Спочатку:
На сторінку книги
Глава 14. Коли серце не мовчить
У дворі старого будинку, де ще зберігався запах липового цвіту й спогади про минуле, Лідія сиділа за столом. Перед нею — чашка чаю, блюдце з малиновим варенням і тиша, яку порушував лише легкий вітер. Вона спостерігала, як її донька Віра сміялася, розмовляючи з принцом Вахітом, що щойно повернувся з Катару.
— Чому він поїхав? — запитала Лідія, не відводячи погляду.
— Ненадовго, до родини, — відповіла Віра з усмішкою. — Він повернеться. Він обіцяв.
Лідія кивнула, але в її очах з’явилася тінь. Віра, не помітивши цього, запитала:
— А де Свєта?
Лідія на мить завмерла. Вона не хотіла говорити правду — що вигнала Світлану, свою молодшу доньку, після гучної сварки. Замість цього вона збрехала:
— Поїхала до свого турка. Мабуть, назавжди.
— Дивно… — задумалась Віра. — Вона б нам подзвонила. Ми ж із нею близькі.
— Краще думай про своє життя, — відмахнулась Лідія. — Я ось за Настю хвилююсь, як і за тебе.
— Ну годі, — усміхнулась Віра. — У нас усе прекрасно. І в мене, і в Насті. Тільки Свєта… дивно, що вона нічого не сказала.
— Ах, її справа, — зітхнула Лідія. — У будь-якому разі, будь обережна. Це ж араби.
— Мамо… — Віра скривилась, але не встигла відповісти.
У цей момент у двір увірвалися кілька літніх людей. Лідія одразу впізнала сусідів — тих, хто давно поглядав на її квартиру з заздрістю.
— Чому ти досі не виселяєшся?! — закричала одна жінка. — Соболєв обіцяв нам гроші й нове житло!
— Він бреше! — вигукнула Лідія, підводячись. — Він усіх обманює! Це наш дім! Ми тут прожили все життя!
Люди почали розмахувати руками, хтось схопив Лідію за плече. Віра кинулась між ними:
— Залиште її! Ви не маєте права!
Але натовп був розлючений. Один старий чоловік штовхнув Лідію — вона впала, вдарившись головою об край лавки.
— Мамо! — закричала Віра, опускаючись поруч. — Мамо, ти мене чуєш?
Вона намагалася привести її до тями, тремтячими руками набираючи номер швидкої. Люди, злякавшись, почали розбігатися. Але один із них — мовчазний, у темному пальті — залишився в тіні. Він дістав телефон і набрав номер:
— Пане Соболєв? Усе зроблено. Вона не матиме вибору. Квартира буде наша. Знесемо весь будинок.
???? На тому кінці дроту хтось коротко відповів. А чоловік, не озираючись, зник у провулку.
У лікарняній палаті панувала тиша. Лише апарат, що вимірював тиск, ритмічно подавав сигнали, а за вікном шелестіло листя. Лідія повільно розплющила очі. Її обличчя було блідим, але в погляді — впізнавання й сила.
— Мамо… — прошепотіла Віра, схилившись до неї. — Ти прокинулася…
Лідія спробувала підвестися, але Віра м’яко зупинила її:
— Не вставай. Тобі треба відпочити.
— Що сталося? — хрипко запитала Лідія.
— Тебе штовхнули… у дворі. Ти знепритомніла. Я викликала швидку. Все вже позаду.
Лідія зітхнула, але в її очах знову з’явився той самий вогонь:
— Вони хочуть, щоб я пішла. Щоб я віддала квартиру. Але я не віддам. Ніколи. Хай навіть сусіди скаржаться, що через мене не можуть переїхати. Хай Соболєв будує свої вежі де завгодно — але не на наших кістках.
Віра стиснула губи. Вона розуміла: мати не відступить. Але й знала, що боротьба тільки починається.
— Мамо… може, все ж варто подумати? Переїхати в нову квартиру… почати все спочатку?
— Ні, — твердо сказала Лідія. — Цей дім — це наше життя. Тут ти виросла. Тут Світлана зробила перші кроки. Тут Настя вчилася читати. Я не дозволю стерти це заради чийогось збагачення.
Віра опустила очі. Вона не знала, що сказати. Вона любила цей дім — але й боялася, що мати не витримає ще одного удару.
— Тільки не кажи нічого Світлані й Насті, — попросила Лідія. — Вони будуть хвилюватися. Особливо Світлана. Вона й так… далеко.
Віра кивнула. Вона відчула, як у грудях стискається щось важке. Вона не знала, як, але знала одне: вона знайде спосіб врятувати їхній дім. Навіть якщо доведеться кинути виклик самому Соболєву.
Минув тиждень після нападу. Лідію виписали з лікарні, і вона повернулася додому. Віра весь цей час була поруч: приносила їй їжу, допомагала по господарству, стежила за ліками. Їй довелося менше бачитися з Вахітом, а сестрам вона взагалі нічого не розповідала — не хотіла тривожити.
Одного ранку Лідія, сидячи на кухні, сказала:
— Іди, прогуляйся трохи. Я впораюся сама.
— Мамо, я не хочу тебе залишати, — тихо відповіла Віра.
— Я наполягаю. Тобі треба подихати повітрям. Ти не залізна.
Віра вагалась, але зрештою погодилась. Вона одягла своє синє коротке плаття, накрутила каштанове волосся, нафарбувала губи й вийшла з дому.
Вона йшла мостом до Монастирського острова. Там мала зустрітися з людиною, яка пообіцяла відвести її до Григорія Аркадійовича Соболєва. Чоловік прийшов сам, мовчки кивнув і повів її до чорного автомобіля.
Та за ними стежив принц Вахіт. Він стояв у тіні, спостерігаючи, як Віру саджають у машину.
— Що відбувається?.. — прошепотів він. — Віра, ти в небезпеці.
Вахіт зупинив таксі, кинув водієві купюру й наказав:
— За тією машиною. Швидко.
Тим часом Віру привезли до розкішного особняка. Всередині, в білому шовковому халаті, на дивані з італійської шкіри сидів Григорій Аркадійович Соболєв — впливовий забудовник, відомий у всьому Дніпрі. Він повільно курив кубинську сигару, спостерігаючи за вогнем у каміні.
— Нарешті, — сказав він, не встаючи. — Донька Лідії Платонової. Я знав, що ти прийдеш.
— Я прийшла попередити, — холодно відповіла Віра. — Якщо ви не залишитесь від моєї матері й мешканців у спокої, моя знайома журналістка дізнається про все. І тоді вам не врятуватися.
Соболєв лише посміхнувся. До кімнати зайшов його напівп’яний син — Ілля Соболєв, з келихом у руці:
— О, тато знову грається з бідняками?
Старший Соболєв не звернув уваги. Він дивився на Віру, як на фігуру на шахівниці:
— Я знаю, хто ти. І знаю, що ця квартира — лише камінь на моєму шляху. Якщо не хочете по-хорошому — буде по-іншому. Але є варіант…
Він зробив паузу, затягнувся сигарою й додав:
— Виходь заміж за мого сина. Станеш багатою. А ми залишимо вашу квартиру в спокої.
Віра завмерла. Її обличчя зблідло. Вона зробила крок назад:
— Ви… ви з глузду з’їхали.
І в цей момент двері відчинилися з гучним стуком. Увійшов принц Вахіт. Його очі палали гнівом. Він підійшов до столу, вдарив по ньому кулаком і схопив Соболєва за комір:
— Не смійте її чіпати. І не смійте їй таке пропонувати. Ви жалюгідні. Ви навіть не здатні тримати зброю, як справжній чоловік. Як у нас, на Сході. Я готовий битися з ним заради кохання до Віри.
Соболєв розгубився:
— Хто ти такий, щоб…
— Я — син еміра Ібрагіма. Принц Катару. А Віра — моя наречена. Залиште її й її родину в спокої. Якщо ви їх торкнетеся — я знищу вас. Як і мій батько знищував тих, хто зраджував честь.
Вахіт узяв Віру за руки. Вона відчула його тепло, його силу. Її очі наповнились сльозами — не від страху, а від полегшення.
Разом вони вийшли з дому.
— Нахаба! — закричав Ілля Соболєв, хитаючись. — Арабський нахаба!
Григорій Аркадійович стояв мовчки. Його руки тремтіли. Перед ним щойно стояв син його найнебезпечнішого ворога. І він щойно образив королеву Олену.
Його план руйнувався. І все — через любов, яку він недооцінив.
У розкішному ресторані з видом на річку, де м’яке світло ламп відбивалося в келихах, принц Вахіт замовив для своєї коханої Віри стейк із овочами, а собі — запашну баранину з овочами та лимонад із м’ятою. Офіціант чемно кивнув і зник у глибину залу.
Поки чекали на замовлення, Віра мовчала. Вона не зводила очей до Вахіта, хоча в душі була глибоко зворушена його благородним вчинком. Її пальці гралися з серветкою, а погляд ковзав по столу.
Вахіт порушив тишу першим, м’яко й тепло:
— Ти чудово виглядаєш, Віро.
Віра підвела очі, злегка усміхнулась:
— Дякую, Вахіте, за комплімент… і за те, що захистив мене. Пробач, що останнім часом приділяла тобі так мало уваги.
Вахіт серйозно кивнув:
— Я знаю, хто такий Соболєв. Про нього в нашій королівській родині говорять з огидою. Коли він образив королеву Олену, мою мачуху, він став нашим ворогом. Я знаю, як він поводиться з простими людьми. І я дізнався, що він хоче знести ваш будинок. Але я цього не дозволю.
Він простягнув руку, ніжно торкнувшись її пальців:
— Я не дозволю, щоб він вигнав вас. Я покажу йому свою силу. Я готовий битися за тебе, якщо буде потрібно. Щоб захистити тебе і твою родину.
Віра зніяковіла, її щоки порожевіли:
— Вахіте…
— Я вирішив, — перебив він. — Я поговорю з батьком. Він давно мріє провчити Соболєва. Тепер у тебе є я, Віро. Я люблю тебе.
Віра прошепотіла:
— І я тебе люблю, Вахіте. Я чекала тебе… І коли ти поруч, я почуваюся захищеною.
Вона усміхнулась і додала:
— Розкажи краще, як твоя родина? Як там моя сестра Настя? Вона вже звикла до життя в Катарі? Коли весілля? Я не можу до неї додзвонитися.
Вахіт відповів:
— У твоєї Насті все добре. Її прийняли, як годиться. Вона щаслива.
Але раптом він замовк. Його погляд потемнів. Віра помітила це:
— Щось не так?
Вахіт зітхнув і вирішив відкритися:
— Нещодавно викрали мого зведеного брата, принца Руслана. Ми його шукаємо. Батько хворіє, серце не витримує. А ще один брат, принц Даніель, у комі. Народ страждає через королеву Брітні. Люди скаржаться, хочуть повстати. Їх перетворюють на рабів. А емір Савва, мій брат, нічого не робить…
Він стиснув кулаки. Віра простягнула руку, торкнулась його пальців:
— Я чула про це в українських новинах. Кажуть, у Катарі щось недобре. Але я вірю, що все налагодиться. Брітні довго не протримається. Все стане, як було. Королева Єлена повернеться. І Руслан знайдеться.
Вахіт подивився на неї з вдячністю:
— Дякую тобі… Ти — моє світло.
Раптом Віра згадала:
— До речі, я нещодавно побачила в Instagram — твоя зведена сестра, принцеса Вікторія, заручена з Дем’яном. Я була здивована, чесно кажучи!
Вахіт насупив брови:
— Дем’ян? Той самий?
Віра показала йому фото: Дем’ян стоїть на коліні, тримаючи каблучку перед Вікторією. Вахіт усміхнувся:
— Я радий за неї. Хоча цікаво, як на це відреагують її брати… шейхи.
Віра вже написала сестрі привітання. Вона щиро раділа за подругу.
Після вечері, коли вони вийшли з ресторану, Вахіт взяв Віру за руку й повів її до затишного місця — на оглядовий майданчик над річкою, де зорі відбивались у воді.
Там, під нічним небом, він зупинився, подивився їй в очі й сказав:
— Тепер я знаю, що настав час.
Він дістав оксамитову коробочку.
Вахіт повільно опустився на одне коліно. У його руках — невелика оксамитова коробочка, яку він відкрив, показавши витончену каблучку з сапфіром у формі сльози, обрамлену дрібними діамантами.
— Віро, — сказав він тихо, але впевнено, — Ти стала для мене не просто коханою. Ти — мій спокій, моя сила, моє серце. Я хочу, щоб ти була поруч завжди. Вийдеш за мене?
Віра завмерла. Її очі наповнились сльозами — не від суму, а від щастя, що переповнювало її душу. Вона прикрила рот долонею, на мить не вірячи, що це відбувається насправді. Потім кивнула, прошепотівши:
— Так… Так, Вахіте. Я згодна.
Він обережно надів каблучку їй на палець, підвівся — і вони обійнялися. Її руки обвили його шию, його — міцно притисли її до грудей. Вони стояли так, ніби весь світ зник, залишивши лише їх двох під зоряним небом.
Вахіт нахилився й ніжно поцілував її. Це був поцілунок не пристрасті, а обіцянки — бути поруч, захищати, любити.
Навколо панувала тиша, тільки річка шепотіла щось своє, вічне. І зорі, здавалося, світили яскравіше — на честь нової обіцянки, нової долі, що починалася саме тут.
Після щасливого вечора, сповненого зізнань і обіймів, Віра вирішила: настав час розповісти матері. Вона тримала Вахіта за руку, і в її очах світилася рішучість.
— Ми скажемо їй сьогодні, — мовила вона. — Про заручини. Про те, що я поїду з тобою в Катар.
Але щойно вони наблизилися до подвір’я, їх зупинив натовп. Люди стояли мовчки, злякано дивлячись угору. У повітрі стояв запах диму, а над дахами здіймався вогняний стовп.
— Що сталося?! — вигукнула Віра, підбігаючи до сусідки.
— Пожежа… — прошепотіла та. — Здається, почалося з квартири Лідії…
Віра зблідла. Вона кинулась уперед, не чуючи нічого, крім власного серцебиття. Вахіт одразу побіг за нею.
Вогонь охопив верхні поверхи. Люди кричали, хтось намагався винести речі, хтось — допомогти сусідам. Віра пробивалась крізь натовп, поки не побачила знайоме вікно — з нього виривалися язики полум’я.
— Мамо! — закричала вона.
Вахіт, не вагаючись, зняв піджак, накрив ним обличчя й кинувся всередину. Дим обпалював очі, але він ішов упевнено, крок за кроком, поки не побачив Лідію — вона лежала на підлозі, без свідомості, з очевидно зламаною ногою.
— Віра! Я знайшов її! — крикнув він.
Він обережно підняв Лідію на руки, прикрив її обличчя тканиною й виніс із палаючого під’їзду. У цей момент під’їхала швидка. Медики одразу кинулись до них.
— Вона дихає! — вигукнув один із фельдшерів. — Швидко, на ноші!
Віра стояла в сльозах, тримаючи матір за руку. Але раптом вона помітила, як Вахіт похитнувся. Його рука була обпалена, сорочка — обвуглена.
— Вахіте! — закричала вона. — Ти поранений!
Він намагався усміхнутись, але біль змусив його впасти на коліна. Медики підбігли до нього, і Віра, не відпускаючи його руки, прошепотіла:
— Тримайся… будь ласка… я не витримаю, якщо з тобою щось станеться…
Його теж забрали до лікарні. Віра сиділа між двома каталками — матері й коханого — і в душі знала: це не випадковість. Вона відчувала, що це — рука Григорія Аркадійовича Соболєва. Але поки що вона мовчала. Вона знала: час для помсти ще прийде.
Проміння ранкового сонця ледь торкалося вікон лікарняної палати. У повітрі стояв запах ліків і тиша, порушувана лише ритмічним писком монітора. На білому ліжку лежав принц Вахіт, обличчя його було спокійним, але рука — перев’язана, з легкими опіками.
Поруч, не зводячи з нього очей, сиділа Віра. Вона тримала його за руку, ніби боялася, що він знову зникне. Її очі були втомлені, але сповнені любові.
І раптом — легкий рух пальців. Вахіт повільно розплющив очі.
— Віро… — прошепотів він.
— Я тут, — усміхнулась вона крізь сльози. — Ти з нами. Все добре.
Вахіт спробував підвестися, але вона обережно зупинила його:
— Не поспішай. Ти в безпеці.
???? За кілька хвилин двері палати відчинилися. До кімнати увійшов емір Ібрагім — у супроводі слуг, охоронців і кількох поважних радників. Його хода була повільною, але погляд — владним. Він одразу звернувся до лікаря:
— Чому мій син лежить у звичайній палаті? Це — принц Катару! Переведіть його негайно до найкращого відділення!
— Ваша Високосте, ми не знали… — почав виправдовуватись лікар.
— Тепер знаєте, — коротко відповів Ібрагім.
Віра підвелася, трохи розгублена, але привіталась з еміром. Він подивився на неї уважно, і в його очах з’явилась м’якість:
— Ти — Віра. Я чув про тебе від мого сина. І про те, що сталося.
У цей момент до палати увійшла Лідія, підтримувана медсестрою. Вона щойно прийшла до тями після пожежі. Її обличчя було блідим, але в очах — тривога.
— Мамо… — прошепотіла Віра. — Квартири більше немає. Ми залишилися без дому. Я не знаю, куди нам тепер іти…
Ібрагім зробив крок уперед. Його голос був спокійним, але твердим:
— Я знаю про вашу ситуацію. І знаю, хто за цим стоїть. Григорій Аркадійович Соболєв. Він заплатить за все. Я особисто подбаю про це.
Він подивився на Лідію:
— Ви отримаєте нову квартиру. Або будинок — як забажаєте. Ви не залишитесь без даху над головою. Це — моя обіцянка.
Лідія мовчала. Вона не вірила своїм вухам. Цей чоловік — емір, правитель далекої країни — говорив з нею, як із рівною. І захищав її доньку.
У цей момент двері знову відчинилися. До палати увійшов Вахіт, уже перевдягнений у легкий халат, з перев’язаною рукою. Він побачив Віру — і вона кинулась до нього, обіймаючи з усією ніжністю, яку тримала в собі ці дні.
— Ми помолвлені, — сказала вона, дивлячись на матір. — Він зробив мені пропозицію. І я сказала «так».
Лідія стояла вражена. В її очах з’явилися сльози — не від болю, а від усвідомлення, як сильно вона помилялася. Вона бачила перед собою не просто принца, а чоловіка, який ризикував життям заради її доньки. І королівську родину, яка не відвернулася, а простягнула руку допомоги.
Емір Ібрагім, попри біль у серці, тримався гідно. Він підійшов до сина, поклав руку йому на плече:
— Ти зробив правильно, синку. І я пишаюся тобою.
У лікарняному коридорі панувала тиша, порушувана лише кроками охорони. І раптом двері відчинилися — до будівлі увійшла королева Олена, велична й втомлена після довгої дороги, але з очима, повними тривоги. Вона щойно дізналася про пожежу, про стан еміра Ібрагіма, і не могла залишитися осторонь.
— Де він? — запитала вона у слуги. — Відведіть мене до нього негайно.
Коли вона увійшла до палати, Ібрагім сидів у кріслі, злегка схилившись уперед, тримаючи руку на грудях. Його погляд був задумливим, але не зломленим.
— Ібрагіме… — прошепотіла вона.
Він підвів очі — і побачив її. Його обличчя змінилося: втома відступила, а в очах з’явився вогник, який давно згас.
Королева підійшла до нього, не стримуючи сліз, і обійняла:
— Ми повернемось додому, мій коханний… Ми впораємось. Разом.
Ібрагім обережно обійняв її у відповідь. Його голос був тихим, але сповненим глибокої вдячності:
— Ти знову тут…моя коханна
— Я не могла залишитися далеко, коли дізналася, що ти в лікарні. І що наші діти в небезпеці. Я з тобою. І я не дозволю нікому зруйнувати те, що ми будували роками.
Вони сиділи поруч, тримаючись за руки — правитель і королева, чоловік і дружина, союзники в боротьбі за справедливість. І в цю мить стало ясно: попереду буде ще багато випробувань, але тепер вони знову повернуться разом до Катару, додому.
