Раді Вас бачити!

Глава 10. Кохання попри кордони

Дніпро, Україна

Вечір наближався, коли в двері квартири Лідії постукали. Вона не очікувала гостей, але постукування було настільки наполегливим, що врешті-решт відкрила. На порозі стояла її кума, хрещена Світлани.

— Ти до мене? — недовірливо запитала Лідія, злегка нахмуривши брови.

— До тебе, до тебе, Лідіє, — серйозно відповіла хрещена, злегка зітхаючи.

Лідія схрестила руки на грудях, розуміючи, що розмова буде не з легких.

— А що ти хотіла, кума? Не знаєш, де Світлана?

— Вона гуляє, я бачила її сьогодні, — спокійно сказала жінка.

Лідія різко зреагувала, її голос став гостріше:

— Ах, ось як… Замість того, щоб працювати!

Хрещена склала руки перед собою, її погляд став серйозним.

— Я прийшла поговорити з тобою, Лідіє. Це серйозно.

Лідія зітхнула, вже здогадуючись, про що піде мова.

— Я знаю, про що ти хочеш поговорити. Я знаю все.

Хрещена не відступала:

— Тому я і прийшла. Лідіє, я до тебе з добром. Я хрестила твою Світлану, я її друга мати за вірою. Ми з тобою не чужі.

Лідія гірко усміхнулася.

— Ага, та, що толком не давала мудрі поради хрещениці. Така добренька! А я? Я її виростила, я її годувала. І що вона мені за це дала?..

Хрещена підняла брову, трохи похитала головою.

— Світлана й так працювала. Ти змушувала її, вона старалася… Але тебе не влаштовувало жодне її зусилля. Годувала, поїла… А я знаю, що вона їсть на обід. Чудова, мабуть, кормежка, раз вона так легко вирішила втекти в Туреччину.

Лідія обурено повернулася до куми, її голос наповнився роздратуванням.

— Я її не просила їхати туди! Вона сама лізла, куди не треба! Якийсь турок… ще й дитину вона народить! І хто її годуватиме, а? Мені й так двоє дочок проблеми зробили – з якимись принцами зв’язалися. Настю я мусила відпустити, нехай влаштовує своє життя, я їй не указ.

Вона зробила паузу, а потім голосно видихнула:

— А ось Світлану… Так, я вижену її. Вона і так сидить на моїй шиї!

Хрещена мовчки слухала. Вона знала, що Лідія говорить з болю, з втоми, але її слова все одно різали гостро, як лезо.

Хрещена, скрестивши руки на грудях, не відступала. Її погляд був гострим, а голос твердим:

— Не чіпай Світку, Лідіє. Вона і так страждає від долі! Куди ти її виженеш? Безсовісна! Забула, що вона вагітна? Це буде на твоїй совісті!

Лідія спалахнула від злості, її очі блиснули:

— Не тобі мною керувати! Краще за своїм чоловіком прослідкуй! Він бабник, він жодної жінки не пропустить без уваги!

Хрещена лише похитала головою, її голос став холодним:

— Я все сказала, Лідіє.

Лідія зірвалася, махнувши рукою:

— А я на це тьфу плювала! Іди звідси!

Вона різко зачинила двері перед хрещеною, та лише ухмильнулася, дивлячись на зачинену дерев’яну поверхню.

— Ну що ж, Лідіє, це буде на твоїй совісті, якщо ти образиш Світку. Готуйся, приймай відповідальність. Я тебе попередила.

Вона розвернулася і пішла геть, її обличчя залишалося напруженим.

А Лідія, побачивши, що кума пішла, знову різко відчинила двері, вигукнувши:

— Ось іди, захисниця кума! Ми самі без тебе розберемося!

Вона грюкнула дверима, залишивши після себе важку тишу, що зависла у квартирі.

Катар, Доха

Кемаль стояв перед Наре, його погляд був напруженим, але рішучим. Він намагався підібрати слова, щоб пом’якшити удар, але розумів, що в будь-якому випадку завдасть їй болю.

— Наре, я повинен сказати тобі правду… Я не можу продовжувати ці заручини. Це неправильне рішення для нас обох, — промовив він, стискаючи руки в кулаки.

У кімнаті настала гнітюча тиша. Наре дивилася на нього, ніби не розуміючи сенсу сказаного. Її серце завмерло на мить, а потім розбилося на сотні осколків.

— Що ти сказав?.. — її голос затремтів, і раптом у ньому з’явилася гострота.

Кемаль спробував наблизитися до неї, але вона відступила. Її обличчя почервоніло, а руки дрібно тремтіли від люті та розчарування.

— Ти хочеш сказати, що просто знищуєш усе? Всі наші плани? Всі обіцянки?!

Відчуваючи, як її світ руйнується, Наре різко повернулася і вдарила рукою по скляній вітрині свого магазину. Дзвінкий звук розбитого скла прорізав простір, а її відчай застиг у повітрі.

Сигналізація завила на всю вулицю. Кемаль застиг, а потім кинувся до Наре, але вона відштовхнула його, її очі блищали від сліз і гніву.

— Йди геть, Кемале! — закричала вона, відчуваючи, як у грудях розпирає незрозумілу пустоту.

Прямо перед магазином зупинилася чорна машина. Картал, який вже чув про сварку, вийшов з авто, його погляд ковзнув по розбитому склу, по зламаній дівчині.

Не чекаючи, поки прибуде поліція, він швидко підійшов до Наре, заговорив неголосно, але владно:

— Ти маєш зупинитися, Наре. Я владнаю це питання.

Вона важко дихала, але голос Картала, його впевненість, трохи повернули її до реальності.

Поліцейські під’їхали до магазину, але Картал вже встиг поговорити з ними. Він знав, як залагодити ситуацію, перш ніж все вийде з-під контролю.

Кемаль ще стояв неподалік, дивлячись на дівчину, яку не кохав, але якій завдав болю. А Наре більше не дивилася на нього — її світ змінився назавжди.

Принц Кемаль сидів на краю ліжка у своїх просторих апартаментах у палаці, задумливо потираючи пальцями скроні. Йому належало серйозно поговорити з батьками, і він більше не міг відкладати цю розмову.

Коли він увійшов до головної зали, емір Ібрагім уже чекав на нього з холодним виразом обличчя, а королева Кесем, хоча й намагалася зберегти нейтральність, не приховувала тривоги у своїх очах.

— Мені потрібно сказати вам дещо, — почав Кемаль, дивлячись прямо на батька. — Я їду до України. До Світлани.

Королева Кесем зітхнула, її руки нервово стиснулися на підлокітниках трону.

— Кемале, ти маєш розуміти, що цей вибір тобі не підходить, — сказала вона обережно.

Емір Ібрагім був не таким дипломатичним.

— Ти принц, Кемале. Ти не можеш приймати такі рішення імпульсивно. Ця дівчина не з нашого світу, і вона ніколи не стане його частиною.

Кемаль стиснув кулаки.

— Світлана — мій вибір. Я знаю, чого хочу, і не дозволю нікому вирішувати за мене.

Кесем подивилася на сина м’якше, намагаючись достукатися до його розуму.

— Але подумай про наслідки. Ти готовий відмовитися від свого життя тут? Від усього, що маєш?

Кемаль підняв голову.

— Якщо буде потрібно — так.

Емір встав, його погляд став жорсткішим.

— Якщо ти підеш, дороги назад уже не буде.

Кемаль лише кивнув, розвертаючись на підборах та залишаючи залу. Він уже зробив свій вибір. І назад шляху справді не було.

У просторому кабінеті посла Туреччини панувала важка атмосфера. Наре сиділа перед батьком, її руки нервово стискали краєчок сукні. Вона знала, що його гнів буде некерованим, але брехня була її єдиним захистом.

— Він змусив мене, батьку… Я не хотіла… Кемаль схилив мене до цього, — її голос зламався, а очі блищали від напруження.

Посол Ібрагім, її батько, застиг на місці. Він різко підвівся з крісла, його погляд наповнився холодною рішучістю.

— Що ти сказала?..

Його голос був тихим, але в ньому звучала загроза.

Наре схлипнула, відвівши погляд.

— Я не хотіла цього, але він… він не залишив мені вибору, — її слова вдаряли в самісіньке серце батька, розпалюючи неконтрольовану лють.

Посол пройшовся кімнатою, зупинившись біля широкого вікна. Його дихання стало глибшим, його кулаки стиснулися.

— Кемаль заплатить за це. Я не дозволю, щоб він залишився безкарним!

Він різко розвернувся, його очі палали ненавистю.

— Я поклявся захищати свою сім’ю, і якщо він завдав тобі болю… я покінчу з ним!

Наре опустила голову, її серце гупало у грудях. Вона знала, що запустила механізм, який вже не можна було зупинити.

Світлана зайшла в дім, відчуваючи, що щось не так. Лідія стояла біля дверей, а поруч лежала сумка з акуратно складеними речами.

— Що це, мамо? — спитала вона, вже передчуваючи відповідь.

Лідія глянула на доньку з холодною суворістю.

— Ти їдеш, Світлано. Тут тобі більше немає місця.

Дівчина застигла. Її руки затремтіли.

— Але я не хочу йти…

— Ти посміла залетіти від турка, без обручки? — голос матері різко лунав у порожньому коридорі. — Не з'являйся тут без кільця! Мені соромно за тебе!

Світлана відчула, як земля йде з-під ніг. Вона впала на коліна перед матір’ю, її сльози текли неконтрольовано.

— Мамо, я благаю тебе… Не виганяй мене!

Але Лідія вже прийняла своє рішення. Вона різко відштовхнула доньку, і та схопилася за дверний поріг, щоб не впасти.

— Іди геть! — крикнула вона. — Не повертайся без обручки!

Лідія викинула її речі за двері, а потім голосно її зачинила.

Світлана залишилася сидіти на порозі, її плечі здригалися від плачу. Вона була одна. Її сестри займалися своїм життям—Настя поїхала в Катар, щоб стати дружиною принца Аміра, Віра зустрічалася з принцем Вахітом. А Світлана...

Вагітна. Самотня. Відкинула Кемаля, якого любила все життя.

Але якщо мати не хоче бачити її без кільця—Світлана вирішила виправити все.

Вона піднялася, витираючи сльози. Взяла сумку з речами.

Вона знайде Кемаля.

Вона боротиметься за своє щастя.

І навіть якщо мати заборонила їй бачитися з турком—Світлана купить квиток до Катару.

Кемаль сидів в аеропорту Катару, поглядаючи на табло з рейсами. Його пальці нервово ковзали по телефону, але він знав, що потрібно просто чекати.

І тоді він побачив її.

Светлана ступила у зал прильотів, тримаючи валізу, її очі бігали по натовпу, шукаючи лише одне обличчя.

Кемаль підвівся, його серце калатало.

— Світлано!

Дівчина завмерла, а потім, побачивши його, розгублено видихнула.

— Кемале…

Він швидко підійшов до неї, дивлячись прямо у її очі.

— Я відмовився від помолвки. Батьки з часом приймуть тебе, я впевнений. Але зараз я готовий залишитися тут, у Катарі, боротися за тебе.

Светлана відчула хвилю емоцій.

— Ти правда це зробиш?

Кемаль усміхнувся, легенько торкнувшись її руки.

— Заради тебе — так.

І цього разу вони були разом. Без страху, без сумнівів.

Літак плавно приземлився в київському аеропорту, і Світлана з принцом Кемалем вийшли в зону паспортного контролю. Дівчина була у передчутті нового етапу життя, а Кемаль — впевнений, що нарешті привіз кохану до її батьківщини.

Проте вже за кілька хвилин усе змінилося. Співробітник прикордонної служби суворо поглянув на Кемаля і, перевіривши його документи, похитав головою.

— Вибачте, але в’їзд в Україну вам заборонений.

Светлана застигла, її серце закалатало.

— Що?! Але чому?

Офіцер спокійно пояснив:

— Через давній інцидент із громадянином України Ігорем ваш супутник перебуває в чорному списку. Йому не дозволено в’їзд до країни.

Кемаль напружився, його обличчя потемніло.

— Це було давно. Я більше не маю нічого спільного з тим конфліктом!

— Вибачте, але це рішення не підлягає перегляду, — офіцер залишався непохитним.

Світлана розгублено подивилася на Кемаля.

— Що нам тепер робити?

Принц узяв її руки у свої.

— Світлано, якщо я не можу бути з тобою в Україні, тоді ти поїдеш зі мною в Катар.

Дівчина вагалася. Вона хотіла повернутися додому, до своєї сім’ї, але перед нею стояв чоловік, якого вона кохала, який готовий боротися за неї.

Кемаль продовжив, його голос був м’яким, але впевненим:

— Я не покину тебе. Ми знайдемо вихід. Просто довірся мені.

Відчуваючи його тепло і рішучість, Светлана зробила глибокий вдих.

— Добре. Я поїду з тобою.

І з цими словами вони вирушили в нову подорож, яка назавжди змінить їхню долю.

Дніпро, Україна

Лідія стояла біля дверей аптеки, задумливо дивлячись на перехожих. Вперше за довгий час вона відчувала себе по-справжньому самотньою. Її доньки пішли своїм шляхом, а вдома панувала порожнеча.

Раптом до неї підійшла хрещена Світлани. Вона одразу помітила пригнічений стан Лідії.

— Що з тобою, Лідіє? — запитала вона, уважно вдивляючись у її обличчя.

Лідія відвела погляд, але хрещена вже все розуміла.

— Ти вигнала Світлану, чи не так?

Лідія мовчала, а хрещена раптом вибухнула емоціями.

— Ось дрянь! Як можна виганяти вагітну? Тобі не соромно?!

Її голос лунав суворо, без жодного жалю.

— Я тебе ненавиджу, Лідіє. Просто ненавиджу!

Вона презирливо плюнула в бік Лідії і, розвернувшись, пішла геть.

Лідія лишилася стояти на місці. Їй було соромно. Їй справді було соромно.

Що вона скаже Вірі? Що пояснить Насті, коли вони приїдуть у гості і запитають, де Світлана?