Раді Вас бачити!

Глава 37. Вихід із кризи

Афіни, Греція

Темрява в гаражі була глухою, але Янніс чув. Голоси. Хасан говорив з кимось:

— Знайдіть Еміне. Вона має повернутися. Але Дем’яна — все одно прибрати. Він не повинен заважати.

Ці слова були, як удар. Янніс завмер. Його серце закалатало. Еміне в небезпеці. А Дем’ян — мішень.

Він почав рухатися. Мотузки на зап’ястках були тугі, але він знайшов уламок металу — і почав терти. Кров виступила на шкірі, але він не зупинявся. Його думки були лише про одне: знайти Еміне раніше, ніж вони.

Нарешті — мотузка луснула. Янніс, ледве тримаючись на ногах, пробрався до дверей. Один охоронець стояв спиною. Янніс схопив його, ударив — і той звалився.

Він вибіг у ніч. Повітря було холодним, але свобода — пекучою. Він знав, куди йти. Еміне могла бути лише в одному місці — у старому будинку її матері, біля узбережжя.

Його ноги несли його крізь темряву, крізь страх. Він не мав права зупинятися. Бо якщо він не встигне — Еміне може зникнути назавжди.

 

Вашингтон, США

Еміне мила підлогу в дешевому мотелі, де рекомендовала принцеса Вікторія. Її руки тремтіли, спина нила, але вона не зупинялась. Вона не мала права на втому. Вона була вагітна. І мала вже одного сина, якого треба було годувати.

Її думки повзли, як тіні: Дем’ян більше не мій. Він належить їй. Принцесі. Я бачила, як він цілував її. Як дивився з любов’ю, яку колись дарував мені.

Сльози не лилися — вона вже виплакала все. Але серце стискалося.

Раптом — гуркіт у двері. Люди Хасана. Вони увірвалися, схопили її сина. Еміне закричала, але її голос потонув у паніці.

Хасан з’явився, мов тінь, у дорогому пальто, з холодною усмішкою:

— Повернись додому. Я не чіпатиму Дем’яна.

— Я тобі не вірю, — прошепотіла Еміне. — Я не повернусь.

Хасан схопив її за руку, силоміць посадив у машину. Її син плакав, дивлячись, як матір тягнуть силоміць.

Але раптом — постріли. Крики. Люди Хасана попадали на землю.

Янніс. Він з’явився, як буря. Зброя в руках, очі — палаючі.

— В машину! — крикнув він, хапаючи Еміне і її сина.

Вони сіли, і машина рвонула з місця. Еміне притискала сина до грудей, а Янніс дивився в дзеркало заднього виду.

Хасан стояв серед хаосу, з розбитим обличчям. Він зрозумів: Янніс живий. І тепер — небезпечний.

— Знайти Еміну. Убити Янніса. А потім — Дем’яна, — прошепотів він, стискаючи кулаки.

Еміне сиділа на задньому сидінні машини, притискаючи сина до грудей. Її руки тремтіли, очі були повні сліз, але вона мовчала. Янніс вів машину мовчки, його погляд був зосереджений, а щелепа стиснута. Він знав, що часу мало.

— Я не просто прийшов тебе врятувати, — нарешті сказав він, не відводячи очей від дороги. — Я прийшов повернути тебе до Дем’яна.

Еміне здригнулася. Її голос був тихим, але гострим:

— Дем’ян… він уже не мій. Я бачила, як він цілував Вікторію. Він дивився на неї так, як колись на мене.

Янніс стиснув кермо сильніше.

— Це неправда. Він заплутався. Вікторія — це політична гра. А ти — його серце. І я не дозволю, щоб тебе стерли з його життя.

— Навіщо тобі це? — прошепотіла Еміне. — Чому ти так борешся за нас?

Янніс нарешті поглянув на неї. Його очі були повні рішучості.

— Бо я бачив, як вас розлучили. Я знаю, що Хасан брехав, що він зруйнував усе. І я не дозволю, щоб Вікторія стала частиною цієї брехні. Дем’ян має знати правду. Він має побачити тебе. І зробити вибір сам.

Еміне стиснула сина сильніше. Її голос був тихим, але твердим:

— Я вагітна, Яннісе. І я не знаю, як жити далі. Я не можу повернутись. Не можу довіряти. Не можу знову втратити.

Янніс загальмував. Машина зупинилась біля старої заправки. Він повернувся до неї, його очі були повні болю:

— Ти не одна. Я не дам йому торкнутись тебе. Я не дам йому забрати твоїх дітей.

Еміне дивилась на нього довго. Її очі наповнились слізьми, але цього разу — не від страху. Від надії.

 

острів Санторіні, село Фінікія

Сергіос сидів за столом, притискаючи пальці до чола. Його думки були важкі, мов каміння. Як так сталося, що його старший син — спадкоємець, надія — закохався в принцесу Катару? Скільки разів він намагався переконати Нікоса забути її, відійти, зберегти честь… Але ні. Нікос сидів у своїй кімнаті, мовчазний, з поглядом, що тонув у власному горі.

Сергіос не міг забути того, що сталося у дворі. Те, як охоронці шейха-принца Діми поводилися з його дружиною. Як вона впала, вдарившись головою, як доньки плакали над нею, а Нікос — благав зупинити насильство. Цього він не пробачить. Ніколи.

Тепер він знав, хто такі аль-Шаф. Королівська родина, що прикривається титулами, але діє як завойовники. І він жалкував, що дозволив своєму брату Дем’яну пов’язати долю з принцесою Вікторією. Можливо, це була помилка. Можливо, вся їхня родина вже втягнута в гру, де любов — лише фішка.

Сергіос не знав, що сказати своїм батькам. Вони вже не молоді, їхнє серце не витримає ще одного удару. Як пояснити їм, що їхній онук закоханий у дівчину, яку не можна любити? Як зробити так, щоб Нікос назавжди забув Адіті?

Він підвівся, підійшов до вікна. За ним — ніч, виноградні лози, тиша. Але в його душі — буря.

— Якщо він не забуде її… — прошепотів Сергіос. — Я сам змушу його. Бо інакше ми втратимо все.

 

Машина стояла біля старої заправки, мов тінь у нічному ландшафті. Янніс мовчав, але його руки тремтіли на кермі. Еміне сиділа, притискаючи сина до грудей, і вперше за довгий час — не плакала. Вона дивилася на Янніса, і в її очах народжувалося щось нове. Не віра. Не довіра. А внутрішнє рішення.

— Якщо я повернуся до Дем’яна… — сказала вона повільно. — Я не буду просити. Я не буду благати. Я скажу йому правду. І якщо він не вибере нас — ми підемо. Назавжди.

Янніс кивнув.

— Ти не повинна просити. Ти — не тінь його минулого. Ти — його майбутнє. І якщо він цього не побачить… тоді він не вартий тебе.

Еміне вдихнула глибоко. Її голос був рівний:

— Я більше не боюся. Я носила страх у собі, як дитину. Але тепер — я ношу життя. І я не дозволю, щоб мої діти росли в брехні.

Янніс поглянув на неї. Його очі — втомлені, але повні поваги.

— Ти сильніша, ніж думаєш.

— Я не сильна, — відповіла вона. — Я просто більше не маю вибору.

Вони рушили далі. Дорога була довгою, але тиша між ними — вже не порожня. Вона була наповнена рішенням. І коли вони наближалися до міста, де жив Сергіос, Еміне вже не була тією, що мила підлогу в мотелі. Вона була жінкою, яка йде за правдою. І за своїм життям.

 

Агата, стояла біля входу, коли побачила, як у двір заїхала стара машина. З неї вийшов Янніс — втомлений, але рішучий. На руках він тримав Еміну, а поруч ішов її син, притиснутий до грудей матері. Агата не очікувала гостей. Вона розгубилася, але швидко взяла себе в руки. Мовчки провела їх до будинку, відчуваючи, як у повітрі запахло солоним Егейським морем — спокійним, але тривожним, як перед бурею.

У будинку панувала тиша. Сергіос сидів за столом, похмурий, занурений у власні думки. Він не почув кроків, поки не побачив Янніса. Свого старшого брата. І поруч — Еміну. З дитиною.

Сергіос застиг. Він знав, хто вона. Знав надто добре. Це була та сама жінка, яку колись кохав Дем’ян. Та, що зникла. Та, про яку ніхто не говорив уголос, але всі пам’ятали.

Він повільно підвівся, його погляд був важким.

— Еміне… — вимовив він, ніби пробуючи ім’я на смак. — Ти повернулася?

Еміне не відповіла. Вона стояла, притискаючи дитину, її очі були повні втоми, але не страху.

Янніс зробив крок уперед:

— Ми прийшли не за прощенням. Ми прийшли за правдою.

Сергіос подивився на брата. В його очах промайнуло все — здивування, гнів, тривога. Але він не сказав ні слова. Лише кивнув Агаті:

— Приготуй кімнату. І вечерю. Вони залишаються.

Агата кивнула, хоча в її погляді було стільки запитань, скільки зірок над Егейським морем.

Тим часом Нікос не гаяв часу. Заради любові до Адіті він не збирався здаватися. Він придумав план — як визволити її з золотої клітки. Йому допомогли двоюрідні брати. Вони купили квиток на пором, зібрали необхідні речі. Вони знали Нікоса з дитинства, грали з ним біля теплого Егейського моря, бачили, як він мріяв бути з Адіті — попри те, що вона принцеса Катару.

Вони знали: Адіті готова була все залишити заради нього.

Нікос подякував братам. Не сказав зайвого. Лише обійняв — і мовчки, під покровом ночі, вискочив через вікно. Його кроки були тихими, але рішучими. Він зник у темряві, прямуючи до порому, що мав відплисти до світанку.

Його серце билося швидко, але не від страху — від надії. Він знав: якщо встигне, якщо знайде її — вони зможуть почати все спочатку. Без титулів. Без заборон. Лише вони двоє — і море, що пам’ятає їхні дитячі мрії.

 

Тим часом, поки Еміне вкладала сина спати, а Агата готувала вечерю для гостей, Янніс і Сергіос сіли на терасі, де пахло смаженим хлібом і морським вітром. Вони налили собі по чарці традиційного грецького напою — ракі. Перша чарка була мовчазною, але друга — відкрила двері до розмови.

Янніс подивився на брата, очі його були втомлені, але рішучі.

— Я знайшов Еміну, — сказав він. — Вона працювала в мотелі, вагітна, з сином. Хасан прийшов за нею. Хотів забрати. Я не дозволив. Я забрав її. І тепер… я хочу, щоб вона повернулася до Дем’яна. Не до Вікторії. Бо Еміне — це його серце. А Вікторія — лише політика.

Сергіос мовчав. Він дивився на чарку, потім — на Янніса. Його обличчя було серйозним, але в очах з’явився вогник зацікавлення.

— Ти справді думаєш, що Дем’ян ще любить її?

— Я знаю, — відповів Янніс. — Я бачив, як він став іншим. Як він став чужим. Вікторія — не його вибір. Це вибір для миру. А Еміне — вибір для життя.

Сергіос повільно кивнув. Він зітхнув і, після паузи, заговорив:

Сергіос сидів біля вогню, тримаючи в руках чарку ракі. Його голос був низький, трохи хриплий, але кожне слово — мов удар.

— Я не одразу зрозумів, що Нікос закохався. Він мовчав, ходив сам по собі, а потім… привів її. Адіті. Принцесу Катару. Вона була тиха, скромна, але очі — палали. Я бачив, що між ними щось справжнє. І, чесно кажучи, я не хотів втручатися.

Він зробив ковток, погляд його став жорсткішим.

— Але потім… усе змінилося. У двір увірвалися люди. Озброєні. Грубі. І з ними — сам шейх-принц Діма. Його охоронці почали трощити меблі, кричати. Агата — моя дружина — намагалася зупинити їх. Вона благала, просила. А один із них… ударив її. Просто по голові. Вона впала. Доньки кричали. Нікос кинувся до неї.

Сергіос стиснув кулаки.

— Я не пробачу цього. Ніколи. Я подивився в очі Дімі — і зрозумів, що ми більше не союзники. Ми — вороги. Я заборонив дітям спілкуватися з його родиною. Я сказав Нікосу: або ти залишаєш Адіті, або залишаєш наш дім.

Він замовк. Тиша зависла між братами.

Янніс сидів навпроти Сергіоса, їхні чарки з ракі вже давно спорожніли, але розмова лише набирала обертів. За вікном шуміло Егейське море, а в будинку Агата вкладала Еміну спати, тихо закриваючи двері дитячої кімнати.

— Від родини аль-Шаф — чекай біди, — нарешті сказав Янніс, голос його був глухий, але твердий. — Вони зможуть зруйнувати життя нам. Вони можуть зломати Дем’яна. І тепер хочуть стерти її з його пам’яті...тому що його спокусила прицнеса Вікторія. Не дай Нікосу загубитися в чарах Адіті. Не дозволь, щоб її тінь лягла на його серце.

Сергіос мовчав, але очі його були уважні.

— Я хочу, щоб ти поки охороняв Еміну, — продовжив Янніс. — Вона не в безпеці. Хасан не зупиниться. А я… я маю знайти спосіб переконати Дем’яна. Відмовити його від шлюбу з Вікторією. Бо це не любов. Це пастка.

Сергіос повільно кивнув.

— Я бачив, як Дем’ян змінився. Він став іншим. Він окрім приццеси Вікторії нічого не бачить, так само як мій син бачить тільки прицнесу Адіти. Обидва їхні серця належать принцесам із роду аль-Шаф. А ми цього не допустимо. Вони наші враги.

— Саме тому я повернув її, — сказав Янніс. — Не для того, щоб вона благала. А щоб він побачив правду. І зробив вибір сам.

Сергіос зітхнув.

— Я подбаю про неї. Агата теж. Але ти маєш бути готовим. Якщо ти підеш проти аль-Шаф — ти підеш проти всього, що вони контролюють.

— Я вже пішов, — відповів Янніс. — І не повернуся, поки не поверну Дем’яна собі. І їй.

 

Вікторія прилетіла до Катару разом із служанками. Її кроки лунали глухо в коридорі, мов відлуння давнього страху. У кімнаті пахло м’ятою і неспокоєм. Повітря було важке, мов перед грозою. Маліка сиділа на дивані, стискаючи в руках чашку — порожню, холодну, як її погляд.

— Я вже тут, — прошепотіла Вікторія, знімаючи пальто. Її голос був рівний, але очі видавали тривогу, яку вона не могла приховати. — Як моя сестра Жасмін?

— Вона в кімнаті. Ми дали їй трохи рису… — Маліка зітхнула, не наважуючись зустрітися з нею поглядом.

Вікторія підійшла ближче, дістала з сумки невеликий флакон, обережно тримаючи його, наче надію.

— Це ліки, які порадив Дем’ян. Вони мають допомогти. Я вирушила одразу, як тільки дізналась.

Вікторія вирішила навідати сестру Жасмін, але не встигла ступити й кількох кроків, як зіткнулася… з Кейлі. Тією самою дівчиною, яка стала їй близькою. Улюблена племінниця Дем’яна, його хрещениця.

Вікторія завмерла. Вона не очікувала побачити Кейлі тут, у палаці. Як вона могла сюди потрапити? Можливо, приїхала з Омаром? Але щось у її погляді було не так — тиха печаль, що не ховалася за усмішкою.

Кейлі, побачивши Вікторію, кинулася їй в обійми. Її плечі здригалися від ридань. Вікторія обняла її у відповідь, притиснула до себе, і вже з тривогою в голосі запитала:

— Що сталося? Це щось пов’язане з Омаром? З моїм племінником?

Кейлі підвела очі, повні сліз, і прошепотіла:

— Твого племінника… викрали.

Вікторія втратила дар мови. Її погляд став жахаюче порожнім.

— Як це — викрали? Хто? Коли?

Та перш ніж Кейлі встигла відповісти, до них вибігла служниця Далі.

— Пані, Жасмін знову мучить токсикоз. Їй погано.

Вікторія і Кейлі переглянулися. Спершу — Жасмін. Її потрібно врятувати. А потім — Омар. Вони не мають права втратити ще когось.

Вікторія і Кейлі швидко зайшли до кімнати Жасмін. Та була в туалеті — її нудило, вона кілька разів вирвала. Обличчя змарніле, погляд згаслий, вона зовсім схудла. Вікторія і Кейлі обережно допомогли їй піднятися, підтримали, провели до ліжка.

Жасмін мовчала, лише притискала руки до живота. Її тривожив токсикоз — вона була вагітна. І це було єдине, що зараз мало значення.

Коли вони вклали її в ліжко, Кейлі не витримала:

— Що за біда? Що з нею?

Вікторія відповіла тихо, з сумом у голосі:

— Вона вагітна. І їй важко.

Кейлі кивнула, хоча їй було складно це прийняти. Вона сіла поруч і, після паузи, запитала:

— А між тобою і Дем’яном… усе добре? Ви вже плануєте весілля?

Вікторія трохи розслабилася, її очі потеплішали. Вона усміхнулася — не широко, але щиро.

— Так. Ми плануємо весілля навесні, коли все цвіте. Буде дві церемонії — грецька і арабська. Дем’ян хоче, щоб усе було правильно. І красиво.

Жасмін, яка досі лежала мовчки, трохи підвелася. Її обличчя прояснилося, вона усміхнулася і прошепотіла:

— Це прекрасно. Дякую вам… за все.

Вікторія дістала ліки, які порадив Дем’ян, і подала їх Жасмін.

— Це має допомогти. Дем’ян сам запитував про тебе.

Жасмін взяла ліки, а потім, з ніжністю в голосі, сказала:

— Передай йому мою вдячність. І… де він зараз?

Кейлі теж зацікавлено подивилася на Вікторію.

Та трохи знітилася, опустила очі.

— Він у Саудівській Аравії. По роботі.

Але Вікторія не сказала головного — що Дем’ян ризикує собою, щоб дізнатися правду про зникнення її двоюрідних сестер. Вона вирішила мовчати. Бо іноді мовчання — це теж захист.

Коли Жасмін нарешті заснула, її дихання стало рівним, а обличчя — трохи спокійнішим. Ліки, які порадив Дем’ян, подіяли. Вікторія з полегшенням спостерігала, як токсикоз відступає, і тихо вийшла з кімнати, щоб не турбувати її.

Вона одразу написала Дем’янові: «Твої ліки допомогли. Жасмін щиро дякує тобі.»

Відповідь прийшла майже миттєво: «Нехай одужує. Я радий, що зміг допомогти.»

Вікторія затримала погляд на повідомленні. В ньому було щось більше, ніж просто турбота — тиха, стійка підтримка, ніби він поруч, попри відстань.

Вона повернулась до Кейлі, яка сиділа в вітальні, напружена, ніби щось приховувала.

— Кейлі… розкажи, будь ласка. Як викрали Омара? Що з ним сталося?

Кейлі хотіла відповісти, але в цей момент до кімнати зайшла Маліка. Її обличчя було серйозним, а в очах — рішучість.

— Я розповім, — сказала вона, наближаючись. — Вікторіє, ти маєш знати все. Це стосується не лише Омара…

Вікторія завмерла. У кімнаті запанувала тиша, як перед бурею. Кейлі опустила очі, а Маліка почала говорити — її голос був рівним, але в ньому відчувалася біль.

Маліка почала розповідь з самого початку — про те, хто підставив її сестру Сибіл. Це був чоловік на ім’я Віктор. Його заарештували, і під час допиту він зізнався: за всім стоїть Ксенія Чернявська.

Вікторія одразу згадала ту жінку — неприємну, холодну, ту саму, що принижувала Соломію. Саме Вікторія разом з Еммою тоді врятували Соломію, пригрозивши Ксенії. Але одне Вікторія не могла зрозуміти: навіщо Ксенія це робить?

Маліка пояснила:

— Вона хоче помститися тобі й Еммі. Щоб ви страждали так, як Сібіл. Але її план провалився…

Тепер Ксенія пішла далі — вона викрала Омара. І вимагає, щоб Вікторія віддала їй Соломію в обмін.

Вікторія стиснула кулаки, її очі спалахнули гнівом.

— Вона не отримає Соломію. Вона божевільна… Як вона взагалі може таке вимагати?

Кейлі подивилася на Вікторію зі сльозами в очах. Вікторія обережно взяла її за руки й сказала:

— Ми придумаємо, як врятувати Омара. Я не дозволю їй розлучити вас. Ми скажемо нашим батькам — вони правителі, вони зможуть вирішити це.

Але Маліка заперечила:

— Ні. Ми не будемо втягувати рідних. Ми самі впораємося.

І саме в цей момент до кімнати несподівано зайшла юна, неймовірно красива принцеса Суинь. Її поява була мов тиха буря — легка хода, але погляд, що бачив більше, ніж казала тиша.

Принцеса Суинь ввічливо вклонилася, її голос був м’яким, але рішучим:

— Вибачте, що перериваю вашу розмову… Мені потрібна принцеса Вікторія.

Вікторія одразу зрозуміла — її знову потребують. І хоча втома вже тінню лягала на плечі, вона не була проти. Це її родина. Її народ. І вона завжди готова допомогти.

— Я з тобою, — сказала вона тихо, залишаючи Маліку з Кейлі наодинці, щоб ті могли обміркувати, як врятувати Омара і Джеймсона.

Вікторія взяла Суинь за руки — ніжно, як старша сестра — і вони разом вирушили до саду. Там, серед квітучих дерев, гуляв її улюблений лев — Герой. Він муркотів, відчуваючи її присутність, і Вікторія погладила його по гриві. Тварина притулилася до неї, як до джерела спокою.

Суинь мовчала, збираючи думки. Її обличчя було напружене, але в очах — щось важливе, щось, що вона мусила сказати. Вікторія терпляче чекала, не тиснула.

— Суинь… — промовила вона лагідно. — Ти можеш мені довіряти. Що сталося?

Принцеса вдихнула глибше, поглянула на Героя, потім на Вікторію — і нарешті заговорила.

Маленька принцеса Шунде, сміючись, вбігла до саду, де стояла її улюблена тітка — принцеса Вікторія. Сяючи від радості, вона простягнула ручки, і Вікторія, усміхаючись, підняла її на руки. Дівчинка одразу почала бавитися сережками тітки, погойдувала ніжками й заливалася сміхом. Суинь підійшла до них, її обличчя освітила м’яка усмішка, коли вона простягнула руку до своєї молодшої сестри.

— Вона так тебе любить, — сказала Суинь. — Ти для неї — як сонце.

Вікторія кивнула, притискаючи Шунде до себе, але її погляд став уважним, коли Суинь заговорила серйозніше:

— Адіті страждає. Батько заборонив їй бачитися з Нікосом. Вона задихається — не лише від астми, а й від болю. Я боюся за неї.

Вікторія насупилася, все ще тримаючи Шунде, яка тепер гралася з її косами.

— Суинь, ти хочеш, щоб я допомогла їй утекти?

— Так. Я знаю, це ризик. Але завтра — її заручини з Аль-Масрі. Це не її вибір. Вона любить Нікоса. А батько… він її не чує.

Вікторія замислилася. Вітер торкнувся пелюсток дерев, Герой — її лев — підійшов ближче, ніби відчував напругу.

— Втеча зруйнує все. Батько Адіті розгнівається, і вона втратить не лише свободу, а й родину. Я поговорю з ним. Він має зрозуміти, що щастя доньки — це не слабкість, а сила.

Суінь зітхнула з полегшенням, її очі наповнилися вдячністю.

— Ти мудра, Вікторіє. Я рада, що ти знайшла свою любов. Дем’ян… він змінив тебе. Ти стала ще сильнішою.

Вікторія усміхнулася, дивлячись на веселу Шунде.

— Любов — це не втеча. Це повернення до себе. Я допоможу Адіті знайти шлях, який не зруйнує її світ, а створить новий.

???? Телефонний дзвінок, що змінив усе

Маліка сиділа в тиші, коли її телефон раптово задзвонив. На екрані — ім’я Мухаммед. Вона відповіла, і його голос, холодний і рівний, прозвучав як удар:

— З Омаром усе добре. І з Джеймсом теж. Вони живі… але в полоні. Через два дні ви маєте прибути до Непалу. Там ми передамо Омара та Джеймсон. Але ви повинні привезти Соломію — служницю Ксенії Чернявської — і принцесу Сафію.

 Кейлі, почувши це, не змогла стримати сліз. Її голос був надломлений, повний болю:

— Я врятую його! Ви чуєте? Він не заслуговує на це!

Маліка, приголомшена, теж почала хвилюватися за Джеймсона. Вона м’яко попросила Кейлі заспокоїтись, щоб дослухати до кінця. Мухаммед повторив свої вимоги — і зв’язок обірвався.

Маліка одразу вирушила до Вікторії. Та вислухала все, і її очі спалахнули гнівом:

— Вони вимагають Соломію і Сафію? Ні. Я не віддам їх. Ніколи.

Кейлі, все ще в сльозах, прошепотіла:

— Треба чекати. Ми не можемо діяти без плану.

Вікторія кивнула, стримуючи емоції:

— Ми врятуємо їх. Але не ціною інших життів. У нас буде план.

Маліка погодилася. Вона знала, що Вікторія не залишить своїх. Через два дні мають надійти нові вказівки — і до того часу все має бути готове.

Кейлі була готова на все заради Омара. Навіть пожертвувати собою.

Тим часом принцеса Емма, дізнавшись від Вікторії про те, що сталося, була шокована. Вона підійшла до сестри і твердо сказала:

— Я теж йду з вами. Я не можу залишитися осторонь.

Вікторія та Емма сиділи удвох у затишному павільйоні, де ледь мерехтіли лампи, відкидаючи м’яке світло на їхні втомлені обличчя. За вікном шелестів сад, але всередині панувала тиша — важка, наповнена спогадами.

— Я досі бачу її очі, — прошепотіла Емма. — Коли Мухаммед… коли він принижував Сафію. Він ламав її не криками, а тишею. Поглядами. Словами, що залишають шрами.

Вікторія стиснула кулаки, але голос її залишався рівним:

— Ми врятували її. Але він поклявся помститися. І тепер… він хоче повернути Сафію. Як трофей. Як жертву.

Емма похитала головою, сльози блищали в її очах:

— Ми винні. Ми втягнули Омара. І Кейлі… вона страждає. Вона готова на все, аби врятувати його. А ми…

— Ми не віддамо Сафію, — твердо сказала Вікторія. — І не віддамо Соломію. Вона стала нам рідною. Вона — частина нашої родини.

Емма подивилася на сестру з гордістю:

— Ти завжди була тією, хто тримає світ, коли він валиться. Я з тобою. До кінця.

Вікторія кивнула. Їхні руки з’єдналися — не просто як сестер, а як союзниць, як жінок, які вже одного разу перемогли темряву. І зроблять це знову.

Емма та Вікторія сиділи поруч, мовчки. Їхні погляди були спрямовані в темряву, але думки — до Сафії. Вони вже вирішили: не скажуть сестрі, що Мухаммед знову загрожує. Вона не витримає. Її душа ще не загоїлася.

— Вона не повинна знати, — прошепотіла Емма. — Її серце ще тріщить. Якщо вона дізнається, що він хоче повернути її… це зламає її знову.

Вікторія кивнула. В її пам’яті спливали ночі, коли Сафія прокидалася від кошмарів. Її тіло здригалося, вона кричала, хапалася за повітря. Вікторія була поруч. І Емма. І інші сестри. Вони лягали з нею в одному ліжку, обіймали, шепотіли слова спокою.

І навіть королева Олена — їхня мати — приходила вночі. Вона сідала біля ліжка Сафії, гладила її волосся, співала ту саму колискову, яку співала їй у дитинстві. Голос був тихий, але в ньому було щось більше, ніж музика — це був захист, молитва, любов.

Навіть дорослим дітям Олена іноді співала, коли їм снилися жахи. Бо для матері немає віку, коли її пісня перестає лікувати.

— Ми не дозволимо йому знову торкнутися її, — сказала Вікторія. — Ні Сафії, ні Соломії. Вони — наші. І ми будемо боротися.

Емма стиснула руку сестри.

— Ми вже одного разу витягли її з темряви. І зробимо це знову. Разом.

 

Рада чоловіків роду аль-Шаф. Розголошення таємниці.

Тим часом тимчасовий емір Савва був у похмурому настрої. Його дружина, королева Брітні, щойно повідомила йому новину, яка приголомшила: його рідна сестра Жасмін вагітна. І вона приховувала це від усіх. Брітні почула це на весіллі принца Кемаля, де хтось із гостей обмовився, і одразу розповіла Савві.

Савва вирішив зібрати родичів — лише чоловіків роду аль-Шаф — щоб вирішити долю принцеси Жасмін. У великій розкішній залі, де збиралися лише чоловіки, панувала тиша, наповнена очікуванням. Усі були в традиційному арабському вбранні: на головах — куфії¹, на плечах — дишдаші¹. Вони сиділи на низьких, м’яких диванах, оббитих дорогими тканинами.

У центрі — колишній емір Анвар, поруч із ним — його сини, серед яких був емір Ібрагім, а також внуки, брати, правнуки. Серед них — Кішан, правнук Анвара, який мовчав, приховуючи правду про зникнення свого брата Омара.

Поки всі обговорювали справи роду, Савва зайняв місце навпроти. Жодної жінки — лише чоловіки, як велить традиція. У своїй арафатці та чорному костюмі він підвівся і промовив:

— Ассаламу алейкум.

— Ва алейкум ассалам, — відповіли всі в один голос. Слуги вклонилися. Савва теж вклонився, а потім почав:

— Шановні мої — дядьки, брати, племінники, дідусі й батьку. Я зібрав вас не просто так. У нас велика проблема. Ми не можемо допустити, щоб ім’я аль-Шаф було зганьблене.

Анвар нахилився вперед, тривожно запитав:

— Що сталося, мій онуку?

Савва подивився на всіх, його голос був глухий, але твердий:

— Моя дружина почула на весіллі принца Кемаля… що принцеса Жасмін вагітна. Вагітна поза шлюбом.

У залі запанувала мертва тиша. А потім — вибух. Чоловіки роду аль-Шаф почали обурено вигукувати, хтось підвівся, хтось схопився за голову. Їхні голоси лунали арабською, гучно, з гнівом і соромом.

— Це ганьба! — вигукнув один із дідусь.

— Як вона могла? — додав інший.

— Ми повинні діяти! — пролунало з глибини залу.

Савва мовчки дивився на них. Він знав: попереду — складне рішення. Але він також знав, що не всі в цій залі готові почути правду до кінця.

 

Емір Ібрагім схопився за серце, коли почув новину. Він знав, що Жасмін приховувала свій ісламський шлюб, але офіційно вона не була заміжня. І хоча він здогадувався, що щось відбувається, не очікував, що все зайде так далеко — що вона завагітніє поза офіційним союзом.

Анвар, його батько, теж знав. Але він не міг уявити, що це стане публічним скандалом. Він розумів, що Савва розлючений, і не міг збагнути, чого добивається його дружина Брітні, розголошуючи це — чи то з болю, чи то з бажання принизити всю династію аль-Шаф.

Старійшини — дідусі, дядьки — почали кричати арабською. Їхні голоси лунали, як грім, у великій залі. Хтось підвівся, хтось бив себе в груди, хтось вимагав негайного вирішення.

Але серед цього буревію кілька шейхів — принци Діма, Тимофій, Саїд і Влад — намагалися захистити Жасмін. Вони говорили про честь, про любов, про те, що не можна карати жінку за те, що вона приховала своє серце.

І тоді, несподівано, вперед виступив молодший принц Руслан. Його постава була пряма, голос — твердий, але не агресивний. Він подивився прямо на Савву, свого брата, і сказав:

— Савво… ми всі тут — чоловіки, що говорять про честь. Але хіба честь — це крик? Хіба честь — це страх? Жасмін не зрадила наш рід. Вона просто не змогла знайти в ньому захист. І якщо ми зараз відвернемося від неї — ми зрадимо самі себе.

У залі запанувала тиша. Савва мовчав, його очі були сповнені внутрішньої боротьби. Анвар дивився на Руслана з подивом — і, можливо, з гордістю.

Це був момент, коли слово стало сильнішим за гнів. І коли брат міг нагадати брату, що справжня влада — це здатність захищати, а не карати.

Савва був приголомшений. Його молодший брат Руслан — той, хто мав би підтримати еміра — виступив проти нього. Савва скривив губу, його голос став жорстким:

— Як ти можеш ослухатися свого еміра? Ти ще й смієш перечити?

Ібрагім, старший брат, махнув руками, намагаючись зупинити ескалацію:

— Савво, вислухай Руслана. У нього більше мудрості, ніж ти думаєш.

Погляд Савви змінився — став ще жорсткішим. Йому було боляче, що навіть батько не підтримує його. Він підвівся, голос його лунав, як грім:

— Я емір! Я правитель Катару! І він має підкорятися! Руслан вже не раз ганьбив наш рід!

Але Руслан не відступив. Він зробив крок уперед, дивлячись братові просто в очі:

— Якщо ти такий добрий правитель… чому дозволяєш народу страждати? Через податки, через страх. Ти хочеш війни? Ти судиш сестру Жасмін, але сам втратив честь. Як тобі не соромно? Правитель має бути мудрим, а не жорстоким.

Савва перебив:

— Досить! Вона має понести покарання. Вона знала, на що йшла. Я дізнався, хто її коханий — його вже схопили. Він у темниці.

Ібрагім раптово підвівся, перебив сина:

— Пробач, Савво, але Жасмін — заміжня. За ісламом. Це не порушення честі. Вона не зрадила рід.

Савва стиснув кулаки:

— Без свідків, без вашої згоди — це вважається позашлюбним. І вона вагітна. Її коханого схопили — і він відповість.

Ібрагім ударив по столу. У залі здійнявся гомін. Деякі чоловіки почали обговорювати рішення еміра, інші — обурювалися.

Анвар, старійшина, нарешті заговорив:

— Не варто йти проти сестри. Який ти емір, якщо думаєш холодно і не оберігаєш свою кров?

Руслан зробив ще один крок. Його голос був тихим, але кожне слово — як лезо:

— Брате… я хочу сказати тобі дещо. Якщо ти так поводишся з Жасмін… я скажу тобі, хто мене викрав тоді, коли ви думали, що я зник.

Савва завмер. У залі запанувала тиша. Усі чоловіки затамували подих. Очі звернулися до Руслана.

— І хто ж? — запитав Савва, голосом, що вже не був таким впевненим.

Руслан вдихнув. Його очі блищали — не від страху, а від правди, яка ось-ось пролунає.

 

Руслан нахилився до Савви, його голос був тихим, але кожне слово — як удар:

— Це була твоя дружина… Брітні. Вона наказала людям викрасти мене. Відвезти в Мустанг. Під гучну музику, щоб ніхто не чув моїх криків.

Савва застиг. Його очі розширилися, серце гупало в грудях. Брітні? Його кохана, його союзниця? Не могла… не могла…

— Ти брешеш! — закричав він. — Вона не могла такого зробити! Це наклеп!

Але Руслан пам’ятав. Сестра Емма, принцеса, розповіла йому правду. І він знав: ця правда зламає Савву. Але мовчати більше не можна.

У залі здійнявся гомін. Чоловіки перешіптувались, намагаючись зрозуміти, що сталося. Савва мовчав. Його погляд був порожнім. Він не міг діяти. Не міг покарати Жасмін, знаючи, що його власна дружина зрадила родину.

Савва різко розвернувся і вийшов. Без слів. Без пояснень.

Руслан залишився стояти. Його слуга Оскар аплодував, але біль у серці Руслана був сильніший за перемогу. Ібрагім і Анвар були в непорозумінні. Що змусило еміра піти?

Ібрагім підвівся:

— Звільнити Орхана. Негайно.

Коли охоронці знімали кайдани з Орхана, принцеса Жасмін прокинулась. Її мучила легка токсикоз, але серце билося швидше, коли брат Тимофій розповів, що Савва посадив Орхана в темницю.

Жасмін кинулась до темниці. Її коханий був у ланцюгах, але живий. Вона обняла його, сльози текли по щоках.

Руслан підійшов до них. Розповів усе. Про Савву. Про Бритні. Про те, як правда змінила все.

Жасмін притиснула руку до серця:

— Дякую, брате. Ти врятував не лише Орхана. Ти врятував честь нашої родини.

Жасмін ввела Орхана до великої зали, де вже чекали емір Ібрагім, його сини та старійшини. Її рука в руці Орхана — символ того, що любов перемогла страх, а правда — інтригу.

Ібрагім, задоволений, підвівся:

— Віднині Жасмін буде з Орханом. І це — завдяки Руслану.

Руслан стояв осторонь, мовчазний, але переможний. Він не лише захистив сестру — він відновив справедливість. Його серце ще боліло через втрату Каті, яка тепер належала іншому. Але він помстився Савві, і це принесло йому спокій.

Анвар, мудрий радник, підійшов до пари:

— Слід зіграти весілля. Народ має знати про вашу любов. А після — нова вілла, нове життя. Орхан, ти можеш змінити професію, якщо хочеш бути з принцесою.

Але Жасмін подивилась на Орхана з ніжністю:

— Ні. Я хочу переїхати до тебе. У твій дім. Бути простою дівчиною. Мій титул і спадок залишаться, але моє серце — з тобою.

Ібрагім не приховував невдоволення. Його донька — спадкоємиця, принцеса — хоче жити серед простих людей. Але Анвар пообіцяв подумати. Весілля має відбутись.

Цю новину почула принцеса Вікторія Маліка. Вона першою обняла Жасмін, за нею — інші принцеси. Сльози радості, слова підтримки, щирі усмішки — усе змішалося в атмосфері свята.

А Руслан стояв мовчки. Його вчинок вразив усіх. Він не шукав слави, але став героєм.

Ібрагім, дивлячись на своїх дітей, промовив:

— Настав час коронації. Принц Даніель очолить Катар на час моєї відсутності.

Савва сидів у напівтемному залі, де тіні від лампад коливалися на стінах, мов привиди минулого. Його пальці стискали край столу, а погляд був спрямований у порожнечу. Він чекав. І вона прийшла.

Брітні увійшла мовчки, як завжди — впевнено, красиво, небезпечно. Її сукня ледь шелестіла, але кожен її крок лунав у серці Савви, як удар.

— Скажи мені, — промовив він, не підводячи очей. — Це правда? Ти наказала викрасти Руслана?

Брітні зупинилась навпроти, схрестивши руки.

— Я зробила те, що було потрібно. Він не дав би тебе стати еміром, а його хотіли зробит еміром, я зробила ради тебе, тому що ти достойний...я тебе люблю Савва.

Савва підвівся. Його очі палали.

— Він мій брат! Ти зруйнувала мою родину. Ти знищила довіру, яку я до тебе мав.

— А ти знищив себе, — відповіла вона холодно. — Ти став жорстоким, Савво. Ти судиш Жасмін, ти душиш народ податками...хочеш війни та рабсвто. Ти вже не той, кого я любила.

— Я любив тебе, — прошепотів він. — Я довіряв тобі. Ти була моєю опорою.

Брітні підійшла ближче, її голос став м’яким, але отруйним:

— А ти був слабким. І я зробила те, що ти не наважився. Я прибрала загрозу. Ти мав би подякувати.

Савва відступив, мов удар отримав. Його світ тріщав. Він згадав Руслана — його очі, його біль, його слова. І згадав Катю. Ту, що тепер належала іншому. Все, що він втратив, починалося з неї — з Брітні.

— Ти зрадила мене, — сказав він.

Він мовчки вийшов із зали. Його кроки були важкими, мов кожен крок — це частина його падіння. Брітні залишилась стояти одна, у тиші, що пахла розбитим троном.

Брітні стояла перед Саввою, її очі — повні сліз, а голос — зламаний.

— Пробач мене… — прошепотіла вона, опускаючись на коліна. — Я не хотіла зруйнувати тебе… Я хотіла врятувати нас…

Савва дивився на неї мовчки. Його обличчя було кам’яним, але всередині — буря. Він знав її таємницю. Знав, що вона здатна на більше, ніж він уявляв. І все ж… він не міг її зрадити.

— Я буду мовчати, — сказав він нарешті. Голос його був тихим, але рішучим. — Я захищу тебе. Не для тебе — для себе. Я не дозволю, щоб світ дізнався, ким ти стала.

Брітні підвела очі, сподіваючись на прощення. Але Савва вже відвернувся.

— Але я більше тобі не вірю. І не хочу бачити тебе. Ти зруйнувала мою репутацію. Ти дала Руслану зброю, якою він мене переміг.

Він вийшов із зали, не озираючись. Її сльози залишились на холодній підлозі, а його тінь — на стінах, як пам’ять про те, ким він був до зради.

Ніч була тиха, мов сама пустеля затамувала подих. У внутрішньому дворі палацу, де жасмин сплітався з мармуром, Вікторія чекала. Її сукня ледь шелестіла, а в руках вона тримала лист — написаний Адіті, але не надісланий. Лист, що пахнув болем.

Шейх-принц Димі з’явився без супроводу. Його постать була велична, але в очах — тінь втоми.

— Ти хотіла поговорити, моя східна трояндо — сказав він, сідаючи навпроти.

Вікторія кивнула, не ховаючи погляду.

— Це про Адіті, твою доньку. Вона нещасна. Її серце належить Нікосу, а завтра — заручини з Аль-Масрі. Ви змушуєте її жити чужим життям.

Шейх зітхнув, його пальці торкнулися чашки з кардамоновим чаєм.

— Аль-Масрі — достойний. Він із роду, що несе честь. А Нікос… він бідний. Без титулу, без майбутнього. Я не можу дозволити, щоб моя донька стала жертвою слабкості.

— Це не слабкість, — відповіла Вікторія. — Це вибір. І якщо ви не дасте їй голосу, вона втратить не лише любов, а й себе.

Димі мовчав. Вітер торкнувся його бурштинового халата, а жасмин упав на стіл між ними.

— Я теж була на її місці, — сказала Вікторія тихо. — І я обрала серце. Дем’ян не мав титулу, але мав силу любити. І я стала сильнішою поруч із ним.

Шейх підвів очі. Вперше — не як правитель, а як батько.

— Я не хочу, щоб Адіті страждала. Але я не можу дозволити, щоб вона втратила гідність. Народ не зрозуміє.

— Народ зрозуміє, якщо ви станете прикладом. Якщо покажете, що гідність — це не золото, а здатність любити без страху.

Димі довго мовчав. Потім підвівся.

— Я обіцяю: вона вийде заміж за достойного.

Шейх принц Діма стояв, мов скеля. Його рішення було остаточним. Він відмовився змінити заручини. Для нього клан Аль-Масрі — союз, престиж, політична вигода. Адіті — лише фігура на шахівниці.

Вікторія мовчки вийшла з його покоїв. Її серце билося гучно, але обличчя залишалося спокійним. Вона знала, хто такі Аль-Масрі. Вона бачила, як вони поводяться з жінками. Вона знала, що Адіті не просто втратить свободу — вона втратить себе.

Вона думала звернутися до батька еміра Ібрагіма. Але його все ще серце боліло, вона не хотіла його хвилювати. Мати — королева Олена — вона може підримувати Діму.

Вікторія залишилася одна. Але не без сили.

Вона сиділа в саду, де колись сміялася Шунде, і дивилася на зорі. Її пальці стискали кулон — подарунок Адіті, ще з дитинства. Вікторія згадала, як племінниця ховалася в її кімнаті, коли боялася грому. Як довіряла їй більше, ніж будь-кому.

І тоді вона прийняла рішення.

— Я порушу кодекс, — сказала вона вголос. — Я порушу традицію. Я порушу мовчання. Але я не дозволю зламати Адіті.

Вона знала, що це буде втеча. Таємна. Ризикована. Але вона піде на все — навіть якщо це означатиме втрату титулу, довіри, статусу. Бо любов — це не обов’язок. Це вибір.

І Вікторія вже зробила свій.

Адіті сиділа на підлозі, притулившись до стіни, її дихання було уривчастим, грудна клітка судомно здіймалась. Паніка душила її не менше, ніж астма.

Вікторія вбігла, вже тримаючи інгалятор. Вона опустилася поруч, обійняла племінницю і почала говорити спокійно, як колись у дитинстві:

— Один вдих. Повільно. Ось так. Добре. Тепер видих. Я з тобою.

Адіті з труднощами взяла інгалятор, сльози текли по щоках, але дихання поступово вирівнювалося. Вона ще тремтіла, але вже могла говорити.

— Я не можу туди йти… Я боюся. Вони не бачать мене. Тільки моє прізвище.

Вікторія стиснула її руку.

— Ти не зобов’язана бути тим, ким вони хочуть тебе бачити. Ти — Адіті. І я не дозволю їм зламати тебе.

У цей момент двері тихо прочинилися. Суинь увійшла, майже нечутно, як завжди. У руках — чашка з теплим відваром і маленький мішечок із травами.

— Я чула, — сказала вона м’яко. — Я знаю, що ви готуєте. І я з вами.

Адіті здивовано підняла очі.

— Ти… допоможеш?

Суинь кивнула.

— Я не можу говорити голосно, але я можу діяти. Я знаю, як пройти через північні ворота. Я знаю, хто з охорони заплющить очі, якщо я попрошу. І я знаю, як приховати сліди.

Вікторія усміхнулася — вперше за весь вечір.

— Тоді ми не самі.

Суинь поставила чашку поруч з Адіті й присіла навколішки.

— Я допоможу вам вибратися.

Три жінки — принцеса, і дві племінниці — сиділи в напівтемряві, об’єднані страхом, любов’ю і рішучістю. І в цій тиші народився план, який змінить усе.

 

Місце дії: вілла на узбережжі, ранок.

Кейлі лежала на надувному матраці в басейні, вода ніжно колихала її тіло, а сонце грало на шкірі. Вілла була тиха, надто тиха. Її пальці ковзали по поверхні води, а думки — далеко, до Омара.

Вона уявляла, як через кілька днів побачить його. Як він буде живий. Як вона зможе його врятувати. Її серце стискалося, але в ньому жила віра.

— Він витримає, — сказала вона собі. — Він сильний. Принц Кішан теж так сказав.

Вчора ввечері вони говорили на терасі. Кішан був стриманий, але в його голосі звучала повага.

— Омар — не просто воїн, — сказав він. — Він той, хто не здається, навіть коли всі двері зачинені.

Кейлі заплющила очі. Їй хотілося вірити в це. Їй потрібно було вірити. Кішан її обіймає міцно, щоб підтримати.

У той самий час, у палаці, Вікторія і Маліка сиділи в бібліотеці, схилившись над старими документами. Їхні обличчя були напружені.

— Ми не можемо віддати Сафію і Соломію, — сказала Вікторія. — Це не просто політика. Це наша кров.

Маліка мовчала, але її очі палали.

— Якщо ми не знайдемо рішення, вони стануть заручниками. А я не дозволю, щоб наша сестра Сафія та твоя служниця Соломія стали монетою для торгу.

Вікторія кивнула.

— Є один шлях. Небезпечний. Але якщо Кейлі зможе дістатися до Омара… якщо він вижив… ми зможемо змінити все.

Маліка подивилася на неї.

— Тоді ми повинні діяти. Сьогодні.

Принц Руслан стояв перед старою конторою в селі Аль-Захір, де колись був просто чоловіком, не титулом. Тут він працював з Те Йон — адвокатесою, яка боролася за справедливість, не питаючи про походження. Вона знала, хто він, але ніколи не зрадила його таємницю.

Саме тут він колись зустрів Катю — бідну дівчину з карими очима, які дивилися на нього з ніжністю, що не вимагала нічого взамін. Її темне волосся, її тиха усмішка — все це було частиною його серця. Але тепер Катя належала іншому. Шейху Надіру. І Руслан знав: вона вже не повернеться. Її невинність, її довіра — зникли назавжди.

Він стояв у роздумах, коли двері контори відчинилися. Із них вийшла Те Йон — усміхнена, в заколці часів Чосона, у святковому ханбоку. Її очі світилися теплом.

— Ти повернулася… — прошепотів Руслан, і кинувся в обійми. Вона була єдиною, кого він не втратив.

Те Йон запросила його до столу. Вони сиділи в саду, де пахли мандарини, і вона розповіла, що скоро народить дитину. Її чоловік поруч, її життя — спокійне, але вона й далі буде захищати тих, кого світ забув.

Руслан розповів про Катю. Про те, що вона — вже минуле. Що він змирився.

Те Йон мовчки слухала. А потім сказала:

— Любов — це не те, що ми тримаємо. Це те, що ми відпускаємо, коли знаємо, що більше не можемо захистити. Але пам’ять про неї — це не слабкість. Це твоя сила. Бо той, хто пам’ятає, не зраджує себе.

Руслан опустив очі. А потім усміхнувся. Вперше — щиро.

 

_______________________________________________________________________________________

Дишдаші¹ (dishdasha, دشداشة) — це традиційний чоловічий одяг у багатьох арабських країнах, особливо в Катарі, Омані, Кувейті, Саудівській Аравії та ОАЕ. Це довга, вільна сорочка або туніка, яка зазвичай доходить до щиколоток і є символом чистоти, гідності та культурної ідентичності.

Куфія¹ (كوفية, kūfīya) — це традиційна арабська чоловіча хустка, яку носять на голові. Вона слугує не лише як захист від сонця, піску та холоду, а й як символ культурної ідентичності, гідності та спротиву