Раді Вас бачити!

Глава 8. Східна казка з гірким присмаком

Три роки тому....2016 році

У двадцятитрирічної Ілінки з Румунії життя було, на перший погляд, стабільним, але одноманітним. Вона працювала менеджеркою в Туреччині, була самодостатньою, незалежною, але після кількох невдалих стосунків коло її інтересів обмежувалося роботою, серіалами та рідкісними прогулянками. Вона не вірила в романтичні "східні казки", але доля вже готувала їй сюрприз.

Одного дня, занурившись у стародавні манускрипти в турецькій бібліотеці, Ілінка майже не помічала світу навколо. Аж раптом її погляд зустрівся з пронизливими очима Азіза. Високий, з м'якою посмішкою та надзвичайним спокоєм, він одразу привернув її увагу. Їхня перша зустріч була буквальною: Ілінка несла стопку книг, і Азіз, виходячи з-за стелажу, допоміг їй зібрати розсипані томи. Короткий обмін фразами, легка ніяковість – і їхні шляхи розійшлися.

Але доля, здавалося, вирішила зіграти свою партію. За тиждень Ілінка знову побачила Азіза в невеликому кафе, де вона зазвичай пила ранкову каву. Цього разу вони заговорили. Азіз виявився з Катару, вивчав історію мистецтв і був зачарований культурою регіону. Їхні розмови лилися легко й невимушено, вони виявили багато спільних інтересів, від стародавніх цивілізацій до сучасної літератури. Кожна зустріч була ніби продовженням попередньої, а короткі прощання залишали відчуття приємного передчуття.

Почуття Азіза розвивалися стрімко. Після всього лише кількох зустрічей, які здавалися Ілінці лише початком чудової дружби, Азіз освідчився в коханні. Це сталося під зоряним турецьким небом, коли вони прогулювалися набережною. Його слова були щирими й наповненими такою ніжністю, що серце Ілінки здригнулося. Попри раптовість, у ній прокинулося щось тепле та світле. Вона відповіла йому посмішкою, в якій читалося сум'яття та надія.

Незабаром Ілінці настав час повертатися додому, до Румунії. Вона відлітала з почуттям, схожим на пурхання метеликів у животі – передчуттям чогось нового, хвилюючого та неймовірно романтичного. Розлука не змусила себе довго чекати. Всього за кілька днів після її повернення пролунав дзвінок від Азіза. Він не міг довше чекати й запросив її до Катару. Його голос був сповнений нетерпіння та обіцянки див.

Ілінка погодилася. Прибувши до Дохи, вона була вражена. Азіз зустрів її і відразу відвіз до розкішного готелю, де на неї чекав номер з видом на мерехтливі вогні міста. У ванній були пелюстки троянд, а на столі – екзотичні фрукти; Ілінка почувалася королевою. Увечері вони вечеряли у вишуканому ресторані, де кожна страва була витвором мистецтва, а атмосфера огортала ніжністю. Катар постав перед нею у всій своїй величі, пропонуючи абсолютно новий досвід. Вони провели кілька днів, досліджуючи місто, відвідуючи музеї, ринки та насолоджуючись товариством одне одного. Азіз був уважним, турботливим і відкритим, і Ілінка відчувала, як її прив'язаність до нього міцнішає з кожним днем.

Під час однієї з їхніх вечерь Азіз із серйозним виразом обличчя запропонував їй зробити наступний крок: познайомитися з її матір'ю, Оленою. Це була важлива пропозиція, що свідчила про серйозність його намірів. Ілінка, почуваючись абсолютно щасливою та впевненою в його щирості, без вагань погодилася. Вона розуміла, що це може бути початком нової глави в її житті, глави, в якій східна казка сплітається з реальністю.

Зустріч Азіза з Оленою минула так, як Ілінка й сподівалася – майже ідеально. Азіз приїхав вчасно, одягнений бездоганно, зі щирою усмішкою. Він приніс пишний букет улюблених квітів Олени та елегантну коробочку з витонченими сережками. Його чемність, повага та непідробний інтерес до розповідей Олени про дитинство Ілінки одразу підкорили її. Він ставив правильні запитання, уважно слухав і справляв враження порядного та освіченого молодого чоловіка.

Проте, коли Азіз поїхав, на обличчі Олени з'явилася тінь тривоги. "Він дуже приємний, Ілінко, – сказала вона, беручи доньку за руку, – але ти маєш бути обережною. Не поспішай, адже він араб". У її словах відчувалася материнська турбота, змішана зі страхом перед невідомістю та культурними відмінностями, про які вона, ймовірно, чула чимало. Ілінка намагалася заспокоїти її, але тривога в очах матері залишила легкий відбиток і на її серці.

Тривоги матері швидко відійшли на другий план, коли за кілька днів пролунав дзвінок від Азіза. Його голос звучав схвильовано, але радісно. "Ілінко, є дещо, що я маю тобі розповісти. Я запрошую тебе приїхати до Катару. Але цього разу... ти будеш гостею у палаці". Він завагався, а потім вимовив слова, які змусили серце Ілінки завмерти, а потім шалено забитися: "Я... я принц Катару".

Світ Ілінки перевернувся. Принц! Вона завжди читала про це в казках, але ніколи не могла уявити, що це стане її реальністю. Шок швидко змінився ейфорією. Усі сумніви та тривоги матері розчинилися у хвилі радісного передчуття. Ілінка, сяюча від щастя, з радістю стала збирати речі, мріючи про нову главу свого життя. Вона уявляла собі розкіш, кохання та східну казку, не підозрюючи, які випробування та сюрпризи чекають на неї за високими стінами палацу.

Ілінка летіла до Катару, її серце трепетало від передчуття. Вся ця ситуація здавалася їй ожилою казкою, і вона вже бачила себе в ролі принцеси, що живе в розкоші та коханні. Думки про майбутню зустріч з королівською родиною аль-Шаф, про знайомство з їхніми традиціями та про життя поряд з коханим Азізом наповнювали її голову. Їй здавалося, що вона на порозі найщасливішого періоду свого життя.

В аеропорту її зустрів чудовий лімузин, який плавно мчав її по блискучих дорогах Дохи. Чим далі вони їхали, тим сильніше зростало її хвилювання. Нарешті, автомобіль зупинився перед величними воротами, за якими відкрився вид на грандіозний мармуровий палац. Це було приголомшливе видовище, уособлення багатства та давньої історії. Ілінка була в повному захваті, її очі сяяли, коли вона уявляла, як скоро увійде в цей світ.

Ілінка з нетерпінням очікувала знайомства з родиною Азіза, передчуваючи теплий прийом та занурення в нову культуру. Проте в Азіза були зовсім інші плани щодо Ілінки. Він не повів її до головних покоїв палацу, де мешкала його родина. Натомість, лімузин проїхав повз основні будівлі, заглиблюючись у розлогі палацові сади, доки не зупинився біля однієї з численних усамітнених, але не менш розкішних вілл.

З усмішкою, яка тепер здавалася Ілінці трохи відстороненою, Азіз пояснив, що це буде її особиста вілла, де вона зможе відпочити після довгого перельоту. Він говорив про комфорт, про приватність, але в його словах не було жодної згадки про знайомство з його батьками чи сестрами.

Насправді, в Азіза вже було дві дружини та дві наложниці, про що Ілінка, засліплена його чарівністю та мріями про принца, абсолютно не підозрювала. Ця вілла призначалася для неї, як для нової "пташки в золотій клітці". Вона була оточена розкішшю, але позбавлена справжньої свободи та статусу, про який мріяла.

Ілінка поки що не усвідомлювала всієї правди, її розум був сповнений ейфорії. Але скоро, дуже скоро, тонкі натяки та дивацтва в поведінці Азіза та оточуючих дадуть їй зрозуміти, що її казка має набагато похмуріший бік, і що життя в розкішному палаці може обернутися для неї повною самотністю та позбавленням волі.

Тижні тяглися нескінченно. Розкішна вілла, що спочатку здавалася райським куточком, перетворювалася на в'язницю. Ілінка майже не виходила за її межі. Її питання про Азіза, про його родину, про прогулянки містом залишалися без чітких відповідей. Охорона біля воріт ввічливо, але твердо відмовляла їй у виході, посилаючись на "правила безпеки" та "вказівки принца Азіза". Поступово в її душі почала зріти тривога. Чому Азіз майже не з'являвся? Чому він не знайомить її з родиною?

Одного ранку до неї підійшла молода дівчина на ім'я Заміра. Вона була такою красивою, але очі її були втомлені, їй було дев'ятнадцять років. Вона принесла сніданок, але в її очах читалося щось більше, ніж просто службова ревність – глибокий смуток і розуміння. Ілінка, змучена невизначеністю, не витримала.

— Чому я не можу вийти? Азіз сказав, що це небезпечно, але... чому? — запитала вона, вдивляючись в обличчя Заміри.

Заміра опустила погляд, потім тихо, майже пошепки, вимовила слова, які зруйнували світ Ілінки:

—Ти не перша... Я перша наложниця принца Азіза, є друга. І у нього є дві дружини, а ти стала третьою наложницею.

Світ Ілінки ніби розколовся на мільйони осколків. Золоті мрії розбилися вщент об жорстоку реальність. Принц, казка, кохання — все виявилося ілюзією. Усвідомлення обрушилося на неї всією вагою. Ілінка згадала, як Азіз, невдовзі після її приїзду, під приводом "безпеки" відібрав у неї закордонний паспорт та всі документи, запевнивши, що "вони будуть у надійному місці". Тепер вона зрозуміла справжню причину.

З цього моменту Ілінка опинилася в пастці. Без документів, в ізоляції, вона була позбавлена можливості повернутися додому. Її воля була зламана, а серце охопив розпач. Вона стала не просто гостею, не дружиною, а наложницею Азіза, утримуваною під замком у розкішній віллі проти своєї волі. Золота клітка захлопнулася, і Ілінка відчула себе птахом, у якого назавжди відрізали крила.

Останні слова Заміри луною віддавалися в голові Ілінки, а потім і зовсім заглухли під вагою нової, шокуючої правди. Її світ, який здавався таким яскравим і повним обіцянок, остаточно завалився. Усвідомлення того, що вона не просто обманута, а й ув'язнена в золотій в'язниці, без можливості вирватися, пронизало її до самого серця.

Азіз не залишив їй жодного шансу на зв'язок із зовнішнім світом. Невдовзі після її приїзду, під приводом "конфіденційності" та "захисту від чужих очей", він заборонив їй користуватися телефоном. Будь-які спроби заховати або роздобути інший гаджет були марними — вілла була під постійним наглядом, а Заміра, хоч і співчувала, не могла допомогти. Вона сама була частиною цієї системи, і не послухатися принца означало ризикнути власною безпекою. А якщо не скоритися принцу Азізу, він жорстоко карає і замикає на віллі, не приносячи їжі; так було з другою наложницею Ферузе. Він вимагає, щоб наложниці народжували синів, але, на жаль, народжуються лише дівчатка. У Заміри є трирічна донька, а у другої наложниці — дві дівчинки-близнючки, і на Ілінку покладалися надії, а Ілінка цього не хотіла, вона хотіла поїхати, але порятунку немає, і її не знайдуть.

Дні перетворювалися на тижні, тижні на місяці, а місяці — на роки. Ілінка жила в розкоші, оточена красивими речами, але ця краса була порожньою. Єдиними її співрозмовниками були Заміра та нечисленна прислуга, яка завжди була ввічлива, але насторожена. Азіз з'являвся нечасто, його візити були короткими й повними показної ласки, яка тепер викликала в Ілінки лише відразу та біль. Він не розумів, або не хотів розуміти, її туги за свободою, її самотності. Для нього вона була ще однією прекрасною прикрасою його палацу, ще однією наложницею, яку він "врятував" і "облагодіяв".

Три роки. Три довгі роки Ілінка провела в ув'язненні, її душа повільно в'янула в цій золотій клітці. Мрії про кохання, про казку, про майбутнє згоріли дотла. Тепер її єдиною мрією було вибратися з цього розкішного полону, знову побачити свою матір, свою батьківщину, відчути свободу. Але як? Без документів, без зв'язку, у чужій країні, в самому серці палацу могутнього принца, її становище здавалося безнадійним.

Наші дні...2019 р

Україна, Дніпро

В Україні вечірнє сонце повільно ховалося за горизонт, наповнюючи кімнату Насті м’яким золотим світлом. Вона ретельно складала речі у валізу, її рухи були рішучими, але трохи нервовими. Її мати, Лідія, стояла осторонь, спостерігаючи за донькою з тривогою.

— Настю, ти справді хочеш це зробити? — Лідія стиснула руки, її голос був стривоженим.

Настя не відповіла одразу. Вона повільно витягла обручку і показала її матері.

— Я заручена, мамо. Амір кохає мене. Я їду до нього, — тихо, але впевнено промовила дівчина.

Лідія глибоко зітхнула й опустилася на ліжко. Її погляд був сповнений переживання.

— Доню, ти їдеш так далеко… Чи ти впевнена, що знаєш, що тебе там чекає? Його країна, його звичаї… Ти готова до такого життя?

Настя присіла поруч, взяла матір за руки.

— Я знаю, мамо. Це буде непросто, але я вже зробила свій вибір. Амір пообіцяв, що зробить усе, щоб я почувалася щасливою і захищеною.

Лідія подивилася на дочку, її очі блищали від сліз, але вона не заплакала.

— Я просто хочу, щоб ти була щасливою, Настю… Ти ж знаєш, що я тебе не зупиню.

Настя обійняла матір, притиснувшись щокою до її плеча.

— Дякую, мамо. Я ніколи не забуду, що ти мене підтримала.

Лідія легенько погладила її волосся, а потім, усміхаючись крізь тривогу, сказала:

— Ну що ж, тепер ти справді принцеса.

Настя засміялася, а в кімнаті, попри тривогу матері, з’явилося справжнє тепло.

Адже щаслива Настя мала стати катарською принцесою. Настя побачила ілюмінатор, і ось вона вже летіла до Катару в руках щасливого принца Аміра, не підозрюючи, що її чекає. На жаль, сестри Насті, Віра та Світлана, не могли приїхати одразу, але обіцяли спробувати приїхати на весілля. 

Катра, Доха

Принц Амір упевнено крокував просторим залом, тримаючи Настю за руку. Слуги довершували останні штрихи прикрашення приміщення, а королева Маріам разом зі своїми доньками вже очікувала їхнього прибуття.

— Ласкаво просимо, Настю, — сказала королева з теплою усмішкою, спостерігаючи, як дівчина з легким хвилюванням підходить ближче.

Настя трохи нахилила голову, шанобливо вітаючи королеву.

— Дякую вам, Ваша Величносте. Для мене велика честь бути тут, — промовила вона спокійно, але з трепетом у голосі.

Принц Амір з гордістю глянув на свою наречену, поклавши руку їй на плече, і сказав:

— Мамо, я хочу, щоб ти знала – Настя не просто моя любов, вона моя доля.

Шейха-принцеса Сорайя, найстарша серед сестер, з живою цікавістю нахилила голову:

— Ти така прекрасна, Настю. Амір стільки розповідав про тебе!

Принцеса Сьюзі, трохи нахилившись уперед, з усмішкою додала:

— Нам потрібно краще тебе пізнати. Адже ти зовсім скоро станеш частиною нашої родини!

Медіна, наймолодша сестра, обережно взяла Настю за руку і з щирою теплотою прошепотіла:

— Ти відчуєш тут себе як удома, я впевнена.

Королева Маріам спостерігала за цією сценою з легким задоволенням.

— Настю, знай: тут ти знайдеш не тільки захист, а й любов. Родина – це найважливіше, і ми раді прийняти тебе в нашу сім’ю.

Настя відчула, як її серце наповнилося вдячністю.

— Дякую вам, Ваша Величносте. Це багато значить для мене.

Амір усміхнувся, відчуваючи, що його вибір був правильним. Слуги внесли чай, і зустріч перейшла у тепле знайомство, де кожна репліка підтверджувала, що новий розділ у житті Насті розпочинається з любові та прийняття.

Вони вирішили показати їй кімнату, а потім до них приєдналася красива та струнка дівчина, наче модель, на ім'я Ненсі, справжнє ім'я якої Надія Березова, молода та амбітна модель з України. Вона була улюбленою наложницею принца Алі, брата Азіза. Її життя теж було обмежене, але Ненсі мала більш вільний доступ до території палацу, і вона зберегла гостроту розуму та спостережливість.

Ненсі радо привітала Настю, зрозумівши, що вона її землячка з України, і з задоволенням заприятелювала б. Настю збентежило те, що Ненсі була наложницею принца і незаміжньою, хоча Настя вірила принцу Аміру, що вона буде єдиною для нього. Поки накривали святковий стіл, Ненсі провела Насті екскурсію палацом. Принцеси, сестри Аміра, були трохи зайняті, пішли за батьком, еміром Ібрагімом, щоб познайомити його з Настею, нареченою Аміра. Настя була в захваті, палац був таким великим і красивим, з білого мармуру. Настя хотіла жити в такому місці разом з Аміром і стати принцесою.

Настя стояла біля високих дверей, а навколо неї метушилися принцеси — Сьюзі, Медина, Аміра і Белла. Вони з усмішками прикрашали її вуаллю з тонкого шовку, вплітали золотисті нитки в синю тканину, лагідно поправляли складки східного вбрання. Це був ритуал поваги — до дому, до традиції, до самого еміра.

— Ти виглядаєш казково, — прошепотіла Белла, торкнувшись вуалі. — Він оцінить.

У цей час принц Амір вже стояв перед батьком. Його голос був впевнений, погляд — прямий:

— Вона не просто з України. Вона — світла, розумна, добра. Пам’ятаєш принцесу Вікторію? Вони подруги. Ілля та Лідія — її родина, звичайні, але шляхетні люди.

Емір Ібрагім слухав мовчки. В його очах загорілося щось глибше, коли він кивнув:

— Проведіть її.

Минуло десять хвилин — і з-за дверей з’явилася Настя.

Вона йшла повільно, схиливши голову. Синє вбрання струменіло, вуаль легко обрамляла обличчя, крізь яке пробивалася природна краса і скромність. Коли вона наблизилася, Ібрагім кивнув:

— Зніми вуаль, будь ласка.

Настя виконала прохання. Її світлі волосся, сяйво очей, юна чарівність — усе змусило еміра затримати подих. У цю мить перед ним мовби постала юна Олена — його перше, ще юнацьке кохання.

— Сядь, Настю. Розкажи про себе, — промовив він уже лагідніше.

Вони говорили годину. Про навчання. Про Львів. Про те, як вона познайомилася з Аміром і що для неї означає "любов". Емір слухав мовчки, іноді ставлячи короткі запитання. Потім до них приєдналася королева Маріам, несучи в руках маленький піднос із арабською кавою — ароматною, міцною, із кардамоном.

Королева м’яко усміхнулась, простягнувши Насті чашечку.

— У нас є традиція: хто п’є каву під цим дахом — той стає частиною родини.

Настя взяла чашку обережно, ковтнула — і вперше з полегшенням усміхнулась.

Доха, Катар. Наступного ранку.

Місто спалахувало кольорами під сонцем, що сходило над Перською затокою. Принц Амір тримав Настю за руку, ведучи її крізь вузькі вулички східного базару, де в повітрі змішувалися запахи кардамону, сандалу та шовкових тканин. Настя не встигала озиратись: кольорові спеції, блискуче золото, шалені кольори шалей і дзвін глиняного посуду захоплювали її, немов зачарований східний хоровод.

— Це все — частина моєї країни. Але сьогодні я хочу, щоб вона стала і твоєю, — м’яко мовив Амір.

Після прогулянки вони сіли в розкішному ресторані з терасою, що виходила на старовинний порт. Їм подали ароматний чай у тонких келихах, пахлаву й хрустку кунафу з сиром і фісташками.

— Я ще ніколи не пробувала нічого подібного… — прошепотіла Настя, вражена, як солодощі розтанули в роті.

Очі її сяяли. Вона дивилась на Аміра — і вірила: так починається нове життя.

Наступного дня.

Принцеси Сьюзі, Медина, Аміра та Белла взяли Настю з собою в королівський тур містом. Дорогі бутики, легкі тканини, сукні, ювелірні прикраси — усе блищало навколо неї, а прислуга чемно носила пакунки за новою гостею. Потім був сеанс у VIP-кінотеатрі, вечеря в закритому ресторані з видом на небоскреби Дохи, легкий сміх за столом і щирі розмови про моду, подорожі й перші кроки у палацовому житті.

І хоч Настя ще не бачила всієї глибини королівської машини, сьогодні вона почувалася щасливою. В очах інших — вона вже була нареченою принца. У своєму серці — вона ставала принцесою.

Після насиченого дня наложниця Ненсі запросила Настю на вечірню прогулянку королівським садом, щоб показати, які тут ростуть квіти, як грає світло на розкішному мармуровому фонтані, які горді павичі мешкають серед зелені. У повітрі вивітрювався ніжний аромат гвоздики, а серед дерев виділялись апельсинові та лимонні, наповнюючи сад легкою цитрусовою свіжістю.

Настя із задоволенням погодилася пройтись — можливість ближче пізнати нову подругу, ще й землячку з України, здавалася їй особливо приємною.

Королівський сад. Передвечір’я.

Небо над Дохою повільно палахкотіло червонуватим світлом, поки дві постаті, легкі, мов тіні, йшли мармуровою алеєю саду. Настя, у легкому східному вбранні, тримала шовкову вуаль у руці, дозволяючи вітерцю торкатися обличчя. Ненсі, висока, граційна, вишукано мовчазна, вела її між старовинними апельсиновими деревами.

— Тут завжди пахне… спокоєм, — сказала вона тихо. — Якщо не слухати, що чутно в стінах палацу.

— Іноді здається, що я потрапила в сон, — відповіла Настя, вдивляючись у пір’я павичів, які, поважно розмахуючи хвостами, переходили між кущами жасмину.

У центрі саду підсвічувався фонтан із білого мармуру, над яким переливалася вода під наглядом двох золотих змій, що обвивалися навколо колони. Лимонні та гвоздичні дерева шелестіли навколо, випромінюючи терпку прохолоду.

Ненсі зупинилась біля лавки, що ховалась у тіні олеандру.

— Тут добре думати, коли тебе не чують.

— А ти часто… думаєш у тиші? — запитала Настя.

Ненсі усміхнулась, але в її усмішці вже читалася не грація, а досвід.

— Думати — це єдине, що тут повністю дозволено. Говорити — не завжди.

Настя на мить змовкла. Її серце підказувало, що ця прогулянка — не просто про квіти. Вони сіли, і вечір став глибшим.

Під час прогулянки палацовим садом, Ненсі разом із Настею випадково помітили, як принц Азіз вийшов з непримітної вілли, розташованої у віддаленій частині території. Його поспішність викликала підозру. Коли Азіз зник, Ненсі та Настя обережно підійшли до вілли.

Крізь прочинені двері вони побачили Ілінку – бліду, відречену, під впливом сильних препаратів. Настя помітила сліди синці її руці. Коли повернулася Заміра, вона, побачивши жах в очах Ненсі та Насті, нарешті прорвалася крізь роки мовчання. Вона розповіла страшну правду: три роки тому Ілінка народила сина від Азіза. Відразу після пологів Азіз забрав хлопчика, щоб виховувати його подалі від матері.

Шок Насті від розкритої таємниці родини її коханого був величезний. Вона була впевнена, що принц Амір не знав про звірства свого брата. Жахлива доля Ілінки, її відібраний дитина та насильницьке одурманювання обурили Настю до глибини душі. Вона хотіла викликати поліцію, але Ненсі зупинила її.

Ненсі прийняла тверде рішення: вони не могли залишатися осторонь. Їхній план був ризикованим, але єдиним можливим: повідомити про це головній королеві Олені Катару, найвпливовішій жінці в палаці. Ненсі разом із Настею розуміли, що це їхній єдиний шанс, адже королева Олена була відома своєю мудрістю і, можливо, справедливістю.

— Ми повинні сказати їй все, — прошепотіла Ненсі, вдивляючись у тьму, за якою розчинялися силуети охоронців. — Але зробити це треба обережно. Королева Олена розумна… але не наївна.

— А якщо вона теж закриє очі, як усі? — Настя стискала кулаки. Її голос тремтів, але не від страху — від люті.

— У неї свої правила, — відповіла Ненсі. — Але вона — не сліпа. Якщо в когось є шанс зрушити цю систему — то саме вона.

Настя кивнула.

— Домовимось, скажемо, що хотіли особисто подякувати їй за честь бути частиною родини… а тоді — розкажемо.

Ненсі глибоко вдихнула.

— Ми зламаємо тишу.