Раді Вас бачити!

Глава 21. Сімейні драми

Після розмови з еміром Мохаммедом ібн Рашидом Аль Мактумом шейх-принц Тимофій довго вдивлявся у вікно свого кабінету. Вітер злегка гойдав білосніжну кіфію, а в його душі панувала тиша, наповнена передчуттям. Він розумів: дубайська королівська родина не залишить його і його дружину Арлетту в спокої. Особливо — Еман.

Ця зустріч була не просто спробою відновити зв’язки — це був дипломатично загорнутий тиск. Відмова повернутись до колишньої дружини стала політичним викликом. І Тимофій відчував, як довкола нього стискається кільце.

Арлетта, його нинішня дружина, не знала всіх тонкощів, але саме це робило її вразливою. Він не міг дозволити, щоб їхнє кохання стало жертвою інтриг та помсти.

Всередині себе Тимофій вже діяв: він посилив охорону, заборонив публікувати спільні фото, наказав перевіряти повідомлення, які могли надходити від Еман. Він підозрював, що вона може завдати удару — можливо, через честь, або через Арлетту.

— Вони не залишать нас у спокої, — прошепотів він, дивлячись у пустельне небо. — Але я теж не здамся. Цього разу я захищу тих, кого люблю.

Для шейха-принца Тимофія найцінніше в його житті — Арлетта. Не престол, не титул, не влада — а саме вона. Він закохався з першого погляду, коли побачив її дефіле на показі мод: її хода, її погляд — вони пробудили в ньому щось незворотне. З того дня він знав: ця жінка — його доля.

Її краса була не лише зовнішньою, вона світилася в її відданості. Арлетта покинула все: рідну Бразилію, свою кар’єру, своє колишнє життя. Вона прийшла до нього — спочатку як наложниця, а згодом стала його законною дружиною, коли Тимофій розірвав свій попередній союз із Еман.

Їхнє кохання росло серед піску і палацових інтриг. І хоч навколо них розгортались змови, підступи і дипломатичні удари — Тимофій був непохитним. Він дав собі слово: ніхто не зруйнує його щастя. За Арлетту він готовий був віддати все. Навіть життя.

Тепер він знав — буде спокійним, але пильним. Бо любов, яку він має, — це не слабкість. Це його найсильніша зброя.

Ранок у Катарі почався під сонцем, що розчинялося над пісками, мов розплавлене золото. Шейх-принц Тимофій — у традиційному арабському вбранні кольору шампані — з білосніжною кіфією на голові та мечем при боці, сів на білого коня. Поруч — брати-принци, з якими він вирушив на соколине полювання, давню традицію для справжніх катарських воїнів.

Поки Тимофій тренував свого сокола — сильного, з очима, як у нічного хижака — на тлі безкрайого горизонту щось раптово прорізало повітря. Летюча миша. Але не звичайна — з гострими, мов лезо, іклами. Вона зненацька вчепилась прямо в шию принца.

Біль був пронизливим. Шкіра почала палати. Але Тимофій не повів і бровою. Він залишався рівним, гордим, стриманим — не бажаючи, щоб брати помітили його страждання.

Після полювання він повернувся до палацу. Там на нього чекала Арлетта — його юна дружина, сяюча в золотому вбранні. В її очах — світло, в усмішці — тепло.

— Я приготувала твій улюблений обід, коханий. Сьогодні буде хумус із лимоном і рис із шафраном… — сказала вона, але враз завмерла.

В його постаті вона відчула щось дивне: слабкість, мов тінь на світлому обличчі.

— Зі мною все гаразд, — відповів Тимофій, з легкою усмішкою. — Просто перегрівся на сонці. Я піду трохи відпочину.

Він наказав слугам не пускати нікого до своїх покоїв — навіть Арлетту. І тихо зник у тиші. Арлетта, з тривогою в серці, присіла біля дверей. Вона не хотіла порушити його волю — але щось їй підказувало: принц приховує щось серйозне.

Він лежав на ліжку, шкіра на шиї пекла, сліди укусу темніли. Та його думки не були про себе. Він думав лише про одне — щоб Арлетта не хвилювалася. Бо для нього вона була не просто коханням. Вона була його світом.

 

У мармуровому палаці, на розкішній терасі в східному стилі, сяяв ранок. Тонкі фіранки коливалися від теплого вітру, а сонце купалося в золотистих арках. Там, у затишному куточку з шовковими подушками, відпочивала юна, витончена дівчина — Настя.

Вона була в бежевому купальнику, поверх — прозоре парео, що ледь торкалося її струнких ніг. Її фігура — мов з кіноекрана, чарівна і впевнена, та її очі дивилися вдалечінь не з пихою, а з тривожною ніжністю.

Настя спостерігала, як сонце розгортає денну симфонію — кожен промінь нагадував їй, як крихке все на світі. В думках — не про себе. В серці — Ілинка.

"Якщо королева Олена не встигне... — подумала Настя, — що ж буде з бідною Ілінкою? Тиранія Азіза не знає жалю. Вона заслуговує свободи. Заслуговує жити…"

Та потім хвиля думок змінилась. У її пам’яті з’явився Амір — її обранець. Його очі, голос, як він тримав її за руку при заході сонця. Настя усміхнулась, споглядаючи небо:

"Ми одружимось. І проживемо щасливе життя. Ми будемо не просто парою, ми будемо спокоєм одне для одного…"

Небо вище пустелі здавалося слухало її мрію.

 

У своєму кабінеті, серед ароматів уда й розкішної інкрустації з дерева, принц Азіс перебирає документи, коли двері різко розчахуються. До нього вривається Феруза — його друга дружина, одягнена в чорне східне вбрання. Її погляд — благаючий, але рішучий:

— Мій коханий… Пробач мене. Я не хотіла тебе розчаровувати…

Азіс скривився. Його голос — холодний:

— Я зайнятий, Ферузо. Залиш мене.

Але Феруза не рухалась. Вона залишалася перед ним, мов тінь, і це дратувало ще більше. Раптом Азіс підійшов ближче, підняв руку — і за мить усе міг би зробити незворотне…

Та саме тоді до кабінету вбіг принц Амір.

— Не смій цього робити! Вона твоя дружина, не служниця!

Азіс звів очі, мов кішка перед стрибком. Його голос — злісний:

— Не втручайся. А то шкодуватиме твоя Настя.

Амір завмер, не розуміючи:

— Що ти сказав? При чому тут Настя?!

Він схопив Азіса за комір:

— Говори! Через тебе вона ходить пригніченою! Ти щось їй сказав, так?!

Азіс мовчки дивиться, потім з притиском:

— Не треба було їй переходити мені дорогу. Я її попереджав. І тебе теж попереджаю.

Амір тремтить від гніву:

— Ти знущаєшся з жінки, бо не отримав сина?! Ти жорстокий, Азісе.

Тоді принц Азіс різко відповідає арабською:

لا تتحدث معي هكذا يا أخي. راقب كلماتك، هذه حياتي. من الأفضل لكم ألا تتدخلوا، فهمت؟ (Lā tataḥaddath maʿī hākadhā yā akhī. Rāqib kalimātak, hādhihi ḥayātī. Min al-afḍal lakum alā tataḍakhalū, fahimt?)  Не смій так говорити зі мною, брате. Слідкуй за словами — це моє життя. Вам краще не втручатися, зрозумів?

З цими словами Азіс виходить, залишаючи за собою напружену тишу.

Амір стоїть мовчки. Його руки стиснуті. Його серце — в тривозі.

"Азіс щось приховує… Але якщо він справді загрожував Насті — я не дозволю йому навіть доторкнутись до неї."

Феруза мовчки розвернулась. Її очі залишались низько опущеними, ніби намагались сховатись у складках чорного східного вбрання. Вона не глянула на Аміра — хоча знала, що його погляд стояв за спиною, теплий і співчутливий.

Амір злегка нахилив голову. У грудях — важкість. Йому було шкода її. Не як принцеси, а як жінку, яка залишилась одна посеред палацу, де силу часто плутають з любов’ю.

"Вона не заслуговує страху, — подумав він. — І не повинна боятись руки того, хто мав бути для неї опорою."

Феруза вийшла з кабінету, мов тінь, яка розтанула в мармурових коридорах. А Амір — залишився стояти, зтиснувши кулаки. В цій миті він зрозумів: у стінах палацу є ще більше болю, ніж він думав. І можливо, Настя — не єдина, кого варто захистити…

Сонце над мармуровим палацом тільки починало підійматися, коли на розкішну терасу в східному стилі увірвалася буря — не вітру, а людських емоцій. Настя, у світлому бежевому купальнику і прозорому парео, лежала на шовковому килимку, дозволяючи променям сонця ніжно торкатись її стрункого тіла. Її думки були чистими — про Ілинку, яку вона хотіла врятувати, і про своє майбутнє з принцом Аміром.

Та раптово все змінилося.

На терасу увірвалися група арабських жінок у чорному — строгі, агресивні, мов тіні з суду. Їх очі палали вогнем осуду. Серед них — друга дружина колишнього еміра Анвара, сувора Шеріфа. Вона йшла першою, як суддя, який вже виніс вирок.

— Шлюха! — пролунало в повітрі.

Настю оточили. Її очі метались, шукаючи порятунку, не розуміючи, за що на неї так напали. Шеріфа підійшла ближче, в її голосі — жорстокість:

— Ти принижуєш наш дім! Голизна! Мужчин спокушаєш! Ти — пляма на честі!

Але саме тоді — мов світло крізь темряву — на терасу влетіли три принцеси: Сьюзі, Аміра і Маліка. Їхня хода — рішуча, погляди — гострі. Маліка підняла руку і крикнула:

— Зупиніться! Не смійте ображати Настю! Вона — наша сестра, і скоро стане дружиною принца Аміра!

Аміра додала, стримано, але владно:

— Вам не соромно? Ви напали на неї, як на ворога. Це жахливо. І ми повідомимо батькові — емір Ібрагім повинен знати, як поводяться ті, хто прикривається традицією, щоб виправдати жорстокість.

Шеріфа гнівно скривилась:

— Ви марно захищаєте її. Вона гола! Вона — позор для всієї королівської родини!

Сьюзі підійшла до Насті, торкнулась її плеча:

— Ми з тобою. І ти не повинна соромитися своєї краси, якщо в ній є гідність. Вона не в одязі — вона в серці.

Настя мовчки кивнула, її очі блищали — не слізьми страху, а вдячності. Принцеси стали щитом. А світло тераси — знову стало її домом.

На терасі восточного палацу, де ледь шуміли пальми й розсипалося сонячне світло, напруга досягла піку. Настю, змучену і вражену нападом арабських жінок, вже оточували Сьюзі, Аміра й Маліка, як щит з гідності й підтримки. Але крики дійшли далі, ніж очікували — і саме тоді на терасу швидким кроком прибув принц Амір.

За ним — його мати, королева Мар’яна, брат принц Вахіт і сестра Вера. Їхні очі блищали гнівом, лиця — зосереджені.

Амір одразу підбіг до Насті. Він обійняв її міцно, як захисна стіна. Його руки були теплі, а серце — пульсувало в унісон із її страхом.

— Ти в безпеці, кохана, — прошепотів він.

Шеріфа продовжувала сипати осудом:

— Вона не повинна тут з’являтись! Полуоголена! Це — сором для королівської крові!

Але Вера, обіймаючи свою сестру, вигукнула:

— Вона не гола! Це купальник! Вона не завдає нікому шкоди — лише засмагає. І не тобі вирішувати, кого любити наш брат!

Шеріфа згоряючим голосом кинулася на Віру словами, повними злоби. Та в ту ж мить її захистив принц Вахіт:

— Стримай язик! Якщо ти ще хоч слово скажеш про мою наречену — я сам розповім усе батькові!

Як грім — у той момент на терасу з’явився емір Ібрагім. Він був майже одужав, його постава знову пряма, а голос — владний:

— Я не розумію… Що тут відбувається? На моїй терасі? Хто дозволив цю ганебну сцену?

Всі миттєво відступили від Насті. Шеріфа і жінки — враз мовчазні, налякані його тоном.

— Ваша Настя поводиться непристойно! Вона одягнена не по правилам! Вона сором!

Та в цю мить з’явилася королева Олена. Вона зайшла гордо, в східному вбранні з сапфіровими візерунками, її очі — мов буря, готова захистити.

— Це не припустимо, — сказала вона. — Я не дозволю так ставитись до дівчини лише через її зовнішність. Настя не порушила жодної честі. Вона засмагає у купальнику, що є звичним у її культурі. І має право на повагу.

Олена повернулась до Шеріфи:

— Тримайтесь подалі від Насті. Покиньте терасу негайно. Інакше — я покличу охорону.

Шеріфа хотіла щось сказати — але голос королеви був грізніший:

— Негайно.

Жінки з Шеріфою на чолі, з презирством в очах, повільно виходили. Коли Шерифа проходила повз Олену — вона сплюнула на землю і промовила:

— Ось вам і ці… європейки. Королева, кажете...

Королева Олена не відповіла. Вона лише підійшла до Насті, доторкнулась до її плеча й сказала:

— Ти не сама. І ти не винна.

Після гучної сцени на терасі, королева Мар’яна ходила по палацу зі збуреним серцем. Її руки були схрещені, а погляд — сповнений рішучості. Вона була обурена поведінкою Шеріфи і вже вирішила звернутися до свого чоловіка — колишнього еміра Анвара. Вона знала: тільки його слово зможе зупинити Шеріфу, яка роками дозволяла собі отруювати двір своїми судженнями.

— Я поговорю з ним. Цього разу буде покарання, не попередження, — промовила вона спокійно, але твердо.

Емір Ібрагім, який щойно з’явився на терасі й відновлював свою силу, також був глибоко вражений. Він із серйозним виразом обличчя сказав:

— Я теж зайду до батька. Шеріфа перейшла межу, і він має про це знати.

В цей час Вера обережно супроводжувала Настю до її покоїв, разом із принцесами. Вона говорила тихо, заспокійливо:

— Все вже позаду. Ми з тобою. Тепер ти не просто гостя — ти частина нас. І ти не одна.

Настя кивала, ще тремтливим голосом, але в її очах починала світитись довіра. Вона йшла під захистом — не лише фізичним, але й родинним.

Принци Амір та Вахіт залишилися на терасі — обговорити все, що сталося.

— Ще раз таке станеться — Шеріфу виженуть, — сказав Вахіт.

— Я не дам скривдити Настю. Вона — моя майбутня дружина. І я не дозволю жодному голосу з минулого знищити наше майбутнє, — відповів Амір.

В цей час у палаці з’явилась королева Олена — велична, як завжди, у східному вбранні кольору небес. Вона щойно приїхала з України й одразу захотіла побачити дітей. Але, почувши галас, її погляд змінився.

— Діти — спершу. Але я хочу знати: хто осмілився на таке поводження з Настею? — запитала вона, піднявши голову.

Ібрагім відповів спокійно:

— Все під контролем. Я йду до батька. Він теж хоче діяти.

Мар’яна спокійно відповіла:

— Я сама піду до Насті — їй зараз потрібна материнська ніжність.

І всі розійшлись по своїх напрямках — не в гніві, а в рішучості. Бо коли на горизонті східної троянди з’являється буря — вона лише робить її корені сильнішими.

Служниці, за вказівкою принцес, обережно підбирали одяг для Насті — м’які тканини кольору пісочного золота, з легкими східними прикрасами, що підкреслювали її ніжність і силу. Та сама Настя, сидячи на краю великого дивану в розкішних покоях, не відчувала полегшення. Її очі були відсторонені, а думки — далеко.

В душі — розчарування. Країна, що здавалася прекрасною, виявилася місцем осуду. В голові — образ Ілинки, яку могли б примусити ще до більших страждань. І серце — все ще стискалося після нападів на терасі.

До кімнати увійшла королева Мар’яна. Її хода — м’яка, але рішуча. Вона сіла поруч із Настею, торкнулась її руки і сказала:

— Не звертай уваги на стару Шеріфу. Вона давно втратила здатність бачити світло в людині. Вона буде покарана. І я впевнена — ти не одна. Ти маєш нас.

Настя лише мовчки кивнула. Її горло — мов затиснуте тривогою.

І тут у дверях з’явився принц Амір. Його погляд — уважний, сповнений любові і турботи. Він підійшов і злегка нахилився до матері:

— Мамо... залиш нас наодинці, будь ласка. Я хочу поговорити з Настею серйозно.

Мар’яна підвелась і тихо вийшла, залишивши двох молодих наодинці.

Амір підійшов ближче, сів перед нею і ніжно взяв її за руки:

— Я бачив усе. І я знаю, як це зачепило тебе. Але прошу — не думай, що ти помилилась. Ти не одна. Ти — моя. І я хочу, щоб ти знала: я буду поруч завжди. Навіть якщо весь світ стане проти — я залишуся твоїм захистом.

Очі Насті затремтіли — вперше за день. Але то були сльози довіри.

Амір повільно підсів до Насті, у його очах — напруга, яку він більше не міг приховувати.

— Я знаю, що Азіс тобі погрожував… — сказав він тихо, але чітко.

Настя здригнулась, її пальці ледь стиснули тканину сукні.

— Звідки ти це знаєш? — прошепотіла вона, у голосі — тривога.

— Він згадував тебе… натякав. І його очі — я побачив у них щось небезпечне. Скажи, за що він погрожував тобі?

Настя опустила очі. Тепер, коли королева Олена повернулась і взяла ситуацію під контроль, страх в її голосі змінився твердістю.

— Ми з Ненсі… гуляли по палацу. І випадково натрапили на відчинені двері. Нова вілла, про яку ніхто не згадував. Ми зайшли… і там, на підлозі, лежала жінка. Вона була в шоковому стані, в самій сорочці. Її звали Ілинка.

Настя подивилась в очі Аміра, і той завмер — його подих став глибшим.

— Азіс… три роки тримав її в золотій клітці. Заморочив голову романтикою. Казав, що в нього дві дружини і наложниці, що вона буде особливою. А потім примусив народити сина. Відібрав одразу… І три роки вона не бачить, як він росте.

Амір сидів мовчки, рот ледь прочинений. Його думки метались.

— Батько… як він міг не побачити? Це… чудовищно.

— Ми з Ненсі вирішили мовчати, — сказала Настя. — Він погрожував мені. Казав, що все забере, якщо хтось дізнається. Ми чекали на королеву Олену. Вона все розсудить справедливо.

Амір стиснув її руки:

— Обіцяй мені, хабібі, більше нічого не приховувати. Я — твоє укриття. Твоя правда — важлива.

Настя подивилась в його очі, як у дім, до якого повертається душа:

— Я обіцяю… Але лише якщо після весілля ми поїдемо до України. Я хочу додому…

Амір поцілував її руки — довго, ніжно, мов благословення.

— Після весілля — ми поїдемо. Я обіцяю. Ти будеш там, де твоє серце.

І вони обійнялись. Поцілунок був пристрасним, глибоким, наче печатка майбутнього, що починається прямо тут — серед таємниць, палаців і обітниць.

 

У розкішному залі, де стіни сяяли перламутровим світлом і мозаїка нагадувала про славу древніх імперій, королева Олена нарешті зустрілась з дітьми — принцами й принцесами, навіть наймолодшими. Вона обіймала кожного з них із такою ніжністю, ніби тримала у руках цілий світ. Її очі блищали слізьми щастя, а серце билося з тією силою, яку можуть викликати лише справжні родинні обійми.

— Де мій старший син, принц Діма? — запитала Олена, озираючись.

До неї підійшла його дружина — індійська красуня Мохена Кумарі Соха Амі Хан, у вбранні кольору шафрану.

— Він поїхав у справи. Думаю, він уже знайшов принца Руслана… — відповіла вона.

Олена не стрималась: сльози радості бризнули з її очей. Вона відчула — її серце не помилялося. Її син живий.

Та радість змінилась тривогою, коли принцеса Емма разом із Крістіною підійшли до неї:

— Народ жалкує на королеву Брітні… — почала Емма. — Вона незаконно перетворює людей на рабів…

Очі Олени широко розплющились. Вона мовчки стояла, не вірячи, що та, кого вона колись підтримала, стала «чорною королевою» — без серця і гідності.

— Ми маємо щось зробити… — сказала Крістіна. — Люди бояться. А брат Савва нічого не бачить. Він поганий правитель Катару, народ хоче щоб натсупним еміром був прицн Руслан.

Емма схилила голову, голос її став тихим:

— І ще… Я хочу, щоб ви дізнались — хто оклеветав мене з Джастіном. Мені боляче, і я хочу правду.

Олена торкнула її плеча:

— Я знайду рішення. Ти заслуговуєш на справедливість.

Вона ще встигла запитати, коли повернуться її доньки з Санторіні, й Крістіна відповіла:

— Вже за тиждень.

Та однієї людини не вистачало. Її улюблений син, шейх-принц Тимофій, не прийшов на зустріч. Його дружина Арлетта підійшла, злегка сумна:

— Він дуже втомився після дороги, приліг… не хоче, щоб його турбували.

Олена усміхнулась лагідно:

— Нехай відпочине. Йому це потрібно.

Вона ще не знала, що Тимофія вкусила загадкова летюча миша, і Арлетта навіть не здогадувалась…

І тоді — мов тінь, обрамлена шовком — у зал увійшла Ненсі, наложниця в модному вбранні. В її очах — рішучість.

— Прошу всіх залишити залу. Мені потрібно поговорити з королевою наодинці.

Олена зробила знак. Всі її діти покинули кімнату, а сама вона залишилась з Ненсі в глибокій тиші, де кожне слово мало вагу. Потім підійшла Настя теж хотіла бути з ними та розповісти.

Ненсі та Настя йшли довгими коридорами, мов тіні, не промовляючи ні слова. Їхні погляди говорили більше, ніж будь-яке речення — вони вже знали, що назад дороги немає.

Королева Олена сиділа у своєму роскішному залі, закутана у темно-синій халат з вишивкою сріблом. Її очі були пильні, але світлі — саме такі, як у людини, що бачила не лише красу, а й біль.

Коли Ненсі ступила всередину й вклонилась, Олена лише трохи нахилила голову:

— Кажіть.

Настя стиснула пальці, але поглянула прямо в очі королеви.

— Ми прийшли не просто висловити вдячність. Ми прийшли… з правдою. І правду треба знати.

Олена мовчала, не перебиваючи. Її погляд став глибшим, мов погляд в море перед штормом.

Ненсі почала говорити. Спокійно, чітко, без прикрас. Вона розповіла все — про Ілинку, про трирічне заточення, про одурманювання, про відібраного сина, і про те, як сам принц Азіз перетворив любов на інструмент контролю.

І в кінці — додала:

— Ми віримо, що ви не така, як ті, хто мовчить. Ми довірилися вам.

Королева Олена повільно підвелась. Її голос прозвучав ясно:

— Ви правильно зробили, що прийшли. Тепер усе зміниться.

Настя відчула, як її серце, яке стискалось ці дні, вперше зробило повний вдих. Ненсі легко усміхнулась.

А тиша, яку вони прийшли зламати — вже почала тріщати.

У кімнаті, де повітря пахло кардамоном і сандалом, колишній емір Анвар сидів на вишитій східній подушці. Перед ним — тонка чашка арабської кави з улюбленим ракумом. Його обличчя було зосереджене, очі — під тягарем роздумів. Репутація дому аль-Шаф — під загрозою. Принцеса Рахіма — його молодша донька — опинилася у центрі скандалу.

Слуга з’явився тихо, як належить тіням при троні.

— Ваше Величносте, Ваш син прибув.

Анвар поставив чашку, піднявся, мов старий лев, що ще пам’ятає битви.

— Нехай заходить.

Двері відчинились, і емір Ібрагім ступив до кімнати з гордістю та владою, що впліталася в кожний його крок. Анвар підійшов, обійняв його — коротко, міцно.

— Радий бачити тебе здоровим, синку. Сідай.

Вони сіли поруч, на килимах із візерунками з пальм і мечів. Анвар подав знак слузі, той налив густу каву з корицею. Ібрагім прийняв чашку, але його погляд був твердий.

Ібрагім сидів перед батьком, його руки спирались на коліна, а голос був твердим:

— Батьку, Шеріфа образила Настю. Вона принижувала її, називала шлюхою. Це неприйнятно, особливо від жінки, яка носить ім’я аль-Шаф.

Анвар був вражений. Він не очікував, що ситуація дійшла до таких слів. Його обличчя на мить застигло, а думки попливли в минуле...

Шеріфа. Бедуїнська донька. Строга, покірна. Вісімнадцять років, чорне вбрання, золото на чолі, погляд опущений. Він узяв її як другу дружину — не з любові, а заради домовленості з її родиною. Вона ніколи не була ніжною, але дарувала йому сімох дітей. Його повага до неї — формальна. Почуття — залишились у тіні.

Анвар вдихнув. Спогади — його особисте. Він не поділився ними з Ібрагімом. Лише погляд став жорсткішим.

— Я поставлю її на місце. Настя заслуговує поваги. Вона стане дружиною Аміра, і я сам влаштую їм весілля якнайшвидше.

Ібрагім легенько всміхнувся і кивнув, відчуваючи, що батько справді налаштований серйозно.

Анвар махнув слузі:

— Запросіть королеву Олену. Нам треба поговорити.

Минуло двадцять хвилин. У просторій кімнаті, що пахла кардамоном, емір Анвар та його син Ібрагім повільно пили гарячу арабську каву з ракумом. Розмова — спокійна, але напружена, як вечірній вітер перед піщаною бурею.

— Нарешті принц Діма знайшов Руслана... — проказав Анвар, злегка стискаючи чашку. — Цей хлопець має силу. Коли повернеться — стане еміром. А не Савва.

Ібрагім кивнув:

— Савва не готовий. Його дружина Бритні — самодостатня, але... вже надходять скарги. Народ обурений її поведінкою. А мене це не дивує. Я хочу припинити цей фарс.

Анвар стиснув брови. Його погляд — важкий, королівський.

— Якщо Руслан повернеться — трон буде його. І ми відновимо порядок.

Ібрагім трохи змінив тон:

— Є ще одна справа, батьку. Сім’ї Насті та Віри загрожує один... багатий чоловік з України. Він хоче виселити їх і їхню матір. Без жалю.

Анвар мовчки подивився перед собою. В його очах промайнула тінь роздумів.

Ці дівчата... скоро стануть дружинами принців. Честь аль-Шаф — уже й в їхніх серцях.

— Дій, Ібрагім. Захищай їх. Ти вже не просто син. Ти — емір, з королевою Оленою поруч. Не дай байдужості зруйнувати нашу силу.

Ібрагім нахилив голову, з виразом вдячності. Його очі світились рішучістю.

Королева Олена мовчки увійшла до покоїв, де вже чекали її чоловік — емір Ібрагім — і його батько, колишній емір Анвар. В її очах світилася стомлена рішучість: попереду — викриття, яке могло змінити все.

Вона щойно переодягнулася, поспілкувалась із дітьми, Ненсі та Настею — і дізналась те, що не могло залишитись у тіні. Принц Азіз приховує страшну правду, і королева більше не мала наміру мовчати.

— Присідай, кохана, — промовив Ібрагім, з ніжною, але серйозною інтонацією.

Олена сіла поруч, не приховуючи близькості. Анвар дивився на них з легким спогадом: колись молоді, закохані, вони ставили любов вище статусу — як і їхні діти зараз.

Але спогади розвіялись, коли Анвар почав розмову:

— Печальна новина. Принцеса Рахіма… дала інтерв’ю журналісту. Вона сказала, що ти, Олено, наказала вбити її чоловіка, Рамзана.

Олена та Ібрагім переглянулись — приголомшені.

— Як вона могла? — прошепотіла королева.

Анвар нахмурився:

— Слуги розповіли. Є навіть фото Сибіл із Аміраном. Все тріщить по швах. Ти справді віддала такий наказ?

Олена на мить мовчала, потім тихо відповіла:

— Це був єдиний шлях. Рахіма погрожувала зганьбити всю династію. Я не могла допустити, щоб честь аль-Шаф стала предметом торгу.

Анвар подивився довго:

— Дарма ти це приховала. Якщо це дізнається світ — нашій репутації кінець. А наш син Савва править жахливо. Треба діяти — і негайно.

— Я сьогодні звернусь до преси, — додав емір Анвар. — Ми заявимо, що Рахіма — оклеветала. Придумаємо офіційну причину.

Олена кивнула:

— Я зберу сили. Зіграю публічно. Ми захистимо нашу спадщину.

Ібрагім повернувся до батька:

— А де зараз Рахіма?

— У Швейцарії. Під домашнім арештом. Докінчить навчання — тоді побачить свого нареченого.

Олена підійшла до Анвара, обережно взяла його руку, поцілувала з повагою:

— Я більше не підведу. Ми вистоїмо. І захистимо династію.

Анвар злегка усміхнувся — не тепло, а мудро, потім Олена почала говориті:

— Тепер, я скажу що саме приховує Азіз у тій віллі?

Ібрагім мовчки повернувся до дружини. Обидва чоловіки дивились на неї — в очікуванні правди, яка може перевернути трон.

 

Час тому...

У великій залі, де тіні східних колон падали на мозаїчну підлогу, двоє емірів чекали. Анвар сидів у високому кріслі з позолотою, його погляд — сталевий. Поруч стояв Ібрагім, руки за спиною, як той, хто вже прийняв рішення.

Двері відкрились. До них зайшов принц Азіз — упевнений, в традиційному чорному вбранні, що ще більше підкреслювало його відчуженість. Та коли побачив очі батька і брата — на мить зупинився.

— Присідай, — сказав Анвар, не підвищуючи голос, але змусивши повітря змінити густину.

Азіз повільно сів.

— Ми знаємо про Ілінку, — почав Ібрагім. — Про те, що ти тримаєш її у віллі. Про дитину. Про синці. Про її ізоляцію.

Обличчя Азіза напружилось:

— Це... не ваша справа. Ви не знаєте всієї картини.

Анвар мовчки поставив перед собою фото — Ілінка, бліда, в сорочці. Докази мовчали замість слів.

— Я знав, що у тебе строгий характер, — промовив Анвар. — Але ти перейшов межу. Ця жінка — мати твого сина. А ти перетворив її на тінь.

Азіз стиснув щелепу:

— Вона не повинна була втручатися. Я вчив її бути слухняною. Вона не хотіла грати за правилами.

— Це не правила, це приниження, — відповів Ібрагім.

Анвар нахилився трохи ближче:

— Ти зганьбив не лише себе. Ти поставив під загрозу ім’я аль-Шаф. Це вже не приватна справа.

Ібрагім додав:

— Королева Олена знає. Вона готова винести це на пресу. А якщо вона це зробить — ти не лише втратиш титул. Ти станеш вигнанцем.

Азіз мовчав, але в його очах — з'явилась тінь страху.

— Ти маєш вибір, — сказав Анвар. — Зараз же піти до Ілінки. Віддати їй сина. Публічно вибачитись. Інакше — ми зробимо це без тебе.

Азіз ковтнув повітря. Його голос ледь прозвучав:

— Я… зрозумів.

Анвар підвівся:

— Ми не знищимо тебе. Але ми не дозволимо знищити наше ім’я.

 

У віллі стояла тиша, але вона була мовчазним криком. Ілінка лежала серед брудних тканин, в повному забутті — тіло ослаблене, пам’ять розмита, очі блукали у порожнечі. В повітрі — гіркий запах каналізаційної несправності, вимкненої навмисно, як останнє покарання.

Увійшли троє — емір Ібрагім, колишній емір Анвар, королева Олена і наложниця Лейла. Їх очі — різні за віком, але єдині в емоціях: шок, сором, гнів. Королева Олена зупинилась посеред кімнати, її голос звучав, як вирок:

— Таке не можна назвати життям. Принц Азіз більше не має права перебувати у дворці.

Ібрагім наказав:

— Вивести Ілінку негайно. До лікаря. І забезпечити повну охорону.

Лейла обережно схилилась до Ілінки, торкнулась її руки, і в очах полонянки — промайнула тінь надії.

Через годину Ілінка лежала під капельницею, лікарі обережно відстежували стан. А тоді — двері відчинились.

Увійшли Настя, Ненсі та принц Амір. В руках Насті — маленький хлопчик, Джасмель. Його очі були світлими, невинними, і саме ці очі Ілінка побачила першими…

Вона повільно підвелась, забула про слабкість — мов серце взяло контроль над тілом. Її руки потягнулись до сина — і коли вона його обійняла, весь палац на мить мовби завмер.

— Я тримала його… в душі… три роки… — прошепотіла вона. — А тепер він — мій.

Вона не відпускала його. Очі сльозились, але вже не з болю — з тихої, глибокої любові.

— Дякую… Насте… Ненсі… Ви — янголи.

Ненсі злегка усміхнулась і промовила:

— Дякуй королеві Олені. Вона — не просто монарх. Вона — голос справедливості. І сьогодні вона з’єднала те, що було розірване.

Двері раптово розчахнулись. У лікарську палату увірвався Азіз, в очах — вогонь гніву, в голосі — ненависть.

— Ти зрадила мене! — закричав він, спрямовуючи руку на Настю.

Та в ту ж мить до нього кинувся Амір. Його рух був швидкий, різкий — він перехопив руку брата, вивернув її так, що Азіз застогнав.

— Ніколи більше. Ні до неї, ні до жодної жінки. — Амір вимовив це з холодом, що прорізав навіть стіни.

Азіз, зневажливо сплюнувши, проскрипів:

— Вони самі винні. Ви перейшли мені дорогу. Ви знали, до чого це може привести!

— Ти жалюгідний, — відповіла Настя, глянувши йому прямо в очі. — Ти відібрав у Ілінки сина. Ти не батько, ти — кат.

Азіз різко направився до ліжка, де Ілінка тримала маленького Джасмеля. Він спробував вихопити дитину — але тут же поруч опинився Амір з охоронцями. Вони витіснили Азіза з палати.

У коридорі його вже чекали Ібрагім та королева Олена. Їхні обличчя — гнівні, тверді, як вироки.

— Ти посмів відібрати в матері її дитину, — промовила Олена, зробивши крок вперед. — Це найжорстокіше, що можна вчинити. Ти не принц. Ти — ганьба.

— Всі твої дії були злісними, — додав Ібрагім. — Твоя мати розчарована в тобі. Твій титул анульовано. Ти більше не частина нашої династії.

Азіз, скривившись, кинув грубі слова в сторону королеви. Та Ібрагім зробив крок і промовив:

— Ще раз підіймеш руку чи слово на королеву — позбудешся життя.

Азіз заціпенів.

— Я... вам ще покажу. Настя, Амір — я знайду вас. Ви пошкодуєте...

І, кинувши останній погляд на картину: Настя пригортає Ілінку з малюком — він різко розвернувся й зник у темних коридорах палацу.

Шейх-принц Тимофій прокинувся з важким подихом. Його тіло ще не повністю оговталось після дороги, але щось у повітрі було неспокійним. У кімнату увійшла Арлетта, його ніжна і розумна дружина, і на її обличчі відбивалась тривога.

— Азіз… тримав жінку у полоні. Ілінку. Відібрав у неї сина з самого народження. Зараз усе відкрито, королева Олена вже… — сказала вона, але слова обірвались, коли Тимофей різко піднявся, стиснувши кулаки.

Його очі змінились. Голос — ледь тримався на межі:

— Він не наш брат. Як він посмів?! Він не чоловік — він ганьба для всіх нас.

Не чекаючи нічого, Тимофій мовчки вийшов з покоїв, рішучим кроком прямував до головного виходу. Там, із невдоволеним обличчям, стояв принц Азіз — готовий покинути палац. Але не так, як думав.

Тимофій налетів на нього, схопив за комір і почав трясти, як ганчіркову ляльку:

— Ти знущався з матері! З дитини! Ти зрадив кров!

Його голос — як буря, руки — мов палаючі леза. Він почав бити Азіза, не стримуючи лють, накопичену в тіні справедливості.

— Ти вирвеш дитину з рук жінки?! Я не дам тобі втекти!

Арлетта, почувши шум, прибігла. Побачила зоранене обличчя чоловіка. Його зіниці розширені — мов не бачив реальності.

— Тимофію! Досить! — вона покликала охоронців.

Охоронці розняли братів. Тимофей тремтів. Арлетта повела його до покоїв, тримаючи за руку, як дитину, яку хоче захистити.

Уже в кімнаті вона дивилась на нього зі страхом. Щось було не так. Його погляд — розмитий, відчужений.

— Що з тобою?.. Це не просто гнів…

Вона наказала негайно відправити Азіза до лікарні. І наказала охороні — нікому не розповідати, що сталося. Тимофій — її чоловік. І вона не дозволить, щоб його сила стала його падінням.

 

Наступний день

Розкішний басейн, оточений мармуровими колонами, виблискував, мов рідкий сапфір. Пахощі троянд і жасмину огортали простір, створюючи ілюзію спокою. Лейла сиділа на краю басейну, її шовкова мантія ледь торкалась води. Королева Олена, у легкому вбранні кольору слонової кістки, повільно наближалась.

— Я рада, що ти прийшла, Лейла, — сказала Олена, сідаючи поруч. — Твоя тиша останнім часом була гучнішою за слова.

Лейла поглянула на неї, очі її були серйозні, але не ворожі.

— Мені потрібно сказати тобі правду. Те, що я дізналась від Емми… Це стосується Руслана. І Брітні. І Юн Мі.

Олена завмерла, її погляд став пильним.

— Говори.

— Емма підслухала розмову. Юн Мі шантажує Брітні. Вони знають, де Руслан. І саме Брітні наказала його вислати. А тепер вона прикриває це законом про рабство — щоб відвернути увагу.

Олена повільно вдихнула, її пальці стиснулись.

— Руслан… живий?

— Так. І твоя невітска Мохена каже, що твій син Діма вже шукає його. Але поки ми мовчимо — Юн Мі продовжує плести інтриги, а Брітні стає все більш жорстокою. Народ страждає. І моя донька — в небезпеці.

Олена підвелась, її постава стала прямою, мов меч.

— Я більше не мовчатиму. Я поговорю з Брітні. І з Юн Мі. Якщо вони справді причетні — вони відповідатимуть.

Лейла торкнулась її руки.

— Я знала, що можу довіритись тобі. Ти — не просто королева. Ти — мати. І ти знаєш, що значить втратити дитину.

Олена кивнула, її голос був твердим:

— Я поверну Руслана. І захищу Емму. А Катар — очиститься від цієї отрути.

Вода в басейні затремтіла, наче від передчуття бурі.

Королева Олена мала ще одну правду, яку не могла більше приховувати.

— Є ще дещо, Лейла, — сказала вона, нахилившись ближче. — Емма розповіла мені, що Юн Мі поширює чутки, їй домогає ще королева Брітні… про нібито роман між нею і слугою Джастіном.

Очі Лейли спалахнули. Її постава змінилась — з ніжної на загрозливо пряму.

— Що?! — прошепотіла вона, стискаючи пальці. — Це наклеп. Юн Мі… ця жінка не знає меж, їїще допомгає королвеа Брітні, ща за безглуздя. Вона хоче знищити мою доньку, бо та знає більше, ніж їй дозволено.

Олена кивнула, її голос був спокійним, але твердим:

— Емма не винна. Вона — розумна, чиста, і вірна. А Джастін — її союзник, не коханець. Юн Мі боїться її. Бо Емма бачить правду.

Лейла підвелась, її лавандова джелаба затремтіла, мов буря в пустелі.

— Я не дозволю, щоб мою дочку принижували. Я хочу, щоб Юн Мі була вигнана. Вона — отрута при дворі.

Олена підійшла ближче, ніжно торкнулась руки Лейли.

— Я розумію твій гнів. І я обіцяю: я захищу Емму. Вона — не просто принцеса. Вона — улюблениця еміра. І я не дозволю, щоб її гідність була знищена.

Лейла вдихнула глибоко, її очі наповнились слізьми — не від слабкості, а від полегшення. Вона знала: її донька не одна.

— Дякую, Олено. Ти — не просто королева. Ти — жінка, яка пам’ятає, що значить бути матір’ю.

Олена усміхнулась — стримано, але щиро. І в ту мить між ними народився союз, сильніший за титули. Союз матерів, які боронять своїх дітей.

 

Вечір...

Палац освітлювався тисячами ламп, мов сама ніч схилилась над святом. Вахіт стояв поруч із Вірою — її сукня ніжно мерехтіла золотом, а очі горіли тією любов’ю, яку не приховати навіть під короною. Їхня заручини були оголошені на фоні феєрверків і співу танцюристів з далеких пустель.

Королева Олена приймала гостей з гідністю, а Лідія, мати Віри, з гордістю дивилась на доньку. Принц Даніель проголосив свій намір одружитися з Хадірою — їхній поцілунок біля фонтану в саду зворушив навіть старших радників.

Серед гостей сяяла Ілінка — з дитиною на руках, усміхнена, спокійна, така щаслива, наче вперше вдихнула повітря свободи. Її погляд ловив кожен момент — не тільки як мати, а як жінка, що пройшла крізь біль і стоїть у центрі світу, що нарешті визнав її.

Але серед музики і тостів, Тимофій і Арлетта лише майстерно грали радість. Його усмішка була механічною, а її очі... шукали відповідей. І ніхто не знав, що вечірня казка розповідалася без одного головного героя.

Емір Савва — загадково відсутній. За чутками, він у Греції, намагається отримати борги від представників Санторіні. Хтось казав, що якщо йому не повернуть те, що належить аль-Шаф, він сам поверне це... мечем. Але ця інформація прихована навіть від найвірніших.

І вночі, коли гості почали розходитися, королева Олена зупинилась біля Арлетти:

— Після свята я мушу поговорити з королевою Брітні. Настав час вирішити… остаточно.

Після гучних тостів і танців, коли музика стихла, а гості розійшлися по терасах, Лідія залишилася наодинці з еміром Ібрагімом. Вони стояли біля мармурової колони, де ліхтарі кидали м’яке світло на їхні обличчя.

— Я хотіла подякувати вам, — сказала Лідія, дивлячись прямо в очі Ібрагіма. — За те, що ви допомогли моїй родині. За те, як ви виховали своїх синів. Я ніколи не зустрічала таких відважних арабів. Я… перед вами в боргу.

Ібрагім усміхнувся, його погляд став теплішим.

— Все це — заради синів. Принци закохані у ваших дочок. Їм пощастило. І мені — теж.

Лідія на мить замовкла. Її пальці торкнулися кулона на шиї, ніби згадуючи щось далеке.

— У мене в молодості теж був араб… — сказала вона тихо. — З дуже поважної родини.

Ібрагім нахилився трохи ближче, з цікавістю в голосі:

— Якщо не секрет… Хто це був?

Лідія вагалась. Її очі затуманились, але вона вирішила порушити мовчання.

— Рашид Аль-Мактум.

Ібрагім здивовано підняв брови.

— Рашид? З Дубаю?

— Так. Він був моєю любов’ю. Але… розчарував. Його родина залишила слід на моїй спині. Не лише в переносному сенсі.

Ібрагім замовк. Він добре знав Рашида Аль-Мактума — ще з юності. Вони разом воювали, разом сиділи на переговорах, разом одружували своїх дітей. Правда, у їхніх дітей нічого не склалося — вони розлучилися.

І тепер Ібрагім розумів: у Рашида було більше темних сторін, ніж він думав.

— Ну… — сказав Ібрагім, голос став глибшим. — Розкажіть. Я вас слухаю.

Лідія подивилась на нього. І вперше за довгий час — не як на еміра, а як на чоловіка, якому можна довірити тінь свого минулого.

Пізній вечір оповив сад м'яким золотистим світлом. Королева Олена йшла повільно поруч з королевою Брітні, їхні сукні шелестіли, як осіннє листя. Апельсинове дерево нависло над ними — мов мовчазний свідок грядущої бурі.

— Люди незадоволені тобою, Брітні, — сказала Олена, не ховаючи напруження. — Я хочу знати: чи причетна ти до зникнення принца Руслана?

Брітні затримала подих. В очах — страх і гнів. Звідки Олена дізналася? Емма нічого їй не говорила…

— Ти з Юн Мі підставили Емму з Джастіном, щоб відвернути увагу від себе, — сказала Олена, дивлячись в її очі так глибоко, що здавалося — бачить душу.

— Не думай, що я дурна. Я королева. І досвід мій значно глибший, ніж твій. Відповідай: ти причетна?

Брітні зціпила зуби:

— Я королева. Я правлю Катаром.

Олена усміхнулася холодно:

— Але народ говорить, що ти відновила рабство. Через Юн Мі?

Брітні запотіла. Її лінія оборони тріщала:

— Це… це Юн Мі погрожувала. Руслана я наказала лише тимчасово вислати…

Обличчя Олени налилося гнівом:

— Як ти посміла?! Я прийняла тебе як доньку. А ти так повертаєшся до родини? Ось твоя вдячність?

Брітні сказала тихо:

— Все заради Савви. Він хотів бути еміром. А Руслан… був для нього перешкодою.

Олена широко розплющила очі:

— Руслан — спадкоємець престолу! А ти порушила не лише закони — ти зрадила довіру. Піддала народ рабству через забаганку корейської ножиці?

Вона обернулась до саду:

— Я поговорю з Юн Мі. Але ти — не наближайся до неї. Вона ще зрадить тебе. Подумай про це, Брітні.

Пауза.

— Тобі пощастило, що ми знайшли Руслана. Інакше… ти б вже не стояла тут.