Раді Вас бачити!

Глава 5. Тривога в Катарі: Бунт проти рабства

Катар, Доха. Vilaggio Mall

Vilaggio Mall — це не просто торговий центр, а справжній палац сучасної розкоші. Його інтер’єри нагадують венеційські вулички: під куполом із розписаним небом звиваються мармурові алеї, а вздовж них — бутики світових брендів, де кожна вітрина блищить, мов коштовність. Там можна побачити Dior, Gucci, Louis Vuitton, Chanel — усе, що створено для тих, хто звик до елегантності без компромісів. У центрі — канал із гондолами, що повільно ковзають водою, додаючи простору нотки романтики й театральності.

Саме там, серед ароматів парфумів і дзвону кришталевих люстр, принцеса Емма перебирала нову колекцію сумочок. Її постава була граційною, а очі — сяяли, як перли на шовку. Вона втілювала спокій і витонченість, успадковану від матері Лейли, першої наложниці еміра Ібрагіма.

Та її безтурботність порушила поява шейха-принца Тимофія аль-Шафа, її старшого брата. Він ішов упевнено, в білому костюмі з золотими елементами, а поруч — Арлетта, його нова дружина. Бразильська модель, висока, струнка, з засмаглою шкірою, трималась поруч із чоловіком, мов трофей, але в її очах вже жевріла цікавість до блиску бутиків.

Нещодавнє розлучення Тимофія з принцесою Еман залишило шрами в родині. Еман, зухвала й горда, не пробачила зради. Її погрози — не просто слова. Вона мала зв’язки, мала вплив, і вже натякала, що Тимофій та Арлетта ще пошкодують.

Емма, помітивши їх, ледь усміхнулась, але в її погляді промайнула тінь тривоги. Вона знала: навіть у найрозкішнішому місці, де панує аромат троянд і музика брендів, родинні бурі не вщухають.

– Привіт, Еммо! – Тимофій спробував здаватися привітним, але в його голосі відчувалася напруга.

– Привіт, брате, – відповіла Емма, трохи розгублено, але швидко взяла себе в руки. – Не очікувала зустріти вас тут.

Арлетта привітно посміхнулася Еммі, але її погляд вже жадібно вивчав полиці з аксесуарами, вибираючи щось до свого гардеробу.

– Я думала, ти хотіла допомогти мені обрати сумку, – сказала Емма, ледь помітно підморгнувши Арлетті, намагаючись розрядити незручну ситуацію.

– З задоволенням! – вигукнула Арлетта, її очі заблищали від передчуття.

– Я завжди рада гарним аксесуарам.

Тимофій, спостерігаючи за їхнім жвавим інтересом до сумочок та прикрас, почав нервово поглядати на свій дорогий годинник. Шопінг ніколи не був його улюбленим заняттям.

– Мабуть, я піду вип'ю кави. Шопінг – це не для мене, – сказав він з награною усмішкою, звертаючись до Емми. Емма, стримуючи усмішку, швидко озирнулася і, подаючи братові уявне замовлення, сказала:

– Не забудь круасан з лате з золотом для мене та Арлетти, будь ласка. Тимофій кивнув і, трохи замислившись, попрямував до невеличкої кав'ярні, розташованої прямо в бутику.

Емма тим часом зупинила свій вибір на елегантній чорній сумці з вишуканими золотими акцентами, а Арлетта вже захоплено розглядала коштовні ювелірні вироби. Їхню розмову несподівано перервав розпачливий крик з вулиці. Обидві жінки обернулися і побачили жахливу картину.

На вулиці стояла жінка в традиційному арабському одязі, її обличчя було спотворене горем. Вона відчайдушно благала озброєних військових повернути їй сина.

– Будь ласка! Відпустіть його! Він не злочинець! – кричала вона, хапаючи солдата за рукав. Її голос зривався від ридань, але солдати залишалися невблаганними.

Емма та Арлетта з жахом спостерігали, як повз їхній бутик проходили озброєні військові, стримуючи натовп розлючених людей. У центрі цієї процесії йшов чоловік у важких ланцюгах. Його вели силоміць, штовхаючи вперед. Стало зрозуміло, що його схопили і перетворили на раба, як і багатьох інших. Ланцюги брязкали на кожному його кроці, а військові грубо підганяли знесилених людей. Було видно, що багато хто чинив опір такому свавіллю, адже нещодавно, завдяки зусиллям королеви Брітні, було відновлено закон про справедливу працю, і повернення рабства викликало загальне обурення. Тих, хто не підкорявся новій владі, безжально перетворювали на рабів.

– Це жахливо, – прошепотіла Емма, закриваючи рота рукою, її обличчя зблідло від побаченого. – Він став рабом…

Арлетта стояла в повному шоці, її очі широко розплющилися від жаху. – Що відбувається? – прошепотіла вона, ледь чутно. – Як таке можливо?

Емма стиснула кулаки. Оглянувши натовп, вона помітила, що кількість людей у ланцюгах зростає. Вони були пригнічені, налякані, їхні обличчя відображали безвихідь. Жінки, старі, діти – всі йшли в одній колоні рабів.

– Це… закон, який змінився, – сказала Емма з важким зітханням, усвідомлюючи, що все це пов'язано з новою політикою, яку підтримує королева Брітні. – Це все справа рук королеви Брітні. Вона відновила закон про рабів.

Саме в цей момент до них повернувся Тимофій. Побачивши, що відбувається на вулиці, він від несподіванки випадково перекинув чашку з кавою та круасан на столик.

– Що це за неподобство? – обурився він, його обличчя спотворила гримаса гніву. – Це ж просто дикість!

Емма рішуче обернулася до брата.

– Брате, ми повинні щось зробити. Це неправильно. Ці люди… вони стали рабами! Ми не можемо просто дивитися, як це відбувається.

Арлетта подивилася на Емму, її обличчя було сповнене жаху та рішучості.

– Я не можу просто стояти і дивитися, – сказала вона твердо. – Я хочу допомогти.

Тимофій потер чоло, його погляд ковзнув між сестрою та її подругою.

– Гаразд, давайте діяти. Я поговорю з нашим братом Саввою. Він тепер тимчасовий емір, можливо, у нього є рішення. Але не обіцяю, що це буде просто.

Емма рішуче кивнула. Всі троє, сповнені рішучості знайти вихід із цієї жахливої ситуації, попрямували до виходу з бутика, готові протистояти новому свавіллю в їхньому королівстві. Тривога та гнів стискали їхні серця, але водночас палала надія на справедливість.

У залі засідань панувала тиша, перервувана лише тихим шелестом паперів. Його Величність, Тимчасовий емір Савва аль-Шаф, сидів за великим столом, оточений радниками. Вони обговорювали нагальні питання податкової політики для громадян, і Савва уважно вислуховував думки кожного, намагаючись знайти оптимальне рішення для фінансового благополуччя свого королівства.

Раптом двері з гуркотом розчинилися, і до зали увірвався Його Високість, Шейх-Принц Тимофій аль-Шаф. Його обличчя було пунсовим від гніву, очі палали ненавистю, а в кожному русі відчувалася неприхована злість.

— Усі вийдіть! Негайно! — з натиском заявив Тимофій, окинувши радників крижаним поглядом.

Радники, перелякані таким вибухом, мовчки підвелися і почали виходити із зали. Вони добре знали: коли Тімофій у такому настрої, йому краще не перечити.

Савва, не очікуючи такого втручання, подивився на брата з подивом.

— Але, брате, у нас нарада! Як же важливі питання? — запитав він.

Тимофій ступив уперед, кинувши холодний погляд на Савву.

— Мені начхати на твою нараду, Савво! — прогарчав він. — Ти не розумієш, що діється в королівстві! Ці… ці люди, яких перетворюють на рабів, а ти сидиш тут, обговорюючи податки? Нам потрібно діяти зараз!

Савва нахмурився, але намагався зберігати спокій.

— Що ти пропонуєш? Чому ти такий злий? — запитав він, намагаючись зрозуміти причину такого спалаху емоцій у брата.

Тимофій підійшов ближче, його очі іскрилися від люті.

— Це твоя королева, твоя дружина Брітні! Її закони перетворюють людей на рабів, і ти, як емір, сидиш тут і нічого не робиш! Я не можу сидіти склавши руки!

Савва різко встав з-за столу і підійшов до брата. Його обличчя було серйозним, але спокійним.

— Тихо, Тимофію. Ми будемо розбиратися в цьому, але не так. Нам потрібно діяти з розумом. Це не час для емоцій.

Тимофій повернувся і різко викинув руку в бік дверей, ніби він міг розвіяти всю цю ситуацію одним жестом.

— Розбиратися з розумом? Занадто пізно для цього! — сказав він з люттю в голосі. — Люди вмирають, а ти продовжуєш свої ігри в політику!

Савва зітхнув і подивився на брата з роздратуванням.

— Я не граю, Тимофію, але у нас є свої зобов'язання. Ми повинні шукати шляхи до миру, а не лише до руйнувань.

Тимофій, не звертаючи уваги на слова брата, повернувся і попрямував до дверей, навіть не глянувши на радників, які в цей момент вже почали повертатися до зали.

— Ми поговоримо пізніше, брате, — сказав він, виходячи із зали, і двері гучно зачинилися за ним.

Савва залишався стояти в тиші, розуміючи, що ситуація стала вкрай напруженою, і його стосунки з братом вимагають негайного вирішення.

Радники, хоч і з острахом, поклонилися Його Величності, Шейх-Принцу Тимофію аль-Шафу, який залишив залу з такою люттю, що двері ледь не зірвалися з петель від його сили. Усі в залі завмерли, а атмосферу можна було різати ножем.

Після того, як двері зачинилися, Савва залишався на своєму місці, подумки переварюючи те, що сталося. Він знав, що тепер йому доведеться зіткнутися з братом, але зараз його думки були зовсім про інше — про те, що відбувалося в королівстві. Занадто багато безладу, занадто багато болю та руйнувань.

Шейх-Принц Тімофій аль-Шаф, сповнений гніву після розмови з Саввою, мчав на своєму швидкісному автомобілі пустельними дорогами. Його думки були зайняті лише одним: як зупинити це жахливе рабство, яке запровадила Брітні.

Тим часом, в одному з віддалених дворів королівського комплексу, Катя — худенька та бліда, виснажена голодом і тяжкими роботами — схилилася над лопатою, прибираючи бруд і сміття. Вона не знала, що робити далі. Вона була немов тінь самої себе, її тіло не справлялося зі щоденними муками. Руки були вкриті мозолями, а обличчя виглядало таким втомленим, що здавалося, вона втратила всю свою душу. Її батьки, які тепер також стали рабами, працювали поруч, під суворим наглядом солдатів.

Тишу порушив гучний звук кроків, і Катя відчула, як хтось наближається. Це була "Її Величність, Тимчасова Королева Брітні аль-Шаф", з її величною ходою, оточена слугами та охоронцями. Усі стояли в очікуванні її наказів, але погляд Брітні, немов вістря ножа, стиснув серце Каті. Побачивши її, Катя мимоволі схилила голову на знак пошани, але не могла приховати втоми, що було видно навіть по її плечах.

Королева Брітні зупинилася і з глузуванням подивилася на неї.

— О, яка жалюгідна картина, — вимовила Брітні, а її слуги та охоронці продовжували дивитися на Катю з презирством.

Катя не могла підняти погляду, адже відчувала кожне слово, як удар. Але несподівано королева зробила крок уперед, змусивши Катю ще більше зігнутися. Брітні з посмішкою оглянула її худе тіло та важкі плечі.

— Ти навіть не можеш нормально працювати, бідолашко. Як ти взагалі тут опинилася? Я повинна бути вдячна, що ти хоча б не померла на цих брудних вулицях. Що ж, продовжуй працювати, можливо, колись тобі пощастить, — насмішкувато сказала Брітні.

Королева Брітні, наситившись своїм знущанням, розвернулася і, оточена покірними слугами, пішла далі, залишивши Катю одну. Дівчина не могла звести очей з брудної землі. Кожне слово королеви боляче впивалося в її серце, посилюючи відчуття безвихіддя та приниження. Вона відчувала, як її власна гідність зникає з кожним ударом лопати, з кожним поглядом, повним презирства.

Але раптом, серед тяжкого дихання, Катя відчула легкий дотик до плеча. Вона здригнулася і повільно підняла погляд. Це була її матір Зоя, з обличчям, сповненим глибокого смутку, але й неймовірної сили. Її очі, втомлені від горя, шукали погляд доньки.

— Не звертай уваги на її слова, дитино, — прошепотіла матір, її голос був ледь чутним, щоб не привернути увагу охоронців.

— Ми виживемо. І пам'ятай… у нашого еміра, Савви, добре серце. Він не такий, як вона. Він допоможе.

Катя здивовано подивилася на матір. Чи може бути надія там, де панує такий жах? Вона не знала, що означають слова матері про короля Савву, але в її душі, виснаженій і згаслій, зажевріла крихітна іскорка надії. Це був таємний шепіт, який пробивався крізь безпросвітний морок, нагадуючи, що не все втрачено. Вона продовжувала працювати, але тепер у її рухах з'явилася ледь помітна рішучість — чекати і вірити.

Наразі королева Брітні прямувала до Юн Мі, щоб обговорити важливі питання. Її кроки були рішучими, а погляд — зосередженим. Закон, який вона нещодавно ухвалила, був не випадковим — він мав глибоке значення. Брітні діяла не з примхи, а з необхідності. І сьогодні вона мала пояснити Юн Мі, чому саме цей крок був критично важливим для майбутнього палацу.

Щоб зрозуміти, чому Юн Мі стала такою жорстокою і нещадною до рабів, потрібно зазирнути в її минуле, яке приховувало не лише амбіції, а й глибокі, хибні переконання. Юн Мі ніколи не була першою в черзі на престол, походячи з менш впливової гілки королівської родини. Вона виросла в оточенні, де постійно відчувала тиск і необхідність боротися за своє місце під сонцем. Це виховало в ній невгамовне прагнення до влади та контролю.

Спочатку Юн Мі з'явилася на політичній арені як "реформаторка", обіцяючи народу справедливість і процвітання. Вона дійсно ініціювала "закон про справедливу працю", який на початковому етапі мав на меті впорядкувати трудові відносини та захистити робітників. Це дозволило їй завоювати довіру значної частини населення, яка втомилася від попередніх конфліктів та хаосу.

Однак, отримавши владу, її ідеали спотворилися. Юн Мі, яка завжди боялася втратити контроль і повернутися до стану безсилля, почала вважати, що лише абсолютна влада і жорстка дисципліна можуть гарантувати стабільність королівства та її власну безпеку. Вона переконала себе, що хаос і безлад, які вона бачила навколо, є результатом надмірної свободи та відсутності суворого порядку.

Для неї "закон про справедливу працю" став лише інструментом для консолідації влади. Вона інтерпретувала його таким чином, щоб будь-яке "небажання" працювати на благо держави, або навіть найменша незгода з її політикою, могли бути прирівняні до "бездіяльності" та "паразитизму". Саме ця спотворена логіка дозволила їй відновити архаїчний закон про рабство. У її розумінні, ті, хто не вписувався в її жорсткі рамки, ставали "необхідним елементом" для будівництва сильнішого Катару, або просто "усуненням" тих, хто міг становити загрозу її абсолютній владі. Вона не бачила в них людей, а лише робочу силу або джерело проблем.

Жорстокість Юн Мі зростала пропорційно її владі. Вона не відчувала до рабів жодного співчуття, вважаючи їх "нижчими" або "недисциплінованими" елементами, які заслуговують на таку долю. Її погляд на світ став чорно-білим: або ти підкоряєшся і працюєш на її благо, або ти ворог, якого треба приборкати будь-якою ціною. Це була не просто політична стратегія, а глибоко вкорінене переконання, що лише через страх і підкорення можна досягти ідеального порядку, який вона так прагнула встановити у своєму королівстві.

Ось чому Королева Брітні створила закон арбство, все завдяки Юн Мі. Її амбіції, страхи та прагнення до тотального контролю перетворили її на тирана, який не зупинявся ні перед чим, щоб зберегти свою владу та реалізувати своє власне, по-своєму, бачення "процвітання" Катару.

У темному, сирому підвалі, скута важким замком, сиділа Катя. Час для неї був лише тягучою тінню, а думки помутніли від нескінченних страждань. Її тіло боліло, і кожна мить здавалася вічністю.

Тим часом, у розкішних королівських покоях Катару, за зачиненими дверима, відбувалася важлива розмова між Королевою Брітні та Юн Мі.

Юн Мі, зручно розташувавшись у кріслі з чашкою чаю в руках, подивилася на Брітні з легкою посмішкою.

— Ти не уявляєш, як я тобі вдячна, — сказала Юн Мі, її погляд був сповнений подяки, але водночас приховував ледь помітну загрозу. — За те, що ти відродила закон про рабів. Це дало мені стільки можливостей! Бачу, ти вмієш грати з законами, Брітні.

Брітні, глузливо посміхнувшись, нахилилася вперед, її погляд був упевненим.

— Ти ж знаєш, що я завжди дотримуюся свого слова. Цей закон — мій спосіб контролю, не лише для тебе, а й для інших. Ти сама ж розумієш, наскільки важливий цей крок. Але ти завжди була... вірним союзником, Юн Мі.

Юн Мі зробила ковток чаю, її пальці нервово перебирали чашку, а погляд став трохи холодним.

— Ти маєш рацію. Але ти, як завжди, недооцінювала один момент. — Вона зробила паузу, уважно спостерігаючи за реакцією Брітні. — Я ж знаю, хто насправді стояв за тим, щоб позбутися принца Руслана. Це ти підставила його, Брітні, і не просто так. Я можу розповісти про це твоєму еміру Савві та його батькові. Я можу сказати, що це ти стояла за його зникненням.

Слова Юн Мі повисли в повітрі, і Брітні миттєво застигла. Її обличчя поблідло, але вона швидко взяла себе в руки.

— Ти… ти погрожуєш мені? — запитала вона з холодною посмішкою, намагаючись приховати тривогу в голосі.

Юн Мі спокійно відклала чашку на стіл, її обличчя стало серйозним.

— Я не погрожую, Брітні. Я просто нагадую тобі, що є речі, які ти б не хотіла, щоб стали відомі. Ти ж розумієш, що якщо я розповім еміру, то це буде кінець для тебе. Ти не зможеш виправдатися, не після того, що сталося з Русланом. Тому ти повинна відновити закон для рабів... якщо не зробиш, то кінець твоїй кар'єрі і твоєму коханому еміру.

Брітні трохи похитала головою, намагаючись зберігати зовнішній спокій.

— Ти не можеш мене шантажувати, Юн Мі. Твої погрози — це порожні слова. І те, що просиш, це дикість, я не можу цього зробити.

Юн Мі посміхнулася, але її погляд не залишав Брітні.

— Подивимося, хто матиме рацію. Але знай одне: я не збираюся розкривати твою таємницю. Поки що. У нас є взаємні інтереси, і я тобі зобов'язана за твою допомогу. Але якщо ти раптом забудеш про це, я можу нагадати тобі.

Брітні у відповідь злегка стиснула кулаки, але її голос став м'якшим.

— Ми обидві знаємо, що ти не будеш порушувати наше угоду. І я не дам собі бути розкритою. Так що продовжимо грати за цими правилами.

Юн Мі підняла погляд, її очі були сповнені впевненості.

— Ти маєш рацію. Продовжимо. Але пам'ятай: я все контролюю, Брітні.

Брітні відвела погляд убік, її обличчя стало темним, але всередині вона зрозуміла, що її влада тепер не є бездоганною. Юн Мі грала у свою гру, і вона, схоже, мала перевагу.