Спочатку:
На сторінку книги
Глава 12. Слово матері
Дніпро, Україна
Королева Олена сиділа у тиші, затискаючи келих вина в тонких пальцях. Її погляд блукав поміж зірок, але думки — між дітьми.
Руслан. Зниклий без сліду. Данель. Без свідомості, з душею на краю. Сафія. Зламана, але незламна. Вікторія. З коханим, якого, можливо, ніколи не прийме палац. Ліза… зрадниця чи жертва, піти з Олафом — було це втечею чи остаточним викликом?
Її серце боліло, хоч обличчя залишалося мармурово спокійним. Вона жила поміж правдою та владою, поміж обов’язком та материнством. А за кожним рішенням стояла тінь двадцятирічної давнини — вогонь, що забрав Менді, сестру Феліції. Угода з темрявою. Кров рідних принцес заради безпеки її дітей. І тепер — Самія та Фатіха, знищені до того, як могли знищити її синів і дочок.
"Я зробила це заради дітей. За них би я вмерла. Але живу — отже, мушу вбивати не милістю, а холодом," — подумала вона, роблячи ковток вина.
Звук дзвінка прорізав вечір. Олена повільно підвелася й пішла у глибину палацу. На порозі стояла її сестра Людмила з каталогом у руках і тінню рум’янцю.
— Я знайшла сукню. Подивишся?
— І ти справді досі з Віктором? — суворо сказала Олена, не торкаючись каталогу.
— Він невинний. Ти помиляєшся. Він кохає мене.
Олена прикусила губу. Як вона могла сказати те, чого не доведеш? Усе вказувало на участь Віктора в арешті принцеси Сибіл у Польщі. Але довіру сестри не так легко зламати.
І в цей момент ще один дзвінок — і двері розчинились знову.
— Мирослава Віталіївна? — Людмила ахнула.
— Мамо?! — Олена навіть не приховала здивування.
Їхня мати, жінка з твердим профілем і обіймами, що пахли дорогим парфумом і карамеллю з дитинства, стояла на порозі з валізою.
Мирослава Віталіївна була жінкою, яку неможливо було не помітити. У свої 77 рік вона зберігала разючу охайність і шляхетну привабливість — ніби саме час торкався її з пошаною. Світле, акуратно покладене волосся обрамляло обличчя з ясними, світлими очима, в яких усе ще палало живе полум’я розуму. Середнього зросту, з прямою спиною і впевненою грацією — у ній відчувалося й старе виховання, і внутрішня дисципліна.
Її походження було гідне роману: батько — військовий, суворий, але справедливий, навчив її стійкості; мати — лікар-офтальмолог, витончена й делікатна жінка, що походила з царського роду. Навіть після війни ця кров не втратила сили. Мирослава носила в собі цю невидиму спадковість — не за титулом, а за духом. Родинні цінності вона оберігала, як реліквію: багатство можна втратити, але знання і честь — це те, що передається з покоління в покоління.
Навіть після найважчих років вона залишалась жінкою, чия присутність на будь-якому прийомі викликала повагу — і трохи зніченості. Вона не підвищувала голосу, вона переконувала. Не погрожувала — але кожне її слово мало вагу грому.
Кохання, що проклало шлях крізь долю
У молодості Мирослава Віталіївна покохала не титул, не походження — людину. Володимир Іванович, скромний, сильний, вихований у родині рибалок, вирізнявся не становищем, а внутрішнім стержнем. Він не прагнув бути першим — він завжди був опорою.
Вони познайомились в інституті — на лекції з політології. Він носив піджак, пошитий вручну, не боявся сперечатись із викладачами й часто питав Мирославу: «А ти що думаєш насправді?» Через три місяці після випуску вони одружились. Батьки обох були не просто не проти — вони відчували: таке кохання не потребує дозволу, воно вже саме собі згода.
Мирослава походила з впливової родини: батько — військовий, мати — офтальмолог, нащадок старовинної династії. І хоч кров у неї царська, вона завжди казала: «Справжню цінність видно тільки серцем, а не в родоводі.»
Разом вони прожили 60 роки. Відсвяткували діамантове весілля під вишнями свого заміського будинку, у колі дітей, онуків і правнуків. У них народилося семеро дітей, долі яких стали продовженням їхніх цінностей. Володимир став видатним дипломатом, а Мирослава — шанованою суддею кількох округів України.
Вони прожили не просто довге життя — вони збудували власний дім на скелі, якого не зруйнували ні війни, ні бурі, ні час.
— Я повернулася, — сказала вона, усміхаючись. — Побачила півсвіту. В Італії милувалась садами Боболі, у Барселоні — слухала орган у Саграда Фамілія. Але серце ніколи не полишало Київ і Дніпро.
Вечір перетворився на імпровізовану вечерю. Сміх, розмови, родинна теплота. Але за столом усе ще була тінь: розмова про Сибіл, про Віктора, і нарешті — про Юлю.
— Азім покинув її з дитиною? — перепитала Мирослава.
— Так, — холодно відповіла Олена.
— Цей Азім — мерзотник. Його треба засудити. І я про це подбаю, як суддя.
І тоді Олена вперше за вечір усміхнулась щиро. Бо як би не боліло серце — вона мала тил. Мати, яка колись навчила її стояти прямо. І тепер — може стати її щитом.
Королева Олена сиділа в шезлонгу, спостерігаючи, як прозорий басейн мерехтить у світлі ліхтарів. Вода текла неквапливо, мовби знала більше, ніж будь-хто у палаці. Тиша огортала простір, коли до неї підійшла її мати — Мирослава Віталіївна.
— Як ти, доню? — м’яко запитала вона, сівши поруч. — Як діти? Як Катар?
Олена зітхнула:
— В усьому щось не так. Руслан зник. Даніель у комі. Сафія відновлюється після… А Вікторія — я не впевнена, чи буде щаслива без титулу. Лідія вірить у Віктора, а я ні. Ібрагім мовчить, але я бачу, як він тримає біль у собі.
Мати простягнула руку, лагідно стиснувши її пальці:
— Не тримай усе в собі. Знаєш, що я завжди казала: одна ніч з молитвою варта десяти з сумнівами. Не приймай рішень із серця, в якому панує страх. Іноді краще взяти паузу й дозволити життю дати відповідь замість тебе.
Олена усміхнулася ледь помітно. Її голос став м’якішим:
— Але Віктор… він небезпечний. Я не довіряю йому, і не хочу, щоб Людмила помилялася.
Мирослава Віталіївна подивилася прямо в очі доньці:
— Я поговорю з нею. Переконаю хоча б відкласти весілля. Але ще одне — запроси Віктора на вечерю. Не як королева. Як сестра. Як жінка, що відчуває, кол тоти тиснеш — тим швидше маска падає.
— Мамо, він тоді був у гостях Юлі, коли була ще з Азімом, він бреше сто відцотків, треба знайти докази мамо, я намагалася переконати Люду, на жаль поки вона довіряє Віктору, але він небезпечний.
— Не хвилюйся, я допомжу, я спочатку повинна поговорити з Людою
Людмила стояла біля вікна, її силует чітко окреслювався на тлі нічного неба. До неї підійшла мати — Ярослава Віталіївна, із серйозністю в очах.
— Людмила, дозволь мені сказати, що я знаю. — Вона зробила паузу. — Я знайшла інформацію про Віктора. Там були згадки про фіктивні шлюби, тиск на суди, замовчування скандалів…
— Мамо, досить, — перервала Лідія. — Ти суддя, ти звикла бачити тільки темні справи. Але ти не бачиш його серце.
— Я бачу те, чого ти поки не хочеш бачити, — спокійно відповіла мати. — Це не заборона. Це прохання: обережність. У тебе є сумніви. І я це бачу.
— У мене є тільки відчуття, що всі хочуть зруйнувати моє щастя, — голос Людмили затремтів. — Ти, Олена, усі... Але я не дозволю вам вирішувати за мене.
Мирослава зітхнула.
— Я не прийшла забороняти. Але як мати — я мушу попередити. Одного дня ти можеш прокинутись і зрозуміти, що кохання не повинно було бути війною. І я не хочу, щоб той день прийшов занадто пізно.
— Якщо я помилюсь — це буде моя помилка, — сказала Люда, і вийшла з кімнати, залишивши за собою ледь чутний подих розбитої надії.
Королева Олена сиділа в напівтемряві, вдивляючись у вогник лампи. З-за дверей увійшла Мирослава Віталіївна — спокійна, але з твердим блиском у погляді.
— Вона не слухає, — сказала вона, сідаючи навпроти. — Людмила в полоні почуттів. І поки ти її вмовляєш — вона захищається. Значить, треба діяти інакше.
Олена не відповідала, лише схилила голову.
Мирослава продовжила:
— Я знайду на Віктора щось таке, що не залишить сумнівів навіть у її серці. Те, що не потребує слів — лише факту. Людмила мусить сама побачити, з ким має справу.
Вона зробила паузу, а потім додала:
— І знаєш, чого я ще хочу? Щоб вона повернулася до Коли. Так, у нього були помилки. Але він любив її без гри. І досі любить. Інколи щастя — це не нова казка, а чесно недожита стара.
Олена підняла очі:
— Ти справді думаєш, що вона пробачить Колі?
— Якщо побачить істину в обличчі Віктора — так. Я її мати. І я не дам, щоб вона зруйнувала своє життя з вовком в овечій шкірі.
Вечір стомлено сідав на плечі. У кабінеті залишилися лише Олена й Ярослава Віталіївна. За вікном танули вогні палацу, коли дочка раптом обернулась, ніби наважившись:
— Мамо… Юля знайшла Олесію.
— Олесія? — перепитала мати, нахилившись ближче.
— Минуло десять років. А вона виявилась у... канцелярії. Живе в столиці. Юля натрапила на неї випадково.
Мирослава застигла, мов застигло повітря в кімнаті. На мить в її очах промайнула дивна гіркота, змішана з подивом.
— І вона жодного разу не захотіла повернутись? Не написала? Не пояснила?
— Ні слова, — відповіла Олена. І замовкла. Вона знала: мати досі не може збагнути, чому Олесія колись покинула власну матір — Юлю.
Але більше Олена не сказала нічого. Вона знала надто багато. Знала, чому Олесія зникла. Кому довірили її юність. І чому зараз — краще мовчати.
Вона тільки стисла губи й опустила очі в чашку холодного чаю.
Олена зрозуміла що мати ніколи не була просто суддею.
Того вечора, після розмови про Олесію, після пауз, що тримали більше, ніж тисяча слів, Олена подивилась на Ярославу Віталіївну вже не лише як на маму чи радницю, а як на жінку, яка роками носила в собі більше болю, ніж відкривала світу.
Олена побачила в ній те, чого раніше не помічала: силу, яка не кричить, а тримає світ на плечах — мовчки. І тоді їй стало страшенно боляче: бо всі ці роки вона дивилась на матір як на скелю, забувши, що навіть камінь іноді втомлюється від штормів. Олена завжди прагнула бути такою як її мати.
