Раді Вас бачити!

Глава 26. Велич і ревнощі

Пустеля була мовчазною. Вітер ніжно ковзав по піску, залишаючи хвилі, що нагадували сліди часу. Принц Руслан сидів на камені, втупившись у горизонт. Його очі були порожні, а руки стискали голову — ніби намагалися витягти з неї спогади, які зникли.

— Я не зміг її захистити… — прошепотів він. — Я не пам’ятав, хто вона. Я не пам’ятав, хто я. І через це Катя стала жертвою.

Його зникнення змінило все. Уряд Катару розгубився, Катя залишилась без захисту. Руслан карав себе за це щодня.

До нього підійшов Сем — його найкращий друг. У руках він тримав пакунок із муттабалем та куббою¹, замовленими з кафе, що стояло на прикордонній дорозі між Саудівською Аравією та Катаром.

— Я приніс тобі поїсти, — сказав Сем, сідаючи поруч. — Ти виглядаєш, ніби не їв кілька днів.

Руслан мовчав. Його погляд був далекий.

— Послухай, — продовжив Сем. — Не карай себе за те, що не зміг її захистити. Ти був без пам’яті. Це не твоя провина. Вона чекає на тебе. Вона вірить, що ти повернешся.

Руслан похитав головою.

— Ти не на моєму місці. Ти не знаєш, як це — прокинутись і не пам’ятати, кого ти любиш. Не знати, хто твоя родина. Не знати, хто ти.

Сем поклав руку йому на плече.

— Можливо, я не на твоєму місці. Але я з тобою. І я допоможу тобі всім, чим зможу. Ти мені як брат.

Руслан подивився на нього, очі наповнились сльозами.

— Дякую, що ти є, мій дорогий Сем.

Сем усміхнувся:

— Тоді не втрачай час. Ми ще можемо все змінити.

У цей момент шейх принц Діма зателефонував. Він щойно отримав координати вілли шейха Надіра, де, за чутками, утримували Катю. Їхати туди — кілька днів через пустелю, але це був шанс.

— Руслане, — сказав Діма по телефону, — ми знайшли її. Це далеко, але ми можемо дістатися. І ти маєш бути там. Вона чекає.

Руслан підвівся. Його постава змінилась — зламаний чоловік перетворився на воїна.

— Я поїду. Я визволю її. І я більше ніколи не залишу її. Я одружуся з нею. Вона — моє серце.

Сем кивнув:

— Тоді рушаймо. Пісок більше не ховає твою пам’ять. Він веде тебе до неї.

Пісок пустелі змінювався кам’янистими дорогами. Небо раптово потемніло, і над горизонтом з’явилися хмари — ніби сама природа відчувала напругу, що витала між Русланом і Семом.

У машині панувала тиша. Лише звук двигуна і шелест сторінок, які перегортав Сем. У руках він тримав старий щоденник — потертий, з шкіряною обкладинкою, на якій був вигравіруваний герб королівської родини Руслана.

— Я знайшов це серед твоїх речей, коли ти був без свідомості, — сказав Сем, не відриваючи погляду від сторінок. — Думаю, ти маєш це прочитати.

Він передав щоденник Руслану. Той відкрив його і натрапив на дивну фразу, написану від руки:

«Якщо одного дня мене не стане — шукайте не того, хто мовчить, а того, хто ховається в гучності.»

Руслан перечитав її кілька разів. Серце забилося швидше.

— Це… — він замовк, намагаючись згадати. — Це написав хтось із моєї родини. Можливо, батько. Або… Савва.

Сем насупився:

— Савва? Твій брат?

Руслан кивнув, дивлячись у вікно.

— Він завжди був… надто гучним. Завжди в центрі уваги. Але тепер я думаю — можливо, це була маска. Можливо, він щось приховував. Щось важливе.

Сем замислився:

— А якщо це він і є — той, хто «ховається в гучності»?

Руслан стиснув щоденник.

— Тоді все, що сталося з Катею… з моєю пам’яттю… могло бути не випадковістю. Можливо, хтось хотів, щоб я забув. Щоб я не дізнався правду.

Сем подивився на нього серйозно:

— Ти думаєш, твоя королівська родина приховує таємницю?

Руслан відповів тихо, але впевнено:

— Я думаю, я сам — частина цієї таємниці. І тепер я маю її розкрити. Не лише заради себе. Заради Каті. Заради всього, що було вкрадено.

Сем поклав руку на кермо, пришвидшуючи рух:

— Тоді ми їдемо не лише рятувати її. Ми їдемо за істиною.

 

 

Вашингтон, США

У Нью-Йорку було спекотно. Асфальт парував, а повітря було важким, мов думки Еміне, які не давали їй спокою. Вона сиділа в машині, дивлячись на школу, куди щойно відвезла свого сина. Але думки були не про навчання, не про майбутнє — а про Дем’яна.

Її колишній. Її любов. Її біль.

Він був з іншою. І не просто з іншою — з дівчиною з багатої, впливової родини. Еміне не могла змиритися. Вона не знала, хто ця жінка, але знала одне: вона має дізнатися все.

Вона вирушила до Вашингтона. Там, у великому скляному будинку з фонтаном перед входом, розташовувалося приватне агентство, яке спеціалізувалося на зборі інформації. Її давня подруга працювала там — індуска на ім’я Прія Шарма, розумна, прониклива, з очима, які бачили більше, ніж дозволено.

Еміне залишила машину на стоянці, поправила волосся і впевнено зайшла всередину. Її зустрів агент у костюмі, провів крізь охорону і ліфт до офісу на 17-му поверсі.

— Пані Шарма чекає на вас, — сказав він, відкриваючи двері.

У просторому кабінеті Прія сиділа за комп’ютером, переглядаючи досьє.

— Еміне, — усміхнулась вона, підводячись. — Я вже здогадалась, чому ти тут.

— Я хочу знати, хто вона. — голос Еміне був твердим. — І не просто ім’я. Я хочу знати її слабкості. Її звички. Її минуле. Все.

Прія мовчки перегортала файли на екрані. Її обличчя стало серйозним, очі зосереджено блищали. Вона повернула монітор до Еміне.

— Ось вона, — сказала тихо. — Принцеса Вікторія аль-Шаф. — на екрані показує фото — На офіційній портреті королівська родина Катару. В центрі — емірат Ібрагім аль-Шаф, правитель Катару, поруч із ним — його донька Вікторія, велична, з приємним поглядом і бездоганною поставою. Її мати — українська королева Олена аль-Шаф, про яку ходили легенди: жорстока, але справедлива, жінка з залізною волею. Позаду стояли її брати і сестри. Також старий колишній емір Анвар аль-Шаф та його перша дружина Назіра. Усі вони — величні, впевнені, недосяжні. Родина, яка керує не лише країною, а й міжнародними корпораціями, фондами, медіа.

Еміне застигла, дивлячись на фото. Її пальці стиснули край столу, серце билося гучно.

— Це… ціла імперія. Як Дем’ян міг… — прошепотіла вона. — Як він міг обрати таку?

Прія зітхнула.

— Вікторія — не просто дівчина. Вона — Велика спадкоємна принцеса Катару, донька еміра. У неї немає слабкостей. Є лише влада, гроші, вплив. Її охороняє держава, її родина — обожнює. Навіть в Америці її поважають. Вона — недосяжна. Вона перлина Катару.

Еміне стиснула край столу, її очі налилися гнівом.

— І все ж… вона закохалась у простого лікаря. У мого Дем’яна.

Еміне відчула, як її охоплює злість. Її тіло затремтіло.

— Недосяжна? Для мене? — вона прошипіла. — Я не дозволю якійсь катарській принцесі захопити мого Дем’яна. Я поверну його. А якщо не зможу — знищу її.

Прія здригнулась. Вона не впізнавала свою подругу.

— Еміне, зупинись. Ти не спала три дні. Ти маєш чоловіка — Хасана. Сина. Навіщо повертати Дем’яна, якщо він зарученний з принцесою, яка має армію юристів, охорону і міжнародний статус?

Еміне дивилась у вікно, її очі палали.

— Я розлучусь з Хасаном. Заберу сина. І поверну Дем’яна. Ми поїдемо далеко. Туди, де Вікторія не зможе нас знайти.

Прія підійшла ближче, торкнулась її плеча.

— А твій син? Ти думаєш, йому буде краще без батька? Без стабільності? Хасан тебе любить. Він усе кине заради тебе.

Еміне різко повернулась, схопила Прію за сорочку.

— Не за що! Я не дозволю якійсь східній красуні зачарувати мого Дем’яна. Я поверну його. Або вона втратить усе.

Вона вийшла з офісу, залишивши Прію в шоковому стані. Та вирішила приїхати до неї наступного дня, поговорити, заспокоїти.

Еміне йшла вулицею, згадуючи літо рік тому. Вона бачила Вікторію — тоді принцеса приїхала до подруги Олександри, доньки президента США, перевірити бізнес. Еміне була там. Вона бачила її велич, її красу, її приємна усмішку. Як вона ходила під рукою Олександри, та сміялася разом з нею, як справжні подруги.

І тоді вона зрозуміла: Вікторія її ненавидить. Вже тоді.

Еміне стиснула кулаки.

— Я поверну його. І ніхто — навіть принцеса — мене не зупинить.

 

Нью-Йорк, США

У домі панувала тривожна тиша. Еміне стояла біля вікна, стискаючи телефон у руці. Її очі були холодні, а серце — мов камінь. Вона чекала, поки Хасан повернеться.

Він зайшов до кімнати, знявши піджак, і одразу відчув — щось не так.

— Що трапилось? — запитав він, намагаючись говорити спокійно.

Еміне повернулась до нього, її голос був рівний, але напружений:

— П’ять років, Хасане. Ти казав мені, що Дем’ян мертв.

Хасан насупився, зробив крок уперед.

— Він… він загинув. Я сам чув. Тобі це казали. Це правда.

Еміне мовчки розблокувала телефон і простягнула йому. На екрані — відео: Дем’ян, усміхнений, щасливий, стоїть на березі моря і робить пропозицію принцесі Вікторії. Її очі блищать, вона киває, і навколо — аплодисменти.

Хасан застиг. Його обличчя побіліло. Він дивився на екран, не вірячи очам.

— Це… — прошепотів він. — Це не може бути…

Він опустив телефон, його руки тремтіли. В голові крутились думки: Як? Як він живий? Я ж… я був упевнений…

Еміне дивилась на нього з презирством.

— Ти брехав мені. Ти зруйнував моє життя. А він живий. І щасливий. Без мене.

Хасан спробував зібратись. 

— Я… я не знав. Я думав… мені сказали, що його застрелили. Я хотів тебе. Він був перешкодою. Але ти ж… ти полюбила мене. Хіба ні?

Еміне мовчала. Її очі не кліпали. Потім вона прошепотіла:

— Я зруйнувала собі життя. Через тебе. Через твою брехню.

Вона зробила крок назад.

— Я забираю сина. Ми їдемо.

Хасан різко схопив її за руку. Його пальці впилися в її шкіру.

— Ти не підеш. Ти моя дружина. Ти належиш мені!

Еміне здригнулась від болю, але не зламалась. Вона різко штовхнула його, відкидаючи назад.

— Я не твоя річ, Хасане! Я більше не боюся тебе!

Хасан, ошелешений, дивився на неї. Його очі налилися злістю.

— Хто тобі сказав? Хто розповів, що він живий?

Еміне не відповіла. Вона дивилась на нього з презирством, як на людину, яка втратила будь-яку владу над нею.

— Ти зруйнував моє життя. Але я його поверну. І ти більше не зможеш мене зупинити.

Хасан, ошелешений, дивився на неї. Його очі налилися злістю, а в голові лунала одна думка: Хто? Хто сказав їй? Хто повернув Дем’яна в її серце?

Еміне розвернулась і вийшла з кімнати, залишивши Хасана наодинці з власною люттю і страхом. Він більше не контролював її. І це лякало його більше, ніж будь-яка правда.

Сонце вже хилилося до заходу, коли Еміне приїхала до будинку родини Хасана. Її серце билося швидко, але обличчя залишалося спокійним. Вона знала, що має діяти — негайно.

У дворі її син грався з двоюрідними братами, сміявся, будував щось із дерев’яних блоків. Побачивши маму, він підбіг до неї з усмішкою.

— Мамо! Ти приїхала раніше! Що сталося?

Еміне присіла, обійняла його міцно, притискаючи до себе.

— Ми їдемо, любий. Просто зараз. Я поясню тобі все пізніше.

— А тато? — запитав хлопчик, трохи збентежений.

— Тато залишиться тут. А ми поїдемо до моєї подруги. Там буде тихо. І безпечно.

Він кивнув, відчуваючи, що щось важливе змінюється. Але мамині обійми були теплі, а її очі — рішучі.

Еміне швидко зібрала речі сина, попри здивовані погляди родичів Хасана. Вона не пояснювала нічого. Вона більше нікому нічого не винна.

Вони сіли в машину, і вона рушила — до Прії, єдиної людини, якій зараз могла довіряти.

У вітальні, за невеликим столом, син Еміне сидів, зосереджено малюючи. Його маленькі пальці водили олівцем по аркушу, створюючи щось схоже на сонце і будинок. Він тихо наспівував собі під ніс, не підозрюючи, що в сусідній кімнаті вирішується його майбутнє.

 

Вашингтон, США

У кухні Еміне стояла, притискаючи руки до грудей, а Прія сиділа за столом, з чашкою чаю, яку навіть не торкнулася. Її погляд був гострий, обурений.

— Я просто не можу повірити, — сказала Прія, нарешті порушивши тишу. — Ти покинула чоловіка. Забрала сина. І все через те, що дізналась, що Дем’ян живий?

Еміне мовчала, її очі блищали.

— Ти одержима ним, — продовжила Прія. — Ти хочеш повернути його, незважаючи на те, що він заручений з принцесою Вікторією. Ти хочеш зруйнувати все — його життя, своє, життя сина — тільки щоб повернути минуле?

— Це не просто минуле, — прошепотіла Еміне. — Це… моє серце. Моє життя. Я ніколи не переставала його любити.

Прія підвелась, підійшла ближче.

— А він? Ти впевнена, що він хоче повернутись? Що він не щасливий з Вікторією? Ти бачила, як він робив їй пропозицію. Це не виглядало як примус.

Еміне вперлася руками в стіл, її пальці вчепилися в деревину, ніби вона намагалася втриматися на краю прірви. Її погляд був божевільним, очі палали, губи тремтіли.

— Я не дозволю цій східній красуні, цій принцесі, забрати мого Дем’яна! — прошипіла вона. — Вона може бути «Її Величністю», але він — мій. Він був моїм задовго до неї!

Прія здригнулася, але не відступила. Її голос був м’яким, співчутливим:

— Еміне… Навіть якщо це правда, все вже в минулому. Хасан любить тебе. Завдяки йому ти почала  все спочатку. Він любить вашого сина.

— Не говори! — закричала Еміне, її голос зірвався. — Не вимовляй його ім’я! Він мене використовував! Він мене бив, принижував, він знав, що я любила Дем’яна! Він змусив мене поїхати до Америки, забути його! А коли я намагалася втекти — він…

Вона замовкла, дихання збилося.

— Він бив мене, — прошепотіла вона. — Ти не знаєш, Пріє. Ти не знаєш, що він зробив.

Прія обережно підійшла ближче:

— Заспокойся. Ти три дні не спала. Тобі треба відпочити.

Але Еміне різко випрямилася, її очі знову спалахнули:

— А якась східна принцеса, Її Величність, змогла спокусити мого простого лікаря! Мого Дем’яна! Вона його знищить, ти розумієш? Я не дозволю цьому! Я заберу його в неї, навіть якщо весь світ буде проти!

— Ти збожеволіла, — прошепотіла Прія. — Ти знаєш, хто її родина? Вони тебе знищать, якщо ти зачепиш їхню дорогу перлину, принцесу Вікторію. Кажуть, навіть королева Єлена — набагато жорстокіша — зробить усе заради дітей. Ти не знаєш, як вона обійшлася з королевою Феліцією. Про це писали в деяких джерелах, хоч і спростували…

— Нехай! — вигукнула Еміне. — Я зникну з Дем’яном і з моїм сином! Я повинна побачити його, навіть якщо весь світ буде проти нас! Ми кохали одне одного! Я чекала на нього, коли він повернеться… але він не встиг, коли мене забрав Хасан!

Раптом пролунав дзвінок телефону. На екрані — Хасан.

Прія простягнула трубку:

— Візьми. Послухай, що він скаже.

Еміне тремтіла, але не відповіла. Після сигналу пролунав голос:

—  Еміне… прости, що я брехав. Я ж люблю тебе. Будь ласка, повернись. Поверни мені сина. Ми про все поговоримо. Я чекаю…

Прія тихо сказала:

— Бачиш? Він любить тебе. Дай йому шанс…

— Ні! — закричала Еміне. — Він брехав!

— Подумай про свого сина, — сказала Прія майже пошепки.

Еміне замовкла. Вона підійшла до дверей, подивилася на сина, який малював, не підозрюючи, що його світ може зруйнуватися.

Він підняв голову, усміхнувся:

— Мам, дивись, я намалював нас трьох. Тебе, мене і… доктора Дем’яна.

Еміне стиснула губи. У її серці вирувала буря, але в очах — лише одне запитання: Що буде краще для мого сина?

У розкішному кабінеті, освітленому м’яким світлом лампи, Хасан стояв біля вікна, дивлячись на вулицю. Його обличчя було холодним, губи стиснуті в тонку лінію. Він щойно отримав підтвердження: Еміне та його син перебувають у Прії.

Він повільно обернувся, взяв телефон і набрав номер.

— Вислідкуйте, хто розповів Еміні, що Дем’ян живий. Я хочу знати ім’я. І… приведіть його до мене.

На іншому кінці — коротке: — Так, пане.

— І ще, — голос Хасана став крижаним. — Дем’ян має зникнути. Назавжди. Він не повинен дожити до ранку. І всі, хто поруч із ним — також.

Він кинув телефон на стіл, підійшов до бару, налив собі віскі. Його рука тремтіла, але не від страху — від люті.

— Ти обрала його, Еміне, — прошепотів він. — Ти обрала привида. А тепер ти втратиш усе.

Він сів у крісло, увімкнув екран спостереження. Камера, встановлена навпроти будинку Прії, показувала силует жінки біля вікна — Еміне, яка тримала сина на руках.

Хасан стиснув кулак.

— Ти будеш моєю. Або — ніким.

 

Пісок пустелі струменів під колесами позашляховика, сонце хилилось до заходу, фарбуючи горизонт у золотисто-оранжеві тони. Шейх-принц Діма сидів за кермом, зосереджено ведучи машину. Позаду, в салоні, Руслан і Сем обговорювали деталі майбутньої операції — тихо, але напружено.

Раптом задзвонив телефон. На екрані — ім’я, яке завжди викликало у Діми тепло в грудях: Мохена.

— Це моя Мохена, — сказав він, усміхаючись, і натиснув на прийом.

— Моя кохана, — промовив він ніжно. — Як ти? Як наш дім?

Але голос Мохени був стривоженим.

— Діма… щось не так. Омар зник. Я дізналася від його слуги, що він поїхав невідомо куди, і я не можу до нього додзвонитися.

Діма напружився. Його пальці міцніше стиснули кермо. Руслан, помітивши зміну в обличчі брата, нахилився вперед, але нічого не сказав.

— Не хвилюйся, — сказав Діма, намагаючись приховати тривогу. — Я надішлю свого чоловіка, він знайде Омара. Можливо, Кішан щось знає?

— Я питала, — відповіла Мохена. — Він мовчить. Каже, що не знає, але я відчуваю — він щось приховує.

Діма зітхнув.

— Я поговорю з Кішаном. Якщо він мовчить — значить, він прикриває Омара. Я з’ясую все. Обіцяю.

Він поцілував у трубку, як завжди, коли хотів заспокоїти її.

— Я захищу нашого сина, нашого спадкоємця Катару. Ти — моя перша любов. І він — наша гордість.

Мохена мовчала, але її дихання стало рівнішим.

Діма на мить відключився від дороги, згадав юність. Як він вперше побачив Мохену — індійську принцесу, студентку, яка танцювала на святі в Делі. Її рухи були легкими, як вітер, а очі — глибокими, як ніч.

Він закохався в її танець, у її душу. І зробив її своєю першою дружиною, першою невісткою еміра Ібрагіма аль-Шафа та королеви Олени. Вони не були проти — навпаки, прийняли її з повагою, бо бачили, як сильно Діма її любить.

Тепер, коли їхній син Омар зник, Діма знав: він має діяти. Не як принц. А як батько.

— Діма, — її голос був тривожним. — Ти знайшов Руслана?

— Так, — відповів він. — Він зі мною. Ми скоро будемо вдома. Але спершу — важлива справа.

Мохена замовкла на мить, а потім сказала:

— Королева Олена, твоя мати, дуже хвилюється. Вона хоче побачити Руслана. І завтра — три весілля. Ти повинен повернутися.

Діма подивився на Руслана. Той мовчки дивився у вікно, але почув усе.

Вибір був болючим. Катя — дівчина, яку треба врятувати. Але родина чекає. І якщо він не повернеться — вся королівська сім’я буде в тривозі.

— Ми повертаємось, — тихо сказав Діма.

Руслан різко повернувся до нього:

— Ти обіцяв! Ми мали врятувати Катю!

— Я знаю, брате. Але зараз — сім’я. Весілля. Мати. Ми не можемо зникнути просто так.

Руслан зціпив зуби, сльози з’явилися на очах. Він стукав кулаком по сидінню, не в силах стримати емоції.

— Я не можу чекати! Вона там, одна!

Діма поклав руку на плече брата:

— Ми не відмовляємось. Просто відкладаємо. Лише на день.

Сем нахилився вперед, спокійно, але твердо:

— Після весілля — ми знайдемо Катю. Я вже дізнався, де живе шейх Надір. Він тримав її як наложницю. Ми знаємо, куди летіти.

Руслан припинив плакати, але його очі залишались червоними. Він мовчки кивнув.

Діма вдихнув глибоко:

— Завтра ми будемо вдома. А після — на літак. Катя не залишиться там. Я обіцяю.

 

_______________________________________________________________________________________

Мутабаль¹ — це популярна холодна закуска родом із Леванту (Сирія, Ліван, Палестина), яку часто плутають із баба-ганушем. Основний інгредієнт — запечені баклажани, які надають страві димного аромату, в арабській культурі мутабаль — це страва гостинності, її часто подають на мезе-столі поруч із хумусом і таббуле.

Кубба¹ — це загальна назва для страв із м’ясною начинкою, загорнутою в оболонку з булгуру або м’ясного фаршу. Найпопулярніший варіант — смажені овальні котлетки, схожі на крокети, з хрусткою скоринкою і соковитим центром. Кубба — це святкова страва, яку готують на весілля, великі родинні зібрання, релігійні свята. Вона символізує достаток і турботу.