Раді Вас бачити!

Глава 17. Тінь зниклого принца

Хмари вкутали небо над катарським передмістям, і повітря здавалося важким — як від очікувань, що не знаходили відповіді. Сем повільно підіймався сходами до невеличкого будинку, схованого в тіні саду. Там жив Оскар, колишній слуга принца Руслана, і останні тижні він, як і Сем, майже не виходив — тиша навколо них була не просто звуком, а станом.

Сем постукав, і майже одразу двері прочинилися. Оскар виглядав змарнілим, але його очі одразу зблиснули при вигляді гостя.

— Я знав, що ти прийдеш, — сказав він замість привітання.

Сем мовчки увійшов. За столом, між старими чайними чашками, лежали розгорнуті газети — з фотографіями Руслана, заголовками "Принц зник: що приховує палац?" і датами, які вже ніхто не хотів бачити.

— Я більше не витримую, Оскаре, — нарешті промовив Сем. — Я не можу дивитись, як усі мовчки шукають його, як частину формальності. Він був мені братом. Я мушу щось робити.

Оскар нахилив голову:

— Руслан… він був особливий. Спокійний, уважний, але завжди щось відчував — щось, що ми не розуміли. Перед тим як зникнути, він питав мене про королеву Брітні. Не прямо. Через натяки. Казав, що навколо неї збираються тіні.

Сем стиснув пальці на чашці:

— Думаєш, вона причетна?

Оскар поглянув на нього важко:

— Не знаю. Але знаю, що він залишив щоденник. Не публічний. Особистий. Я не показував його нікому. Тільки тому, хто дійсно хоче знайти правду.

Він дістав з тумбочки старий зошит, потертий від часу.

— Бери. Там є все, що він думав. І все, що боявся казати вголос.

Сем узяв щоденник і мовчки відкрив першу сторінку. Там, нерівним почерком, було написано:

«Якщо одного дня мене не стане — шукайте не того, хто мовчить, а того, хто ховається в гучності.»

Королівство Мустанг — це загадкова держава, схована між високими гірськими хребтами і безкраїми степами. Колись це була земля вигнанців, поетів і бунтівних правителів, а нині — місце тиші й забуття, де кожен може почати з чистого аркуша. В Мустангу не ставлять запитань — тут приймають тих, хто не має минулого, і не просять розповісти історію, яку вони не пам’ятають.

Крізь кам’яні арки різьбленого храму, де на стінах було вигравірувано символи давніх королівств, Фатіха несла керамічний чайник. Теплий аромат м’яти наповнював прохолодне повітря, наче ніжний дотик до спогадів, які вона ще не була готова озвучити.

Вона зупинилася біля дверей покоїв принца Руслана. Мустанг зберігав його, як таємницю. Тут він жив — тихо, самотньо, майже забутий. Коли Фатіха увійшла, він сидів біля вікна, вдивляючись у гори. Світло ковзало його вилицями, обличчя було спокійним, але очі — тривожними.

— Я принесла чай, — мовила вона, ніби питаючи дозволу залишитися.

Руслан повернувся і подивився на неї — погляд був вдячним, але обережним.

— Дякую… — тихо промовив він, беручи чашку. — Я все ще звикаю до того, що тут — не пустеля.

Фатіха присіла поруч. Не сказала нічого, просто чекала. Він нарешті заговорив:

— Я не пам’ятаю, хто я. Лише одне — я опинився в пустелі… з білим піском, зоряним небом і болем у грудях. Мені весь час сниться… дівчина. Карі очі. Коротке волосся. Я не знаю, хто вона. Але коли прокидаюся — мені боляче.

Фатіха обережно кивнула. В її руках тремтіла чашка. Вона подивилася убік — на запилену кераміку, на гори, аби не дивитися йому в очі, бо розповідь, яку вона збиралася вимовити, була раною.

— Я була у королеви Феліції… — почала вона. — Я… не була ангелом. Але те, що вона зробила зі мною — це не просто жорстокість. Це було… повне знищення.

Руслан слухав, не перебиваючи. Вона продовжила:

— Я відмовилась виконати її наказ — принизливий. Хотіла зв’язатися з родиною, нагадати світу, що я існую. За це мене замкнули. У підвалі… без світла. Без їжі. Без звуків. Лише темрява і… моє ім’я, яке я повторювала, щоб не забути, що я — не річ.

Вона усміхнулася, та в очах блищали сльози.

— Я чула кроки… і запах їжі. Вони робили це навмисне — щоб я зламалась. Але я не зламалась. Я перетворилася на порожнечу. А потім — втекла.

Руслан опустив очі, його пальці стиснулися на чашці.

— І ти тут… жива. Не зламана.

— Я — загартована, — відповіла вона. — Тому хочу тебе зрозуміти. Бо знаю, що біль — не випадковий. Він веде або до загибелі, або до пробудження.

Він довго дивився на неї, а тоді сказав:

— Можливо, ти — перша, кого я хочу запам’ятати знову. І якщо ти тут… може, я не зовсім загублений.

У глибині храму Мустангу повітря здавалося ще важчим, ніби сам камінь вбирав у себе напругу між двома людьми, яких доля звела не випадково.

Після зізнання Фатіхи запанувала тиша — але не незручна, а тиша спільного болю. Руслан сидів, спершись на стіну, вдивляючись у чашку, в якій чай уже вистиг. Його пальці стиснулись, ніби намагались утримати спогади, що вислизали, як пісок між пальцями.

— Я теж… — промовив він, радше до себе, — я теж був у полоні. Не стін — а тиші. І страху, що я більше нікому не належу.

Фатіха повернулася до нього, її очі були сухими, але погляд — проникливим:

— А тепер?

— Тепер ти поруч. — Він подивився їй в очі. — А отже, я належу хоча б собі.

Вона поклала долоню йому на плече обережно, ніби боялася, що будь-який рух може порушити крихкий баланс миті.

— Іноді, — мовила вона, — щоб згадати, хто ти, треба почути, ким ти був. Я не можу розповісти тобі твою історію, Руслане… але я можу бути поруч, коли ти почнеш її шукати.

Він кивнув. Повільно. Впевнено.

— Тоді почнемо разом. З тобою — мені не страшно.

За вікном блукали тіні, на стінах тремтіли вогні факелів. Десь далеко монах Дашан записував імена до книги пам’яті, сподіваючись, що колись серед них знову пролунає ім’я, забуте не з волі, а через примус.

І коли Фатіха піднялась, щоб піти, він затримав її руку.

— Залишайся.

І вона залишилась.

Минув неділя....

Принц Руслан блукав серед строкатих прилавків — аромат спецій, шепіт торговців, пісня старого музиканта. Але всередині нього панувала порожнеча. Він не знав, хто він. Що було до прибуття в Мустанг — здавалося туманом, що ніколи не розсіється.

Щоночі йому снилася дівчина з коротким темним волоссям і карими очима. Її ім’я — Катя. Але він не міг згадати ні її голосу, ні звідки вона. Тільки її очі — і біль у грудях.

— Ти ще не готовий згадати, — говорив йому монах Дашан, старий наставник із храму віри. — Пам’ять приходить, коли серце звільняється від страху. Ти дійдеш до цього.

І раптом — на вузькому провулку — Руслан зіштовхується з жінкою з Кореї, з круглим животом, з глибоким сумом у очах.

— О Боже… — прошепотіла вона. — Це ти…

Її ім’я — Те Йон. Вигнана з Катара після скандалу, вона приховувала правду про себе, і ледь уникла страти. Лише завдяки втручанню принцеси Вікторії і Сафії її вислали в Мустанг, щоб дарувати другий шанс. Вона носила дитину.

Вона хотіла обійняти Руслана, бо колись… вони були близькі. Але він відступив. Його очі були холодними, губи — міцно стиснутими. Він дивився на неї так, ніби бачив привида.

— Принце… ти не пам’ятаєш? — прошепотіла вона.

Руслан промовчав, потім різко розвернувся і пішов. Його серце билося швидше — щось було в цій жінці, щось знайоме, щось… загрозливе.

Те Йон не зрозуміла, що сталося. Чому він у Мустангу? Чому він не пам’ятає? І чому він уникає її?

Вона поклала руку на живіт:

— Ти маєш знати правду. Навіть якщо забув… я знайду спосіб нагадати тобі, хто ти.

Біля храму монаха Дашана

Руслан сидів на кам’яній лаві біля храму віри, його пальці стискали край плаща. Він щойно повернувся з ринку, але думки залишилися там — у вузькому провулку, де він зустрів її.

— Я бачив жінку, — сказав він нарешті. — Вона… вона знала мене. Але я не знав її.

Фатіха, його подруга і наставниця, уважно подивилася на нього. Її очі були спокійні, але в них жевріла тривога.

— Ти не можеш більше тікати, Руслан. Пам’ять — це не ворог. Вона повертається, коли ти готовий її прийняти.

— Вона сказала, що я — це я. Що вона мене пам’ятає. Але я… я нічого не відчув. Лише страх.

— Ти згадав як її звати?

Руслан замислився, потім прошепотів:

— Ні, не згадав. Але я знаю що вона корейка.

Фатіха здригнулася. Її пальці завмерли на сторінці книги, яку вона тримала.

— Ооо я знаю її. Є одна жінка корейка, яку я зустрічала в Мустангу. Вигнана з Катара. Вона живе з чоловіком на околиці, біля старого саду, вона скоро народить дитину. Тиха, завжди з опущеними очима. Я думала, вона просто шукає спокій. Але тепер…

Руслан підвів погляд.

— Ти знаєш, де вона?

Фатіха кивнула.

— Так. І якщо ти готовий — ми можемо піти до неї. Можливо, саме там ти згадаєш усе.

Руслан мовчки підвівся. Його серце билося швидше, але в очах з’явилася рішучість.

— Я хочу знати правду. Навіть якщо вона болить.

Фатіха поклала руку йому на плече.

— Тоді ходімо. Пам’ять чекає на тебе — не в словах, а в очах тих, хто тебе любив.

Вечір...

Холодне повітря Мустангу огортало вузькі вулиці, де кам'яні будинки здавалися прихованими спостерігачами історій, які ніхто не наважувався розповісти вголос. Те Йон, у простому сірому одязі, з круглим животом і стомленими очима, повернулася додому після несподіваної зустрічі, яка перевернула її душу.

У кімнаті за нею сидів Мин Сон — її чоловік, стриманий, завжди зважений, але цього разу він не міг приховати потрясіння.

— Принц Руслан? — перепитав він, підводячись. — Тут, у Мустангу?

— Я бачила його, Мин. — Те Йон обережно присіла, притримуючи живіт. — Це точно він… Його очі, хода… Але він не пам’ятає мене. Він дивився на мене, як на чужинку. Як на небезпеку.

Мин Сон був приголомшений:

— Цього не може бути. Він — спадкоємець Катара. Як він міг потрапити сюди і втратити пам’ять? Ми повинні негайно повідомити еміру Ібрагіму. Це — питання держави.

Те Йон зніяковіла, погляд потьмянів:

— Ібрагім… він вже не довіряє мені. Після всього… після викриття. Я… я не можу звернутись до нього. Мене ледве не стратили. І лише завдяки принцеси Вікторії та Сафії я жива.

Мин Сон підійшов до неї, тримав її руки:

— Але ти не можеш мовчати. Руслан — не просто хтось. Він… важливий. І якщо він тут — без пам’яті — його треба рятувати.

Те Йон ковтнула сльози:

— Є один, кому я ще можу довіритись. Сем. Найближчий друг Руслана. Якщо хтось зможе розповісти еміру правду — то це він.

Мин Сон кивнув:

— Зв’яжись із ним. Негайно. Ми більше не маємо часу.

У темному куточку кімнати, поряд із ладаном і старими книгами, Те Йон взяла аркуш, написала кілька рядків і прошепотіла:

— Я просто хочу, щоб він пам’ятав. Хоч ім’я. Хоч один день, коли я була для нього — не просто жінкою.

Ніч у Мустангу настала раптово — холодна, тиха, тривожна. У маленькому будинку, з глиняними стінами й запаленим світильником, Те Йон тримала в руці мобільний телефон, притискаючи іншою — живіт, у якому ворушилось її майбутнє. Її дитина — від Мин Сона, людини, яка дала їй прихисток і надію після вигнання.

Ніч опускалась на Катар повільно, як вуаль. У кімнаті, освітленій лише настінною лампою, Сем розглядав щоденник Руслана — сторінки були вицвілі, але думки принца жили між рядками. І саме в цей момент задзвонив його телефон.

Глухий сигнал пробив тишу.

— Невідомий номер… — пробурмотів Сем і натиснув на прийом.

На тому боці лінії — зашуміла перешкодами, уривчаста, майже згасаюча — почувся голос:

— Се… Сем… це я…

— Те Йон? — він підвівся. — Де ти?

— Сем… Це я, Те Йон. Я знайшла Руслана… він у Мустангу. Він живий, але… він не пам’ятає нічого. Він дивився на мене, ніби ми ніколи не зустрічались. Йому потрібна допомога.

Сем мовчав, вбираючи кожне слово, як удар.

— Ти впевнена?

— На сто відсотків… Його очі… голос… але він загублений. 

Те Йон задихалася. Зв’язок хрипів. Її голос ставав все слабшим.

— Я не можу сказати Ібрагіму… Він… більше не вірить мені… будь ласка… ти — єдиний, кому він вірив… ти маєш знайти його…

Сем стиснув телефон у руці:

— Добре. Я вирушаю. Завтра зранку. Я поїду з Оскаром. Ми будемо обережні. І поки що… ніхто з королівської родини не має знати. Інакше — його сховають назавжди.

На тому боці було мовчання. Лише дихання. І коротке:

— Дякую…

Зв’язок обірвався.

 Сем закрив щоденник Руслана, підвівся й кинув погляд у вікно. Зорі, що світять над Мустангом, уже чекали на нього.

Вечір у Мустангу був особливо тихим. М’яке світло ламп в оселі Мин Сона виливалося на кам’яний ґанок, де стояли Фатіха та принц Руслан, нерішуче дивлячись на двері.

Мин Сон відчинив їх з теплою усмішкою й жестом запросив до хати. Там, у напівтемній кімнаті, на них уже чекала Те Йон.

Вона стояла посередині кімнати, притримуючи живіт, у якому ворушилось життя. Її обличчя світилася радістю і тривогою — вона боялася дізнатися, що для нього вона більше ніхто. Але коли Руслан увійшов… щось у ньому змінилося.

Вона не чекала — підійшла, обняла його міцно, як тільки могла. Її сльози не просили дозволу — вони просто лилися, як потік з серця.

— Ти прийшов… — прошепотіла вона. — Завдяки їй… дякую тобі, Фатіхо…

Руслан, розгублений, стояв нерухомо, але в грудях щось зрушилось. Її голос, запах, дотик — пробудили глибокі тіні в пам’яті. І раптом — спалах.

Спогоди про Аль-Захара. Палаюче сонце. Офіс у центрі.

Він стоїть біля столу. Перед ним — Те Йон. Молодий юнак, втомлений і мовчазний. Вона — адвокатеса, рішуча, добра, пристрасна у боротьбі за правду. Саме вона — взяла його на роботу, не знаючи, що він — принц Катара. Їй було байдуже до титулів. Їй важливе було лише людське серце.

— Ми… були друзями, — прошепотів Руслан. — Ти… мене прийняла. В Аль-Захарі… ти боролася з рабовласниками. Ти не боялася. Я… я працював поруч…

Те Йон усміхнулась крізь сльози:

— Ти був тим, хто не питав «для чого». Ти просто допомагав. І я ніколи не запитувала, хто ти. Бо мені це було не важливо. Людяність — єдина честь, яку я визнаю.

Фатіха мовчки спостерігала, її серце билося повільніше. Вона знала: зараз не ревнощі, не страх, не слова — зараз важливо лиш одне. Руслан починає згадувати.

І в цей вечір, серед гір Мустангу, троє людей — розділені минулим, з’єднані надією — почали шукати себе знову.

Після теплої зустрічі, сповненої сліз і спогадів, Руслан залишився на вечір у домі Мин Сона. У маленькій кухні панував аромат корейських страв: кимчі, маринованої редьки, рису з паровим соусом і запеченої яловичини. Фатіха й Руслан сиділи поруч, а Те Йон подавала їжу з лагідною усмішкою.

— Я не знала, що коли-небудь знову приготую щось для тебе, — сказала вона.

— Я теж не знав, що колись це буде для мене — рідним… — мовив Руслан, обережно торкаючись ложки.

Після вечері, коли світло ламп стало м’якшим, Те Йон сіла навпроти Руслана. Її очі були спокійними, але повними відповідальності.

— Я маю тобі сказати щось важливе, — почала вона.

Він кивнув, очі заглибились у її погляд.

— Ти — принц Катара. Син еміра Ібрагіма аль-Шафа. Твоя родина… можливо, не перестає шукати тебе.

Руслан на мить завмер. Вітер, що проходив крізь вікно, здався йому голосом — далеким, наче його ім’я шепоче пустеля.

— Аль-Шаф… — прошепотів він. — Це… звучить знайомо. Я… я щось згадав… світлу кімнату. Жінку в синьому....моя мама королева Олена. Чоловіка з суворим голосом...це мій тато емір Ібрагім. І мій друг… Сем.

— Сем вже знає, — додала Те Йон. — Він приїде. І не сам — з Оскаром, твоїм найвірнішим слугою. Вони вирушили з Катара, щоб знайти тебе. І забрати додому.

Руслан подивився на Фатіху. Вона мовчки слухала, не втручаючись, але в її очах не було страху — тільки повага до історії, що належала не їй.

— Але… — прошепотів Руслан, — а якщо ніхто не хоче, щоб я повернувся? Що, як мій час у палаці вже минув?

— Ти маєш право на відповідь, — сказала Фатіха. — На правду. І тільки побачивши тих, хто був з тобою, ти знатимеш — куди тобі йти.

У цю ніч Руслан лежав на тонкому матраці біля кам’яної стіни. Серед нічних звуків Мустангу він слухав своє ім’я — і чекав на друга, якого ще вчора не пам’ятав. Тепер — як на спасіння.

Пізній вечір у Мустангу був сповнений особливої тиші. У внутрішньому дворику, де світло ламп грало тінями на стінах, Фатіха та Руслан сиділи поруч — поруч, але з різними думками в серці.

— Руслане… — обережно заговорила вона. — Я довго мовчала, але зараз настав час. Ти маєш знати: я належу до династії аль-Шаф. Я — принцеса.

Руслан подивився на неї, і його очі спалахнули теплом:

— Ти з моєї родини?..

— Так, — тихо відповіла вона, приховуючи найболючіше. Вона не сказала, що саме королева Олена, його мати, колись вигнала її з палацу. Не сказала, що жила в тіні, у вигнанні. Це ще не був той момент.

— Це дивовижно, — прошепотів Руслан. — Значить, ми рідні. Ти не сама. Я обіцяю: я допоможу тобі повернутись додому. Ти маєш бути там, де твоє коріння.

Усмішка Фатіхи була щира, але на її душі лежала ще одна думка — прихована, мов розгорнута сторінка, яку ніхто не читає вголос.

Принц Влад.

Чи він пам’ятає її? Чи його серце зберегло хоч крихту того, що було між ними? Чи він ще думає про неї — як про принцесу, чи просто як про людину, яка зникла?

Фатіха не сказала нічого Руслану. Вона залишила це при собі — як тремтливе очікування, як власну надію.

У серці вона знала: якщо повернеться додому — і побачить Олену, якщо та гляне на неї без гніву — це буде початок. А якщо доля знову зведе її з Владом…

То відповідь вона почує не словами, а в його очах.