Раді Вас бачити!

Глава 29. Коли мовчання стає голосом

Після вечора заручин палац аль-Шаф наповнився спокоєм. Щасливі закохані — принцеса Вікторія та Дем’ян — вирушили в подорож на білосніжному верблюді, прикрашеному орнаментами з королівської скарбниці.

Принцеса була вишукано вбрана: на її голові — золотиста буркаа¹ з тонкою вуаллю, що прикривала уста, а очі її палали, мов східні зорі. Дем’ян не міг відвести погляду — він був зачарований її поглядом, її присутністю, її тишею.

Вони неквапливо рухались серед гарячих пісків, коли вдалині побачили плем’я бедуїнів. Діти вибігли їм назустріч, радісно вигукуючи щось на своїй мові, одягнені просто, але з гідністю.

Коли вони прибули до табору, жінки в чорному одязі з закритими обличчями та чоловіки в традиційних бурнусах поклонились Її Величності — Великій принцесі Вікторії. Вона була для них не просто гостею — вона допомагала їм: фінансувала будівництво домівок, забезпечувала дітей освітою.

Дем’ян був вражений — не лише красою пустелі, а й людьми, які жили суворо, але гідно. Він, що виріс серед хвиль Егейського моря, вперше ступив у світ піску й тиші. Але поруч із Вікторією він не боявся — бо її любов була його домом.

 

Бедуїни подали їм воду — прозору, холодну, як благословення серед розпеченої пустелі. Принцеса Вікторія спілкувалася з дітьми, з жінками, з чоловіками, уважно слухаючи, як вони живуть, чим дихають, чого бояться і про що мріють.

Вона пообіцяла: скоро тут з’явиться джерело — не лише води, а й надії. Вона побудує для них дім, школу, місце, де діти зможуть вчитися, а матері — не боятися за завтрашній день.

Потім Вікторія запитала про одне місце — на арабській мові, ніжно, з повагою. І одна бедуїнка, обличчя якої було закрите вуаллю, прикрашеною сріблом і бісером, мовчки показала дорогу.

Принцеса низько поклонилася їй — не як правителька, а як жінка, що розуміє біль і силу іншої жінки.

Разом із Дем’яном вони знову сіли на білосніжного верблюда, і той повільно рушив по гарячому піску, залишаючи за собою слід, що скоро стане дорогою — не лише для них, а для всіх, хто шукає світло серед пустелі.

Здалеку вони побачили пальмовий гай — високі фінікові дерева, що тягнулися до неба, а біля них — джерело чистої води, мов благословення серед пісків.

Вікторія з Дем’яном зупинилися. Вони дали верблюду напитися, а самі, взявшись за руки, підійшли до найвищої пальми.

Принцеса простягнула руку, зірвала стиглий фінік — темно-золотий, блискучий — і подала його Дем’яну.

Він скуштував, і його очі розширилися:

— Я ніколи не їв такого солодкого фініка…

Вікторія сіла поруч, притулившись до його плеча. Її погляд зупинився на пальмі, і в пам’яті спливли слова її дідуся — еміра Анвара.

— Коли я була маленькою, — тихо сказала вона, — дідусь розповідав мені легенду про фінікову пальму, що росте лише там, де серце чисте, а наміри — благородні.

Дем’ян слухав, не перебиваючи.

— Ця пальма, — продовжила Вікторія, — з’являється лише тим, хто несе мир, любов і пам’ять. Її плоди — це не просто їжа. Це дар, що зцілює душу.

Вона взяла ще один фінік, поклала його в руку Дем’яна. — Якщо ти скуштував його — значить, пустеля прийняла тебе.

І в ту мить між ними запанувала тиша — не порожня, а наповнена значенням, як пісок, що зберігає тепло навіть після заходу сонця.

Вікторія сиділа поруч із Дем’яном, її голос був м’який, як вечірній вітер пустелі. Вона дивилася на фінікову пальму, і в її очах жила пам’ять, та почала розповідати легенду, мов чарівна східна Шахерезада.

— Мій дідусь, колишній емір Анвар, колись розповів мені в дитинстві легенду про справжню любов, він полюбляв нам розповідати справжні арабські легенди — почала вона. — Про те, як одна зла Чаклунка сперечалася з Добрим Чарівником. Вона казала, що любов — це слабкість, що вона швидко минає. А Чарівник відповів: «Любов — це те, що залишається, коли все інше зникає».

І він розповів їй історію.

Жила колись принцеса Бахіра — донька еміра Катару, найпрекрасніша у палаці. Її довге чорне волосся спадало, мов шовк, а карі очі світилися добротою. Всі її поважали, але вона полюбила простого юнака — Амаля, сина торговця. Вони гуляли за руку, сміялися, і їхнє кохання було чистим, як джерело серед пісків.

Чаклунка, розлючена їхнім щастям, вирішила зруйнувати його. Вона перетворилася на жінку-торговку з каравану і з’явилася на східному базарі, де Бахіра шукала подарунок для Амаля — вони щойно стали нареченими.

— Ти гарна, — сказала торговка, — але краса минає. Подивись у дзеркало.

Бахіра побачила дрібні зморшки — сліди часу, страху, сумніву. І тоді торговка дала їй крем, обіцяючи повернути молодість.

Увечері Бахіра намазала обличчя. А вранці… у неї виріс хвіст змії. Вона злякалася. Амаль прийшов, щоб влаштувати пікнік, але побачив її — і не відвернувся. Він обійняв її, заплакав, і сказав:

— Це не ти винна. Це закляття. Я знаю, хто може допомогти.

Він повів її в пустелю, до племені, що охороняло фінікові пальми — дерева, які, за легендою, зцілюють душу, якщо любов справжня.

Амаль поклявся, що вилікує її. І Чаклунка, дивлячись здалеку, лютувала — бо її магія не змогла знищити те, що було сильніше за страх, сильніше за зовнішність, сильніше за час.

— Ось чому, — завершила Вікторія, — фінікові пальми вважаються священними. Бо вони ростуть там, де любов не боїться змін. І якщо ти скуштував фінік — значить, ти готовий любити не за зовнішнє, а за істинне.

Дем’ян мовчав. Він дивився на Вікторію, як на свою Бахіру. А фінікова пальма шелестіла, мов підтвердження. А Вікторія продовжела розповідати:

—  Амаль і принцеса Бахіра, з її зміїним хвостом, йшли по пустелі на верблюді, коли Чаклунка, розлючена їхньою любов’ю, наслала чудовисько — Аг'зара, піщаного демона з тілом скорпіона, крилами кажана і очима, що палали вогнем. Його хвіст міг розбити скелю, а дихання — висушити джерело.

Амаль вступив у бій, захищаючи свою кохану. Але Аг'зар кинув його в глибоку яму, і Бахіра, охоплена люттю, перетворилася на справжню змію — її очі стали червоними, шкіра зеленою, а язик — шиплячим. Вона перемогла чудовисько, розірвавши його тіло, і витягла Амаля з ями.

Але на його тілі залишилися шрами — отруйні сліди її хвоста. Амаль замерзав, а Бахіра плакала, звинувачуючи себе. Вона думала, що йому краще без неї. Та її сльози — сльози любові — впали на його рани, і вони засяяли. Амаль ожив.

— Ти не чудовисько, — сказав він. — Ти — моя доля. Я люблю тебе більше за життя.

Вони продовжили шлях пішки, без верблюда. Плем’я бедуинів боялося Бахіру — її зміїна форма лякала, але Амаль не відступав. Він обіцяв знайти зцілення.

Чаклунка, бачачи, що програє, вирішила знищити їхню любов остаточно. Вона зачарувала фінікове дерево — символ надії. Коли Амаль подарував Бахірі фінік, той почав в’янути в її руках. Вона заплакала:

— Я назавжди залишуся змією. Моє дотик — смертельний. І я не хочу, щоб ти страждав.

Вона просила його піти. Але Амаль не міг. І тоді, щоб бути з нею, він взяв той самий крем, що колись дала їй Колдунья — і сам став змієм.

— Що ти накоїв? — прошепотіла Бахіра.

— Я вибрав тебе. Ми будемо разом. В одному тілі. В одній долі.

Вони поповзли в скелю, де темрява стала їхнім домом. Вікторія розповідала, а Дем’ян слухав, вражений. Невже така любов існувала?

Але легенда не закінчилася.

Через століття, коли королівство вже забуло їхні імена, фінікові пальми почали оживати. Вони стали символом справжньої любові. І одного дня, коли сонце торкнулося їхніх тіл, Амаль і Бахіра знову стали людьми.

Їхня любов була сильнішою за закляття. І тепер кожен, хто куштує фінік під тією пальмою, відчуває тепло — як доказ, що справжня любов існує.

Коли Вікторія закінчила розповідати легенду, її голос стих, мов останній подих вітру над піском. Вона подивилася на Дем’яна, і в її очах було тепло, як у фініковому меді.

— Знаєш, — сказала вона тихо, — ця легенда вчить, що справжня любов — це не про зовнішність, не про страх, не про форму. Це про вибір. Про те, щоб залишитися, навіть коли все кричить: «Іди». Любов — це коли ти стаєш змієм, щоб не залишити того, хто тобі дорогий. І якщо вона справжня — вона зцілює навіть закляття.

Дем’ян мовчав, вражений. Потім усміхнувся:

— Це тепер моя улюблена легенда. Коли в нас будуть діти, ми розповідатимемо її разом. І я б теж став змієм, як Амаль. Без вагань.

Вікторія засміялася, трохи зніяковіло, але щиро. Її щоки порожевіли, як захід сонця над пісками. А навколо них шелестіли фінікові пальми, мов схвалення.

Дем’ян нахилився до неї, і його губи торкнулися її шиї — ніжно, пристрасно, як поцілунок, що несе обітницю. Вікторія відповіла, їхні губи зустрілися, і серед казкової пустелі, серед солодкого аромату фініків, вони поцілувалися — як Амаль і Бахіра, як ті, хто вибрав бути разом, незважаючи ні на що.

 

 

Наступного дня принцеса Вікторія разом із королевою Оленою, сестрами Дем’яна, майбутньою свекрухою Ніхан і Айнурою вирушили на прогулянку містом. Це був справжній тур радості: екскурсії, відвідування музеїв, шопінг у розкішних бутиках та вечеря з видом на море.

 Королева Олена турботливо оплачувала все, адже вони були її почесними гостями. Вікторія, натхненна теплом цієї атмосфери, придбала подарунки для сестер Дем’яна — парфуми, шалені сукні, старовинні книги, коштовності. Айнура, в свою чергу, ділилася історіями про давні традиції, а Ніхан зворушено мовчала, відчуваючи щиру любов майбутньої невістки.

 Дні промайнули, мов ніжний вітер. Але час покликав — родина Мітракіс повернулась на Санторіні, залишивши палац, як дім, що тепло прийняв серце.

 Вікторія, вже повернувшись до покоїв, попрямувала до внутрішнього двору — там, де повітря завжди пахло міррою й спокоєм. І раптом її погляд зустрів Жасмін, яка стояла бліда й тиха біля фонтану. Вікторія здивувалась — сестра не мала бути тут.

— Що трапилось? — звернулась вона до служниці Далії.

— Ваша ясність… Вона прийшла вранці. Каже — хоче серйозно поговорити.

 Вікторія підійшла до Жасмін, доторкнулась до плеча — ніжно й тихо.

— Я з тобою. Говори.

Жасмін поглянула на неї, її очі були повні емоцій — водночас і страху, і полегшення. Вона ковтнула повітря, але слова не народжувались.

“Я просто не знала, до кого ще звернутись,” — прошепотіла вона.

Вікторія сіла поруч, стискаючи її руку. Її голос був тихий, але твердий:

— Ти моя сестра. Не мають значення титули чи моменти — я слухаю тебе завжди.

Жасмін мовчала, але з її очей падала сльоза — перша серед тих, що ховалися за усмішками

У просторій кімнаті, де шовкові завіси тремтіли від нічного вітру, Жасмін міцно обіймала Вікторію, немов шукаючи в її обіймах спокій, якого давно не знала.

Її голос тремтів:

— Дідусь хоче видати мене за іншого… за Таріка.

Вікторія завмерла.

— Не може бути… Чому ти не сказала нашій мамі раніше? Вона головна королева, її слова закон. Дідусь би з нею не заперечував.

Жасмін витерла сльози тремтячою рукою.

— Мама проти, щоб я була з Орханом… Але ти ще не знаєш найголовнішого… Ми з Орханом вже… одружились.

Очі Вікторії округлились, вона опустилась на диван, ніби втратила землю під ногами:

— Ви… ви таємно одружилися?..

— Так… тільки так ми могли бути разом. Більше не було виходу.

Вікторія мовчала, потім з болем промовила:

— Це було так ризиковано… Якби дізнався наш батько… або брати… чи, не дай Боже, дідусь… Вони могли б його знищити. А тебе… віддати гніву родини. Чому ти не довірилась мені, сестро?

Жасмін затремтіла ще більше, її голос став тихішим:

— Тебе довго не було… Ти була далеко, а ми були самі… Всі були проти: ти знаєш, Орхан бідний. Моя родина не приймала його… Як і дідусь. Це не Дем’ян — хоча б лікар… хоча б освіта… А Орхан — лише серце й чесність… і бідність.

 Вікторія взяла руку сестри.

— А він прийде до наших батьків щоб сказати про ваш таємний шлюб?

— Так… сьогодні… з матір’ю. Хоче офіційно попросити моєї руки. Але я боюся… боюся, що все піде не так.

Вікторія обійняла Жасмін ще міцніше. Її голос був твердим і ніжним:

— Не хвилюйся, сестро. Я з тобою. Якщо він любить тебе — і ти його — може, наші батьки почують вас. Можливо, навіть мама змінить думку. І найголовніше… Ти не вийдеш за Таріка. Я обіцяю.

У залі ради, що потопав у мармурі та позолоті, стояла мати Орхана. Оточена вартовими, вона тримала голову високо, незважаючи на холодні погляди емірів Ібрагіма та Анвара.

— Мій син Орхан… він гідний бути з принцесою Жасмін. Вони люблять одне одного. Я прошу вашої прихильності.

Анвар, літній, але грізний, ударив посохом об підлогу:

— Жасмін — наречена Таріка. Ви глузуєте з династії аль-Шаф?!

Ібрагім, зі сталлю в голосі, прошипів:

— Ви насмілюєтесь?! Тарик — багатий бізнесмен, а ваш син — звичайний пекар. Жасмін заслуговує на велич.

Але слова матері Орхана пролунали, як грім:

— Вони вже побралися. У мечеті. Таємно.

Гнів вибухнув. Анвар зблід, Ібрагім схопився зі стільця:

— Охорона! Заарештувати! До темниці! Сто ударів — за ганьбу нашого роду!

І тут прозвучав розпачливий вигук:

— Це правда! Я — дружина Орхана!

Із-за колони вибігла Жасмін, в обіймах Вікторії, її сестри. Обличчя Жасмін тремтіло, але вона не приховувала істину.

Ібрагім метався між люттю та розпачем.

— Ти зганьбила родину, дівчийсько

Ібрагім хотів вдарити її, але старий Анвар стримав його, а Вікторія вже встала на захист сестри та благає:

— Благаю тебе тату, вона його любить, заспокойся!

— Я її вб'ю, вона зганьбила нашу родину, зганьбила!

 Але вже було пізно — Жасмін знепритомніла, її тіло ослабло. Вікторія підхопила сестру, закричала:

— Відкрий очі! Жасмін, будь ласка!

Не гаючи ні секунди, Дем'ян кинувся до неї.

— Виведіть усіх, мені потрібен простір! — скомандував він, опускаючись на коліна біля непритомної принцеси.

Його пальці шукали пульс, дихання дівчини було майже непомітним. Він швидко наказав принести холодну воду та лікувальні настої. Вікторія тримала сестру за руку, а Дем'ян, не відводячи погляду від її обличчя.

 Усі завмерли. Ібрагім тримався за серце. Його дихання стало уривчастим.

— Слуги! Швидку! Швидше!

У зал вбігають принцеса Емма та її сестри, побачивши, як батько корчиться від болю.

— Тату! — плаче Емма, — Дихай! Заспокойся

 У цей момент Анвар звертається до матері Орхана:

— Ваш син відповість. Йдіть… доки вас не покарали, та королева Олена не дізналася.

На ринку, серед аромату свіжого хліба, Орхан розкладає буханці. Дзвінок. Голос матері тремтить:

— Жасмін — без свідомості. Її батько — також. Вони у лікарні.

Орхан кидає все. Більше нічого не має значення — тільки вона. Він мчить крізь гамірні вулиці, повз королівських вартових, щоб бути поруч із нею.

 

У лікарняній палаті еміра Ібрагіма вже привели до тями. Йому дали ліки, які трохи стабілізували стан. Поряд із ним були його доньки: Емма, Сьюзі, Вікторія, Крістіна та Еліс. Також був Дем’ян, уважно спостерігаючи за станом Жасмін, яка досі не прийшла до тями.

На іншій стороні корідорі мама Орхана сиділа мовчки, з пониклим поглядом. Анвар спочатку злився, але потім вирішив — нехай вона залишиться. Його обличчя залишалося похмурим, роздумливим. У ньому боролися гнів і бажання зрозуміти.

Раптом у лікарню з поспіхом прибіг шейх-принц Тимофій разом із Арлеттою. Побачивши всіх, він з тривогою вигукнув:

— О Аллах, що сталося? Батько… все гаразд?

Підійшовши ближче, він озирнувся:

— Що з Жасмін?

Дем’ян, все ще схилившись біля ліжка, відповів спокійним, але занепокоєним голосом:

— Поки вона не прийшла до тями. Ми чекаємо. Стан стабільний, але глибокий шок.

Тимофій стиснув пальці, поглянув на сестру, потім — на матір Орхана:

— Чому вона в лікарні? Хто довів мою сестру до цього?

Анвар зітхнув і підійшов:

— Слухай, онук… Все сталося через таємний союз. Вона вийшла заміж за Орхана — в мечеті, без згоди родини. Твій батько цього не витримав. Скандал, гнів, і потім... вона втратила свідомість.

Після цього всі війшли тому що лікарка попросила, і всі пішли.

А у глухому напівтемному покої Жасмін повільно відкриває очі. Її тіло слабке, а думки розмиті. Над нею — крапельниця, поруч — пульсуюча тиша. Її першим звуком стає голос лікарки, стриманий і обережний:

— Жасмін, ви прийшли до тями. Нам довелося зробити УЗД та аналізи. Ви… вагітні.

Світ ніби зупинився. Очі Жасмін розширилися, рука стисла простирадло. В її голові закрутилася буря думок: "Це кінець. Якщо королівська сім’я дізнається… Орхана вб’ють. Мене — засудять. Це ганьба."

Її голос тремтів, як лист під вітром:

— Будь ласка, лікарко… не кажіть нікому. Інакше… мого чоловіка знищать. Я прошу… прошу…

Лікарка схилилася ближче, м’яко торкаючись її руки:

— Я вас чую. Ви не самі. Я зроблю все, щоб ніхто не дізнався. Спокій — зараз найважливіше.

У цей момент Вікторія, що стояла в коридорі поруч із сестрами, все ще Дем’ян підтримувала її, намагаючись зберегти рівновагу серед болю. Він не знав, що саме зараз його кохана нарчеена та її сестри переживають найстрашніший вибір — любов чи безпека, життя чи таємниця.

З кабінету лікаря вийшла жінка у білому халаті з стриманим обличчям. Анвар, тримаючи руки за спиною, першим звернувся:

— Що з нашою, принцесою Жасмін?

Лікарка на мить замовкла, згадуючи сльозливі слова дівчини. Тоді відповіла:

— Це сильний емоційний шок. Я призначу заспокійливі засоби. Їй слід уникати стресу.

І, не сказавши більше, пішла собі, зберігаючи таємницю, яку їй довірили.

 У цей момент Тимофій зірвався з місця — в його очах палала лють.

— Я вб'ю цього мерзотника! Я його знищу!

Арлетта одразу схопила його за плечі, намагаючись його стримати. До них підійшла Вікторія, погладивши свого улюбеного брата Тимофія по руці, промовила:

— Я піду до Жасмін. Їй потрібна я.

Вона ніжно поцілувала руку Дем’яна, промовивши:

— Дякую… за те, що був поряд.

І пішла до сестри. У палаті Жасмін лежала під крапельницею, погляд — порожній, дихання — легке, але напружене. Вона дивилась у стелю, аж поки не побачила Вікторію, яка сіла поруч і взяла її за руку.

— Мені сказали… — прошепотіла Жасмін. — Я вагітна…

 Очі Вікторії стали круглі, але вона не відпустила руку.

— Ох, сестро… Батько ледь не втратив розум, коли дізнався про шлюб. Але зараз… він у стабільному стані. Нам потрібно разом подумати, як пояснити родині про дитину. Я з тобою.

 Її голос був як мед — заспокійливий і теплий. Вона притиснула руку Жасмін до серця.

 Дем’ян, що стояв неподалік, ненароком почув їхню розмову. Він мовчки спостерігав, як Вікторія обіймає свою сестру, як її очі наповнені співчуттям і силою. І тоді він згадав слова своєї матері:

«Вікторія — як квітка, яку несе вітер життя. Але вона — благословення нашого дому.»

У погляді Дем’яна народилася ще більша глибина. Він знав: навіть у найтемніші миті вона не зрадить нікого, кого любить. І заради неї він готовий підтримати будь-яку її боротьбу — навіть ту, що не має чіткого виходу.

Тимофій стиснув щелепу, погляд його потемнів — у ньому вже народжувалась буря, але в очах Арлетти була тільки співчутлива тривога.

Вони вийшли з лікарні, напруження висіло в повітрі, як гроза перед бурею. Орхан направився до дверей, та перед ним став Тимофій, очі як у звіра, що шукає помсти.

— Ти спокусив мою сестру! Ти ж знав, хто вона — принцеса Жасмін! — вибухнув Тимофій.

Анвар, стриманий, крокнув уперед:

— Тобі краще піти. Ми поговоримо пізніше.

Ібрагім додав:

— Зараз не час.

Але Орхан не здавався:

— Будь ласка… як вона себе почуває?

Очі Тимофія стали дикими:

— Ти ще й питаєш?! Це через тебе вона потрапила до лікарні! Мерзотник! Я тебе вб'ю

Толчок — і Орхан вже лежав на землі. Арлетта, його дружина, і сестри —Емма, Сьюзі, Вікторія, Крістіна та Еліс — в жаху, не впізнаючи брата, що перетворився на лютого монстра. Це було так само, як Ібрагім не впізнав власного сина, і як Анвар — свого онука.

Орхан спробував підвестися:

— Я люблю її… я не можу без Жасмін…

Тимофій кинувся на нього з новою силою, кулаки перетворились на зброю. Кров потекла по обличчю Орхана. Сестри кричали, молили зупинитись. Вікторія вибігла з лікарні:

— Брате, припини! Ти його вбиваєш!

Дем’ян приєднався, намагаючись зупинити бійку, але Тимофій був неначе в трансі. У той момент Арлетта, мужня й рішуча, підійшла до чоловіка, обійняла його за плечі:

— Ради мене… будь ласка, зупинись.

Тимофій завмер. Його руки опустилися, як обрізані нитки. Вікторія подивилась йому в очі, намагаючись повернути в реальність.

 І раптом — різкий біль. Тимофій схопився за голову. Вікторія й Арлетта підхопили його, щоб довести до машини.

— Викликати лікаря? — запропонував Ібрагім.

Але Дем’ян відвів сестру вбік:

— Я заберу його до палацу. Без зайвого розголосу.

На порозі лікарні мати Орхана схилилась над сином, залитим кров’ю:

— Він за все відповість!

Анвар холодно кинув:

— Йдіть. Негайно. Поки вас не покарали.

 

У палаці панувала тривожна тиша. Тимофій лежав у своїй кімнаті, підключений до крапельниці. Слуг поряд не було — тільки глибока ніч і тінь побоювання. Він ледве відкривав очі, коли до нього зайшов Дем’ян, тихо, майже по-змовницьки.

 Дем’ян оглянув брата, вивчаючи кожну риску на обличчі, кожен слід на тілі. І тоді помітив укус на шиї — два маленькі отвори, як від летючої миші.

— Це на соколиному полюванні… В ущелині… Вночі вона налетіла, — прошепотів Тимофій.

У очах Дем’яна з’явилась підозра. Він знав: у зубах тієї істоти могла бути речовина, що викликає сплеск агресії. — Хтось хотів тебе знищити... — подумав він. Але вголос нічого не сказав.

 І тоді Тимофій схопив його за зап’ястя, з несподіваною силою:

— Не кажи Арлетті… Прошу тебе… Вона не повинна хвилюватися. Я люблю її… дуже І нікому з родини. Навіть Вікторії. Вона і так на межі.

Дем’ян дивився довго. Не обіцяв мовчання, але тихо, твердо сказав:

— Арлетта не дізнається. Я тобі даю слово.

Цей момент став таємним вузлом між ними — любов, страх і братерство сплелися в одну лінію, яку ніхто не смів переступити.

Вікторія зайшла в оранжерею, де сиділа Арлетта, задумливо вдивляючись у вологе скло. На її колінах лежала тепла накидка, але пальці нервово м’яли край тканини.

— Я не впізнаю його, Віко… Тимофій став зовсім іншим після тієї соколиної охоти, — тихо почала Арлетта. — Він... замикається. Його очі наче чужі.

Вікторія підійшла ближче, присіла поруч, її голос був спокійним, але уважним:

— Я теж це помітила. Він різкий. Раніше його гнів мав межі… а зараз — ніби щось ламається всередині.

Арлетта зі стиснутим серцем зітхнула:

— Я боюся. Він щось приховує від мене. Я відчуваю… але мовчить.

Вікторія поклала руку на руку мов до сестри:

— Дем’ян лікар. Йому вдалось оглянути Тимофія… може, він щось з’ясує. Я обіцяю, Арлетто — я все дізнаюся.

Очі Арлетти наповнились сльозами.

— Я не хочу втратити його… Я люблю його… навіть коли він мовчить.

Вікторія злегка усміхнулась, крізь біль:

— І саме через це ми не залишимо його наодинці з цим. Ми дізнаємось, що з ним. І повернемо того Тимофія, що був твоїм спокоєм.

 

Потім Тимофій, майже непритомний, сидів у кріслі біля вікна. Його очі — порожні, голос — тремтливий. Арлетта обережно промочує ганчіркою кров на його скроні.

— Ти злякав мене… — тихо каже вона.

— Я сам себе злякав… — відповів він. — Я бачив, як Орхан дивиться на Жасмін. І мене просто зламало.

Дем’ян, що спостерігає з тіні, підходить до Вікторії.

— Його треба показати лікарю та здавати аналіз. Це не просто гнів — це щось глибше.

Вікторія, втомлена, але рішуча:

— Я поговорю з батьком… можливо, ми привеземо тихого спеціаліста, щоб брав аналіз.

Тим часом Жасмін, що вже трохи оклигала, сидить у своїй палаті. Поруч — Крістіна і Еліс, які читають їй вголос, щоб відволікти. Та її думки — лише про Орхана. Вона пригадує їхню останню розмову:

— Я не планував цього, принцесо… Але я не можу зупинити серце.

 Її очі заплющуються. Вона тихо шепоче:

— Йому боляче... Але мені теж.

 У коридорі мати Орхана намагається пробитися до доньки:

— Я повинна побачити її! Він не просто син… він її любить!

Але Анвар зупиняє її:

— Любов не виправдовує біль. Зараз вона не потребує ні вас, ні його.

 

У королівській резиденції тиша стояла як зашморг. Олена аль-Шаф, велична і стримана, сиділа у своєму кабінеті. Перед нею — Рамзан, змужнілий, але зі слідами бурі на обличчі.

— Я більше не можу мовчати, — сказав він, дивлячись прямо в очі королеві. — Я живий. Мене врятував Дем’ян. Але моя любов до Рахіми жива так само, як і я.

Олена мовчала. Її обличчя залишалося спокійним, але всередині — лід тріщав.

— Невже? Дем'ян? Як це? Тебе вважали загиблим. Про тебе говорили… інакше. Вистачало пліток, щоб зруйнувати будь-яке ім’я.

— Саме тому я тут. Я хочу поговорити з Анваром. Я хочу, щоб Рахіма повернулась із Швейцарії. Вона не заслуговує бути відірваною від дому… і від мене.

Королева нарешті опустила погляд. Її пальці стиснули ланцюжок з перлиною — подарунок матері Рахіми.

— Якби ти був ворогом, я б наказала тебе ув’язнити. Але ти не ворог…

— Я той, хто досі любить її.

 Вона зітхнула, повільно, ніби випускаючи всі страхи:

— Добре. Говори з Анваром. Але не заради себе — заради Рахіми. Вона має знати, що ти живий.

— Це все, чого я хочу.

 Олена встала, підійшла до нього і, на мить торкнувшись його плеча.

Але Рамзан не відступив. Його голос був спокійним, але в ньому звучала правда:

— Я знаю, що ти колись наказала мене знищити. І я не прийшов сюди, щоб мстити. Я не стану конфліктувати з тобою — не тому, що забув, а тому, що мене врятували ті, хто вірить у життя більше, ніж у політику.

Він зробив паузу, дивлячись їй прямо в очі.

— Дем’ян і його принцеса — Вікторія — витягли мене з того світу, де я вже був мертвим. Якщо ти маєш у серці вдячність — віддай її їм.

 Олена мовчала. Її пальці знову стиснули перлину. І цього разу — не з тривоги, а з усвідомлення.

— Добре. Я віддам.

 

Тим часом шейх-принц Тимофій стояв біля машини, яка вже чекала. Чемодан Арлетти був упакований, але її серце — ні. Вона тримала його за руку, очі були повні сліз, але голос — твердий:

— Я не поїду. Я твоя дружина.

Тимофій опустив погляд. Він так сильно її любив, що готовий був відпустити.

— Саме тому ти маєш поїхати. Поки… поки я не зробив боляче. Я не той, кого ти заслуговуєш бачити в такому стані.

Арлетта хотіла сказати, що вона все витримає. Що не боїться. Але він вже дивився далеко, ніби бачив провалля в собі.

— Я не знаю, чи скоро побачу тебе… Я не впевнений, що встигну повернутись таким, як хочеш. Але… — Я люблю тебе. І це — єдине, в чому я впевнений.

 Арлетта сіла в машину, не бажаючи відвертати очей. Вона дивилася, як він стоїть сам. Вітер тріпав його сорочку, а він не рухався. Лише по губах пробігло:

— Бережи себе.

Тимофій повернувся до вілли, зачинив двері повільно, ніби кожен сантиметр дерева мав вагу спогадів. Він притиснувся спиною до холодного полотна, ковтнув повітря, як біль — і тихо опустився на підлогу.

Його пальці тремтіли. Подих стискався в грудях. Він майже заплакав. Майже зламався. Але він вирішив: краще боліти наодинці, ніж зробити боляче тій, кого кохаєш понад усе.

Машина вже наближалась до аеропорту. Арлетта сиділа мовчки, дивлячись у вікно, де вогні міста розмивались у дощових краплях. Її серце билося швидко, але не від страху — від рішучості.

Він хоче, щоб я була в безпеці. Але справжня любов — це не втеча. Це залишитись, коли найважче.

Вона нахилилась до водія:

— Зупиніть машину. Я повертаюсь.

— Ваш чоловік наказав доставити вас до аеропорту. Це — для вашої безпеки.

— Не йому вирішувати. Я його не залишу. Зупиніть. Я заплачу.

 Арлетта дістала гаманець, простягнула гроші. Водій, вагаючись, узяв купюри і кивнув. Машина зупинилась. Арлетта вийшла, тримаючи валізу, її постать — як тінь серед світла ліхтарів. Вона — донька Бразилії. Її мати народилась серед амазонських лісів. Вона не здається.

 Вона йшла одна, коли з темряви виринули чоловіки. Руки схопили її, потягли до фургона. Арлетта боролась, кричала, але її сил було замало. Її кинули всередину, і хтось притиснув до обличчя платок із речовиною.

Перед тим, як знепритомніти, вона побачила обличчя Еман — колишньої дружини Тимофія. Та усміхалась холодно, переможно.

— Ти засиділась у моєму палаці, в моїй розкоші. Він має бути моїм. Його влада — моя. Ти — зайва. Я повертаюсь до нього. Він повірить, що ти його покинула. Ти більше ніколи його не побачиш.

 Арлетта заплющила очі. Її тіло стало м’яким. Еман кинула її, як річ, і заплатила викрадачам.

— Відвезіть її до шейха Надіра. Нехай стане наложницею. Тимофій буде моїм. Я стану королевою. Він — еміром. І ніхто не зупинить аль-Мактум.

У покоях колишнього еміра Анвара панувала тиша, але вона була крихкою. Коли двері відчинились, і Рамзан ступив усередину, Анвар різко обернувся.

— Охорона! — голос еміра був різкий, як удар меча.

— Не треба охорони, — спокійно, але твердо сказав Рамзан. — Я прийшов не як ворог. Я прийшов за Рахімою.

Анвар зупинився, його очі — холодні, як мармур.

— Нічого б не було, якби ти не зв’язався з моєю дочкою. Ти — лише колишній воїн, у якого в голові — вивихи проти політики. Не лізь, інакше пошкодуєш. Шкода, що ти жив…

— Королева Олена намагалася захистити честь твоєї дочки. Але я живий. І я не відступлю.

Рамзан повільно торкнувся рукоятки кинджала. Його очі — як буря, що ось-ось вибухне. Анвар стояв нерухомо, як справжній емір — гордий, незламний.

— Я міг би вбити тебе зараз. За те, що ти забрав у мене Рахіму. За те, що ти зруйнував наше щастя.

Анвар знову потягнувся до дзвінка охорони, але Рамзан зупинився. Він згадав Дем’яна. Згадав Вікторію. Згадав, як вони витягли його з темряви.

Як я подивлюсь їм у очі, якщо знову стану тим, ким був?

 Він сховав кинджал.

— Я прошу. Якщо ти відпустиш Рахіму — я більше не потривожу вас. Я просто хочу бути з нею.

Анвар дивився довго. Його голос був твердим:

— Нізащо. Рахіма — донька династії аль-Шаф. Наші жінки століттями були гідними найкращого. А ти…

— У мене може не бути золота. Але я стану гідним чоловіком. Прошу.

 Анвар вдивлявся в Рамзана. І подумав:

"Чому я не поговорив із ним раніше? Можливо, королеві Олені не довелося б робити те, що вона зробила."

— Добре. Якщо ти справді гідний — я віддам тобі Рахіму. Але щоб більше — ні ногою в моїх покоях.

Рамзан, не підозрюючи про задум, схилив голову:

— Дякую.

Він розвернувся і пішов. Але Анвар, хитрий і обачний, дивився йому вслід. Його думки вже плели план.

"Я прослідкую за ним. Я не дозволю, щоб честь моєї доньки була зруйнована. Вона — велика принцеса Катара. І я піду на все."

 

У вечірньому світлі королівська кімната виглядала як витвір мистецтва. Високі арки, оббиті оксамитом, золоті карнизи, важкі штори з вишитими гербами династії аль-Шаф. На стінах — портрети предків, а в центрі — масивне ложе з різьбленими узорами, що нагадували про велич і тягар влади.

Емір Ібрагім сидів у кріслі, погляд спрямований у далечінь. Його постава була гордою, але в очах — втома. Королева Олена підійшла ближче, її сукня шелестіла, як шепіт тривоги.

— Я поговорила з Рамзаном, — сказала вона. — Він живий. І хоче повернути Рахіму.

Ібрагім мовчав. Його пальці стискали підлокітник.

— Ти знову погано себе почуваєш, — прошепотіла Олена, вдивляючись у його очі. — Що тебе так розхитало сьогодні, мій емір?

Ібрагім зітхнув. Його голос був глухим, як грім у горах:

— Жасмін… Вона опозорила нашу родину. Вийшла заміж за Орхана. Таємно. В мечеті.

Олена сіла навпроти, рот її залишився відкритим:

— Як?! Як вона могла так вчинити? Ми стільки для неї зробили… А вона хоче заплямувати нашу кров?!

— Приходила мати Орхана. Нагло вимагала, щоб їхній син був з Жасмін. І зізналась, що вони вже одружені.

— Ти її посадив у темницю? — перебила Олена. — Може, вона бреше? У нас і так проблеми через дурні чутки.

— Жасмін сама зізналась. І за неї заступилась Вікторія. Потім їй стало зле. Її забрали до лікарні.

Олена замовкла. Її пальці стиснули кулон на шиї.

"Погано стало… Не вже вона… вагітна? Це буде ударом для нашої родини. Треба з’ясувати."

— Це може бути просто стрес. Але Дем’ян взяв ситуацію під контроль. Він — молодець. Справжній чоловік. Сильний.

Олена згадала слова Рамзана:

Якби не Дем’ян, я був би у війні з вашою родиною.

— І ще… Тимофій сьогодні був не в собі, — додав Ібрагім. — Я розумію, він переживає за сестру.

Олена кивнула, не підозрюючи, що з Тимофієм коїться щось набагато глибше. Щось, що вже почало змінювати хід подій.

Після довгої паузи Олена підійшла до вікна. За ним — нічний Катар, вогні палацу мерехтіли, як зорі, що не могли вказати шлях. Її голос був тихим, але рішучим:

— Можливо, нам варто змиритися з долею Жасмін. Вона вже зробила свій вибір.

Ібрагім зітхнув, його погляд був важким:

— А як же Тарик? Він — не просто наречений. Він — союз, політична опора. Якщо дізнається, буде скандал.

Олена обернулась, її очі — спокійні, але глибокі:

— Нехай більше не турбує її. Жасмін — вже дружина Орхана. І якщо вона обрала серце, а не трон — ми маємо поважати це.

— А народ? А ЗМІ?

— Ми захистимо її. Ми — її родина. І якщо хтось посміє осудити — ми станемо щитом. Вона — наша донька, навіть якщо її шлях інший.

 Ібрагім мовчав. Його гордість боролась із любов’ю. Але врешті він кивнув, повільно, як той, хто приймає не поразку — а мудрість.

— Гаразд. Я погоджуюсь. Але тільки тому, що ти сказала це. І тому, що я бачу — вона не одна.

Олена підійшла ближче. Її рука торкнулась його плеча, як колись — у юності, коли ще не було трону, а була тільки любов.

Вони обійнялись. Без слів. Без корон. Просто — як чоловік і жінка, які пройшли крізь бурю.

Вони лягли разом у ложе, як колись — не як правителі, а як ті, хто пам’ятає, що серце — найвища влада.

 

Янніс прибув на призначене місце в Греції — серед ночі, без жодного світильника. Темрява була густою, як страх у його серці. Його непокоїло лише одне: де Кейлі? Його донька. А раптом її викрали? А раптом усе це — пастка?

Раптом з темряви виринули чоловіки. Вони схопили його, не дали навіть крикнути. Удари були швидкими, болючими. Його затащили в заброшений гараж, де пахло іржею, пилом і зрадою.

 Світло раптово спалахнуло. Янніс, напівпритомний, побачив перед собою Хасана — у дорогому костюмі, з темними вусами, з келихом віскі в руці.

Хасан стояв, дивлячись на нього зверхньо, як на жалюгідного, зламаного чоловіка. Його очі блищали холодом.

— Ось ти який… — прошепотів Хасан.

Він повільно підійшов, нахилився… і вилив віскі прямо на Янніса, як на бруд, що не вартий навіть слів.

— Ти думав, що можеш грати в мої ігри? Ти думав, що зможеш захистити її?

Янніс стиснув зуби, але не відповів. Він знав: це ще не кінець. Але тепер — він у самому серці темряви.

Янніс почав пручатися, його голос був зірваним:

— Де моя донька Кейлі?! Що ви з нею зробили?!

Хасан лише хихикнув, повільно підійшовши ближче:

— Її тут немає. Вона навіть не знає, що ти тут. Це була пастка, Яннісе. І ти в неї потрапив.

Янніс застиг. Його очі розширилися — він зрозумів, як легко повірив. Кейлі була його слабким місцем. І саме через неї його заманили сюди.

— Я знаю, що сталося п’ять років тому, — сказав Янніс, голос тремтів, але був сповнений гніву. — Ви відібрали у Дем’яна найцінніше. Ви за це відповісте.

Один із охоронців ударив Янніса в живіт. Він зігнувся, але не зламався. Хасан хихикнув:

— Який ти жалюгідний. Саме ти розлучив їх. Це був мій найкращий хід — я сказав батькові Еміне, що ти ганьба для родини. І вони відвернулися від Дем’яна. Мої методи завжди ефективні.

— Я приїхав до заміжньої жінки, бо сказати правду — не злочин. Вона мала знати, що Дем’ян жив.

— Але краще тобі не чіпати Дем’яна. У нього інше життя. Вам не слід його переслідувати.

Хасан знову махнув рукою:

— Він має бути мертвим. Я цього хочу. І кожен, хто йому допомагає — піде за ним.

— Ти не знаєш, хто його дівчина… — почав Янніс.

— Мовчи! — перебив Хасан. — Мені байдуже, хто вона. Її теж треба прибрати. Вона може розповісти про мої махінації — як я отримав Еміне. А якщо вона повернеться до родини — все зруйнується. Їхня сім’я і так ледве виживає.

— Ви їх обманули. Ви мерзотник. Якщо пальцем торкнетеся мого брата чи його дівчини — пошкодуєте.

— Ти це почав, Яннісе. Еміне хоче повернути Дем’яна. Я їй не дозволю. Дем’яна не стане. І його оточення — теж. Щоб ніхто не болтав зайвого.

— Ах ти… — Янніс кинувся вперед, але його випередили — удар був сильним.

Хасан нахилився, холодно прошепотів:

— Не піднімай руку. Інакше з твоєю донькою точно щось трапиться.

— Не чіпай мою дівчинку! Ти пошкодуєш! — закричав Янніс.

— Тобі краще трохи посидіти у нас. Щоб не розповідав про мої плани. Напишемо, що ти поїхав. Коли все буде зроблено — відпустимо.

Охоронці повели Янніса. Він кричав:

— Ах ти, підлецю! Ти за все відповіси!

Хасан залишився стояти, усміхаючись:

— Нехай так буде. Раз ти сам почав — я закінчу. Час для Дем’яна і його друзів вичерпано.

 

острів Санторіні, село Фінікія

На Санторіні панувала тиша і тепла погода. Егейське море ніжно бризкало об скелі, у небі кружляли чайки. У білосніжних будинках мешканці Фінікії жили спокійно, але з цікавістю обговорювали, як Дем’ян влаштував своє життя з катарською принцесою — східною трояндою Вікторією.

Саме в цей день до острова прибула родина Дем’яна. Вони розповідали, як розкішно живеться в Катарі, як виглядає королівський палац принцеси Вікторії, і як її сім’я прийняла Дем’яна з пошаною.

Половина мешканців заздрила — мовчки, з прихованим подихом. А інші — щиро раділи за нього.

Навіть сестри Дем’яна ділилися спогадами, показували подарунки, які їм дарувала принцеса Вікторія. Вони говорили про неї з теплом — як про ту, що стане частиною їхньої родини. Як про сестру, яку їм подарувала доля.

 

Кілька днів потому.

Родина Дем’яна ще не оговталася від вражень після поїздки до східної країни — Катара. Серед пісків пустелі, де сонце палає, як золото, принцеса Вікторія стала частиною його життя. Її краса, мов міраж, заворожила Дем’яна, стерши з пам’яті образ колишньої нареченої — Еміне. Тепер він щасливий по-справжньому. Здавалося, Бог винагородив його за роки страждань і розчарувань.

У великому дворі Ніхан, матері Дем’яна, панувала буденна метушня. Вона разом із доньками — Ельмірою, Медіною та Каєю — прибирала: підмітали кам’яні доріжки, вивішували килими з орнаментами, на столі залишилися подарунки від королеви Олени — символ майбутньої дружби, свахи по королівській лінії.

І раптом — мов грім серед ясного неба.

У двір зайшла Еміне, на руках дитина, за плечима — речі. Собаки загавкали, дівчата завмерли. Ніхан з доньками перервали роботу, впізнали її одразу. Колишня наречена. Всі дивилися з нерозумінням і обуренням: чому вона тут, а не з Хасаном?

Еміне мовчки стояла, обличчя її було спокійним, але очі — як тінь минулого.

З дому вийшов Сотіріс, батько Дем’яна. Він почув гавкіт, збирався пасти овець, а потім працювати в ресторані. Побачивши Еміне, він зупинився:

— Хто до нас завітав, дівчата?

Погляд його натрапив на знайому постать. Він знав її лише по фотографіях, які колись надсилав Дем’ян, коли ще мріяв про шлюб із нею. І тепер вона стояла перед ним — мов буря, що зруйнувала спокій.

Обличчя Сотіріса змінилося. Якщо після Катара він світився від щастя, то тепер — став суворим, загрозливим. У повітрі зависла тиша, наповнена питаннями, які ніхто не наважувався вимовити.

Сотіріс почав говорити грубо:

— Що ти тут робиш, Еміне? Навіщо приїхала до нас?

Еміне мовчала, стримуючи сльози. Вона тримала на руках сплячого сина. Вона знала, що завдала болю їхньому синові, і тепер намагалася все виправити. І, ковтаючи сльози, вона сміливо заговорила:

— Я прийшла до вас… Я хочу бути з Дем’яном.

Еміне, тримаючи сина, опустилася на коліна:

— Прошу вибачення за те, що завдала болю вашому синові. Я розумію, через що йому довелося пройти… і вам. Ви мене ненавидите… Але завдяки Яннісу я дізналася, що Дем’ян живий. Хасан вводив мене в оману… Він негідник, він мене мучив і бив… Я терпіла його п’ять років… Якби я знала, що Дем’ян живий — я б пішла від нього. Я навіть одного разу втекла, але Хасан знайшов мене і сказав, що ваш син мертвий… І тоді все втратило сенс… Тепер я виправляю свою помилку… Дозвольте мені залишитися у вас… Я хочу побачити Дем’яна… Він зараз у вас…

Ніхан насторожено дивилася на Еміне, і в її серці защеміло — згадалося, як її улюблений син Дем’ян страждав…

А сестра Ельміра вийшла вперед і грізно сказала:

— Ти ще маєш нахабство приходити сюди після того, як завдала болю моєму брату… Я тебе ненавиджу… Ти повинна піти звідси… Він тепер належить іншій.

Сотіріс теж підійшов:

— Так, це правда, Еміне… Минуло п’ять років, а ти приходиш і ворушиш усе, коли все вже налагоджується.

У цей момент син Еміне прокинувся і захотів розім’ятися. Еміне поставила його на землю, дозволила трохи погуляти неподалік. Потім вона уважно подивилася на них і сказала:

— Вгадаю… Ви були в Катарі… В гостях у арабських королів… Вони вам заплатили, щоб Дем’ян був із тією принцесою… Як її… Вікторія… Що він знайшов у ній? Багатство? Титул? Престиж?

Ельміра не витримала:

— Заткнись! Ти не знаєш її! А ми — знаємо! Ти, мабуть, просто заздриш, що Дем’ян зараз щасливий, а ти — нещасна… Ми знали, що так буде… Він і так страждав через тебе!

Сотіріс зупинив свою улюблену доньку:

— Доню, досить… Іди до сестер.

Ельміра холодно подивилася на Еміне і на дитину:

— Ідіть звідси. Дем’ян більше тебе не згадує…

Ельміра вирішила піти. В її очах з’явилися сльози. Вона зайшла до будинку, за нею пішла молодша сестра Кая. А Медіна подивилася на Еміне і холодно сказала:

— Тобі тут не раді… Ти не знаєш, яка чудова наречена у Дем’яна… Так, вона багата за статусом, але в неї — багате серце… А ти продала свої почуття…

Медіна теж зайшла до будинку.

Сотіріс подивився на Еміне. До неї підійшов син і тихо сказав: — Мамо, я зголоднів.

Ніхан, бажаючи проявити гостинність, вирішила нагодувати хлопчика, поки Сотіріс поговорить з Еміне.

Сотіріс почав серйозно, але стримано:

— Слухай, Еміне… Ти сама обрала цей шлях. Коли наш син дізнався, що тебе віддали іншому — його наче підмінили. Він пробув у нас лише тиждень, а потім одразу поїхав до тебе, щоб знайти. Він був пригнічений. Ти розбила йому серце. Він же обіцяв одружитися з тобою…

Сотіріс зітхнув і продовжив:

— Все дійшло до того, що він ледь не вбив твого батька, його мало не арештували. Після цього він знову шукав тебе, але ти зникла.

Еміне перебила, стримуючи сльози:

— Мене забрав Хасан до Америки. У мене не було вибору. Мій батько віддав мене силоміць. Що я могла зробити?

Сотіріс підвищив голос:

— Ти могла б зателефонувати Дем’янові. Або нам. Ми хотіли бачити тебе як невістку. Але ти зрадила нас і зганьбила. Тепер ти заміжня і маєш сина — не руйнуй життя своєму синові. Нехай він буде в родині. Ти сама обрала цей шлях.

Еміне мовчала, ковтаючи сльози. Сотіріс продовжив:

— І навіщо Янніс, наш старший син, взагалі втрутився? Я поговорю з ним. Я не розумію його. Навіщо він тебе підтримав?

Еміне тихо відповіла:

— Він вірить, що ми з Дем’яном можемо бути разом. Я обіцяю зробити його щасливим. Так, я проста, не така багата, як та принцеса Вікторія…

Сотіріс грізно перебив, вдаривши по столу:

— Принцеса Вікторія вірна нашому синові. Незважаючи на свій статус, вона була з нами на рівних. Це велика рідкість. У ній є щось справжнє. Вона ніколи не зрадить. Саме тому ми погодилися поїхати до Катару. Так, вони багаті, але вони виховали гідну дівчину.

Еміне не витримала:

— Досить. Янніс розповів мені, хто вони насправді. Ви знаєте про їхнє життя? Знаєте, що вони роблять з іншими людьми? Вони всі амбітні, їм важливі лише вони самі, а не інші. Подумайте, поки не пізно. Дем’ян ще буде страждати через цю принцесу. Ви цього хочете?

Сотіріс знову вдарив по столу:

— Як ти смієш, негіднице? Мало того, що ти зіпсувала життя моєму синові, так ще й намагаєшся образити дівчину, яка щиро полюбила Дем’яна, незважаючи на те, що він із бідної родини… Забирайся звідси. Забери свого сина і забудь дорогу до цього дому.

Еміне розплакалась, встала з-за столу:

— Як ви можете так… Я ж любила Дем’яна…

Вона пішла, забравши сина. Сотіріс був засмучений. До нього підійшла Ніхан, теж розчарована. Те, що мало бути радістю після приїзду з Катару — Еміне все зіпсувала.

Ніхан робила масаж чоловікові і сказала:

— Вона не мала приходити… Чому саме зараз?

Сотіріс відповів:

— Янніс… Я мушу поговорити з ним. Він більше не повинен втручатися в життя Дем’яна. Схоже, Янніс заздрить братові, тому й поїхав до тієї зрадниці… А ця Еміне ще й посміла образити наречену — Вікторію… нашу перлину, яка повернула Дем’янові життя.

 

До того як поїхав Янніс до Греції

У домі Сотіріса панувала напружена тиша. Після несподіваного візиту Еміне, кожен куточок здавався пронизаним спогадами, болем і незавершеними словами. Янніс стояв біля дверей, вагаючись. Його батько сидів у кріслі, дивлячись у темне вікно, ніби намагаючись знайти там відповіді.

— Нарешті ти прийшов, — промовив Сотіріс, не повертаючи голови.

Янніс мовчки зайшов до кімнати, його кроки були обережні, як у того, хто знає, що кожне слово може стати вибухом.

— Ми повинні поговорити, — додав Сотіріс, і в його голосі звучала втома.

— Я знав, що ти будеш сердитий, — відповів Янніс. — Але я не міг мовчати. Вона заслуговує на шанс.

Сотіріс різко обернувся. Його очі палали.

— Шанс? Вона зруйнувала життя твого брата! Ти привів її сюди, в наш дім, де ми нарешті знайшли спокій!

— Вона не зраджувала з власної волі, — тихо сказав Янніс. — Її змусили. Вона була жертвою.

— А Дем’ян? Він теж був жертвою. Ти бачив, як він страждав? Як ми рятували його від самого себе?

Янніс опустив очі.

— Саме тому я не хочу, щоб він жив у брехні. Він має право знати правду. Має право вибирати.

Сотіріс підвівся. Його постать була величною, але втомленою.

— І якщо він вибере її — ти будеш щасливий?

— Я буду спокійний, — відповів Янніс. — Бо це буде його вибір. Не наш. Не твій. Не Катара. А його.

Сотіріс довго мовчав. Потім тихо промовив:

— Ти схожий на свою матір… Вона теж вірила в другий шанс.

— А ти? — запитав Янніс. — Ти колись давав другий шанс?

— Один раз. І він мене зрадив. Але, можливо, я не дав йому достатньо віри.

Янніс підійшов ближче.

— Дай її зараз. Не Еміні. Дем’яну. Дай йому право вирішити, кого він любить.

У домі Сотіріса знову здійнялася буря. Цього разу — не зовні, а в самому серці родини. Янніс стояв посеред кімнати, його очі палали гнівом, а голос тремтів від стриманих емоцій.

— Ти не бачиш, тату! Ти осліп від титулів і блиску! Вікторія — не свята!

Сотіріс, який щойно повернувся з Катару, різко обернувся. Його обличчя було напружене, як перед битвою.

— Не смій говорити так про Вікторію! Вона врятувала Дем’яна! Вона дала йому нове життя, коли ми всі вже втратили надію!

— А ти впевнений, що це життя — його? Чи це просто золота клітка, яку ви збудували разом із аль- Шафами?

Сотіріс вдарив кулаком по столу, але Янніс не злякався. Він підійшов ближче, його голос став тихішим, але кожне слово — як лезо.

— Я був там, тату. Я бачив, як вони дивляться на нього. Як вони оцінюють кожен його крок. аль- Шафи — не просто багаті. Вони небезпечні. Їм важливий контроль. І якщо Дем’ян перестане бути зручним — вони знищать його.

Сотіріс мовчав. Його дихання стало важким.

— Ти думаєш, що я заздрю? Ні. Я боюся. Бо я бачив, як Еміне страждала. І я бачу, як Дем’ян усміхається, але його очі — порожні.

— Ти захищаєш ту, хто зрадила його! — вигукнув Сотіріс.

— А ти захищаєш тих, хто може зламати його остаточно.

Настала тиша. Янніс стояв, дивлячись на батька, який раптом здався йому старішим, ніж будь-коли.

— Я йду, тату. Але запам’ятай мої слова: якщо аль-Шафи завдадуть болю Дем’янові — ти теж будеш винен.

Він розвернувся і пішов, не озираючись. Двері зачинилися з глухим звуком, що відлунював у серці Сотіріса.

Старий чоловік залишився сам. Він сів у крісло, втупившись у темне вікно. Його руки тремтіли, а думки кружляли, як буря. Він згадував очі Дем’яна, усмішку Вікторії, сльози Еміне… і слова сина, які не давали спокою.

Вперше за довгий час Сотіріс не був впевнений, що зробив правильно.

_______________________________________________________________________________________

Золотиста буркаа¹ — це варіант традиційного жіночого одягу буркаа (бурка), виконаний у золотистому кольорі, який надає йому урочистого, святкового або статусного вигляду.