Раді Вас бачити!

Глава 19. Пиріг, що печеться з серця

Вечір у Фінікії був солодким не лише через закат — принцеса Вікторія закінчила свій кулінарний шедевр: пиріг із журавлини у східному стилі, ніжний чизкейк і пиріг з ягід маріон. На кухні пахло святом, любов’ю та прихованими рецептами.

Кейлі взяла по шматочку кожного — її очі розширились, щоки розцвіли. Вона мовчки жувала, а потім лише прошепотіла:

— Це… це просто божественно.

Поруч Чжіган, її давній друг, вже лежав на подушці:

— Я більше не можу… Я так об’ївся, що залишаюсь на ніч! Мене ніхто не зрушить!

Сміх заповнив двір.

У цей момент брати Дем’яна, а сам Дем’ян — у капелюхах перших колоністів, які знайшли на горищі, — вибігли на подвір’я, танцюючи як герої стародавньої грецької опери. Їх радість була шаленою, але нетривалою.

Мати Дем’яна, стримана й усміхнена, підійшла до програвача й поставила диск із стародавніми грецькими мелодіями.

Музика торкнулась кожного. Танець стих. Усмішки стали глибшими. Свято — перейшло у спогади, родинну тишу й солодкий вечір.

Бризки моря грали в повітрі, як музика серця, що не може знайти спокій. Кейлі сиділа в тіні бесідки, тримаючи свою косу, перев’язану ніжною стрічкою. Поруч — принцеса Вікторія, у легкому бавовняному платті, з поглядом уважним і теплим.

— Ну? — підняла брову Вікторія, поставивши чашку на полицю. — Як справи з Чжіганом?

— Е-е-е, непогано, — знизала плечима Кейлі, трохи невпевнено.

— Значить, ви тепер разом?

— Важко сказати. Мені здається, нас ще рано називати парою, — вона помітно знітилася, і її погляд опустився.

Вікторія помовчала, а потім тихо, але прямо сказала:

— Значить, той колишній, про якого ти ніколи не говориш… усе ще тримає тебе?

Кейлі завмерла.

— Вибач… чесно кажучи, мені просто важко про нього говорити. Я… розірвала стосунки з ним, — сказала Кейлі, ледве чутно. 

— Хм-м-м… Для початку. Хто він такий? Де він? І чому ви не разом?

Кейлі проковтнула повітря.

— Ну...Його звати Омар. Він із королівської родини, він у Катарі. Красивий, сильний… але я вирішила, що він заслуговує на більше. Не на мене.... — голос її раптово зірвався. Я його покинула.

Вікторія завмерла. Це ім’я прозвучало, як грім. Омар — син її брата, шейха-принца Діми. Її племінник. Вона ніколи не очікувала почути це саме від Кейлі.

— Ви… були разом? — м’яко запитала вона, приховуючи здивування.

— Недовго, але… я його любила. І, мабуть, досі люблю, — опустила очі Кейлі, торкаючись коси. — Але зараз я з іншим. Не по-справжньому. Просто… аби не бути самотньою.

Вікторія  повернулася до неї:

— Він образив тебе?

— Ні! Ні, нічого такого! Він був… само досконалість.

— Не хотів, щоб ти поїхала?

— Ні.

— А з тобою поїхати хотів?

Кейлі ледь усміхнулась, але її очі залишались сумними.

— Мені довелось благати його не робити цього.

— Тоді я нічого не розумію, — сказала Вікторія, — Чому ж ти його покинула?

— Бо… — вона нервово вдихнула, погляд став відстороненим, але глибоким. — Він весь такий… А я вся така… — її голос перервався. — Все надто складно.

Вікторія мовчки сиділа, не тиснучи, даючи їй простір.

— Ти його любила?

Кейлі тихо сиділа, а потім дуже тихо відповіла:

— Так.

— А зараз?

— А зараз… коли я залишилась одна… — її голос стих, майже зірвався. — Іноді мені здається, що я не можу дихати.

Вікторія нахмурилась, погляд її став пильним.

— Ти справді так думаєш? Що гідність — це зовнішнє? Людина заслуговує на того, хто бачить її душу. А в твоїй — є щось дуже щире. Якщо ти справді його любиш — не тікай від цього. Страх — найгірший порадник. Омар заслуговує на правду. І ти — заслуговуєш шанс бути щасливою.

Кейлі опустила погляд, ледь торкнулась пальцями коси.

— Думаєш я зробила помилку? А якщо він вже мене забув?..

Вікторія взяла її руку в свою.

— Ти зробиш усе, що могла. І серце твоє буде чистим. — усміхнулась Вікторія. — Тоді принаймні ти знатимеш, що була чесною із собою. Я не мовчала перед Дем’яном — і зараз моє життя наповнене любов’ю, яку я обрала сама. Я щаслива з Дем’яном, бо не мовчала. Я ризикнула. І тепер — кожен ранок наповнений любов’ю.

Вона поки не сказала, ким є Омар, не хотіла вплинути на почуття Кейлі. Але в душі вирішила: з’ясує все до кінця. Її племінник мав знати, і ця дівчина — теж.

Кейлі подивилась на море. Воно відображало сонце, але в її серці щось інше — надія, що ще не зникла.

— Може… я справді зробила помилку.

Вікторія стиснула її долоню:

— І маєш шанс її виправити.

Звук його імені пронизав, мов наждак по скляному серцю. Кейлі не одразу зрозуміла, звідки взялись сльози — вони просто побігли. Вона не намагалася їх стримати. Раптом, у відображенні вікна, вона побачила Чжігана — той стояв за її спиною, мовчки, розгублено. Його очі — як вода перед штормом.

Він не сказав ані слова. Лише розвернувся і пішов геть. Але Кейлі встигла побачити: вона торкнула його глибше, ніж думала.

Принцеса Вікторія підійшла, стиснула її руку — тепло, як обійми.

— Не хвилюйся, я поговорю з ним, — сказала вона м’яко. — Коли заспокоїться, тоді ти теж зможеш сказати, що відчуваєш.

Кейлі кивнула. Їй здавалося, що всередині вже виросла гора — висока, холодна. Але Вікторія мала рацію. Утікати — значить втрачати себе.

На балконі стояв Дем’ян, хресний батько Кейлі. Його погляд був серйозним, але добрим.

— Ти не можеш так просто відмовлятись, — сказав він після того, як вислухав усе. — Я боровся за любов Вікторії. І я щасливий. Скоро ми одружимось. Але ти… ти здаєшся занадто швидко.

Кейлі зітхнула. Її голос був гірким:

— Я дещо хочу сказати тобі дядько ти маєш право знати...Мій батько… поїхав до Америки, щоб зустрітись з Еміне, — з твоєю колишньою нареченою. Він сам мені казав але я переконав його щоб не ліз до твого життя, що ти покохав Вікторію, я тебе підтримала.

Очі Дем’яна змінилися. Гнів прорізав його обличчя. А потім… він торкнувся грудей. Там, де шрам, який залишила Еміне, — заболіло.

— Вона завдала мені багато болю… — прошепотів він. — Якщо Янніс справді поїхав до неї… я не зможу мовчати.

І він пішов. Пішов шукати Янніса, бо минуле не може більше керувати сьогоденням.

Сонце прогрівало двір, і кілька чоловіків мовчки грали в нарди — фішки клацали по дошці, мов тиха лічба спогадів. Янніс сидів із серйозним обличчям, спостерігаючи за ходом гри, коли перед ним, різко, мов буря, з’явився Дем’ян.

— Навіщо ти поїхав до Еміне?! — голос Дем’яна був гострий, як край кам’яної лави. — Що тебе змусило повернутися до неї після всього?

Янніс поклав фішку, не дивлячись на гру. Зітхнув.

— Я хотів уберегти тебе. Вікторія… вона з королівської родини. З найвищого кола. А ти — простий лікар. Я думав, що вона тобі не по плечу. А Еміне — ближча, зрозуміліша. Її можна повернути.

Дем’ян ступив ближче, очі палали.

— Ти не маєш права вирішувати, кому я потрібен. Вікторія — не титул. Вона — моя людина. Вона ніколи не зрадить. І я люблю її понад усе.

Янніс замовк. Але щось у його погляді ще коливалося.

— Я просто боявся, що королівські інтриги тебе знищать…

— Якщо Еміне приїде сюди — я її прожену. Назавжди, — сказав Дем’ян чітко. — І тебе прошу: більше не втручайся в моє життя. Я достатньо боровся, щоб бути з Вікторією. І нікому не дозволю це зруйнувати.

Фішки на дошці завмерли. Тиша впала, як ніч над морем.

Чоловіки, що грали, лиш краєм вуха чули — але кожен з них знав: це була справжня партія, яку не можна програти.

За годину Кейлі вийшла з дому й побачила Чжігана, який стояв біля своєї машини, схрестивши руки на грудях. Принцеса Вікторія навмисне залишила їх наодинці — щоб усе нарешті прояснилось. Вона давно вирішила: потрібно допомогти дорогій Кейлі возз’єднатись із племінником Омаром, який, хоча Кейлі ще не знає, що він племінник принцеси Вікторії.

— Чжіган?

— Так?

— Мені дуже шкода, що ти це почув.

Він голосно зітхнув.

— Все нормально. Ти ще на початку наших стосунків попередила, що все буде непросто. Думаю, в мене лишилось одне питання.

— Став.

Він повернувся до неї, уважно заглянув у очі:

— Ти досі його любиш?

— Я… мабуть, так.

Він втратив вираз обличчя на очах.

— Але послухай, Чжіган, це не має жодного значення. Його більше немає. Він залишився на іншому континенті. Якби він хотів бути зі мною так, як говорив — він був би тут. Але його немає. Його немає, розумієш? Більше того — він навіть жодного разу не подзвонив. Мені просто потрібно… трохи часу. Ще трохи, щоб позбутись цих почуттів. Я хочу це зробити! — вона простягнула руку й торкнулась його долоні. — Я розумію, це несправедливо щодо тебе. Ти заслуговуєш на дівчину, вільну від усього цього тягаря.

— Кейлі, у кожного з нас є свої тягарі, — відповів він, легко вдаривши ногою по колесу. — Ти мені подобаєшся. І я хочу подобатись тобі. Може, все складеться, якщо ми не будемо поспішати. Наприклад, навчимось бути просто друзями.

— І тобі цього вистачить?

— А що мені залишається? Я не бачу жодного варіанту, окрім як розірвати все, але це не здається мені хорошим виходом.

— Тоді гаразд. Не будемо поспішати.

Чжіган усміхнувся й нахилився, щоб поцілувати її в щоку.

— Ти варта того, щоб тебе чекати, Кейлі. І ще — для протоколу: твій хлопець був просто ненормальним, якщо зміг тебе відпустити.

Дем’ян сидів у своїй кімнаті, вдивляючись у море — воно вже не спочивало, хвилі розривали обрій, немов дратували серце. Він не міг заспокоїтись. Янніс, його старший брат, дозволив Еміне повернутись. Жінці, яка лишила в ньому не шрам — а тінь.

Але найболючіше — це не вона. Це те, що шрам на його грудях, залишений головорізами Хасана, знову німо пульсував. Ті, хто хотів його знищити, діяли за наказом Хасана, бо боялись: Дем’ян зможе знайти Еміне… і зруйнувати їхні плани.

Тоді він мало не загинув, намагаючись врятувати Логана — друга, який перевернув усе його життя. А сьогодні, коли торкнувся того місця... біль повернувся.

У цю мить до кімнати увійшла Вікторія. Її очі — як схід сонця після шторму, проникли в глибини його погляду. Вона побачила, що він блідий, притискає груди.

— Все добре, коханий? — прошепотіла вона, нахилившись і обіймаючи його. — Твоя рана болить?

Дем’ян поглянув на неї. Світло її східних, чарівних очей зцілило те, чого не могли зробити ліки. Він усміхнувся крізь втому, поцілував її руки ніжно, як щось священне, а тоді — її губи, мов дякував за кожен погляд.

Вони лягли на ліжко, просто в обіймах. Без поспіху, без слів. Вікторія гладила його груди, там, де лишився грубий шрам. І сказала з тремтінням у голосі:

— Я знаю, що ти пережив, коханий… Коли ми вперше зустрілись — ти врятував мене від Гіорга, і саме тоді тебе поранили. Я хотіла обробити твою рану — і побачила той шрам. Я не питала тоді. Але Логан розповів, що з тобою було…

Вона нахилилась ближче, торкнувшись губами до його лоба.

— Ти не заслуговуєш на таку долю. Ти заслуговуєш на найкраще, родний. І я тоді на святі в Атіке пообіцяла — зроблю все, щоб ти був щасливий. Бо ти сміливий, добрий, вмієш співчувати, поважати моїх близьких… А це для мене — безцінне.

Дем’ян мовчав, лиш очі стали вологими.

— Головне, що ти хочеш зі мною будувати майбутнє. І я тобі вірю… — додала вона. — У моєму житті не було таких чоловіків. Ти — перший, у кого я по-справжньому закохалась.

Дем’ян дивився на Вікторію, його погляд був ніжним, як тиха хвиля після бурі. Її слова про те, що він — її перший чоловік, перша любов, — торкнулися серця. Він поцілував її у волосся, вдихнув її тепло, а потім — вдивився в її карі очі, що були спрямовані на його груди, де кривився шрам.

Пальці Вікторії торкались тієї частини, яка боліла, а серце Дем’яна не витримало:

— А як же принц Хуссейн? — запитав він обережно. — Ти ж була з ним близька, так казали твої брати і сестри. Він із королівської крові, закоханий у тебе. Але ти… обрала не його?

Вікторія зупинилась. В її очах — зосереджена тиша.

— Так, ми справді знайомі з дитинства. Наші батьки хотіли, щоб ми були парою. Політичний союз. Бо ми обидва — з королівського кола. Нас хотіли одружити… не з любові, а з вигоди.

Дем’ян слухав мовчки.

— Я цього не розумію, — сказала вона. — Як можна наказати серцю? Така модель була звичною для нашої сім’ї. Мій брат Тимофій теж був змушений одружитись із принцесою Еміне з Дубаю. Її сім’я жила в хаосі, а вона… виявилась такою самою. Він два роки був нещасний. Але знайшов силу, щоб розлучитись, і тепер щасливий із тією, кого справді любить.

Вікторія нахилилась і поцілувала Дем’яна в його шрам — ніжно, як лікування.

— Я не відчувала любові до Хуссейна. Жаль, що він покохав мене, але думаю — це більше бажання його батька. Бо я — «перлина Катара», як вони казали. Але я відмовилася. І мої рідні підтримали мене. Я не шкодую. Я обрала тебе, коханий. І я щаслива, як ніколи. Я готова йти з тобою через всі труднощі.

Дем’ян усміхнувся, притиснув її в обіймах.

— Як мені пощастило з тобою, моя принцесо… Я ніколи тебе не відпущу. І нікому не віддам. Головне — вір мені.

Вікторія подивилась йому в очі і сказала:

— Я теж тебе ніколи не відпущу. І я тобі вірю.

Після цих слів Дем’ян поцілував її пристрасно, глибоко, як обітницю, дану без свідків, але навіки.

В його душі ще залишалась тінь — про те, що Еміне може повернутись і спробувати порушити їхнє щастя. Але зараз… після її слів… він знав: Вікторія ніколи його не зрадить. Вона обрала не титул — а любов.

 

Наступний день...

У грецькому селі Фінікія день починався яскраво — повітря було просочене ароматом лаванди, а голоси жінок лунали між кам’яних будинків, як музика домашнього затишку.

У дворі, де вже зранку горіла піч, принцеса Вікторія стояла поряд із своєю майбутньою свекрухою — пані Ніхану. Обидві — з борошном на руках, з легким рум’янцем на щоках — готували пиріг із особливою теплотою.

— Цей день народження має бути особливим, — сказала Ніхану, замішуючи тісто.

— Вірю, що він таким і буде, — відповіла Вікторія. — Готуємо з любов’ю для Марії, сестри Дем’яна.

Обидві усміхнулись, їхні погляди — сповнені щирої радості. Це була не просто кулінарна справа, а спільний ритуал близькості, де серця відкривались через турботу.

На іншому кінці двору Стефанія, дружина Янніса, чинила стару машину. Вона зиркала на кухню, де піч сяяла, і невдоволено бурмотіла:

— Подумаєш.. принцеса.

Поряд із нею стояла Кейлі, її падчерка. Почувши це, вона не витримала:

— Принцеса чи ні — вона не ставиться зверхньо. Вікторія щира. Вона частина нас.

Стефанія зневажливо повернулась, але промовчала.

Тим часом Кейлі наблизилась до кухні, де Ніхану та Вікторія вже розкладали начинку.

— Можна я допоможу? Я не дуже вмію, але мама вчила…

Вікторія усміхнулась і кивнула:

— Ідеально. Найкраще — вчити одне одного. Сьогодні ми готуємо не просто пиріг — ми створюємо щось родинне.

Пахуче тісто вже стояло в печі, і повітря наповнилось ароматом кориці та фруктів. Ніхану, витираючи руки рушником, поглянула на Вікторію, яка старанно прибирала кухонний стіл, не залишаючи ні крихти.

— У тебе виходить усе, наче ти тут виросла, — сказала Ніхану з теплою усмішкою. — Я дивуюсь, як легко ти вливаєшся в наш побут. І замішуєш тісто краще, ніж деякі місцеві жінки.

Вікторія засміялась, трохи зніяковіло, але з радістю в очах.

— Я просто… хочу бути частиною цієї родини. Хочу, щоб Марія запам’ятала цей день як найкращий.

Ніхану підійшла ближче, доторкнулась до її плеча:

— Для мене ти вже не просто наречена мого сина. Ти — наче донька.

Очі Вікторії заблищали, вона ніжно обійняла Ніхану.

— Якщо ви приймаєте мене як доньку… це найбільше щастя, яке я могла знайти.

І в тій кухні, між ароматом пирога та шурхотом вечірнього вітру, народилася не просто зв’язок — родина, обрана серцем.

Кейлі провела ранок у родинному колі — готувала з бабусею Ніханою, сміялась із дітьми у дворі, й навіть допомогла Марії підготувати композицію з квітів. Але думки про друге побачення з Чжіганом не покидали її.

На кавовому столику чекала колекція фільмів про бойові мистецтва — обережно обгорнута у папір, який вона вибрала ще з вечора. Це було символічно: його світ — рух, її світ — серце. І десь між цими світами виникло щось більше, ніж просто симпатія.

Вона навіть повісила гілку омели над вхідними дверима, не зовсім для традицій, а радше — як натяк. Якщо він не наважиться… вона точно наважиться.

Її раціональна частина, така холодна та обережна, нашіптувала:

“Не все буде просто. Можливо, він ще не готовий. Можливо, ти знову станеш на слизький шлях очікувань…”

Але серце Кейлі було іншим. Вперше за довгий час воно не боялось. Не вимагало ідеальності — лише чесності.

“Пора зробити перший крок,” — подумала вона, дивлячись на омелу. — “Я не хочу жити в страху, якщо є шанс на щось справжнє.”

Кейлі поринула в думки про побачення. Діти грали новими іграшками, дорослі сиділи біля ялинки, слухали грецькі пісні й тихо перемовлялися, коли раптом пролунав дзвінок у двері.

— Кейлі, може, ти відкриєш? А раптом гість важливий? — усміхнулась Вікторія, підморгуючи, наче щось задумала.

— Гадаю, це Чжінг. Він казав, що буде сюрприз, — відповіла Кейлі, і серце її затріпотіло.

Вона відкрила двері.

На верхній сходинці стояв найвродливіший чоловік, якого вона коли-небудь бачила. Її серце завмерло, а потім стрімко покотилось у шаленому ритмі. Яскраво-сині, хвилювані очі вп’ялися в її обличчя з такою силою, ніби намагались назавжди запам’ятати кожен штрих. Тривога та напруга поступово зникли — Омар шумно видихнув, наче щойно вибрався з глибокої води.

Він ніжно усміхнувся, простягнув руку і торкнувся її щоки. Вона відчула, як невидима нитка між ними натягнулась, охопила її серце і потягнула ближче. Він обійняв її — спершу обережно, а потім міцно, притискаючи лоб до її лоба. Погладив її по волоссю і прошепотів одне-єдине слово:

— Кейлі, любов моя…

Загорнута в обійми Омара, вона відчувала, як серце б’ється гулко і потужно. За ці місяці воно ніби стиснулося, затихло. Але щойно він торкнувся її — усі почуття, які вона стримувала, вивільнились, поступово заповнюючи порожнечу.

Вона розцвітала. Омар був її сонцем, а його ніжність — живильною вологою. Частина її душі, що дрімала, прокинулась, пустила глибоке коріння, розгорнула соковите листя і випустила в’юнкі паростки, які обплітали їх, притискаючи ще ближче одне до одного.

Тут Ніхан окликнула мене з кухні, нагадавши про існування світу за межами нас двох.

— Кейлі? Онучка моя! Хто там?

Повернувшись до реальності, Кейлі зробила крок назад. Омар розтиснув обійми, але провів долонею вниз по її руці й переплів свої пальці з її. Вона заніміла. Розтуливши рот, щоб відповісти Ніхані, разом із Дем’яном і його нареченою Вікторією, Кейлі не змогла вимовити ні слова.

Омар відчув її стан і гучно, але тепло оголосив про свою присутність:

— Доброго вечора, пані Мітракіс, і шановний Дем’ян... وعمتي الحبيبة فيكتوريا  Умматі аль-хабіба Фікторія— о моя люба тітка Вікторія.

Ніхан і Дем’ян остовпіли від несподіваного гостя. Омар обмінявся дружнім рукостисканням з Дем’яном і простягнув руку Ніхан. Коли він осяяв її своєю усмішкою, всі троє не приховали здивування. Ніхто не очікував, що саме Омар — той, кого любить Кейлі — виявиться племінником принцеси Вікторії, нащадком королівської крові.

Кейлі заніміла. Два місяці вона зустрічалась з принцом Катару, не здогадуючись, що він — близький родич жінки, яка стала символом ніжності й сили для всієї родини Дем’яна. Її охопив сором, що вона так раптово розірвала стосунки з Омаром. Але й водночас — полегшення. Тепер вона розуміла: не все втрачено.

Вікторія ніжно усміхнулась, обійнявши племінника, і промовила:

— Тепер знайомтесь: це Омар, мій племінник, син мого старшого брата — шейха, принца Діми. Омар — найстарший у своїй родині.

Вона провела поглядом по обличчю Кейлі, її очі спалахнули теплою іскрою співчуття — і тихо додала, вже майже пошепки, щоб чула тільки Кейлі:

— Це я зв’язалась з ним... Я знала, як ти дивишся на нього. Я бачила, що твоя душа не забула. І сказала Омару: «Якщо любиш — не здавайся. Йди до неї. Бо вона заслуговує на щастя». І тепер ви обидва тут.

Ці слова пробилися крізь всі бар’єри в душі Кейлі. Завдяки Вікторії, вона зрозуміла, що кохання не лише можливо — воно вже простягає руку. Вона стисло пальці Омара — і вперше за довгий час не боялася.