Спочатку:
На сторінку книги
Глава 36. Важливі події
Дніпро, Україна
Після весілля у Катарі, Настя та принц Амір вирішили, що хочуть відсвяткувати свою любов і в рідній країні Насті. Вони приїхали до України, де їх уже чекали мама Лідія, сестра Віра, дядько, друзі дитинства та сусіди, які пам’ятали Настю ще маленькою дівчинкою. Була тільки відсутня Світлана, яка залишилась одна у Катарі з проблемами. Разом із ними прибули й друзі Аміра — дипломати, науковці, митці — щоб побачити, як святкують українці.
Офіційна церемонія відбулася в місцевому РАЦСі. Настя була в простій, але елегантній сукні кольору шампанського, з ніжною вишивкою на рукавах. Амір — у класичному темно-синьому костюмі, з вишитим українським орнаментом на внутрішній підкладці — символічний жест поваги до культури дружини.
Ця скромна, щира церемонія дуже відрізнялася від розкоші катарського палацу, але для них обох вона була набагато ціннішою. Тут не було золота, але було щире тепло. Родина Насті була зворушена до сліз, бачачи, як їхня дівчина знайшла своє щастя. А друзі Аміра були вражені гостинністю, щирістю та глибокими традиціями українського народу.
До святкування приєдналися й сестри Аміра: Сьюза, Аманда, Ліана, Медіна та Сорайя, також був зведений брат Вахіт, і зведені сестри — Вікторія, Еліс, Сафія і Крістіна. Усі вони були присутні в РАЦСі, підтримуючи Аміра з гордістю та ніжністю. Деякі з них навіть одягли українські віночки, щоб вшанувати культуру Насті.
Після церемонії всі зібралися в затишному ресторані на березі річки. Столи були прикрашені польовими квітами, рушниками з ручною вишивкою, а на кожному місці лежала маленька листівка з побажанням від Насті та Аміра. Гості сміялися, співали, танцювали під живу музику — українські народні пісні чергувалися з арабськими мелодіями, створюючи чарівне поєднання двох світів.
Мама Лідія виголосила тост, у якому сказала:
— Я не просто віддаю доньку в іншу культуру. Я бачу, як вона стала мостом між двома народами. І я вдячна Амірові за те, що він не забрав її, а прийняв її світ.
Настя почувалася абсолютно щасливою. Вона дивилася на Аміра, на свою родину, на гостей — і розуміла: її життя стало цілісним. Її два світи — східний і західний — більше не борються між собою. Вони обіймають одне одного в її серці.
Поки Настя та Амір приймали вітання, сміялися з друзями й танцювали під українську музику, в іншому кінці ресторану сидів чоловік у темному пальті. Його очі не блищали — вони горіли. Принц Азіс, колись улюбленець двору, тепер був лише тінню того, ким був. Він дивився на брата, на усмішку Насті, і в його серці щось ламалося з кожним тостом, з кожним обіймами.
"Вони забрали все. Мою честь. Мій статус. Мою владу. І тепер святкують, ніби світ належить їм."
Азіс не просто спостерігав — він вивчав. Його погляд ковзав по гостях, по охороні, по маршрутах, якими ходили молодята. Він не був імпульсивним. Він був обережним. І небезпечним.
"Це не просто ревнощі. Це справедливість. Я поверну собі те, що мені належить. І вони заплатять — не кров’ю, а страхом."
Він вийшов у ніч, де вітер гнав листя по бруківці. Його кроки були тихими, але рішучими. У нього був план. І він починався тут — в Україні, серед святкування, де ніхто не підозрював, що рай вже тріщить по швах.
Тим часом Людмила, втомлена від болю та сумнівів, вирішила вилити душу своїй старшій сестрі Ірі. У тієї якраз був вихідний, і вона сиділа вдома, занурена в тривожні думки — перед очима все стояв затуманений погляд Олесі. Того дня в канцтоварах вона навіть не впізнала власну матір…
Раптом у дверях з’явилася Люда — трохи привітна, але з втомленим обличчям. Сестри тепло привіталися, і Іра щиро запросила її на чай:
— Зараз заварю. Сідай, відпочинь.
Через п’ятнадцять хвилин Люда вже тримала в руках чашку гарячого чаю й усміхнено сказала:
— Який смачний… Ти завжди вмієш підібрати аромат.
Вона раптом згадала, що прийшла не з порожніми руками — дістала з сумки рафаелло та печиво.
— До чаю, — сказала вона. — Я знала, що розмова буде довгою.
Іра була зворушена:
— Не варто було… Але дякую. Я відчуваю — ти прийшла не просто так.
Люда кивнула, опустивши погляд:
— Мені треба поговорити. Мені важко. Мене гризе… все.
Іра, з чашкою в руках, сіла навпроти:
— Я готова. Говори, сестричко.
Люда почала з найголовнішого:
— Віктор… Він виявився не тим, ким я його вважала. Він… бандит. Батьки все з’ясували. І це не просто підозри — це факти.
Іра застигла:
— Та ну… Що він зробив?
Люда розповіла все: про прослуховування, про таємну зустріч, про Сибіл, Амірана, про те, як Віктор використав її довіру. Іра слухала, жуючи рафаелло, і в її очах не було здивування — лише гірке підтвердження:
— Я завжди відчувала, що він — темна конячка. Надто гладкий, надто впевнений. Такі рідко бувають чистими.
Люда продовжила:
— Він не хотів, щоб я йшла. Благав. Казав, що все виправить. Але я… я не змогла залишитися. Я вибачилася перед Оленою. За те, що не повірила їй, коли вона попереджала.
Іра зітхнула, поставила чашку на стіл:
— Головне — ти пішла. Головне — ти обрала себе. А все інше… це вже минуле.
Люда слабо усміхнулася:
— Я просто хочу, щоб біль пішов. Щоб я знову могла довіряти.
— Ой, Людко, ну ти як завжди… як не вляпаєшся в щось, — зітхнула Іра, наливаючи чай.
Людмила, тримаючи чашку, усміхнулась:
— Та не кажи. Як почула, що Віктор підставив бідну Сибіл… та ще й принцесу Катару… У мене всередині все перевернулося. Навіть Олена знала — а я їй не повірила.
Іра похитала головою:
— Олена завжди відчуває, де брехня. А ти… ти просто хотіла вірити. Це не злочин.
— А знаєш, — продовжила Люда, — я ж намагалася повернутись до Колі. Він переживав за нас, за Сашу. Але… він став холодним. Навіть хоче отримати опіку над донькою. Я злякалась. От і повернулась до Віктора. А тепер…
Вона замовкла, дивлячись у чашку, ніби там можна було знайти відповіді.
Іра помітила її погляд і м’яко запитала:
— А ти? Як ти сама?
Люда подивилась на сестру і раптом побачила в її очах смуток, якого раніше не помічала.
— А ти, Іро? Що з тобою? Ти сьогодні… не своя.
Іра повільно поставила чашку на стіл.
— Я знайшла Олесю.
— Знайшла? — здивувалась Люда. — То чому вона не повертається?
— Бо вона ненавидить мене, — тихо сказала Іра. — За те, що я позбавила її мрії. Вона хотіла вчитись у Лондоні, а я… я не змогла її відпустити. Тепер вона живе своїм життям. І, здається, їй краще без мене.
Люда взяла її за руку:
— Ти все робила з любові. Але діти… вони не завжди це розуміють одразу.
Іра слабо усміхнулась:
— Може, й не варто її шукати. Нехай живе, як хоче. А я… я просто хочу, щоб хоч щось було світлим.
Вона встала, підійшла до шафи й дістала пляшку дорогого білого шампанського — Dom Pérignon Vintage Blanc.
— Давай відкриємо. Нехай усе погане піде. А почнеться — нове.
Вони випили перший келих — за свободу. Другий — за правду. Третій — за те, щоб біль не став звичкою.
Після двох пляшок шампанського вони раптом згадали:
— Асмік! — вигукнула Люда. — Хрещення ж сьогодні!
— Точно! — підхопила Іра. — Треба їхати до Юлі. Вона вже все готує.
Вони швидко зібралися й поїхали до сестри Юлі, де вже йшла підготовка до хрещення маленької Асмік. У домі панувала святкова метушня, аромати лаванди й ванілі, білі стрічки, свічки, і… королева Олена, яка мала стати хрещеною матір’ю.
Олена, Люда, Іра та Юля — чотири сестри, кожна зі своїм болем, своєю силою, своєю правдою — зібралися разом, щоб розпочати новий розділ. І в той день, серед свічок і молитв, вони відчули: світло повертається.
Поки тривала підготовка до хрещення, дівчатка не поспішали вдягатися — вони чекали, поки повернуться їхні мами. У кімнаті Саша лежала на ліжку, слухаючи музику в навушниках. У її плейлисті звучала Billie Eilish — “Ocean Eyes”. Мелодія огортала її, як туманний ранок: ніжна, трохи сумна, але чарівна. Вона дивилася в стелю, мріючи про щось своє, далеке й тепле.
Раптом на екрані з’явилося повідомлення в Twitter. Саша усміхнулась і швидко відповіла. Але не встигла вона зняти навушники, як до неї підкралися Сабіна з Анею.
— Ти ще сидиш у Twitter? — здивувалась Сабіна. — Саш, зараз уже 2019 рік! Усі давно перейшли в Instagram. Там можна викладати круті фото, сторіс, вести прямі ефіри, знайомитись і навіть заробляти на лайках!
— Справді, — додала Аня. — Давай ми тобі допоможемо зареєструватися.
Саша аж підскочила від радості:
— Та я давно хотіла, просто не знала, з чого почати!
Дівчата сіли поруч, відкрили додаток і почали реєстрацію. Сабіна запропонувала придумати нікнейм — після кількох варіантів Саша обрала @sasha.sunlight. Потім вони зробили фото біля дзеркала — Саша в легкій сукні, з усмішкою, як у перший день літа.
— Готово! — сказала Аня. — Тепер викладай сторіс!
Саша записала коротке відео, де сказала:
— Привіт усім! Сьогодні особливий день — хрещення моєї маленької сестрички Асмік. Я так хвилююся! І скоро покажу, як усе пройде.
— Ти вже блогерка! — засміялась Сабіна.
— А може, я й справді почну вести блог, — задумливо сказала Саша. — Про родину, про свята, про життя. Це ж так цікаво.
Дівчата усміхнулись. У кімнаті було тепло, пахло парфумами й очікуванням. А десь у сусідній кімнаті вже готували білу сукню для Асмік, а королева Олена переглядала список гостей.
До Юлі тихо зайшла її молодша сестра Альбіна. Вона стояла нерішуче, мов тінь минулого, що боялася бути поміченою. Очі її були червоні, руки тремтіли.
— Юлю… — нарешті прошепотіла вона. — Я… я хочу вибачитись. За все. За Азима. За біль, який тобі завдала. Я більше не п’ю. Я ходжу на зустрічі… Я змінююсь.
Юля мовчала, дивлячись на сестру довго й уважно. Альбіна боялася, що зараз почує тишу, яка буде гіршою за крик. Але Юля лише простягнула руку.
— Я знаю. І я бачу, що ти борешся. Я прощаю тебе.
Альбіна не стримала сліз. Вона впала в обійми сестри, і вперше за довгий час відчула, що її серце більше не тягне вниз.
— Ми разом підемо на хрестини, — сказала Юля, усміхаючись крізь сльози. — І цього разу — як родина.
У кімнаті стало ще тепліше. Не від парфумів, а від примирення. Від того, що навіть розбиті зв’язки можна зшити, якщо є любов.
Свято наближалося. І кожна з них — навіть Саша — вже була частиною чогось великого.
Викторія сиділа на старих кованих качелях у саду, де повітря пахло м’ятою й трояндами. Її пальці стискали телефон, але думки були далеко — в пустелі Саудівської Аравії, де щойно приземлився її коханий Дем’ян. Вона знала, що його місія небезпечна: проникнути у палац короля Абдалли ібн Абдул-Азіза ібн Абдуррахмана Аль Шауда, дізнатися правду про дочок, яких той тримав у неволі, і повернутися живим.
Раптом екран засвітився: «Мій улюблений». Серце Викторії стиснулося. Вона підняла слухавку:
— Алло?
— Привіт, любов моя, я прилетів, — голос Дем’яна був теплим, але трохи втомленим. — Усе добре… Мила, у тебе голос тремтить. Ти хвилюєшся?
Вона ледве стримувала сльози, як личить принцесі:
— Я хвилююся, рідний… Це може коштувати тобі життя. Ти будеш винюхувати у палаці, чи живі мої кузини…
— Мила, я служив в армії. Я впораюся. Я мушу довести твоєму дідові, що я достойний.
— Але ти вже довів мені, — прошепотіла вона. — Ти — моя перша любов.
— Я повернусь, обіцяю. Буду писати щодня, надсилати фото. Я люблю тебе, моя принцеса.
— І я тебе, рідний…
Дем’ян уже йшов до таксі, коли запитав:
— А що нового у вас?
Вікторія усміхнулась крізь сльози:
— Сьогодні хрещення моєї маленької сестрички Асмік. Мама, королева Олена, стане її хрещеною. А вчора була весілля Кемаля з Наре. І… мама дізналася, що Жасмін вагітна. Їй було зле під час свято, її нудоло…
— Це токсикоз, — відповів Дем’ян. — Нехай прийме дименгест або щось подібне. І ти подбай про неї, добре?
— Добре, передам. Бережи себе, мій улюблений.
— І ти, моя східна трояндо. Я вже мрію про наші обійми…
— Я теж…
— Я напишу. І чекаю фото.
— Я люблю тебе…
— І я тебе, рідна… — прошепотів він і поцілував у трубку.
Вікторія зітхнула. Її серце трохи заспокоїлося. Вона знала: він боротиметься. За правду. За любов. За них.
І саме в цей момент її покликали сестри — час готуватися до хрещення.
Два дні тому...
Коли машина шейха рушила з подвір’я, Адіті сиділа в ній, мов тінь. Її очі були порожні, а руки — холодні. Мохена мовчки тримала її за плечі, намагаючись передати хоча б крихту тепла. Діма сидів попереду, мов кам’яна статуя, не озираючись.
У селі Фінікія тиша була гнітючою. Сергіос стояв біля воріт, дивлячись на сліди шин, що вели геть. Нікос сидів на землі, обличчя в пилу, очі — червоні. Його сестри плакали, а Агата мовчки прибирала розкидані квіти.
— Вона не принцеса, — прошепотіла Хлоя. — Вона — наша Адіті.
Але ніхто не відповів.
У віллі аль-Шаф
Адіті сиділа в своїй кімнаті, дивлячись на море крізь скло. Вона більше не плакала. Її сльози висохли, залишивши лише пульсуючий біль. На столі лежала її проста сукня — та, в якій вона почувалася собою. Тепер — заборонена.
Діма зайшов до кімнати. Його погляд був твердим, але в ньому вже не було гніву — лише втома.
— Ти зганьбила нас, — сказав він. — Але я все ще твій батько.
Адіті не озирнулася.
— А я все ще твоя донька. Але я більше не принцеса.
— Ти не маєш права це вирішувати. Я влаштую тобі заручини з принцем Аль-Масра син шейха Надір мого друга, це зміцне наше династія
— Я маю право на любов. Я не вийду за принца
Діма мовчав. Його тиша була гучнішою за крик.
острів Санторіні, село Фінікія
Нікос стояв на скелі, дивлячись на горизонт. Його руки були в бинтах, серце — в уламках. Сергіос підійшов до нього, мовчки.
— Я не розумію тебе, — сказав він. — Але я бачу, що ти не зламаєшся.
Нікос не відповів. Він лише прошепотів:
— Я знайду її. Навіть якщо весь світ буде проти.
Наші дні.
Минуло два дні, як Адіті не виходила зі своєї кімнати. Її сльози висохли, але туга залишалася — мов тінь, що не відступає навіть при світлі. Її тіло було знесилене, а дихання — уривчасте, мов сама душа відмовлялася жити без Нікоса.
Коли почався напад астми, вона не кричала — лише хрипіла, стискаючи ковдру, як останню нитку до реальності. Слуги не наважувалися входити, але Мохена — її мати, сильна, мов скеля, — увірвалася першою. За нею — Фатіма, сестра, яка завжди була тишею після бурі.
— Адіті! — голос Мохени був твердим, але очі — Повні страху. Вона притиснула доньку до себе, шепочучи молитви, які колись співала їй у дитинстві.
Фатіма вже тримала ліки, її руки не тремтіли — вона діяла швидко, мов навчена війною, хоча її битви завжди були внутрішні. Вони разом привели Адіті до тями, мов дві сторони одного серця — одна билася за життя, інша — за спокій.
Коли дихання Адіті вирівнялося, вона заплющила очі, і з її губ зірвалося ім’я:
— Нікос…
Мохена стиснула її руку.
— Я не можу повернути його, доню. Але я можу тримати тебе, поки ти знову навчишся дихати без болю.
Фатіма стояла біля вікна, її силует був чітким на тлі холодного світла. Вона не плакала — ніколи не плакала. Її голос був рівним, майже байдужим:
— Забудь його, ти принцеса… Якщо любиш — відпусти. Такова роль королівської крові.
Адіті сиділа на постелі, притискаючи до грудей подушку, як щит. Її очі були широко розкриті, але в них не було ні гніву, ні розуміння — лише порожнеча.
— Ти говориш, ніби це просто. Ніби серце — це трон, а не рана.
Фатіма не повернулася. Її руки були складені за спиною, мов вона тримала себе від того, щоб не підійти ближче.
— Я говорю, бо знаю. Бо вже втрачала. І втрата — це не трагедія, а обов’язок.
Адіті відвернулася. Її голос був тихим, але гострим:
— Ти не підтримуєш мене. Ти просто нагадуєш, що я — не людина, а титул.
Фатіма нарешті повернулася. В її очах — не злість, а щось глибше, мов біль, який вона давно навчилася ховати.
— Я підтримую тебе так, як вмію. Але, може, ти хочеш не сестру, а союзницю в бунті.
Адіті мовчала. Вперше вона відчула, що між ними — не просто стіна, а ціле королівство мовчання.
У холодній кімнаті для принцес, де навіть мармур здавався байдужим до людського болю, Адіті лежала на постелі, закутана в шовкову ковдру. Її очі були червоні, голос — зірваний, а серце — мов розбитий келих. Вона не їла, не говорила, лише тихо шепотіла ім’я, яке тепер було заборонене: Нікос…
Двері відчинилися без стуку. Увійшла її зведена сестра Суинь — мов тінь, мов подих весни серед зими. Її довге чорне волосся спадало на плечі, а в очах — небо, яке бачило більше, ніж дозволено принцесі. Суинь була дочкою шейха-принца Діми та його колишньої третьої дружини — найвродливішої китаянки Хушансян, представниці стародавнього королівського роду.
Її краса була легендарною: у палаці Суинь називали «небесною принцесою», і навіть принци та принцеси династії аль-Шаф схиляли голови перед її величністю.
Але за зовнішністю ховалася мудрість. Після того як Діма розлучився з Хушансян і відправив її назад до Китаю, він забороняв її бачитися с дочками, а молодша сестра Суинь — чотирирічна принцеса Шунде — стала забутою для батька.
Суинь замінила їй матір, стала її захистом і опорою. Адіті була близька з ними обома. Вона обожнювала маленьку Шунде, часто гралася з нею, читала казки, і та називала її «старшою зіркою». Їхній зв’язок був щирим, сестринським, справжнім.
Суинь підійшла до постелі, сіла поруч, без слуг, без прикрас — лише в простому білому халаті, як сестра, а не небесна красуня.
— Я знала, що ти тут, — сказала вона тихо. — І знала, що тобі боляче.
Адіті не відповіла. Її пальці стиснули край ковдри, як дитина, що боїться втратити останнє тепло.
Суинь простягнула руку, торкнулася її волосся:
— Ти не одна. Я теж знаю, що таке втрачати. Коли батько відіслав маму… я думала, що більше ніколи не зможу довіряти. Але я знайшла сили, я піклуюсь за молодшу сестру Шунде. І ти. Ви — мої світлі.
Адіті здригнулася. Її голос був слабким:
— Я не можу дихати без нього. Я… я не знаю, як жити.
Суинь мовчки взяла її руку:
— Ти навчишся. Але не одна. Я з тобою. І Шунде теж. Вона сьогодні малювала тебе — з квітами у волоссі. Вона сказала: “Це моя сестра, яка сумує, але все одно красива.”
Адіті заплющила очі. Сльози знову потекли, але вже не від безнадії — від того, що її пам’ятають, люблять, бачать.
— Я не хочу бути принцесою, — прошепотіла вона. — Я хочу бути просто… собою.
Суинь усміхнулась:
— Тоді будь. А я захищу тебе. Навіть якщо доведеться стати ворогом для всього двору.
Адіті раптово підвелася, обійняла Суинь міцно, як дитина, що нарешті знайшла безпечне місце.
— Ти єдина, хто мене розуміє… Я не можу більше мовчати. Батько… Він готує пишну помолвку. Все вже вирішено. Принц із Аль-Масра, син шейха Надіра. Вони хочуть об’єднати династії. Я маю стати його нареченою — як компенсація за втечу. Як політична жертва.
Суинь стиснула щелепу. Її очі потемніли, але голос залишався спокійним:
— Ти не будеш нічиєю жертвою. Я не дозволю.
— Але я не знаю, що робити… Я не можу втекти сама. Я не маю куди…
Суинь відійшла на крок, її постава стала прямою, мов у воїна:
— Ти не одна. Я допоможу тобі втекти. Я поговрю з тіткою прицнесою Вікторією. Вона єдина котрі може допомогти та прагне до спарведливості.
Адіті дивилася на неї з надією, що нарешті проривалася крізь страх:
— Ти… ти справді зробиш це?
Суинь усміхнулась, але в її усмішці була сталь:
— Я не просто зроблю. Я вже почну. Підійду до неї та поговорю...вона допомже я знаю...я її тільки довіряю
Адіті знову обійняла її, цього разу з тремтінням у руках — не від страху, а від надії.
— Дякую… Суинь, ти — моя сестра. Моя справжня сестра.
Суинь притиснула її до себе:
— А ти — моя. І я не дозволю, щоб тебе зламали.
Королева Олена разом із Юлею поїхали зустрічати гостей, які щойно прибули з Луганська, а також підготувати святковий вбрання для маленької Асмік — усе мало бути бездоганним до хрещення.
А тим часом у кімнаті Саші панувала жвава, майже святкова атмосфера. Двоюрідні сестри — Вікторія, Еліс, Крістіна та Сабіна, Валерія, Аня, та Аліна — весело обговорювали свої сміливі плани, сміялися, жартували й з нетерпінням чекали на хрещення маленької Асміку. Сміх і балаканина наповнювали простір, мов дзвінкі дзвіночки, аж поки раптово не увійшла Людмила — мама Саші — з оберемком суконь у руках.
— Сашо, подивись, що я принесла! — вигукнула вона з захопленням. — Це сукні від моєї подруги. Ти маєш їх приміряти, вони чарівні!
Але замість очікуваної радості Саша лише невдоволено пирхнула. Її погляд ковзнув по тканинах — сукні здалися їй застарілими, надто простими, без натяку на актуальні тренди чи сміливі силуети.
Двоюрідні сестри, передчуваючи веселе шоу, розсілися по диванах і кріслах, мов глядачі на модному показі.
— Ну, давай, покажи нам, як ти виглядаєш! — підбадьорила Сабіна з пустотливою усмішкою.
Саша неохоче приміряла першу сукню, одразу почала кривлятися, демонструючи своє роздратування.
— Це ж якесь старе лахміття! — вигукнула вона, зриваючи сукню й кидаючи її вбік.
Віолетта, не втримавшись, підколола:
— Сашо, ця сукня не для бомжів, а для принцеси! Подивись, як тобі пасує!
Саша насупилася ще більше. Її настрій стрімко погіршувався. Вікторія, Еліс і Крістіна поспішили допомогти їй зняти сукню, але суперечки й скарги почали наростати, мов гроза над веселим вечором.
Тим часом Людмила, трохи напідпитку, сиділа осторонь, розслаблена й усміхнена. Її племінниця Аня нахилилася ближче:
— Тітко Людо, а чому ви така весела?
Людмила зізналася з лукавою усмішкою:
— Та добре мені… Після двох пляшок шампанського — як у раю.
Але раптом її обличчя змінилося. Вона хотіла щось сказати, але раптово зблідла. Аня стривожено нахилилася:
— Що сталося?
Сабіна та інші двоюрідні сестри одразу звернули увагу. Людмила похитала головою і прошепотіла:
— Ой… мені якось недобре… нудить…
Не встигла договорити, як похитнулася і поспішно вибігла до ванної кімнати.
— А куди поділася мама? Вона ж щойно тут була? — здивовано запитала Саша, повернувшись до кімнати.
— Їй стало зле. Нудить, — відповіла Сабіна.
Саша насупилася. Її капризи щодо суконь одразу втратили значення.
— Це все — як з минулого століття! — буркнула вона, кидаючи сукні на підлогу.
У цей момент задзвонив телефон Вікторії. Це була її зведена сестра — принцеса Маліка. Вікторія швидко вийшла з кімнати, щоб поговорити. Слідом за нею непомітно зникла Крістіна — у неї теж були якісь справи.
Невдовзі Людмила повернулася — червона, з напруженим обличчям, ледве стримуючи себе.
— Ой, дівчатка, не знаю… мені якось недобре, — пробурмотіла вона, сідаючи на край дивана.
Її донька Саша нахилилася ближче:
— Через що? Що сталося?
— Та я й сама не знаю… — відповіла Людмила, притискаючи руку до живота.
— Вам уже краще? — запитала Сабіна, стурбовано дивлячись на тітку.
Але перш ніж Людмила встигла щось відповісти, вона різко підвелася і знову побігла до ванної кімнати.
Саша склала руки на грудях, стривожено дивлячись у бік ванної.
— Що ж з мамою моєю? — прошепотіла вона, більше до себе, ніж до інших.
Двоюрідні сестри переглянулися.
— Може, це через шампанське? — припустила Аня, злегка хмикнувши.
— А може, якийсь вірус? — додала Валерія старша донька Юлії, відсунувшись на дивані.
Еліс нахилилася до Сабіни, прикриваючи рот долонею:
— А раптом… вона вагітна?
Сабіна широко розплющила очі.
— Ти серйозно? Людмила? Зараз?
— Ну, вона ж червоніє, бігає в ванну, нічого не каже… — Еліс знизала плечима.
— І виглядає так, ніби от-от вибухне, — додала Аліна середня донька Юлії, яка все чула.
Валерія скептично підняла брову:
— Та яка вагітність? Їй же… ну, не двадцять.
— Саме тому це було б ще більш драматично, — прошепотіла Еліс, явно насолоджуючись теорією.
— Якщо це правда, то вечір тільки починається, — зітхнула Сабіна, озираючись на двері ванної.
Саша вислухала двоюрідних сестер і фиркнула:
— Ні, ні! Я не хочу ніяких маленьких братиків чи сестричок. Тим більше — від цього придурка Віктора, який виявився зовсім не тим, ким здавався! — вигукнула вона, чітко вказуючи на проблему.
— Це не тобі вирішувати, Сашо, — заперечила Аня.
— Якщо це правда, я просто переїду до тата! — обурено заявила Саша.
— Куди це ти зібралася? — несподівано запитала Лідія, яка, здається, щойно підслухала.
— Нікуди. Поки що, — різко відповіла Саша, знову схрестивши руки.
Потім вона звернулася до матері, стурбовано пропонуючи викликати швидку або хоча б прийняти ліки, але Людмила лише похитала головою:
— Ні-ні, я просто приляжу відпочити.
Людмила пішла до спальні, притискаючи живіт, з блідим обличчям. Тим часом Саша продовжувала хвилюватися.
— Якщо мама справді вагітна… що мені робити? — промовила вона в повній паніці.
Сабіна, намагаючись її заспокоїти, сказала:
— Це ще не підтверджено! Давай краще виберемо тобі гарну сукню на хрестини у тітки Іри!
Саша та її двоюрідні сестри, попри всі події цього дня, нарешті погодилися — вони разом вирушили до магазину за новою сукнею.
Пока Викторія розмовляла з Малікою, та раптом заговорила тривожним голосом — просила негайно повернутися додому. Сказала, що має щось важливе повідомити. Але це було не єдине, що її турбувало. Малика також розповіла, що її сестра Жасмін цілий день не виходить з кімнати: її нудить від запаху їжі, вона три рази блювала.
Ця новина миттєво викликала у Вікторії тривогу. Вона згадала, як Дем’ян, її коханий, колись радив ліки від токсикозу — перевірені, надійні. Не вагаючись ні хвилини, Вікторія сказала, що вилітає негайно. Навіть якщо це означає пропустити хрещення Асмік. Вона придбає ліки й одразу вирушить до Катару.
Маліка з полегшенням зітхнула:
— Я знала, що ти не залишиш нас. Ми чекаємо на тебе.
Після розмови Вікторія довго сиділа в тиші, стискаючи телефон у руках. Її серце билося швидше. Вона хвилювалася за Жасмін — токсикоз, вагітність, слабкість. Дем’ян мав рацію: вона повинна бути поруч. Вікторія вже знала, що не зможе бути присутньою на хрещенні Асмік, і вирішила попередити свою матір — королеву Олену — про терміновий від’їзд.
Але щось не давало їй спокою. У голосі Маликі було щось більше, ніж просто тривога. Щось приховане. Щось, що не можна було сказати телефоном.
Вікторія відчувала: відповіді чекають на неї вдома. І, можливо, вони змінять усе.
Вікторія швидко вийшла на вулицю, ніби намагаючись втекти від власних думок. Слідом за нею йшла Крістіна, яка одразу помітила, що сестра виглядає засмученою.
— Що сталося, сестричко? — лагідно запитала вона, торкнувшись плеча Вікторії.
Вікторія на мить замовкла, задумавшись, як краще відповісти. Потім тихо сказала:
— Дзвонила наша Маліка… Каже, що Жасмін цілими днями мучиться — її нудить, токсикоз не дає спокою. Я хвилююся, вона ж носить дитину. Треба купити ліки, які радив Дем’ян. Я подзвоню мамі, скажу, що їду.
— Та звісно, їдь, сестричко. Жасмін зараз потрібна підтримка. А хрестин ми й так уже багато відвідали. Мама нас зрозуміє.
Вікторія кивнула, а потім запитала Христину:
— А ти куди зібралася?
— Мені дзвонила Олеся. Їй потрібні гроші, — відповіла Крістіна. — Тільки ми з тобою знаємо, де вона ховається. Для тітки Іри вона давно зникла…
Вікторія мовчки погодилася. Вони знали, що Олеся живе в однокімнатній квартирі з маленьким сином, працює офіціанткою в кафе. Вона давно покинула наркотики — завдяки підтримці Вікторії та Крістіни, які стали для неї справжніми принцесами порятунку.
Тепер Олеся знову потребувала допомоги. Її синові потрібен новий одяг, а грошей немає.
— Ходімо разом, — сказала Вікторія. — Вона не повинна залишатися сама.
Крістіна усміхнулася, і в її усмішці було все: тепло, рішучість і та сестринська сила, яка не дозволяє зламатися.
Квартира Олесі була маленькою, але чистою. На підвіконні стояли дитячі книжки, а на столі — чашка з недопитим чаєм. Її син, Арсен, сидів на килимку, граючись машинкою, яку, здається, вже давно треба було замінити.
Олеся зустріла Вікторію та Крістіну з легкою усмішкою, але очі її були втомлені.
— Ви прийшли… — прошепотіла вона, ніби не вірила, що це не сон.
— Ми завжди прийдемо, — відповіла Вікторія, обіймаючи її. — Ти не одна.
Крістіна дістала конверт і поклала його на стіл.
— Тут гроші. Для Арсена. Купи йому теплий одяг, іграшки… І собі щось. Ти заслуговуєш на краще.
Олеся мовчала, сльози повільно котилися по її щоках. Вона не плакала голосно — це були сльози вдячності, змішані з соромом і полегшенням.
— Я не хотіла просити… Просто… Арсен росте, а я не встигаю. Кафе дає копійки, а він уже не малюк.
— Ти зробила величезний крок, — сказала Вікторія. — Ти залишила те, що тебе руйнувало. Тепер ти будуєш життя. І ми з тобою.
Арсен підійшов до Крістіни, простягнув їй машинку.
— Це тобі, тьотю. Вона добра.
Крістіна усміхнулась і сіла поруч із ним.
— А ти хоробрий лицар, Арсене. Твоя мама — справжня принцеса, а ми — її сестри.
Олеся засміялась крізь сльози.
— Принцеси з району… Але з великим серцем.
— І з планами, — додала Вікторія. — Ми допоможемо тобі знайти кращу роботу. Можливо, навчання. Ти не просто виживаєш — ти маєш право жити.
У кімнаті стало тепло. Не від батарей, а від присутності. Від слів, які лікують. Від поглядів, які не засуджують, а підтримують.
Після візиту до Олесі, Кристина з тривогою запропонувала Вікторії поїхати до Катару — дізнатися, що відбувається з Жасмін, і чим можна допомогти. Але Вікторія, з тією спокійною рішучістю, яка завжди вирізняла її серед сестер, лише усміхнулась:
— Я сама поїду. Ти залишайся на хрестини Асмік. Це важливо.
Кристина мовчки кивнула, розуміючи, що Вікторія вже все вирішила. Вона провела сестру до літака, де на Вікторію вже чекали вірні служанки. Перед посадкою Кристина обійняла її:
— Передай Жасмін, щоб трималась. Ми всі за неї хвилюємось.
— Передам, — відповіла Вікторія, і її голос був твердим, як обіцянка.
Літак злетів, залишивши за собою лише слід у небі — і тінь тривоги в серці Кристини. Вона повернулась до палацу, де на неї вже чекав Логан. Вони пройшлися садом, і Кристина розповіла йому про все, що сталося — про Олесю, про Жасмін, про рішення Вікторії. А потім вони разом вирушили на хрестини Асмік, де пахло ладаном, звучала музика, і кожен погляд був наповнений надією.
Тим часом Вікторія, вже в небі над пустелею, набрала номер матері.
— Мам, я не зможу бути на хрестинах…
Королева Олена, почувши це, одразу насторожилась:
— Чому? Що трапилось?
— Жасмін… Їй дуже зле. Токсикоз. Вона сама попросила, щоб я приїхала. Я не могла відмовити.
Олена замовкла. Її голос став м’якшим:
— Може, мені поїхати замість тебе?
— Ні, мамо. Вона хоче бачити мене. Я впораюсь.
Королева довго мовчала, а потім сказала:
— Добре. Я довіряю тобі, доню. Ти завжди була сильною.
І Вікторія, дивлячись у вікно літака, знала: вона летить не просто до Жасмін. Вона летить, щоб бути опорою, щоб захистити, щоб знову стати тією, на кого можна покластися.
???? Ніч після розмови
Самія лежить у своїй кімнаті, але не спить. Вона тримає медальйон батька, який носить на шиї, і згадує його голос, його обіцянки. Її думки — не про Даніеля, а про Феліцію. Про те, що вона знала Салмая. Що, можливо, саме Феліція — єдина, хто може допомогти повернути справедливість.
У цей момент Карла заходить, несучи записку. Вона мовчки кладе її на стіл і йде.
«Завтра вранці. У бібліотеці. Я готова. — Ф.»
Ранок у бібліотеці був напруженим. Королева Феліція сиділа у високому кріслі, загорнута в той самий темний наряд, що носила останні дні — мов траур, який не закінчується. Її очі були червоні, але не від сліз — від безсонної ночі, сповненої спогадів.
Вона не зімкнула очей, бо думала про Салмая. Про чоловіка, якого кохала. Про принца, який колись належав їй — таємно, без корони, без свідків. Їхній шлюб був коротким, як подих, але справжнім. І ніхто не знав. Ніхто не мав знати.
А потім — розрив. Жорсткий, мов вирок. Бо Феліція не могла мати дітей. А в династії Салмая потрібен був спадкоємець. Він пішов. Вона залишилась. І навіть коли дізналася, що він одружився знову, ніхто з його родини не знав, що Феліція була його першою дружиною.
Її біль притупила Менді — молодша сестра, світло її життя. Феліція замінила їй батьків, була їй всім. А потім — пожежа. І королівська родина аль-Шаф забрала в неї останнє. Менді не вижила.
Феліція стиснула пальці, коли двері відчинились. Карла ввела Самію до кімнати. Та стояла рівно, з опущеними очима, але з внутрішньою гідністю, яка не потребувала корони.
До бібліотеки увійшла Алесія — сестра Феліції, стримана, але уважна. Вона вже знала про Самію, про її походження, і про те, що Феліція готує рішення.
Феліція підійшла до Самії, її кроки були повільні, але рішучі. Вона дивилась на дівчину, мов на дзеркало минулого.
— Зрозумій, Саміє, — сказала вона, голосом, що бринів болем. — Якби в родині аль-Шаф була донька такого ж віку, як зараз була б моя Менді… я б забрала її. І твої страждання закінчилися б. Я б навіть звільнила твого батька.
Самія різко підвела голову, її очі спалахнули:
— Я знаю, хто вона. Я можу сказати.
Алесія, не встигнувши все осмислити, перепитала:
— Повтори, Саміє. Хто?
Феліція додала, вже нетерпляче:
— Негайно.
У цей момент двері розчинились, і до кімнати увійшов Зіяд. Один. Його голос був гучним, упевненим:
— Так, це правда. У родини Аль-Шаф є донька того ж віку, що була б Менді. Її звати принцеса Крістіна. Вони приховували її від вас. Видавали інших принцес, щоб ви не дізналися.
Він підійшов до Самії і ніжно обійняв її.
Феліція закричала, її голос був сповнений люті:
— Як?! Як вони посміли мене обманути?! Ці жалюгідні араби… Вони забрали мою сестру. І мого принца Салмая…
Алесія підійшла ближче, її очі були серйозні:
— Ти зараз правду говориш, хлопче?
Зіяд кивнув:
— Вони мовчали. І моя колишня королева Фейза — тим більше. Вона дізналася від аль-Шаф, що все це приховували. Вона мала сказати вам. Але їй стало зле. Я вирішив прийти сам і сказати правду.
Феліція підійшла до Зіяда, подивилась на нього, потім на Самію. Її голос був низьким, але твердим:
— І ти готовий на все заради Самії?
Зіяд не вагався:
— Так. Вона не заслуговує на це. Вона має бути вільною.
Феліція підняла руку, мов королева, що оголошує вирок:
— Тоді… віднині я тебе відпускаю, дорога Саміє. Тобі пощастило — цей воїн тебе врятував.
Самія повернулась до Зіяда, її очі блищали. Вона притиснула його чоло до свого:
— Дякую тобі… безмежно.
А Зіяд прошепотів:
— Ти ні в чому не винна. Винні лише ті, хто приховував правду. І вони мають відповісти.
Феліція стояла біля вікна, її постава була горда, мов у королеви, яка щойно прийняла рішення, що змінить хід подій.
— Полетимо в Катар, — сказала вона Алесії. — Аль-Шаф не стримали своє слово. І вони мають бути покарані.
Алесія кивнула, її голос був спокійним, але рішучим:
— Нехай це нарешті закінчиться.
— Це точно, — відповіла Феліція, і в її очах спалахнула рішучість.
Самія, яка стояла поруч, запитала тихо:
— А що щодо мого батька?
Феліція повернулась до неї, її голос став м’яким:
— Я дотримаюся слова. Я витягну його. Принц Салмай буде вільний.
Феліція з Алесією вийшли з бібліотеки, залишивши за собою тишу, наповнену обіцянками.
Карла підійшла до Самії та Зіяда, її обличчя було спокійним, але в очах — гордість.
— У вас вийшло, — сказала вона.
Самія повернулась до Зіяда:
— А як там королева Фейза? Їй було зле?
Зіяд усміхнувся:
— Все добре. У неї було підвищене тиск, але вона передала мені тебе. Вона знає про нас. І довіряє.
Самія зраділа, її очі засвітились:
— Я так рада, що ви врятували мене… Слухай, а що буде з Крістіною? Вона тепер стане донькою Феліції?
Зіяд кивнув:
— Це буде уроком для аль-Шаф. Те, що зробили з тобою — жахливо. І я хочу сказати тобі, Саміє… Я справді люблю тебе.
Самія ніжно усміхнулась:
— І я готова сказати тобі… Я люблю тебе, Зіяде. А Даніель — він у минулому.
Зіяд нахилився і поцілував її. У цей момент Карла легенько закашляла, з притиснутою усмішкою:
— Йдіть вже, поки Феліція не передумала.
Самія обійняла Карлу, тепло, щиро:
— Дякую тобі. Я ніколи не забуду твою підтримку. Ти була поруч, навіть коли я дізналась, що Даніель — не той, ким здавався.
Карла усміхнулась:
— Будь щаслива, Саміє.
Самія і Зіяд вийшли з покоїв, тримаючись за руки. А Карла, залишившись одна, сіла на диван, вдивляючись у світло, що пробивалося крізь вікно.
— Тепер у Феліції буде спокій, — сказала вона тихо. І вперше за довгий час — усміхнулась.
Спасо-Преображенський кафедральний собор Українська Православна Церква. Дніпро, Україна.
Храм був наповнений тишею, що дихала благоговінням. Старовинні ікони, м’яке світло свічок, аромат ладану — усе створювало атмосферу святості. Це була не просто церемонія. Це було хрещення Асміку — дівчинки, яка народилася в часи тривоги, але несла в собі надію.
Священик у золотому облаченні стояв біля купелі. Поруч — родина, зібрана в молитві. І серед них — сама королева Олена. Вона стояла з гідністю, але з ніжністю в очах. Її вибір стати хрещеною матір’ю Асміку був не просто жестом — це був знак захисту, благословення і духовного покровительства.
Асміку, загорнуту в білу тканину, принесли до купелі. Священик тричі занурив її у святу воду, промовляючи:
— Хрещається раба Божа Міріам в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Ім’я Міріам було обране не випадково. Воно священне, глибоке, з біблійним корінням. Міріам — це ім’я старозавітної пророчиці, сестри Мойсея, символ жіночої сили, віри та захисту. Відтепер Асміку носила ім’я, що несло в собі духовну спадщину і благословення.
Дитина не плакала. Вона дивилася вгору, ніби відчувала щось більше, ніж просто обряд. Королева Олена тримала її після хрещення, притискаючи до серця. Її очі блищали — не від сліз, а від внутрішнього світла.
Після миропомазання священик благословив хрещену матір:
— Віднині ти несеш відповідальність за духовне життя цієї дитини. Нехай твоя віра буде її опорою.
Королева схилила голову:
— Я обіцяю. Вона буде під моїм захистом — і перед Богом, і перед людьми.
Хор заспівав «Спаси, Господи, люди Твоя», і храм наповнився співом, що зливався з небом. Це було не просто хрещення. Це було народження нової душі — під покровом віри, любові та королівської честі.
