Раді Вас бачити!

Глава 20. Честь і зрада

Ніч у Катарі була наче виткана з шовку й срібла. Місяць завис над мраморними арками палацу, мерехтячи крізь пальмове листя, а теплий вітер приносив запахи спецій і троянд. Біля головного входу, де мармурова підлога переливалась у світлі ліхтарів, стояв Орхан — сором'язливий юнак у потертій туніці з небесно-синьою вишивкою, що нагадувала узори його матері. Його погляд ковзав по хмарах, серце билося, наче барабан у святковій процесії.

Він чекав. Не просто принцесу — він чекав свою долю.

І ось, двері палацу повільно розчинилися, наче сама ніч хотіла стати свідком цієї миті.

Принцеса Жасмін ступила на сходи — легко, як вітер у піску. На ній було рожеве східне плаття, яке огортало її фігуру з благородною витонченістю. Золоті візерунки танцювали на тканині, немов сонячне сяйво на воді. На голові — прозора вуаль, майже невидима, що створювала ефект загадки. Її обличчя, ніжне та владне водночас, сяяло особливо — як у тих жінок, яких малюють не фарбами, а серцями.

Позаду йшла служанка Далія, з кам’яним обличчям і очима, що вміли бачити більше, ніж говорити. Вона пильно озирнулась навколо, й майже беззвучно промовила:

— Принцеса, я залишусь осторонь. Ніхто не повинен знати.

Жасмін кивнула й рушила вперед. Її погляд зустрів погляд Орхана — і час зупинився.

Для нього вона була недосяжною зорею. А для неї — він був спокоєм серед бурі. Її крок став повільнішим, серце тьохнуло — ніби відгомін старого передчуття. Цей юнак, у простому одязі, мав щось, що не вмістилось би в жодну титуловану форму. Чистоту. Вогонь.

Орхан трохи нахилився вперед, ніби боявся, що сон розсіється:

— Я чекав тебе, Жасмін. У мене є новина… І вона — радісна. Вона про нас.

Її брови ледь піднялись, очі заблищали — не від здивування, а від ніжної тривоги.

— Про нас?

Він простягнув долоню, не торкаючись, лише запропонував — як дар.

— Я хочу, щоб ти була вільною. Не титул, не обов’язок. Я хочу бути тим, із ким ти просто дихаєш. Без таємниць. Я знайшов дозвіл. Мій батько — він погодився. Я можу боротися за тебе офіційно.

Жасмін на мить затамувала подих. Її пальці стиснули вуаль, а в грудях — затрепетала пісня, яку вона довго глушила. Далія збоку повернула голову — її очі на мить пом’якшали. Вона теж щось почула. Щось справжнє.

Жасмін трохи погасила погляд, її обличчя сховалося за рожевою вуаллю. Орхан, ще з хвилюванням у голосі, нахилився до неї.

— Чому ти засумувала, моя принцесо? У мене для тебе добра новина... Хіба ти не рада, що ми зможемо бути разом?

Жасмін мовчала, а потім тихо прошепотіла:

— Орхан...мене засватили...

Орхан відступив на крок, його обличчя змінилось — з розчаруванням у голосі він промовив:

— То... ти відмовилась від мене? Хто він?

Жасмін швидко відповіла:

— Я його не люблю, Орхан. Я не відмовилась від тебе... Ти забув — ми вже одружені, по ісламських традиціях. Ніхто не знає про нашу таємницю. І ніхто не допоможе. Єдиний вихід — це втеча...

Орхан відвернувся, його думки роїлися. Нарешті тихо відповів:

— Ми не можемо втекти, Жасмін. Твоя королівська родина знайде нас. Вони покарають моїх батьків. І тебе теж…

Жасмін підійшла ближче, притиснулась до його плеча, її голос тремтів:

— Мені байдуже. Я люблю тільки тебе. Я належу тобі — й більше нікому. Я не боюся покарання, бо найстрашніше — бути без тебе…

Орхан обережно взяв її за плечі й прошепотів:

— Не кажи так, кохана. Ми знайдемо вихід… Я вже сказав своїй матері, що ми одружені.

Очі Жасмін розширились від несподіванки.

— Навіщо? Я нічого ще не казала своїм. Моя мама навіть не приїхала додому…

— Можливо, твоя мати дозволить нам бути разом. Вона з України — можливо, в неї інше бачення…

Жасмін похитала головою:

— Ні. Вона, навпаки, проти нас. Не уникай, Орхан. Ти сказав своїй матері — і що вона відповіла?

Орхан зітхнув:

— Вона була здивована. Спочатку сказала, що мене можуть покарати твоя сім’я… Але я сказав їй, що не можу дихати без тебе. І вона вирішила — піти до твоїх родичів. Сказати їм правду.

Жасмін відійшла на крок, тривога охопила її:

— Ми загублені… Що буде з тобою? І з твоєю матір’ю?

Орхан підійшов до неї, ніжно обійняв:

— Все буде добре, Жасмін. Ти — моя зірка, моя доля. Твої батьки почують серце моєї матері, і скасують твоє обручення. Ти — моя дружина.

Він почав цілувати її пристрасно, із таким трепетом, що здавалось — з неба падають зірки, виконуючи їхнє потаємне бажання. Ніч огортала їх, ховаючи від чужих очей, залишаючи тільки дві душі, сплетені любов’ю та боротьбою за право бути разом.

 

Тем часом розлючений тимчасовий емір Савва сидів у розкішному кабінеті, що колись належав його батькові — великому емиру Ібрагиму. Тепер Савва зайняв місце правителя. На ньому було традиційне арабське вбрання — чорне з золотими орнаментами, що підсилювало його грізний образ.

Поруч із ним — його віддана й улюблена дружина, королева Брітні. Вона була в червоному сукні, яке щільно прилягало до її тіла, підкреслюючи її фігуру. Погляд її був холодний, але уважний, руки злегка стиснуті. Біля неї мовчки стояла служниця Мона — згорблена, але насторожена.

Усі чекали принцесу Емму.

Емма в білому шовковому платті ніжного відтінку, з прямим, ледь трепетним волоссям, заходила разом зі служницею Дафною. Її рухи були спокійні, але очі — наповнені питаннями. Вона зупинилась перед братом, і кабінет наповнило напружене мовчання.

Савва дивився на неї, його очі — вогонь, серце — гнів. Нарешті Емма наважилась порушити тишу:

— Брате… Чому ти викликав мене в такий час?

Савва рвучко підвівся, голосом, наче блискавкою, прорізав повітря:

— Замовкни! Ти не маєш права говорити, поки я не поясню! Ти ганьбиш нашу родину, Емма… Ти порушила всі принципи королівської честі. Ти — сором для нашої крові.

Брітні злегка посміхнулась, опустивши погляд на Мону, яка наче чекала подальших розпоряджень. Емма здригнулась, але не відступила. В її очах спалахнув виклик.

Емма із розгубленням глянула на королеву Брітні:

— Чому я — ганьба? Я не розумію…

Брітні холодно відповіла, з легким презирством у голосі:

— Досить прикидатися. У нас є докази: ти була зі слугою Джастіном. Він не мав права наближатися до тебе, а ти це дозволила.

Очі Емми розширилися. Її голос затремтів:

— Хто підставив нас? Ми не зробили нічого поганого. Джастин лише підтримував мене. Він добрий…

Савва гнівно вдарив кулаком по столу й підвівся:

— Мовчи! При всій любові нашого батька, він балував тебе надто довго. І це закінчено. Джастін буде покараний!

Двері раптово розчахнулись — і охоронці ввели Джастіна. Його руки були скручені, він намагався вирватися, але сили не вистачало. Емма та служниця Дафна з жахом дивились, як охоронці жбурнули Джастіна перед Саввою.

Простягнувшись на підлозі, Джастин глянув на еміра:

— За що? Я лише підтримував принцесу… Так, я закохався в неї. Але невже ви забороните це?

Савва загримів:

— Замовкни, негіднику! — і схопив його за сорочку. — Ти наблизився до дочки еміра! Вона — спадкоємиця крові, улюблена дочка, з народження гідна корони. А ти — лише слуга! Ти ніколи не будеш достойним!

Він жбурнув Джастина на підлогу. Той вдарився головою, і Дафна швидко схилилась поруч, торкаючись його:

— Брате… Ти в порядку?

Емма кинулася вперед, її голос був різкий:

— Досить, Савво! Якщо батько дізнається, як ти зі мною говориш… і як ти звертаєшся зі слугою — він тобі не пробачить!

Брітні втрутилась, з крижаною усмішкою:

— Мовчи. Ти лише більше принижуєш брата. Жінка має схилятись, не сперечатися.

Емма відповіла з блиском гніву в очах:

— А я знаю, хто ти — маріонетка Юн Ми. Я доведу це. І ви звільните Джастіна!

Вона нахилилась до Джастина, торкаючись його обличчя, що боліло від удару. Савва загримів:

— Емма! Не роби цього. Ти — принцеса Катара!

Але Емма підвела голову, голос її був рішучим і твердим, уже арабською, уже серцем:

— Я маю право любити. Я маю право на правду. І якщо звинувачуєш — скажи відкрито, що я зробила!

Савва стиснув кулаки, його голос затремтів:

— Ти посміла зустрічатись із ним. Людиною з простого народу! А ти — принцеса, дочка Ібрагіма. Ти мала поводитись гідно, як твій батько, як наша королівська кров.

Емма підійшла ближче, її голос — тихий, але сильний:

— Я не ганьба. Я — жива. І якщо моє серце вибрало чесного, сміливого чоловіка, то я не буду просити пробачення за те, що я — щаслива.

Брітні обернулась до Савви:

— Може, вона така як її мати, —  безчестя. Її очі брешуть. Поглянь на неї… ти бачиш вину? Я —так.

Савва з розгубленим виразом обернувся до Брітні. Його голос був злегка тривожним:

— Що за нісенітниця, Брітні? Чому Емма сказала, що ти — маріонетка Юн Ми?

Брітні склала руки, її очі наповнились холодом. Вона повільно відповіла, звертаючись до чоловіка:

— Це наклеп. Емма — сором для нашої родини. І якщо ти дозволиш їй продовжувати, ми втратимо все, що будували.

Емма стояла, як скеля — рівно, з гордо піднятою головою:

— Я доведу, що Брітні тобі бреше. І ти не станеш більше звинувачувати Джастина. Я знайду того, хто нас обмовив.

Савва нахилився вперед, в його очах блиск гніву:

— Зачекай. Ми з тобою ще не закінчили.

Але Емма вже поверталась до Дафни, швидко промовивши:

— Допоможи мені забрати Джастіна. Йому потрібен спокій.

Ніхто не наважився заперечити. І тільки Савва загримів:

— Не смій йому допомагати! Він винен! Йому буде винесене покарання!

Емма обернулась, її голос — твердий, як вогонь:

— Я буду слухати своє серце. І робитиму так, як правильно. А ти, Савво, відкрий очі й подивись, хто справді тебе обманює.

Слуги Емми розчинили двері. Вона взяла Джастіна за руку разом із Дафною й повільно повела його до кімнати, де той міг оговтатись. Брітні стисла губи, на її обличчі — гнівна гримаса. Савва глянув на дружину і буркнув:

— Хм... Сподіваюся, Емма нічого не знайде. А з Джастіном я ще розберуся.

Він гнівно вийшов, залишивши кабінет мовчазним. Брітні з холодною усмішкою звернулась до Мони:

— Поклич мені Таро й Баро. Я повинна знати — виконали вони завдання, яке я дала...

Через годину до палацу прибули Таро і Баро — циганські найманці, виконуючи наказ, що йшов з найвищих покоїв. Вони викрали принца Руслана і вивезли його в глиб пустелі, де гарячі вітри і дика природа мали стерти будь-які сліди його існування. Руслан був перешкодою. Він міг зруйнувати план Савви — стати еміром Катара, а Брітні — королевою.

Величезні бронзові двері відчинилися. Таро й Баро повільно приклонилися перед Її Величністю — королевою Брітні. Вона сиділа у високому тронному кріслі, в червоній сукні, що підкреслювала кожен рух її статури. Погляд — холодний, мов лезо.

— Ви виконали мій наказ? — запитала вона, не приховуючи нетерпіння.

Таро мовчки кивнув:

— Так, Ваше Величносте. Ми оглушили принца та залишили його в пустелі. Там, де мустанги вільно блукають. Якщо його знайдуть — це буде чудо. Ніхто не дізнається, хто за цим стоїть.

Брітні прищурилась. Її голос став жорстким:

— Ви... оглушили його? Вдарили?

Баро, трохи спітнілий, відповів:

— Він почав пручатись. Ми мусили діяти швидко — охоронці еміра були поруч. Інакше нас би викрили...

Брітні в розпачі схопила Таро за комір і стиснула з такою силою, наче намагалась витиснути з нього відповідь:

— Я ж чітко наказала — відвезти Руслана в Мустанг! Щоб він зник на час, поки Савва стане еміром. Не нашкодити. Ви… ви оглушили його?! І не знаєте, чи він живий?

Таро спокійно, але пронизливо подивився їй просто в очі:

— Не варто перекладати провину на нас, госпожа. Це була ваша ідея. Ми лише виконали.

— Ви могли вбити його! Він — королівська кров! А я не наказувала... цього.

Ці слова були як удар. Брітні різко випросталась. Її витонченість зникла, залишився лише гнів. Вона знову схопила Таро, але той наблизився ще ближче, і на грубому циганському пролепетав з презирством:

— Не говори так. Ти теж не янгел… Брітні.

Після цього Таро і Баро мовчки розвернулись і покинули тронну залу, залишивши за собою мовчання і холод. Брітні дивилась їм услід, з кривими губами і завмерлим поглядом. Вона не знала, як тепер викрутитися. Якщо Руслан не пережив пустелю… Савва їй цього не пробачить. І якщо королівська родина дізнається, що вона не лише наказала викрасти принца, а й фактично піддала його смерті — це кінець.

До того ж, Емма… Вогонь її рішучості не лишився непоміченим. Савва вже починав підозрювати, що його дружина щось приховує. Брітні мусила діяти — швидко, обережно й жорстоко.

Вона повернулась до служниці Мони, голос її став хрипким, як нічний вітер:

— Мона. Їдь до Мустанга. Перевір. Принц Руслан має бути живим… якщо ми ще хочемо мати шанс. Якщо Таро й Баро нас підставили — вони заплатять. Я віддала їм більше золота, ніж вони заслужили. Все, щоб Руслан зник. Але не… загинув.

Мона мовчки кивнула й зникла у коридорі. Брітні залишилась сама. Її пальці нервово стискались, у погляді — страх, що вперше пробрався крізь її кригу.

Поки принцеса Емма обережно прикладала мокре рушничко до лоба Джастина, він прошепотів, гірко, але з ніжністю:

— Мені шкода, що все так склалось, Емма... Я люблю тебе. За тебе я готовий змінитися. Але чому твій брат Савва так зі мною? Я служив йому три роки… А він подумав найгірше. Я не дозволю, щоб він тебе принижував.

Емма лагідно провела рукою по його волоссю, її голос був спокійним:

— Я думаю, що про нас знали тільки Брітні… або Юн Мі. Можливо, саме вони поширили брехню. Нам потрібна допомога батька. Він повинен взяти все у свої руки. Я чула, що старші брати — Діма та Сем — вирушили шукати принца Руслана. Якщо його знайдуть, батько заспокоїться. І тоді зможе зупинити Брітні й Юн Ми… Вони замішані в його зникненні.

Вона опустила погляд:

— Я також сподіваюсь, що Катя, рабиня, врятована. Я відчуваю: скоро все зміниться… і нас приймуть.

Джастин ніжно поцілував її руки:

— Я знав, що ми будемо разом…

Дафна, служниця, тихо переступила поріг:

— Вам потрібно бути обережною, принцесо. Савва вам не довіряє. Але ваш батько зможе вирішити проблему. І королева Олена допоможе… тільки, можливо, не слід говорити про все вашій матері Лейлі — вона надто хвилюється.

— Я теж переймаюся… — додала Дафна м’яко. — Особливо за Джастіна, він мій брат…

Емма ніжно усміхнулась і шепнула:

— Все буде добре. Я впевнена. Довіртесь мені.

І Джастін обережно поцілував її у губи, вкладаючи в цей порух більше, ніж слова. Дафна залишилась стояти біля дверей, охороняючи їх від чужих поглядів.

У кабінеті, оббитому червоним атласом і прикрашеному золотими арками, шейх принц Тимофей сидів за гравійованим дерев’яним столом, переглядаючи дипломатичні документи. На ньому було традиційне арабське вбрання — дашдаша кольору слонової кістки, а голову прикривав кіфія з чорною агаллю, що символізувала його статус і повагу до коренів.

Важкі двері відчинилися. Увійшов емір Дубая — Мохаммед ібн Рашид Аль Мактум, у темно-синьому бурнусі, з виразом стриманої напруги на обличчі.

— Тимофій… — мовив він, схиляючи голову, — Я прибув не як емір, а як батько. Я хочу поговорити про мою доньку — принцесу Еман.

Тимофій не підвів очей. Тон його був холодний:

— І що вам треба? Я вже не маю наміру повертатися до вашої доньки. При всій повазі — між нами все скінчено.

Емір на мить замовк, потім зробив крок ближче:

— Я знаю, наші родини розділили непорозуміння. Але з еміром Ібрагімом ми ведемо діалог. Є шлях до примирення. Якщо ти повернешся до Еман, це зцілить не лише серце моєї доньки, а й політичний баланс між Катаром і Дубаєм…

Тимофій нарешті подивився прямо в очі еміру:

— Я вже одружений. Моя дружина — інша жінка. І я не зраджу її. А про баланс — нехай ваші радники обговорюють його. Але моя душа вже не ваша.

Мохаммед стиснув руки за спиною, але не перечив. Його очі, звиклі до дипломатії, не могли приховати розчарування. Він розумів — переконати Тимофія неможливо.

— Дуже шкода. Я передам Еман… що ти зробив свій вибір.

— І не приходьте більше, — додав Тимофій твердо. — Все, що було — в минулому.

Емір мовчки розвернувся й покинув кабінет, залишивши після себе лише аромат ладанового диму й глухий відзвук недосяжної надії.

Тієї ночі колишній емір Анвар стояв на молитві — намаз перед сном був для нього моментом очищення, коли він звертався до Аллаха з усім тягарем своєї відповідальності.

Та якраз перед тим, як він завершив молитву, до покоїв зайшов слуга. На обличчі — напруження, в руках — телефон. І на екрані — Instagram-новина, що вже ширилась: журналісти опублікували фото його внучки принцеси Сибіл — поруч із Аміраном, чоловіком, якого публічно вважали страченим. А також знімок самої принцеси Рахіми — у момент, що викликав бурю підозр.

Анвар сів, його погляд був важкий. Він читав публікацію. Його серце стиснулося. У повідомленні йшлося про те, що королева Олена нібито наказала вбити коханого Рахіми. Емір був вражений. Його обличчя змінилось. Змова? Підстава? Зрада?

Анвар підвівся. Ярість спалахнула в його очах. Як глава династії аль-Шаф, він відчув, що репутація сім’ї опинилась під загрозою. І тоді, з холодним розрахунком, він дав наказ слузі:

— Вивезіть Рахіму до Швейцарії. Вона пробуде там… у золотій клітці. Закінчить навчання — і вийде заміж за того, кого я оберу. Більше ніяких сюрпризів. Її свобода — тимчасова. Її воля — тепер моя відповідальність.

Слуга мовчки кивнув. Анвар підійшов до вікна. Палац мовчав, але його душа бунтувала.

— Я виступлю перед пресою, — сказав він. — І спростую цю брехню про королеву Олену. Ми не дозволимо, щоб родину розірвали чутки. Ми — династія.

Але, коли він залишився наодинці, гнів згас. Його пальці тремтіли. В душі — сором. Він не очікував такого болісного предательства… від Рахіми. Його дочки. Вона була надією, символом майбутнього. І тепер він не знав — чи його кара зупинить хаос, чи лише підсилить його.

Анвар знову став на килимок, поглянув у небо й почав намаз. Вперше не як емір, а як чоловік, який молився — щоб його династія не впала… і щоб серце простило.

Принцеса Сибіл сиділа мовчки посеред пишних покоїв, у яких кожна деталь була мовби виткана з золота — але золото не гріло. Її східне вбрання, багате на орнаменти, сліпуче переливалося у світлі кришталевих ліхтарів. Та за цим фасадом — клітка. І не лише фізична: її тіло охороняли, її голос контролювали, її воля була забрана в день весілля.

Сибіл повільно вдивлялась у своє відображення в дзеркалі з перламутру. Сльози не падали — вони просто блищали в кутиках очей, ніби вирізані в склі.

«Мене видали за нього, бо так було потрібно… Ні, бо хтось вирішив, що любов — це розкіш, не право».

Її серце ще пам’ятало інше — голос Амірана, його сміх, поривчасту ніжність. Але то було до весілля. До титулів. До покарання.

У глибині серця Сибіл згадувала: її шлюб із принцом Теязином був не плодом кохання, а холодним союзом, укладеним задля політичної вигоди. Вона пам’ятала той вечір, коли він, із люттю в очах, кинув їй у обличчя:

— Ти не зберегла себе для мене! Ти зганьбила ім’я нашого роду!

За традицією, у першу шлюбну ніч на простирадлі мала з’явитися кров — доказ невинності нареченої. Але тієї ночі крові не було. Сибіл уже пізнала кохання з Аміарном, і Теязин, дізнавшись про це, вибухнув гнівом.

Щоб приховати правду, він порізав собі руку, і, зціпивши зуби, змастив кров’ю постіль. Так він обманув усіх, змусивши придворних повірити, що Сибіл — незаймана.

І раптом — гнівне рипіння дверей.

Принц Теязин увірвався, у руках — телефон, очі палають.

— Ти думала, що я не побачу? — вигукнув він, показуючи Instagram-пост із фото Сибіл та Амірана. — Ти ганьбиш мене! Публічно! Ідиоту дозволила себе торкнути? До шлюбу?

Сибіл підвела очі, голос її був спокійний, але тремтячий:

— Це було до тебе. До твоїх умов. Я ніколи не обіцяла тобі любов — бо мені її не дозволили.

Ці слова наче зірвали останню грань. Теязин зробив крок до неї — рух різкий, гнівний — і Сібіл затремтіла, коли відчула біль на щоці. Все стало глухим.

— Замовкни! — закричав він. — Ти зганьбила себе! Тепер сиди тут і не виходь! Я зроблю так, щоб ніхто не дізнався, хто ти є насправді!

Сибіл відчула, як в грудях стискається повітря. Але щось всередині не лягало. Її гідність — те, що залишилось, — прокидалась.

— Ви зможете сховати мене, Теязине. Але не зможете стерти правду. Я не ваша річ. Я — людина.

Він завмер, його очі — холодні. Потім вийшов, грюкнувши дверима так, що ліхтарі здригнулись.

Принцеса Сибіл залишилась одна. В її покоях — золото. А в серці — полум’я.

Темнота была густой, як молчання після зради. Аміран сидів прив'язаний у напівпідвальному приміщенні, що колись служило для охорони винних, а тепер стало пасткою для невинного. Його тіло нило від побоїв, руки були стерті до крові, а очі ледве звикли до тіні. Але він не думав про біль. Він думав про Сібіл.

У грудях щеміло: наче між ним і принцесою існувала невидима нить, що пульсувала від її страждань. Він уявляв її в тій золотій клітці, такій самотній, як і він — хоч на поверхні блиск, але всередині та сама темрява.

"Вона не забула мене. Я знаю це. Її серце говорить до мого."

Аміран заплющив очі і прислухався. Кожен звук — як карта. Він помічав, коли охоронець змінюється, коли у коридорі хтось зупиняється. Він не просто виживав. Він готувався.

"Я повинен вирватися. За неї. За правду. За те, що ми ще можемо бути вільними."

І в тій темряві — народжувався план. Нехай навіть через тіні і страх, Аміран більше не буде мовчати. Любов, що залишилась у ньому — стала його світлом.