Раді Вас бачити!

Глава 16. Право на другий шанс

Наші дні. Приватна клініка в Дохі.

Білий, мов порцеляна, принц Даніель лежав у тиші палати, лише апаратура нагадувала: життя ще тримається за нього. Місяць. Цілий місяць між світом і тінню. Біля нього — невідступна Хадіра. Вона не йшла. Жила між стільцем і молитвою.

Вона заснула, притулившись щокою до складених рук, коли сталося те, на що не сподівався навіть лікар.

— ...Хадіра, — прошепотів він.

Його очі, затуманені, знову побачили світ.

Дівчина підскочила. Сльози, мов перли, покотилися по щоках.

— Даніелю… Ти… ти мене впізнаєш?

Він слабко стиснув її пальці.

— Ти… знайома… Хадіра? А... хто я?

Вона завмерла. Короткочасна амнезія — слова лікаря стукнули в пам’яті.

Покої колишньої королеви. Вечір.

Фейза сиділа біля вікна, загорнувшись у темне парчове покривало. Тінь від згасаючого сонця лягала на її обличчя, але не могла сховати його скорботи. Вона досі носила у серці незагойну рану — втрату Фатіхи. І тепер нова підозра — зникнення Самії — не давала їй спокою. Думки туманилися, але ім’я Єлени знову й знову спливало на поверхню її свідомості.

Двері тихо відчинилися. Увійшла служниця Айна, схиливши голову у глибокому покліні.

— Ваша Величносте… — її голос був тремтливим. — Пробачте, але я не можу більше мовчати. Ми повинні знайти Самію. Ми не можемо сидіти склавши руки, ніби нічого не сталося.

Фейза повільно повернулася до неї, погляд її став важким і проникливим.

— Ти знаєш, що це була моя улюблена дитина серед чужих. Самія — не просто служниця. Вона… жива душа в цьому мертвому домі.

Вона підвелася і підійшла до вікна, з якого видно було вежу, де колись гралася Фатіха. Від спогаду її голос став колючим.

— Олена за все заплатить… за мою внучку Фатіху, яку вона в мене забрала. Вона відняла її молодість, її свободу. А її син Влад… жалюгідний слабак, який дозволив це.

Айна стримувала сльози.

— Я знаю, Ваша Величносте. Але тепер — Самія. Її ще можна врятувати. Вона мені дорога. І я знаю — вам теж. Прошу вас… давайте діяти. Нехай Аллах вкаже шлях до вашої внучки. І нехай оберігає Самію. Я буду молитися за неї. І за вас.

Фейза повернулася до служниці. Її обличчя змінилося — з гіркотою, але й теплотою. Вона кивнула.

— Дякую, Айно. Приємно знати, що навіть служниця пам’ятає ім’я моєї Фатіхи. Це значить більше, ніж ти думаєш.

Приватна клініка в Дохі

Тим часом Хадіра злегка затремтіла, але стрималася. Її погляд був м'яким, як у матері до дитини, що заблукала у темряві власних думок.

— Ти Даніель… принц Катару. І ти… мій наречений.

Він дивився на неї з подивом — ніби слухав чарівну історію, яку не пам’ятав, але якій хотів вірити.

— Ми… були щасливі?

Хадіра всміхнулася крізь сльози:

— Дуже. І будемо ще більше. Ти просто забув… але ми знайдемо шлях назад. Я допоможу тобі згадати нас.

Даніель закрив очі. Його долоня, ослабла, залишилася в її руках.

— Я не відчуваю страху, коли ти поруч, — прошепотів він.

— І не відчуєш, — відповіла вона. — Я не відпущу тебе. Ніколи.

За склом палати вечір плавно перетікав у ніч. А в ній — нове дихання, новий початок… і таємниця, яку Хадіра вирішила тримати за зачиненими дверима пам’яті.

Поки лікар пояснював, що потрібна турбота, спокій і підтримка, Хадіра мовчки стояла поруч, уже прийнявши на себе роль тієї, хто охороняє тепер не лише його життя, а й новий шанс на їхню спільну історію — навіть якщо пам'ять її коханого стерта.

Хадіра вже знала, що зробить усе, щоб Даніель залишився з нею.

Королева Олена сиділа біля великого вікна, обгорнута у шовковий халат кольору винного золота. Її руки тримали чашку з м’ятним чаєм, але вона майже не пила — погляд був застиглим. Сьогодні вперше за місяць вона повернулася з України. І щойно отримала звістку — Даніель прийшов до тями.

Двері тихо прочинилися. До кімнати ввійшла Хадіра. Вклонилася низько, але її очі не відвела — вона не ховалась.

— Ваше Величносте, ви бажали поговорити?

— Сідай, — коротко відповіла Олена, не зводячи погляду з неба за вікном. Її голос був м’який, але холод криги бринів у кожному складі. — Я чула, що він… прокинувся. І пам’ятає тебе.

— Тільки мене, — тихо сказала Хадіра. — У нього амнезія.

Олена на мить мовчала. А потім — обережно, майже з полегшенням видихнула.

— І це… добре. Дуже добре. Він не згадав Самію. І, якщо ти розумна — не дозволиш йому згадати.

Хадіра застигла.

— Ви… бажаєте, щоб я…

— Так, — перебила її королева спокійно. — Обманюй. Підтверджуй, вигадуй, мовчи. Я не буду тебе зупиняти. Навпаки. Якщо він вірить, що зробив тобі пропозицію — зроби це дійсністю. Увійди в цей дім не як жалюгідна обраниця, а як законна наречена.

— Але якщо він колись згадає…

— А якщо ні? — тихо спитала Олена, схиляючись ближче. — Якщо пам'ять ніколи не повернеться, у тебе буде влада. Якщо повернеться — тоді вже інша гра. Але зараз… тримай його біля себе. І не смій згадувати Самію. Навіть подумки.

Хадіра стиснула губи. В очах блиснула рішучість.

— Я зроблю все, що потрібно.

Олена торкнулася її руки.

— Добре. Бо тепер ти — не просто любов. Ти — наша остання стратегія.

Олена повернулася до вікна, мовби щось пригадуючи. Її голос став спокійнішим, але ще більш загрозливим у своїй стриманості.

— Самія… вона була помилкою. Вибуховою, нестримною. Даніель вибрав її не серцем, а проти здорового глузду. І тепер — він отримав за це розплату.

— Але ж він її кохав, — обережно мовила Хадіра.

— Кохання… — усміхнулася Олена, але в її очах не блищало тепла. — Це не привілей для принца. Це привид, що забирає слабких. У цьому домі виграють ті, хто вміє тримати удар.

Вона підняла погляд на Хадіру — повільно, глибоко.

— Ти думаєш, я не знаю, що ти збрехала? Я знаю. І я це схвалюю. Ти сильна. Такі жінки будують династії.

Хадіра спалахнула — вперше її похвалили не за покору, а за вчинок.

— Я зроблю все, щоб Даніель був щасливий, навіть якщо це побудовано на новій правді.

— Гарно сказано, — відповіла Олена. — Але пам’ятай, Хадіро: щастя — це гарна маска для виживання.

Вона підійшла ближче, зупинилась майже впритул, і сказала напівголосом:

— Якщо він пригадає Самію — ти маєш бути настільки глибоко в його серці, щоб він відмовився згадувати далі.

— Зрозуміла, Ваша Величносте, — твердо промовила Хадіра.

Королева легенько стиснула її плече, мов би благословляючи:

— Тоді іди. У тебе є завдання. І шанс. Не втрать його.

Стокгольм, Швеція

Колись Швеція була землею білосніжних полів, озерної тиші й благородної справедливості. Під правлінням молодої королеви Феліції вона пережила короткий золотий вік — допоки не стала жертвою союзу, укладеного поза її волею.

Втрата маленької Менді, її сестри, стала переломним моментом. За офіційною версією — нещасний випадок під час дипломатичної місії, але Феліція знала правду. Дитину забрали люди з династії аль-Шаф. З того часу в її серці згасло світло. Народ бачив, як їхня монархиня змінилася: замість ясної усмішки — порожній погляд. Замість сріблястих шат — глибоке чорне й отруйне багряне. Вона стала символом втрати, жорстокості… і мовчазної помсти.

Швеція втратила опору. Економіка занурилася в тіньову корупцію. Бездомність зросла. Феліція не говорила до народу — вона лише спостерігала, мовби розраховуючи кожен крок. Але всередині — діяла.

Двадцять років потому, коли Катар розцвітав, Феліція знову з’явилася на дипломатичному горизонті. Вона запропонувала емірові Ібрагіму і королеві Олені угоду. Зовні — мирна. Але у вимогах крилось отруйне зерно: "Ви дасте мені кров принцеси. Не наречену. Не посла. А символ покори. Інакше... війна."

І Олена — вперше в житті — не знала, чи стримають дипломатія і гідність її імперію, коли з Півночі надходить холодна лють, замішана на особистій трагедії.

Принцесу Фатіху було передано королеві Феліції як символ поразки династії аль-Шаф. Вона жила у Швеції два роки — в розкоші, що ховала приниження. Феліція не ставила за мету інтегрувати її. Її присутність була покутою, живим трофеєм. Але Фатіха втекла. І зникла. Ходили чутки, що вона сховалася у далекому королівстві Мустанг… але жодного підтвердження.

Для Феліції це було зрадою. А коли вона підозрювала, що родина аль-Шаф допомогла Фатісі втекти, її помста була лише питанням часу.

1 вересня, рік тому. Катар, Доха.

Свято першого дзвоника в престижній українській школі, що належала шейху-принцу Тимофію. Для українських дітей влаштували особливий день — з музикою, солодощами в кольорах синьо-жовтого прапора, піснями, які вибирала принцеса Вікторія, вчителька музики. Все виглядало казково. До моменту, коли все вибухнуло.

Теракт поруч зі школою. Гучний вибух, паніка, дим. Шейх-принц Тимофій, поранений, не розгубився — особисто повів дітей до підземного укриття. Принцеса Вікторія разом із ним виводила малюків, деякі з них були поранені. Серед батьків були жертви.

У Тимофія залишився опік на спині — але він врятував десятки житті та врятував свою улюблену сестру принцесу Вікторію від вибуху коли вона стояла поруч. Палац сколихнувся.

Емір Ібрагім і королева Олена негайно відкрили розслідування, пообіцяли компенсацію всім потерпілим, і публічно заявили: "Це напад не лише на дітей — це напад на мир."

Але найстрашніше чекало того ж дня — дзвінок зі Швеції.

Королева Феліція, з холодною усмішкою, сказала:

— Боляче, правда? Коли мучаться твої діти… Ви порушили угоду. І платите за це.

Олена мовби стислася від люті:

— Ми віддали тобі Фатіху. Що ще тобі потрібно?

— Ви допомогли їй утекти. Або закрили очі. Неважливо. Мені потрібна нова жертва. А інакше… твоя родина продовжить страждати.

Олена і Ібрагім знали: це не шантаж. Це оголошення війни. Але наразі — вони мусили знайти когось. І пожертвувати ще однією душею, аби врятувати решту.

Після трагедії в елітній школі Катару, що вразила серце династії аль-Шаф, новина докотилася аж до гір Афганістану. Амір аль-мумінін Абдель Кадербай, правитель нової монархії, не міг залишитися осторонь. Його народ здобув стабільність завдяки емірові Ібрагіму, і цей борг честі жив у ньому роками.

Кадербай запропонував воєнну допомогу: підтримку на випадок ескалації з боку Швеції — або навіть спільне вторгнення, щоб повалити безжальну королеву Феліцію. Але емір Ібрагім був надто мудрий, аби кинутися в кровопролиття. Він хотів лише взяти Феліцію в полон — і позбавити її тіні впливу.

Та кожна допомога має свою ціну.

Принц Хуссейн, молодший син Кадербая, давно палав бажанням одружитися з принцесою Вікторією — спадкоємицею аль-Шаф, перлиною Катару. Союз двох монархій, скріплений шлюбом, гарантував би перемогу та новий порядок у світі. Та серце Вікторії вже належало іншому — Дем’яну. І вона сказала “ні”.

Цей жест поставив королеву Олену в безвихідь — але вона знайшла альтернативу.

Самія. Невизнана донька принца Салмая — зрадника, який колись намагався повалити владу Ібрагіма. Її батька посадили. Вона ж мріяла про помсту… аж поки не закохалася в принца Даніеля. Саме їй він випадково одягнув обручку під час офіційної церемонії. Не Хадірі. Їй. Та тепер Даніель лежав у комі, а пам’ять про Самію — ніби стерта.

Для Олени все стало очевидним: Самія — загроза. Випадкова любов могла обернутися політичною катастрофою. І єдиний спосіб утримати мир… — віддати Самію Феліції. Упокорити одну жінку, аби зберегти ціле королівство.

Великий будинок Феліції де Розаль. Стокгольм, Швеція. Наші дні.

Світло було тьмяне, застигле між холодними кам’яними стінами, які поглинали навіть відлуння. Самія повільно розплющила очі. Пульсуючий біль у скронях, м’язи, що ніби належали не їй. Вона не могла поворухнутись — тіло було прив’язане до дерев’яного ложа. На ній — білий одяг із грубої тканини, що більше скидався на лахміття, ніж на вбрання.

«О, Аллах… де я… що зі мною…» — прошепотіла вона, озираючись.

Перед її ногами сиділа жінка в темно-червоному, мов засохла кров, вбранні. Її постава — велична, а погляд — гострий, мов лезо. Поруч — ще одна, молодша, з таким самим холодом у зіницях. Обидві спостерігали за нею мовчки, немов за трофеєм, що ще не усвідомив, де опинився.

— Ласкаво просимо до мого королівства, принцесо, — промовила старша з них з отруйною усмішкою. — Я — королева Феліція.

— А я — її сестра, Алесія, — додала молодша. — Ми чекали на тебе. Довго.

Самія стиснула кулаки, намагаючись вислизнути з пут, але марно. Паніка, гнів і образа розривали її серце. Вона вже здогадувалася.

«Королева Олена… що ж… ти перемогла. Я недооцінила тебе», — подумки промовила вона з гіркотою.

— Чому я тут? — хрипко запитала Самія, погляд пронизував темряву. — Це Олена послала мене сюди?

Феліція не відповіла. Замість неї заговорила Алесія, з тією самою холодною посмішкою:

— Так. Це вона. Ти — частина королівської родини, а отже — ідеальний заручник. З цього моменту ти — наша. Назавжди.

— Відпустіть мене… прошу… — голос Самії тремтів, але не благав.

Королева Феліція піднялась.

— Ми не відпускаємо іграшки, поки вони не зламані. Ти — моя служниця. Ти належиш мені. І завтра ти дізнаєшся свої обов'язки.

Алесія кивнула:

— Пішли, сестро. Вона ще встигне поплакати.

Вони залишили приміщення, а двері зачинились із глухим стуком. Самія залишилася сама у камері. Але не самотньою. З нею залишилася рішучість.

Вона шепнула:

— Я повернусь до Даніеля… навіть якщо пройду через пекло. І я змушу Олену пошкодувати, що жертва, яку вона принесла, вижила.

Катар, Доха. Темна кімната.

Увесь Катар вірив, що Амірана стратили на світанку. Новина про його смерть облетіла палаци, мечеті, ринки й дипломатичні зали. Люди шепотілися, одні — з полегшенням, інші — з жалем. Для всіх він був зрадником, який зламав серце принцесі Сибіл і поставив під загрозу безпеку королівської родини.

Але правда була зовсім іншою.

Аміран жив.

Його не стратили. Його потай викрали ті, хто самі ж і організували виставу смерті. Це була змова, ретельно спланована принцесою Малікою, її братами — шейхами-принцами Алі та Хазаром, — а також детективом Джеймсом, з яким Маліка тепер була у стосунках.

Саме Хазар підкупив ката, який мав виконати вирок. І саме відсутність еміра Ібрагіма — через серцевий напад — зробила все можливим. Без його присутності було легко підмінити тіло, інсценувати страту й вивезти Амірана в повній таємниці.

Його доставили в віддалене укриття серед пустелі, де ніхто не міг знайти його — ні союзники, ні вороги.

Навіщо?

Бо Маліка, Джеймс і її брати знали: Аміран — ключ. Він щось приховує. Він не діяв сам. І якщо вони хочуть дізнатися, хто стоїть за змовою проти Сибіл, хто намагався зруйнувати династію зсередини — їм потрібна правда. А правда була в ньому.

У віддаленому маєтку, захованому серед піщаних дюн, ніч була тиха. Лише вітер шелестів пальмовим листям. Усередині — темна кімната, освітлена лише однією лампою, що висіла над головою Амірана. Його руки були прив’язані до стільця, сорочка розірвана, обличчя в подряпинах. Очі — палаючі, повні люті й впертості.

Перед ним стояли принцеса Маліка, шейхи-принци Алі та Хазар, а трохи осторонь — детектив Джеймс.

Маліка зробила крок уперед. Її голос був холодним, мов сталь:

— Ми дали тобі шанс. Ти мав бути мертвим. Але ми залишили тебе живим, щоб дізнатися правду. Хто стоїть за всім цим? Хто підставив Сибіл?

Аміран мовчав. Його погляд був твердим, мов камінь. Він не збирався говорити. Не тепер. Не їм.

— Ми знаємо, що була жінка, — додав Джеймс. — Ми знайшли перекази, контакти, зустрічі. Але нам потрібно ім’я.

Аміран злегка усміхнувся, зневажливо:

— Ви можете тримати мене тут скільки завгодно. Але я не скажу нічого. Я не зрадник.

— Ти вже зрадив, — прошепотала Маліка. — І тепер мовчиш, бо боїшся втратити останнє, що маєш?

— Я мовчу, бо хочу побачити Сибіл, — відповів Аміран. — Я хочу пояснити їй усе. Вона має знати правду від мене.

Алі зробив крок уперед. Його голос був спокійним, але в ньому звучала остаточність:

— Запізно, Аміране. Сибіл більше не твоя. Вона — дружина принца з Омана. Шлюб укладено офіційно. Вона почала нове життя.

Аміран завмер. Його обличчя зблідло. Він не повірив одразу.

— Ти брешеш, — прошепотів він. — Вона не могла…

— Вона зробила вибір, — відповів Хазар. — І ти не входиш у нього.

Аміран опустив голову. Його плечі здригнулись. Але не від каяття — від гніву. Від втрати. Від того, що він сам зруйнував усе, що мав.

— Ви думаєте, що виграли, — прошепотів він. — Але ви навіть не уявляєте, з ким маєте справу.

Маліка обмінялась поглядом із братами. Вони знали: це ще не кінець. Але тепер — ініціатива в їхніх руках.

Вона зробила знак. До кімнати увійшли двоє охоронців — мовчазні, в темному одязі, з холодними обличчями. Маліка, Алі, Хазар і Джеймса розвернулися й вийшли, залишивши Амірана наодинці з тими, хто мав змусити його говорити.

Двері зачинилися. Лампа продовжувала світити просто в обличчя. Тиша тривала кілька секунд — а потім почалося.

— Ми не хочемо цього, — сказав один із охоронців. — Але ти залишив нам вибір.

Аміран мовчав. Його очі блищали — не від страху, а від гніву. Він не збирався здаватися. Але кожна хвилина мовчання наближала його до межі.