Де ти?

Вона знайшла її біля старого фонтану, де Фотинія намагалася підняти кошик з ліками. Медіна підбігла, але в ту ж мить її оточили солдати — араби, в броні, з ланцюгами. Вони схопили її, не слухаючи криків, закували в залізо.

— Вона моя наречена! Не чіпайте її! — закричав Рустам, кидаючись на них. Але один із солдатів ударив його по голові — він впав, кров потекла по каменю.

Медіна кричала, виривалась, але її повели, як здобич. Її очі шукали Фотинію, яка стояла, тремтячи, не в змозі допомогти.

 

Посеред цього хаосу Ніхан відчайдушно шукала своїх дочок. Вона бачила, як солдат схопив її молодшу доньку, Каю, і, незважаючи на її крики, вирвав її з обіймів сестер. Ніхан побігла за ними, але її відштовхнули, і вона впала на землю. Обличчя Каї, спотворене страхом, назавжди закарбувалося в її пам’яті. Медіна також зникла серед полонених, і Ніхан зрозуміла, що втратила не одну, а двох своїх дочок. Вона, збожеволівши від горя, бігала серед руїн, кличучи їх.

Сергіос і Маноліс побігли за нею, намагаючись заспокоїти та відвести в безпечне місце. Вони не могли зупинити нападників, але й не могли залишити матір у такому стані.

— Мамо, досить! — кричав Маноліс, але Ніхан не чула його.

— Вони забрали моїх дівчаток! — ридала вона, витираючи сльози.

— Ми знайдемо їх, мамо! Обіцяю! — сказав Сергіос, його очі були сповнені рішучості.

Решта жителів добігли до печер. Всередині було темно, сиро, але безпечно. Діти плакали беззвучно, хтось молився, хтось просто дивився в темряву, не вірячи, що це реальність.

І тоді, коли останні вбігли до укриття, над селом пролунав глухий вибух. Земля здригнулася. Вогонь охопив стару школу. І в цій тиші, що настала після втечі, кожен усвідомив: Фінікія більше не буде такою, як раніше.

Але в цій печері, серед кам’яних стін і людського тепла, народжувалося щось інше — рішучість. Вижити. Захистити. Повернути.

А здалеку, мов тінь над палаючим селом, за жахливою сценою спостерігав емір Савва. Він стояв у своїй військовій формі, з арафаткою на голові, мов хижак, що вже скуштував перемогу. Поруч, на троні з різьбленого золота, сиділа королева Брітні — у синій сукні, з діадемою у формі лаврового листя, як у давньогрецької цариці. Її погляд був опущений, обличчя застигло в скорботі. Вона дивилася, як кричать люди, як плачуть діти у Фінікії, і не могла відвернутись. З одного боку — вона була свідком, з іншого — співучасницею. Бо ці люди стали жертвами угоди, укладеної мером села.

Савва підійшов до неї, взяв за руку і поцілував — як знак своєї перемоги. Його очі блищали холодною рішучістю. Перед тим як повернутись до війська, що вже готувало боєприпаси, Брітні підвелася.

— Може, не варто далі бити по селу? — тихо промовила вона.

Савва ніжно подивився на неї, але його голос був твердим:

— Потрібно ще кілька вибухів, щоб очистити землю.

Він сів на коня, потягнувся за мечем, і вже збирався рушати, коли Брітні сказала:

— Будь обережним. Я не хочу, щоб ти постраждав. Війська Геркі вже наближаються.

Савва усміхнувся, впевнено відповів:

— Нехай приходять. Віднині ми житимемо так.

І він поїхав — у дим, у вогонь, у свою війну. А Брітні залишилася стояти на троні, мов статуя, з діадемою, що вже не сяяла, а тиснула, як корона з каменю.

 

Стара Фотинія сиділа серед руїн свого дому, тихо молячись, перебираючи чотки в руках. Каміння, колись білосніжне, тепер було вкрите попелом і кров’ю. Її губи шепотіли імена — Кая та Медіна — як заклинання, як спробу втримати їх у цьому світі. Вона не плакала. Сльози давно висохли. Залишилася лише молитва.

Сотиріс і Ніхан, обійнявшись, ридали — не просто від болю, а від безсилля. Вони трималися одне за одного, як за останню опору, коли земля під ногами вже не здавалася надійною. Образ Каї, вирваної з обіймів, і Медіни, закутої в кайдани, стояв перед ними, як опік на серці. Їхні крики, їхній страх — усе це стало частиною їхнього дихання.

У цей страшний день над Фінікією запанували морок і відчай. Сонце, здавалося, відмовилося освітлювати землю, а вітер приносив лише запах гарі й горя. Ті, хто вижив, серед них і розірвана родина Мітракіс, залишилися серед руїн, втративши все — домівки, майно і, найголовніше, своїх близьких, яких забрали в рабство за волею нового еміра Катара.

Майбутні шлюби Дем’яна й Антоніса з принцесами, що ще недавно здавалися світлим маяком надії, тепер лише додавали гіркої іронії до цієї жахливої реальності. Що значать титули, коли серця розбиті? Що значать союзи, коли сім’ї зруйновані?

Раджва, все ще ховаючись у горах, відчувала, як у ній зростає нове життя — і водночас страх, що ця дитина народиться у світі, де немає ні миру, ні справедливості. Вона молилася, щоб її чоловік повернувся з моря, щоб він не побачив Фінікію такою — зламаною, спустошеною.

Як тепер жити? Як знайти сили, коли найдорожче відібрано найжорстокішим способом? Це питання висіло в повітрі над зруйнованою Фінікією, вимагаючи відповіді від тих, хто вижив. Але відповіді не було. Лише тиша, яку зрідка порушували ридання, шепіт молитв і тріск згасаючих пожеж.

І все ж, серед цього попелу, в очах Сергіоса, у тремтячих руках Фотинії, у серці Ніхан — жевріла іскра. Не помсти, а надії. Надії, що одного дня вони повернуть своїх дочок. Що одного дня Фінікія знову зазвучить піснями.

 

 

Палац аль-Шаф, Катар

Тим часом розбитий шейх, принц Діма, зібрав своїх людей, щоб з’ясувати, хто викрав його спадкоємця — принца Омара. Він наказав стежити за тим, як принцеса Вікторія, Кейлі та принцеса Маліка просуваються у своєму шляху.

Тимофій і Саїд почали дорікати Дімі:

— Як ти міг так вчинити з Адіті? Вона твоя донька, а ти зрадив її довіру.

Діма сперечався з ними, але в душі вже відчував, як тріщить його влада. У пориві гніву він наказав іншим людям знайти Адіті — привести її назад. А Нікоса… вбити.

Емір Ібрагім викликав Діму на розмову.

— Те, що відбувається, — ганьба. Омар має бути знайдений живим. Інакше ми втратимо не лише спадкоємця, а й мир.

До них приєднався колишній емір Анвар, який, незважаючи на свою відставку, закликав негайно розпочати коронацію принца Даніеля як нового еміра Катару.

— Якщо ми зволікатимемо — почнеться конфлікт.

Діма був розчавлений. Його серце розривалося між владою, втратою сина і зрадою доньки. Мохена, його давня союзниця, намагалася його втішити, хоча й сама звинувачувала себе:

— Ми нічого не знали про Омара. Ми не знали, що є Кейлі. Що Адиті відмовилась від титулу — заради Нікоса.

А тим часом Діма, охоплений люттю, присягнув:

— Я знищу Нікоса. За будь-яку ціну.

 

Тим часом принц Даніель, щойно вийшовши з коми, намагався згадати свою минулу любов — Самію. Його пам’ять була розмитою, але серце пам’ятало те, що розум ще не міг сформулювати. Він знав: офіційно він уже одружений з Хадірою. Але щось у ньому кричало — його душа належить іншій.

Йому сказали, що Хадіра — його кохана. Що саме вона була поруч, коли він лежав без свідомості. Йому показували листи, фотографії, навіть відео. Але щось не складалося.

Хадіра помітила зміну. Даніель став мовчазним, відстороненим. Його погляд більше не шукав її. І хоча вона намагалася бути ніжною, турботливою — страх втратити чоловіка стискав їй серце.

— Ти змінився, Даніелю… — прошепотіла вона одного вечора. — Ти більше не дивишся на мене, як раніше.

Але Даніель мовчав. Він не хотів ранити її. І водночас — не міг зрадити правду, яка прокидалась у ньому з кожним днем.

Незабаром його мають коронувати як нового еміра Катару. І з цим титулом усе може змінитися.

 

???? Наступний день. Коронація принца Даніеля 

У палаці, залитому золотим світлом, під куполом із витонченими арабесками, зібралися найвпливовіші роди Катару. Урочиста музика з глибокими нотами уда лунала, як заклик до нового правління. Принц Даніель, у білому шовковому бурнусі з золотим шиттям, стояв на підвищенні поруч із Хадірою — жінкою, яка мала стати королевою.

 Хадіра була прекрасна, мов місячне сяйво — у сукні кольору пустельної троянди, з діадемою, що колись належала королеві Олені. Її очі блищали — не лише від щастя, а й від страху. Вона відчувала, що щось змінюється.

 І саме тоді, з-поміж почесних гостей, піднявся Анвар — колишній емір, легендарний правитель, який добровільно передав владу Ібрагімові. Його голос, хоч і старший, звучав урочисто й владно:

— Віднині, перед лицем Аллаха і народу Катару, я проголошую тебе, Даніелю, новим еміром. Неси честь нашого дому.

Але Даніель мовчав. Його погляд був далекий. І раптом — він зробив крок назад.

 — Я не можу прийняти титул, — промовив він. — Моє серце належить іншій. Самії.

У залі запала тиша, як перед бурею. Королева Олена стиснула підлокітники трону. Ібрагім підвівся, обличчя його налилось гнівом.

— Це безглуздя! — вигукнув він. — Ти зганьбиш наш рід!

— Я не можу жити брехнею, — відповів Даніель. — Я пам’ятаю її. І я мушу знайти її. Вона — моя істина.

 Хадіра впала на коліна. Її сльози змішались із перлами на сукні. Вона втратила не лише титул, а й чоловіка, якого любила. Її голос був тихим, як вітер у пустелі:

— Я була з тобою, коли ти був без свідомості. Я вірила, що ти повернешся до мене…

Але Даніель вже йшов. Його постать зникала у мармурових арках палацу. Він вирушав до Швеції — шукати Самію, жінку, яку пам’ятало його серце.

 Ібрагім і Олена були приголомшені. Їхній син відкинув трон, родину, майбутнє — заради любові, яку не змогли стерти ні час, ні політика.

А в тіні палацу, шейх Діма, який колись розчарував Адіті, мовчки спостерігав. Його очі — повні жалю. Два принци, дві втрати, дві жінки, яких вони не змогли втримати.

 

Двадцять хвилин потому

Королева Олена стояла біля вікна, її пальці стискали край шовкової завіси. Вона була мовчазна, але її тиша — як перед вибухом. Хадіра мовчки увійшла, її обличчя — змучене, очі — червоні від сліз.

— Ти мала втримати його, — нарешті прорвалася Олена. Її голос — холодний, як сталь. — Ти мала зробити все, щоб він не згадав ту… Самію.

Хадіра здригнулася.

— Я…

— Ти нічого не зробила! — перебила Олена. — Ти не змогла втримати його серце, не змогла стати тією, заради кого він би забув усе. Тепер усе пропало. Наш рід — осоромлений. Аль-Шаф — зганьблений.

Хадіра підняла голову, її голос — тремтячий, але рішучий:

— А ти? Ти розчарована в королеві Брітні, тому що та не змогла за нею наглядати! Ти вигнала Юн Мі, бо боялася її тіні. Ти не змогла втримати контроль над палацом. Ти не захистила наш шлюб. Ти не захистила свого сина Даніеля. Ти дозволила цій Самії спокусити мого Даніелю. Ти в усьому винна.

Очі Олени спалахнули. Вона зробила крок уперед — і вдарила. Хадіра впала на підлогу, її тіло здригнулося. Другий удар — ще болючіший.

— Ти нікчемна! — кричала Олена. — Ти зруйнувала все, що я будувала!

 

У цей момент двері розчахнулися. Принцеса Крістіна влетіла в кімнату, її голос — як грім:

— Мамо, досить!

Вона схопила Олену за руки, стримуючи її. Служанки кинулися допомагати, але Крістіна вже вела матір геть, її очі — повні сорому.

Хадіра залишилася на підлозі. Вона не дозволила служанкам торкнутися її.

— Не чіпайте мене… — прошепотіла. — Я втратила все. Без нього… я — ніщо.

Її сльози капали на холодний камінь. Її мрії — розбиті, як перли, що розсипалися по підлозі. Вона лежала, мов розчавлена троянда, і в її серці — лише порожнеча.

 

Під високими арками, де колись звучали пісні перемоги, тепер панувала тиша, пронизана гнівом. Емір Ібрагім сидів у центрі, обличчя його — кам’яне. Поруч — його батько, колишній емір Анвар, мовчазний, але очі його — як леза.

Навколо — сини і шейхи: Діма, Тимофій, Саїд, Влад. Всі — у традиційних бурнусах, але з обличчями, що не приховували розчарування.

— Він зганьбив нас, — промовив Саїд, стискаючи кулак. — Через жінку. Через Самію.

— Він не просто відмовився від трону, — додав Влад. — Він плюнув на наш дім, на нашу кров.

Ібрагім мовчав. Його погляд був спрямований на вогонь у каміні, що здавався єдиним живим у залі.

Але саме тоді заговорив Тимофій. Його голос — глухий, але сповнений злості:

— А те, як він вчинив із Хадірою? Це не чоловічий вчинок. Вона була з ним, коли він був без свідомості. Вона вірила в нього. А він… просто пішов. Як боягуз.

Він підвівся, його очі — палаючі.

— Я не пробачу цього. Ніколи. Він не лише зрадив наш рід — він зрадив жінку, яка любила його. І це — найогидніше.

У залі запанувала тиша. Навіть Анвар, старий емір, опустив очі.

Ібрагім зітхнув. Його плечі здавалися важчими, ніж будь-коли.

— Я не знаю, що робити, — нарешті сказав він. — Народ чекає правителя. Але я не можу довірити трон тому, хто не здатен тримати серце в кулаці.

Діма, старший серед братів, нахилився вперед.

— Дайте Савві трон на місяць. Лише на місяць. Нехай народ бачить стабільність. А там — вирішимо.

Анвар кивнув повільно.

— Краще тимчасовий порядок, ніж вічна ганьба.

Але раптом двері відчинилися. Слуга, схилившись, промовив:

— Ваша величність… Королева Олена просить вас. Її стан… неспокійний.

Ібрагім підвівся. Його очі — втомлені, але рішучі.

— Вона — мати мого сина. Я йду.

Він залишив залу, а за ним — тінь розчарування, що повисла над родом аль Шаф, як хмара перед бурею.

 

Поки сини еміра Ібрагіма розходились, залишаючи залу, де лунали слова гніву й розчарування, принц Руслан був далеко — не тілом, а думками. У своїй кімнаті він сидів із Семом і Оскаром, складаючи список речей для поїздки до Кембриджу. Але кожен пункт у списку здавався йому порожнім — як і його серце.

— Я досі не розумію Даніела, — тихо промовив Руслан, не відриваючи погляду від вікна. — Як можна було залишити Хадіру? Вона була його світом.

Оскар і Сем переглянулись. Вони знали: Руслан не просто готувався до навчання — він намагався втекти. Втекти від спогадів про Катю, про королеву Брітні, про все, що боліло.

— А може, перед Кембриджем — на Гаваї? — запропонував Сем. — Ти заслуговуєш на відпочинок. На забуття.

Руслан усміхнувся. Ледь-ледь. Він погодився. Йому потрібно було стерти Катю з пам’яті — її очі, її зраду, її мовчання.

Але перед від’їздом він захотів віддати шану тому, хто врятував його душу — монаху Дашану. Він запропонував друзям поїхати до Мустангу, щоб подякувати. І саме тоді Сем запитав:

— А як там Фатіха? Ти казав, вона підтримувала тебе. Де вона зараз?

Раптом принц Влад, проходячи повз, випадково почув розмову Руслана з Семом та Оскаром. Його крок сповільнився, коли він уловив знайоме ім’я — Фатіха. Ім’я, яке колись було його життям.

— Зараз вона в Йорданії, під опікою королеви Фейзи, — говорив Руслан, не підозрюючи, що Влад підслуховує.

Влад завмер. Він не міг повірити власним вухам. Фатіха — жива? Вона змогла втекти з лап королеви Фелеції? Він був переконаний, що вона загинула під час втечі. Усі ці роки — десять довгих років — він носив у собі біль, вважаючи її втраченою назавжди.

Але тепер… тепер з’явився шанс.

— Негайно готувати літак, — наказав Влад, ледве стримуючи тремтіння в голосі. — Я лечу до Йорданії. Я маю побачити її.

Його любов до Фатіхи не згасла. Навіть попри те, що він уже мав двох дружин, він був готовий взяти Фатіху третьою — всупереч волі матері, всупереч придворним інтригам. Бо серце не знає меж, коли йдеться про справжнє кохання.