Раді Вас бачити!

Глава 23. Заложниця корони

У темному закутку королівської резиденції Феліції де Розаль, Самія схилилася над брудною підлогою, тримаючи облізлу щітку. Її руки були вкриті порізами, волосся розтріпане, одежина ледь трималася на плечах. Вона майже не говорила — навчилась мовчати, аби вижити.

Думки тікали від смердючих кухонь до Даніеля. Її принца. Його усмішка — тепла, глибока, але тепер здавалась фантомом. Побачила, що він був з Хадірою. Можливо, вже забув про неї.

Світ Самії стискувався. Її ненависть до королеви Олені росла як шипи в грудях. Олена, яка без жодного вагання віддала її Феліції — мов монету за мир. Угода: ти отримуєш служницю, я — спокійно для Катара.

Але Самія пам'ятала інше. Королеву Фейзу, мудру і добру, яка її захистила. Айна—вона була для неї як сестра. Батька — принца Салмая. Матір — Джамілю. Вони її шукали, вона це знала. І якщо побачать правду — вони знищать Олену.

Після дня приниження, коли вона вимивала загальні підлоги та чистила прикраси, Феліція не наказала її. Навпаки — мовчала. Вона пам'ятала принцесу Фатіху, що була перед нею і зухвало відмовилася підкорятись — її покарали. Але Самія вміла грати. усмішка, покірний погляд, мовчазне “так”. Вона шукала слабкість королеви. Шукала ключ до свободи.

І щовечора, коли королівські зали пустили, Сама шепотіла собі:

— Я не служниця. Я — спадкоємиця болю. І я стану спадкоємицею помсти.

Самія злякано обернулась на звук дверей, і завмерла. На порозі стояла дівчина з попелястим волоссям, у чорному вбранні з ажурними рукавами, яскраво-червоні губи злісно блищали. Вона була служницею королеви Феліції — Карла.

Карла мовчки дивилась на Самію. У її погляді — втома, гіркота і щось невимовне.

— Хто ти? — Самія прошепотіла. — Я тебе ще не бачила...

Карла холодно відповіла:

— Я служанка Феліції. Прийшла сказати тобі правду. Ти — жертва сім'ї аль-Шаф. Феліція мстить їм, і мучить тебе заради помсти.

Самія зблідла.

— Аль-Шаф? Але я з ними не близька... Чому я? Навіщо?

Карла зітхнула, підійшла й сіла на край ліжка. Її голос став м’якшим.

— Твоя родина завинила перед королевою Феліцією. І тепер, замість офіційної розплати, їй передали тебе — принцесу, як символ жертви.

— За що? Чим вони завинили? — Самія вже не приховувала тривогу.

— Вони вбили її сестру, Менді. Маленька загинула в пожежі, що її нібито організували королева Олена та емір Ібрагім. Їм було потрібно налякати Феліцію — попередити. Але вони не знали, що дитина буде вдома. І Феліція з того дня більше не була милою. Вона стала холодною, як лід. І народ страждає.

Самія мовчки дивилася на підлогу.

— Я… Я не знала. Моя сім’я не мала права чинити так. Це жорстоко... Я завжди була за справедливість.

Карла кивнула:

— На жаль, ти — з їхньої крові. І вони вирішили позбутися тебе, щоб уникнути більшого сорому.

— Вони думали, що перемогли мене? Ні. Я хотіла їм помститися... Я ненавиджу Олену й Ібрагіма. Знаю, що Феліція втратила сестру, а я — батька. Ібрагім назвав його зрадником і кинув у темницю. Ми з мамою втратили все — титул, дім. Моє щастя було зруйноване.

Карла мовчки слухала, а потім стисла руку Самії:

— Мені шкода, що ти це пережила. Феліція була доброю. Вона віддала б усе, аби зберегти сестру. Але аль-Шаф зробили своє…

Самія підвела голову, її очі блищали:

— Допоможи мені, Карла. Я хочу поговорити з Феліцією. Мені є що сказати. Я розумію її біль...

Карла на мить задумалась, а потім мовила:

— Я не обіцяю, але поговорю з нею. Відпочивай. Я принесу тобі чисте плаття.

Карла вийшла, залишивши Самію одну. Та вмилася, вдягла нове вбрання, ходила кімнатою, не знаходячи собі місця. У її думках — буря. Це — мій шанс. Я можу бути союзницею Феліції. Ми — обидві жертви аль-Шаф. І ми — обидві бажаємо помсти.

Свічки мерехтіли на столі, відкидаючи червоно-темні тіні на оксамитові стіни. У кімнаті панував морок — не просто фізичний, а душевний. Це було відображення внутрішнього стану королеви Феліції де Розаль, що стояла, скрививши губи у болісній гримасі.

На ній — чорне вбрання з глибоким декольте, на грудях блищало чорне намисто, а з плечей спадала червона мантія, мов кров, що застигла. Волосся — ідеально зібране, руде, але тьмяне від тіней. Очі — зелені, палаючі гнівом. Губи, пофарбовані червоною помадою, рухались як лезо — кожне слово було болем.

Колись Феліція нагадувала лісову фею — добра, ніжна, майже казкова. Але після загибелі сестри її душа перетворилася на логово вампірші, що годується не кров’ю, а ненавистю до дому аль-Шаф.

— Карла! — гримнуло по залі її голосом. — Сюди негайно! Скільки я ще повинна чекати?

Карла вже мчала коридорами, захекавшись, увійшла й низько вклонилася:

— Я тут, пані. Ви казали завершити справи... Що ви бажаєте?

— Карла! Принеси мені вина! — вигукнула вона хрипко. — Я хочу випити. Я хочу забути.

Карла злякано озирнулась:

— Так, так, пані… Зараз принесу…

Феліція залишилась одна. Вона застигла біля столу, занурена у спогади. Її очі, повні зеленого вогню, дивились крізь час — у той день, коли вона та її сестра Алесія ступили до палацу аль-Шаф.

Вони пройшли крізь мармурові арки, за ними зачинилися важкі двері. Ніхто не бачив, коли вони увійшли до саду, де на них чекали королева Олена та емір Ібрагім. Тиша була хижою — мов перед ударом меча.

Алесія стиснула кулаки. Її голос пролунав, як вогонь:

— Попрощайтесь зі свободою, сім’я аль-Шаф. Ми знаємо, що саме ви наказали підпалити наш будинок. Ви вбили нашу сестру Менді. І хоч намагались замести сліди — ми знайшли їх. Ми бачили ваших людей. Ваші накази.

Олена мовчала, а Ібрагім підвівся, його голос був різким:

— Це наклеп. У вас немає доказів.

— Немає? — Феліція кинула на стіл згорток документів. — Візьми. Це — звіти, свідчення, записи. Ви не просто вбили дитину — ви думали, що уникнете правосуддя.

Вітри пустелі змикались навколо них. Напруга затверділа.

Але після криків і звинувачень прийшло мовчання. Олена мовила спокійно:

— Що ти хочеш? Я не знала що у тебе була сестра, ти винна в тому що вона бул одна...цього би не стало...пробач що все так сталось...кажи що хочеш. ми зробимо тільки не чепай мою сім'я. Вона для мене цінна.

Королева Феліція стояла, мов згусток нічного гніву, притискаючи до плеча червону мантію. У залі панувала тиша, що прорізала повітря, як лезо.

— Я не хочу пробачень… — її голос був тихим, але кожне слово летіло, як камінь. — Я хочу помсти. Мені потрібні ваші принцеси. Я хочу, щоб вони страждали — як страждаю я.

Королева Олена і емір Ібрагім застигли. В саду не було свідків, лише свічки та запах полину, що пульсував крізь повітря.

— Інакше — я оголошу війну. Не битву — а повільне, болісне згасання вашої династії. Я маю владу. Я маю народ. І більше я не втратжу нікого.

Очі Феліції та Алесії блищали — не сльозами, а клятвою. Їх не зламали. Вони стали полум’ям.

В кімнаті затріщала тиша.

— Алесія! Де ти, сестро?! — її голос став гучнішим, наче крик у порожнечу.

У дверях з’явилась Алесія — струнка жінка з рудим волоссям, у червоно-чорному вбранні, на підборах, що рішуче стукали по кам’яному підлозі.

— Знову лютуєш, Феліціє? — мовила вона, склавши руки. — Що з тобою сьогодні? Що з настроєм?

— Ти ще й питаєш?! — Феліція стиснула кулаки. — Як аль-Шаф могли звільнити принцесу Фатіху? Як вони могли? Я не можу цього прийняти.

— Забудь про неї, — відповіла Алесія. — Пройшло десять років. У тебе нова жертва. Досить. Народ голодує, королівство в занепаді. А ти переслідуєш тінь…

Феліція скипіла:

— Тінь? Вони забрали Менді! Мою крихітку І ще хочуть притягнути афганських союзників! Якщо допоможуть Самії — це буде війна. Війна, Алесіє.

Алесія підійшла ближче:

— Я теж втратила Менді. Я також відчуваю біль… Але ти мусиш рухатися далі. Народ вірить у тебе. Вони чекають, що ти повернешся не як мстива тінь, а як королева.

— Мене такою зробили аль-Шаф! — відповіла Феліція, очі її палахкотіли. — Вони змусили мене забути про ніжність. І я ніколи не пробачу. Ніколи!

— Ти не переможеш їх, — тихо мовила Алесія. — У них гроші. Вплив. Армія. Залиши їх. Інакше ми втратимо всіх.

— А те, що їх народ побили нашу дівчину? А те, як вони відкупилися? Їм допомогли королівські паразити!

— Менді не загинула б, якби ти не провокувала їх, — вирвалось у Алесії.

Феліція повернулася, мантія метнулась за її спиною.

— Як ти смієш?! — прошипіла вона.

Алесія мовчки дивилась на сестру. Її голос був тихим, але сильним:

— Краще подумай про народ. Зупини мсту… Поверни себе.

Феліція пройшлась по кімнаті, притискаючи плащ до грудей:

— Ні. Ніколи. Я хочу, щоб страждали принцеси… Так, як колись страждала я…

— Тоді я йду, — сказала Алесія, і її червоні туфлі стихли у далині, як останній подих надії.

Карла тихо зайшла до зали, несучи срібний піднос з бокалом червоного вина. Свічки кидали тіні на шовкові драпірування, а Феліція сиділа у кріслі з високою спинкою, притискаючи до себе плащ і вдивляючись у вогонь каміну.

— Ваше вино, пані, — промовила Карла обережно, ставлячи бокал на стіл.

Феліція не повернулась. Її голос був холодним, мов нічна вода:

— Залиш мене. Я не хочу балачок.

Карла ковтнула повітря — вона прийшла не лише з вином. Вона хотіла поговорити про Самію, про те, що та заслуговує бути почутою. Але королева, здавалося, сьогодні була як закриті ворота.

— Пані, я… я просто подумала… можливо, вам варто вислухати Самію. Вона…

— Я сказала: не зараз! — голос Феліції загримів, мов розряд блискавки. — У мене немає настрою для жалю! І не буде.

Карла мовчки кивнула, відступаючи. Вона зрозуміла: не час. Ще ні. "Нехай Самія терпить… королева поки що не готова чути правду," — подумала вона, закриваючи за собою двері.

Феліція взяла бокал, підняла очі до стелі. Її тінь тремтіла на стіні, як відбиток внутрішньої бурі.

 

Пізнього вечора, коли сад потопав у золотавому світлі, королева Олена сиділа у своїх покоях, переглядаючи стрічку Instagram. Її погляд зупинився на відео, де принцеса Вікторія — її улюблена донька — приймала пропозицію руки й серця від свого коханого Дем’яна. Це відбувалося на Санторіні, серед рідних, під небом, де захід сонця огортав море рожевим сяйвом.

Серце Олени здригнулося. Вона усміхнулася — вперше за довгий час щиро й тепло. Нарешті ти знайшла своє щастя, моя дівчинко…

Вікторія була особливою. На відміну від інших, вона мала чисте, невинне серце. Олена вірила: її донька не здатна на інтриги, на маніпуляції. Цим вона відрізнялася від самої Олени — і особливо від її матері, жінки жорсткої та владної. Єдине, що їх поєднувало — це краса, розум і сміливість.

Королева пишалася Вікторією.  Вона гідна любові. Справжньої, не політичної. Не за розрахунком.

Олена підвелася й вийшла на терасу. Вітер із моря приносив аромат лаванди. Вона вирішила: час діяти.  Я повідомлю її сестер. Нехай повертаються на Санторіні. Ми маємо бути поруч.

Королева Олена щойно закінчила перегляд відео, як почула стук у двері. Вона закрила телефон і голосно промовила:

— Так, заходьте.

До покоїв увійшла служниця Аміра в чорному вбранні. Вона низько вклонилася:

— Ваша Величносте, прибула Юн Мі — наложниця еміра.

Олена суворо кивнула:

— Нехай заходить.

Аміра відійшла, і в кімнату з граціозною ходою увійшла Юн Мі. На ній був розкішний ханбок усіх кольорів, а волосся, зібране в зачіску часів Чосона, прикрашала витончена шпилька. Вона уважно подивилася на королеву, не розуміючи до кінця, навіщо її викликали. І вирішила зухвало запитати: — Навіщо ви мене викликали? У мене був тихий час.

Олена голосно розсміялася:

— Тихий час? Ха-ха! У тебе більше не буде ніякого "тихого часу"... Ти думаєш, що можеш так говорити перед королевою Катару? Першою дружиною еміра? І маєш нахабство так себе поводити?

Вона підвелася:

— Я говоритиму. Бо я знаю, що ти насправді замислюєш.

Юн Мі підняла голову, з удаваним нерозумінням:

— Про що ви?

Олена продовжила, її голос став холодним і рішучим:

— Ти плетеш інтриги. Користуєшся довірою нової королеви Брітні, яка ще недосвідчена. Я знаю, що ти її використала — і не з добрих намірів.

Юн Мі зухвало усміхнулася:

— І які ж це наміри? Звідки у вас така інформація? Те, що ви чули — це лише плітки.

Але Олена дивилася на неї хижим поглядом:

— Ти думаєш, що можеш робити все, що заманеться? Навіть якщо ти наложниця? Ти — ініціаторка закону про рабство, а не Брітні. Але ти зробила це не просто так. Ти використала її. Шантажувала.

Олена зробила крок уперед:

— Ти знала, що вона причетна до зникнення принца Руслана. І ти шантажувала її цим, змусивши відновити рабство. Щоб страждали бідні люди, поки ми були відсутні. У тебе немає ні сорому, ні совісті.

Юн Мі мовчки дивилася на королеву, її очі палали образою. В думках вона кипіла: Невже королева Брітні зрадила мене? Я цього не забуду…

Олена перервала тишу:

— Ніхто не знає, окрім мене… І на щастя, спадкоємця престолу Руслана знайдено. Скоро він повернеться. Емір Ібрагім одужає, знову стане еміром, а наступним буде принц Руслан — як йому і призначено.

Вона зробила паузу, потім додала:

— Ти більше не живеш у палаці. Ти покидаєш його негайно.

Юн Мі нервово стиснула тканину свого ханбоку:

— Як ви смієте?! Я тут ні до чого! Це королева Брітні має бути покарана, а не я!

Олена холодно відповіла:

— Так, вона теж мала бути покарана… Але я зроблю їй послугу, щоб уникнути скандалу. Щоб не заплямувати ім’я аль-Шаф — як і саму Брітні. — Але саме ти крутила інтриги, не вона. І якщо емір Ібрагім дізнається правду… він тебе страчить.

Юн Мі зціпила зуби:

— Тільки мій емір має право вирішувати, залишатися мені чи ні!

Вона раптом розсміялася — голосно, зухвало. Олена не витримала: підійшла й дала їй ляпаса. Юн Мі схопилася за щоку:

— Як ви смієте?! Ви самі не догледіли своїх дітей!

Олена з гнівом:

— Замовкни, брудна інтриганко! Ти ще й підставила бідну принцесу Емму — доньку улюбленої наложниці еміра. Лейла теж підозрює тебе і, до речі, хоче, щоб ти пішла.

Юн Мі зловісно додала:

— Принцеса Емма порушила королівський закон. Вона закохана в слугу!

Олена різко:

— Це тебе не стосується. Покинь палац, поки тебе не стратили.

Юн Мі впала на коліна, удавано благаючи:

— Благаю, Ваша Величносте, не проганяйте мене!

Олена навіть не подивилася в її бік. Вона крикнула:

— Охорона! Вивести її! Щоб я її більше не бачила!

Охоронці схопили Юн Мі. Вона виривалася, кричала:

— Я помщуся! Всій родині аль-Шаф! І навіть Брітні!

У дверях стояла Хадіра — наречена принца Даніеля, майбутня невістка королеви Олени. Вона мовчки спостерігала за сценою, а потім запитала:

— Що відбувається, матусю?

Хадіра стояла нерухомо, мов східна статуя, у бежево-жовтому платті, прикрашеному золотом. Її каштанове, хвилясте волосся спадало на плечі, а на голові виблискувала витончена прикраса. Вона чекала — в очікуванні слів своєї майбутньої свекрухи, королеви Олени.

Королева оглянула Хадіру знизу догори, і злісна усмішка поступово змінилася на прихильну. Її погляд став теплішим, а голос — шовковим:

— Нічого страшного, моя прекрасна наречена. Я просто поставила на місце одну нахабну наложницю. Вона зіпсувала імідж нашої родини, і тепер буде знати, що таке королівська гідність. Зрозуміло, чому народ невдоволений. А королеві Брітні ще треба багато чого навчитись...

Хадіра усміхнулась, її очі загорілися ледь помітним вогнем:

— То все буде як раніше? Ви повертаєтесь?

Олена злегка зітхнула:

— Наразі правитимуть мій син Савва та Бритні, поки мій чоловік не оговтається. Йому потрібен відпочинок — на кілька місяців. Та я більше не довіряю їм. Думаю, влада більше не належатиме їм…

Вона повернулась до Хадіри, її погляд став проникливим, майже оцінювальним.

— А ти, моя дорога, ідеально підходиш. Мій син — емір Даніель — заслуговує мудру, вродливу королеву. Після весілля ви будете правити. Тимчасово. Але хто знає, як обернеться час…

Хадіра мовчки стояла, вражена цією несподіваною новиною. Її серце билося швидше, а думки лунали одна за одною — політика, трон, Данієль, майбутнє…

Хадіра стояла мовчки, її східне бежево-жовте вбрання переливалося золотом у світлі вечірніх ламп. Волосся — м’які хвилі, прикрашені коштовностями, а на обличчі — усмішка, що швидко зникала. Перед нею — королева Олена, велична в багряних шатах, яка щойно назвала її майбутньою королевою.

— Що сталося, моя дорога? — запитала Олена, уважно вдивляючись у вираз обличчя нареченої. — Ти не рада?

Хадіра ледь чутно прошепотіла:

— Я боюся… Що Даніель може згадати про Самію. Що згадає їхнє кохання… і піде від мене.

Обличчя Єлени змінилось. Усмішка випарувалась. Очі стали жорсткими, як лід.

— Перестань, Хадіро. Ти — не як Брітні. Ти майбутня королева. Маєш бачити вперед, не озиратись. Якщо хочеш бути дружиною мого сина — приклади всі сили, щоб Самія зникла з його пам’яті назавжди. Вона — не більше ніж маніпуляторка, мов її батько Салмай. Я бачила таких.

— Я зроблю все заради нього… — прошепотіла Хадіра, її усмішка повільно повернулась.

— От і чудово, — відповіла Олена тепліше. — Весілля буде за кілька днів. Завтра обиратимемо сукню. Я хочу, щоб ти стала зіркою двору, справжньою королевою.

Вони обійнялися. Хадіра виглядала щасливо, хоча в глибині очей жевріла тривога.

Олена відкрила Instagram і показала їй сторіс — як принцеса Вікторія отримала пропозицію від Дем’яна в Санторіні. Хадіра засміялась, заплескала руками:

— Я так щаслива за неї. Я хочу, щоб Вікторія була на моєму весіллі! Я теж прийду на її! Вона буде моєю подругою нареченої. Нехай приїде з нареченим.

Але за дверима, у напівтемному коридорі, служниця Айна затримала подих. Вона чула все. Самія пропала… Даніель одружується… Якщо Самія повернеться, це розіб’є їй серце.

Айна знала, що мусить діяти. Залишити це без втручання — означає дозволити коханню загинути. Вона вирішила повідомити королеву Фейзу. Бо лише вона могла придумати план, який допоможе Даніелю згадати… Самію. І зупинити весілля.

Коли охорона виводила Юн Мі з палацу, вона не пручалася. Її тіло було мовчазним, але серце — переповнене люттю. Лють до всього дому аль-Шаф, особливо до еміра Ібрагіма, який не захистив її, хоча міг.

Раптом на неї накинулась наложниця Лейла — ударила в груди, потім у голову. У її очах палала лють, а в голосі — гнів матері:

— Як ти посміла?! — кричала Лейла. — Як ти могла підставити мою доньку?! Принцесу Емму, мою гордість! Роман зі слугою?! Ти зганьбила нас! Ще раз торкнешся — емір Ібрагім помститься. Вона — його улюблена дочка. А ти — ніхто.

Юн Мі мовчала. Її очі — сухі. Її вигнали з палацу без права говорити.

Трохи пізніше Лейла увійшла в покої доньки. Знайшла Емму, що сиділа на краю ліжка у своїй рожевій шовковій піжамі, згорнувшись навколо маленького щоденника. Вона писала — дрібним, акуратним почерком — як минув день. Сліди суму й хвилювання ховалися у кожному рядку.

Мати ніжно обняла Емму, поцілувала її в чоло. Її голос був твердим, але з надломом:

— Прошу тебе… більше не приховуй нічого. Якщо хтось зачепить тебе — я знищу їх. Клянусь.

Емма на мить затримала подих. І сказала:

— Я закохалась. У Джастіна. Він… слуга.

Лейла застигла. Її пальці трохи здригнулись.

— Він не твого рівня, доню… Ти — принцеса. Улюблена дочка еміра. Я не стала багатою наложницею, щоб ти пов’язала життя з бідним слугою.

— Але я… — почала Емма.

— Якщо ти справді його любиш… ти маєш забути його, — Лейла не підвищувала голос, але її слова були, як камінь. — Бо цей шлях приведе лише до болю. У тебе — обов’язки. Відповідальність. Ти не проста дівчина. Ти — кров династії.

Вона обійняла Емму ще сильніше — мов захищаючи, але й замикаючи її у золотій клітці. Емма нічого не відповіла. Лише дивилась у порожнечу.

І тоді вона зрозуміла: Це — випробування. І для неї, і для Джастіна. Їхнє кохання мусить пройти через страх, мовчання… і політичну жорстокість.

Айна, нервово поправляючи передник, обережно підійшла до королеви Фейзи, яка сиділа в павільйоні та розглядала старовинний альбом з портретами предків. Вітер колихав тканину її мантії, а листя оливкових дерев м’яко шелестіло, неначе шепотіло про минуле.

— Ваша Величність… — прошепотіла служниця, низько схиляючи голову. — Мені… треба щось повідомити. Дуже важливе.

Фейза підвела очі, її погляд був сповнений мудрості, що накопичилась за довгі роки, і тихої тривоги.

— Говори, дитя. Я чую, як тремтить твій голос.

Айна зробила крок вперед, нахилившись ближче:

— Принц Даніель… він збирається одружитися. За два дні. З Хадірою.

Руки королеви стислися, але її обличчя залишилось незворушним. Вона повільно закрила альбом, наче завершила перегляд історії, що більше не мала сили захистити сьогодення.

— А Самія? — запитала вона так тихо, що питання прозвучало, як далекі дзвони.

— Її немає. Вона… зникла. Ніхто не знає, де вона. Але якщо вона раптом повернеться і дізнається...

Фейза неспішно підвелася. Її рухи — величні, мов хвилі часу, що несуть стародавню силу.

— Я знала, що цей день прийде. У Хадіри — воля королеви. Але серце Даніеля — це пам’ять, це Самія. Його кохання було справжнім. Якщо відбудеться весілля… біль Самії буде нестерпним. І він загубиться між чужими надіями.

Айна затамувала подих:

— Пробачте, я не хотіла втручатись. Просто… я знала, що тільки ви можете змінити хід подій. Ви — його кров. Його коріння.

Фейза підійшла ближче, її долоня лягла на плече Айни — несподівано ніжна, материнська.

— Ти зробила правильно, дитино. Я не дозволю, щоб справжнє кохання потонуло в тінях амбіцій. Я поговорю з Даніелем. І я знайду Самію. Якщо в ньому ще живе її образ — він має згадати. Поки не стало надто пізно.

Айна відчула, ніби сама королева стала воїном серця, покровителькою правди.

— Дякую вам… Ваша Величність…

— Ні, дитино. Я дякую тобі. А тепер — діяти. Бо час пішов.

Фейза сиділа за письмовим столом, вкритим темно-вишневим бархатом. Перед нею лежала стародавня карта дипломатичних зв’язків між королівськими домами Європи. Її погляд застиг на півночі — на Швеції.

— Олена приховує більше, ніж говорить, — тихо мовила вона, не відриваючи очей від пергаменту. — Я певна, що це вона відіслала Самію туди. І не задля академічної честі, а в… вигнання.

Поруч, у тіні фігового дерева, стояв Зіяд аль-Хазарі— довірена особа королеви Фейзи, її тіньовий радник. Він носить традиційне вбрання старшого візира: довгу темно-синю джелабу з золотою вишивкою на манжетах та тюрбан кольору охри, у центрі якого виблискує емблема роду аль-Хазарі — півмісяць, обвитий виноградною лозою.

У його руках — не просто пергаменти, а зашифровані послання, що зберігають таємниці двору.

Він не має офіційного титулу, адже воліє діяти поза протоколом. Його шанують при дворі за стратегічний розум, пам’ять на династичні інтриги та здатність залишатися вірним не владі, а істині.

Фейза довіряє йому беззаперечно — в юності він урятував її від замаху. З того часу він став для неї не просто захисником, а очима в тіні.

— Ми отримали підтвердження, Ваша Величносте, — мовив він, нахиляючись ближче. — Самія справді перебуває у королівській резиденції Стокгольма. Офіційно — по запрошенню для культурного обміну. Неофіційно — під наглядом.

— Під наглядом?.. — голос Фейзи став холодним, наче місячне світло на мармурі.

— Один із моїх людей у шведському дворі передає: наказ надійшов безпосередньо від Олени. Без згоди Королівської ради. Без вашого відома.

Фейза різко підвелася. Її мантія сплеснула, як крила сокола, що здійнявся у битву. Очі її палали не гнівом — істинною рішучістю.

— Олена використала своє становище, щоб усунути Самію. Вона боїться її — боїться, що любов Даніеля до Самії сильніша, ніж її бажання влади. Але я не боюся. Я хочу правди.

Вона підійшла до таємної шафи, витягла гербову печатку роду Фейзи — пташку на тлі місяця — і почала писати листа. Але адресувала його не самій королеві Швеції, а королеві Феріде із Королівство Йорданія, яка підримувала Фейзу.

У листі — не лише прохання, а символ довіри: золота гілка, знак відвертої правди між монархами.

— Через два дні весілля. Але якщо я дізнаюся, що Самію було вигнано несправедливо… — її голос здригнувся, — …я зупиню цей союз. Бо королівський шлюб не може будуватись на брехні.

Зіяд аль-Хазарі мовчки кивнув, його тюрбан блиснув у світлі свічки.

— Лист буде доставлений ще сьогодні, пані. Якщо королева Фейза відповість — ми отримаємо істину з першоджерела.

Фейза повернулась до вікна, за яким заходило сонце, і промовила напівголосом:

— Я дала обітницю: доки я жива — правда не буде мовчати.

 

За різьбленими дверима, прикрашеними золотими візерунками, служниця Аміра затамувала подих. Вона чула кожне слово — розмову королеви Фейзи з її радником Зіядом аль-Хазарі. І те, що вона дізналась, могло змінити хід подій. Не гаючи часу, вона поспішила до королеви Олени.

Олена сиділа у своїх покоях, переглядаючи дипломатичні звіти, коли служниця, бліда й схвильована, увійшла без дозволу.

— Ваша Величносте… Я маю сказати щось важливе. Це стосується Фейзи.

Олена підвела погляд, її очі стали гострими, мов лезо.

— Говори.

— Вона… вона готує листа до королеви Феріде з Йорданії. Просить підтримки. Вона хоче зупинити весілля принца Даніеля. І знайти Самію.

Олена мовчки стиснула перо в руці. Потім різко підвелась.

— Негайно підготувати літак. Я сама вирушаю до Йорданії.

Служниця завмерла.

— До королеви Феріде?

— Так. Вона — сестра еміра Ібрагіма. І якщо Фейза думає, що зможе заручитись її підтримкою — вона глибоко помиляється. Я поговорю з Феріде особисто. І переконаю її не втручатись.

Олена підійшла до дзеркала, поправила сережки з сапфірами, що виблискували, мов лід. Її голос був холодним і рішучим:

— Цей союз має відбутись. І я не дозволю, щоб минуле Фейзи зруйнувало майбутнє Катара.

Королева Олена прибула до Королівства Йорданія в супроводі охоронців і служниць. Її прибуття не викликало радості — королева Феріде, сестра еміра Ібрагіма, не була задоволена несподіваним візитом. Але, як дружина її брата, Олена мала право на аудієнцію.

Королева Феріде з’явилась у павільйоні, мов тиха буря пустелі. Її східне вбрання було лавандового кольору — ніжного, але владного, як світанок над горами Мадаби. Тканина — тонкий шовк із вишивкою срібними нитками, що утворювали візерунки місяця, пальм і виноградної лози — символи родини аль-Хусейн.

Рукави її джелаби спадали м’якими хвилями, а пояс із перламутровими камінцями підкреслював витончену талію. На плечах — легка накидка з прозорої органзи, що ледь тремтіла від подиху вітру, мов серпанок спогадів.

Її волосся було прикрите вуаллю — тонкою, майже ефемерною, але з чітким орнаментом по краю: золоті зірки на лавандовому тлі. Вуаль не ховала її погляд — навпаки, підкреслювала очі, в яких жила пустеля, мудрість і тиха рішучість.

На шиї — тонкий ланцюжок із амулетом у формі пташки, що летить крізь півмісяць. Це був її особистий знак — символ свободи, що не суперечить обов’язку.

Коли вона ступала, її кроки були безшумні, але кожен рух — мов жест королеви, яка не потребує слів, щоб бути почутою. Феріде змушена була прийняти її у своєму приватному кабінеті.

Кабінет був оздоблений витонченими арабськими орнаментами, а крізь вікна проникало світло пустельного сонця. Королева Феріде сиділа нерухомо, мов витончена статуя, загорнута в лавандовий шовк. Її східне вбрання, прикрашене срібною вишивкою, виблискувало в променях сонця, що проникали крізь аркові вікна. Вуаль, що прикривала волосся, спадала на плечі, створюючи образ жінки, яка звикла приховувати не лише обличчя, а й думки. Олена, у темно-синій східному вбранні, зупинилась перед нею.

— Я знаю, що Фейза хотіла надіслати вам листа, — почала Олена. — І я прийшла, щоб пояснити, чому ви не повинні підтримувати її.

Феріде мовчала, але її очі стали пильними. Олена зробила крок ближче.

— Ви пам’ятаєте, коли вашого коханого чоловіка, короля Хамзу аль-Хусейна, хотіли арештувати за звинуваченням у корупції? Хоча він був невинний. Це все організував його брат Абдул. Я тоді втрутилась. Я зробила все, щоб Хамзу не арештували. Щоб він залишився з вами. З вашими дітьми.

Феріде здригнулась. Її пальці стислись на підлокітнику.

— Ви… допомогли?

— Так. Бо я бачила, як ви боролись за нього. Ви — вірна дружина. І я поважаю це. Я допомогла не заради політики, а заради вас. І тому, що ви — сестра Ібрагіма.

Мовчання затягнулось. Феріде повільно підвелась. Її лавандова джелаба затремтіла, як хвиля, що щойно торкнулась берега. Вона підійшла до Олени, і в її очах вже не було холоду — лише тиха вдячність.

— Я не знала, — сказала вона. — Я не знала, що ти була поруч тоді, коли всі мовчали. Я не забуду цього.

Олена ледь усміхнулась, стримано, як королева, що не потребує тріумфу — лише справедливості.

— Я не прошу вдячності. Лише правди. І миру.

Феріде кивнула. Її вуаль ледь здригнулась, коли вона промовила:

— Фейза не отримає моєї підтримки. Я вдячна вам, Олено. І я не дозволю, щоб моє ім’я стало знаряддям у чужій грі. Я не допомагатиму Фейзі.

Олена усміхнулась — стримано, але з перемогою в очах. Вона знала: тепер Фейза залишилась без підтримки.

А Самія — залишиться в безпеці.

І в ту мить, лавандова королева стала союзницею — не з обов’язку, а з вибору. А Олена — не просто гостею, а жінкою, що повернула собі силу через пам’ять і дію.