Раді Вас бачити!

Глава 13. Серце імперії

Катар, Доха. Палац аль-Шаф.

У кімнаті було тихо, надто тихо, як для колишнього центру імперської сили. На великому ліжку, серед шовкових простирадл, лежав емір Ібрагім — постарілий, блідий, змучений не лише болем серцем, а й розчаруванням. Його серце, що колись билося в унісон з пульсом держави, зараз билося обережно, повільно, з перервами.

Біля нього мовчки стояв лікар із флаконом крапель, які мали підтримати життя. Емір не дивився на нього. Його очі були зосереджені десь вдалині — можливо, в минулому.

— Після удару вам потрібен повний спокій, — м’яко сказав лікар, залишаючи приміщення.

Та спокою не було. Минулої ночі він отримав другий удар — не тілесний, а душевний. Його син, принц Кемаль, розірвав заручини з Наре, дочкою турецького посла. Це було не просто образою: це була політична катастрофа.

Ібрагім викликав Кесем — свою третю дружину. Колись вона захоплювала його розумом і мовчазною підтримкою. А зараз стояла перед ним у сльозах, не наважуючись підняти очі.

— Як ти могла це допустити?! — гримів Ібрагім. — Ти знала, що він знову зустрічається з цією українкою… і нічого не зробила!

Кесем тихо прошепотіла:

— Мій емір...Я намагалася втручатися але він...

— Ти мала обов’язок, Кесем! Ти більше не жінка, яка тримає цей дім! — він ледве стримував біль у грудях. — На відміну від Олени… вона знала, як стримати синів!

Ці слова боліли більше за крик.

Вночі, поки всі спали, емір попросив з'єднати його з посольством Туреччини. Голос у трубці відповів глухо:

— Алло?

— Це емір Ібрагім, батько Кемаля. Я… хочу вибачитися за поведінку мого сина. Це був необачний вчинок. Він… як Даніель.

Мовчанка.

Принц Даніель — ще одне зранене крило династії. Колись він вибрав не Хадіру, як хотіла родина, а Самію — дівчину з невідомим минулим. Самія давно зникла, а Даніель зараз у ком.

Імперія тріщала по швах. Принци зривали заручини, королеви плакали в темряві. А колись могутнє серце Катару билося тепер ледь чутно.

Палац аль-Шаф. Ранок.

Емір Ібрагім, загорнутий у легку накидку, сидів на балконі свого крила. М’яка подушка, свіже повітря і легкий аромат благовоння створювали ілюзію спокою. Але його очі — втомлені, насторожені — свідчили про бурю всередині.

— Принесіть каву, — наказав він слузі, ледь кивнувши.

Коли двері розчинились, до балкона увійшов тимчасовий емір — принц Савва. Вишукана чорна сорочка із вишитими краями, чорна арафатка, пов'язана зі знанням традиції — виглядав він, як справжній спадкоємець.

— Ассаламу алейкум, батьку, — промовив Савва і сів поруч, повагом.

Ібрагім посміхнувся, хоча в очах ще жевріла гіркота.

— Ва алейкум ассалам....Як проходить правління? Народ дослухається до тебе?

Савва, трохи розігрівшись, розповів із захопленням:

— Я скликав раду міністрів, обговорили фінансову підтримку для сільських окраїн. Плануємо оновити будинки в бідних районах. А королева Брітні — просто золото. Вона впровадила нові судові правила, навіть сама присуджувала покарання кільком зухвалим злодіям.

Ібрагім мовчки спостерігав. Його погляд ковзнув по обличчю сина — здавалося, він намагається зрозуміти не те, що той говорить, а що насправді відчуває.

— Савво, — озвався нарешті Ібрагім. — Мені доповідають. Про Брітні. Народ не в захваті. Брати-шейхи шепочуться. Преса — мовчить, але ти ж знаєш: мовчання іноді гірше за крик.

Обличчя Савви змінилося. У його погляді пробігла тінь, але він стримав себе.

— Якщо хтось наважиться погано говорити про мою дружину — я накажу покарати. Ніхто не має права поливати брудом мою королеву.

— Слідкуй за нею, — тихо мовив Ібрагім. — Мене турбує її надмірна самостійність.

Савва мовчки схилив голову й стишено відповів:

— Я усе владнаю, батьку.

Він допив каву, вклонився з повагою і покинув терасу.

Та щойно двері зачинилися, емір натиснув дзвіночок.

— Поклич Мехмеда, — прошепотів він.

За кілька хвилин у покої з’явився євнух у темному халаті.

— Ти станеш моїми очима й вухами, — мовив Ібрагім. — Стеж за Саввою. І особливо — за Бритні. Ніхто не повинен знати. Ти мене зрозумів?

— Так, повелителю, — коротко відповів Мехмед, низько вклонившись.

Ібрагім залишився сам. Він ще жив, ще спостерігав. І хоч влада перейшла тимчасово до його нащадків, серце імперії досі билося — у його грудях.

Принц Діма стояв перед дзеркалом, застібаючи манжети традиційного білого вбрання. Він мав вирушити на важливу зустріч з інвесторами — угода, що могла зміцнити економічну стабільність королівства. Та не встиг він одягнути хітон до кінця, як двері відчинилися, і до покоїв влетів слуга:

— Ваша Величносте, Ваш брат — шейх-принц Тимофій. Він наполягає на зустрічі.

Діма махнув рукою, навіть не обернувшись:

— Нехай заходить.

Двері відчинилися ширше, і в кімнату буквально увірвався Тимофій. Його постать дихала люттю, голос був хрипким від гніву:

— Ти знаєш, що робиться на вулицях, Дімо?! Людей перетворюють на рабів! Завдяки кому? Завдяки «королеві» Брітні. А Савва мовчить. Весь Катар мовчить. Я більше не можу!

Діма мовчки слухав, схрестивши руки на грудях. Він поблід, коли почув наступне.

— Я підозрюю, що вона також причетна до зникнення Руслана…

Слова брата повисли в повітрі, як грім. Діма закрив очі й тяжко зітхнув:

— Я вже вислав своїх людей на пошуки. Мати, королева Олена, молиться щодня. Але — глухо. Ні сліду… Ні надії.

— І що, ми так і залишимо все як є? — не вгавав Тимофій. — Савва не зробить нічого, він до кінця буде прикривати свою «королеву». Ми не можемо розчарувати батька, Ібрагіма, але і мовчати — не маємо права.

Діма підійшов до брата, поклавши руку йому на плече:

— Якщо буде хоч крихта доказу того, що Бритні причетна до усунення Руслана з престолу, або до його зникнення, ми не дамо їй врятуватись. Її виженуть разом із Саввою, або… настане суд за законами пустелі.

Тимофій уперше за вечір зупинився і подивився Дімі в очі. Його карі зіниці палали. Відчувалося: це — не просто розмова братів. Це — змова на захист королівства.

— Ми повинні діяти, поки народ не повстав проти нас усіх. Якщо ми не змінимо владу, влада знищить не тільки людей, а й нас самих.

Діма мовчки кивнув. Рішення було прийнято.

Покої Принцеси Рахіми.

Парча спадає з високих портьєр, аромат чорного жасмину плавно стелиться в повітрі. Велика принцеса Рахіма, у темному серпанковому вбранні, сидить на оксамитовому дивані, погляд спрямований у вікно. Її лице спокійне, та руки ледве помітно тремтять. Це не просто сповідь — це бунт.

Колись улюблена молодша сестра еміра, вона втратила Рамзана — свого єдиного коханого — через холодну безжальність королеви Олени. І тепер, після довгих мовчань, Рахіма вирішила розірвати покривало тиші.

Служниця ввічливо вклоняється:

— Ваша Величносте, журналіст прибув.

— Проведіть його. І принесіть йому міцного чаю. Хай він запам’ятає цей вечір, — голос принцеси був спокійним, але в ньому бриніло щось небезпечне.

Невдовзі на килим крокує молодий чоловік із блокнотом і ручкою — ввічливий, елегантний, трохи збентежений.

— Для мене честь бути тут, Ваша Величносте. Родина аль-Шаф не надто щедра на інтерв’ю. Ви — виняток.

Рахіма посміхається ледь-ледь:

— Іноді винятки — це те, що рятує історію від забуття. Я хочу, щоб світ знав.

— Знав… про що?

— Про те, що відбувається за золотими стінами цього палацу. Про те, як королева Олена розбивала долі. Про те, що в цій блискучій імперії були не лише правителі, а й жертви.

Журналіст знімає кришку з ручки. Його серце відчуває — він щойно переступив межу.

— Тож… — промовив журналіст, відкриваючи блокнот. — Який момент у вашому житті став точкою неповернення? Чому ви зважилися на це інтерв’ю, Ваша Світлість?

Рахіма на мить замовкла. Її погляд був спокійний, але в очах мерехтіла затаєна буря.

— Знаєш, що найважче? Дивитися, як ламають чужу волю. Як юних дівчат перетворюють на монету в політичних торгах. Їхні мрії не враховуються — лише статус і вигода.

— Ви говорите про когось конкретного? — обережно уточнив журналіст.

— Так. Про мою племінницю Сибіл. Їй було шістнадцять. Вона кохала простого юнака, його звали Аміран. Його… стратили на світанку. Без суду. А наступного дня Сибіл змусили одружитися з принцом з Омана. Вона досі живе з ним. Як золота клітка — блискуча, але порожня.

Журналіст здригнувся, ручка завмерла над папером.

— Ваша Світлість… Це жахливо. Ви хочете сказати, що її змусили?

— Брат. Емір Ібрагім. Це було його рішення. І вона — не єдина. Але я не хочу зводити все до болю. Я хочу, щоб світ хоча б знав: Сибіл — жертва.

— І це… лиш одна історія з багатьох?

Рахіма гірко всміхнулась.

— Є й гірші. Але я почну з найголовнішого. З неї. З королеви Олени. Першої дружини еміра. Королеви, яку так поважає весь світ.

Журналіст інстинктивно вирівнявся в кріслі.

— Королева Олена? Але ж…

— Вона знищує все, що стоїть на її шляху. Політика? Маніпуляція? Вбивство? Для неї немає меж. Вона наказала… вбити мого коханого. Рамазана. Людину, яку я кохала всім серцем. Його тіло знайшли на узбережжі. Але душу... мені не повернути.

Запис ручки затих. Журналіст дивився на неї з приголомшенням.

— Ви… справді вірите, що вона… причетна?

— Ні, — жорстко відповіла Рахіма. — Я знаю. Її люди, її мовчання, її погляд у ніч після його смерті… вона все сказала без слів.

Журналіст ледь не впустив ручку.

— Це… вибачте, мені потрібно перевірити записи… але якщо все, що ви сказали, правда — ця стаття змінить не просто династію. Вона змінить уявлення світу про королівство. Про неї.

— Я цього і прагну, — сказала Рахіма спокійно. — Це буде мій останній подарунок правді. І найвища помста за того, кого забрала тиша.

Рахіма подивилася у вікно, за яким згасало катарське сонце. Її голос уже не тремтів — він звучав із точністю клинка.

— Цей світ повинен дізнатися, як руйнується любов під тягарем корони. Аміран був чесним, добрим… Він кохав Сибіл усім серцем. Але Олена не могла допустити, щоб імперська кров змішалася зі звичайною. І знаєш що? Вона не залишила йому вибору.

Журналіст ковзав ручкою по паперу, та деякі рядки виходили криво — руки тремтіли.

— Принцеса, а… у вас є докази? Хоч щось, що підтверджує ці обвинувачення?

— Я не принесла листів, не показала свідків. Але чия правда в цьому домі коли-небудь залежала від паперу? Якщо світ довіряє кожному офіційному портрету, хай побачить — під фарбою тріщини.

Вона встала, велично пройшлась до великого столу, де стояла срібна рамка. Витягла з неї пожовтілу світлину: юна Сибіл і Аміран — щасливі, безтурботні, ще до трагедії.

— Опублікуйте це. Якщо хтось сумнівається — нехай подивиться мені в очі, — сказала вона і простягнула фото журналістові.

Той взяв його обережно, майже з благоговінням.

— Це змінить усе. Ви розумієте, що після цього вам можуть загрожувати?

— Вперше в житті я готова прийняти загрозу. Бо мовчання вбиває повільніше, ніж кинджал у спину.

Журналіст повільно встав. Його очі — тепер повні шани.

— Дякую, принцесо. Я опублікую це через місяць. І надам голос тим, кого королівський блиск змусив мовчати.

Рахіма не відповіла. Лише знову глянула у вечірнє небо, де згасала червона пляма сонця — як спогад про втрачений поцілунок.

Напруга у палаці зростала з кожним днем очікування повернення Королеви Олени. Настя розуміла, що кожен її крок, кожне слово могли бути помічені. Вона намагалася поводитися як зазвичай, виконувати свої обов'язки, але всередині все кипіло від тривоги за Ілінку та від тягаря таємниці, яку їй належало розкрити. Думки про бліду, одурманену румунку та її відібраного сина не давали їй спокою.

Одного разу, під час прогулянки біля моря, Настя поринула у свої похмурі роздуми. Бризки хвиль, золотистий пісок і лагідне сонце Катару, які для інших були втіленням східної казки, для неї тепер були лише декораціями до гіркої правди. Настя досі не могла повірити, що навіть у цій східній казці може бути стільки гіркоти, а не солодощів. Її обличчя, зазвичай бездоганно сяюче, виражало глибокий смуток. 

Вона стояла біля води, коли поруч з’явився принц Амір.

— Чому ти така сумна, Насте? Море ж має заспокоювати, — тихо спитав він, вдивляючись їй в обличчя.

Настя здригнулася. У пам’яті одразу спливли слова Заміри: «Ніхто не повинен дізнатись, що ти побачила у віллі».

Серце забилося швидше, але вона швидко опанувала себе:

— Пробачте, мій коханний… просто погано спала цієї ночі, — сказала вона, змусивши себе усміхнутись, надаючи голосу нотку легкої втоми, а не відчаю.

Амір уважно на неї подивився, ніби щось запідозрив, але лише кивнув і відійшов. Він прийняв її відповідь, хоча в його погляді залишилася тінь сумніву.

Настя важко зітхнула, коли він зник з поля зору. Небезпека викриття була реальною — і лише дивом вона уникла біди. Відтепер обережність мала стати її другим диханням. Навіть найменша помилка могла коштувати надто дорого: Ілінці, Джамілю, Ненсі… і самій Насті.

Того вечора, коли сонце опустилося за горизонт, розфарбувавши небо Катару багряними відтінками, Настя більше не могла стримувати серце.

Попри всі застереження Ненсі — мовляв, не наближайся до вілли до приїзду королеви Олени — внутрішній голос Насті благав: "Дій. Тепер або ніколи." Вона не могла сидіти, склавши руки, знаючи, що зовсім поруч хтось зламаний, покинутий, забутий.

Обережно, майже безшумно, вона пробралася через сад до віддаленої вілли. Двері були прочинені. Всередині в повітрі стояв важкий запах ліків і задушливої тиші.

Ілінка сиділа на дивані — бліда, мов марево, в дорогому східному вбранні, що лише підкреслювало її спустошення. Очі були ніби порожні, але в глибині жевріла іскорка — спогад, людина, жива.

Настя принесла трохи фруктів і солодощів — дрібниця, але тепла. Коли Ілінка побачила її, в її погляді з’явилось щось наче впізнавання. Можливо — надія.

— Ти… Настя, — прошепотіла вона.

Настя сіла поряд, ледь стримуючи сльози. Не було потреби в зайвих словах. Ілінка почала говорити — тихо, повільно, мовбито стираючи пил із болючих спогадів.

Вона розповіла, як її мрія перетворилась на пастку. Як не раз намагалась утекти. Як рік тому спробувала вирватися, щоб знайти свого сина. Її піймали. Її били. Закривали у віллі без їжі. Потім давали трохи — щоб не померла. Це була система. Це було… жорстоко.

— Він забрав сина одразу після народження. Я… навіть не встигла торкнутися його щоки, — прошепотіла Ілінка. — Інші дівчата проходили через таке ж. Але мовчали. Головне — про це не знає ніхто з династії аль-Шаф. Це і є сила Азіса. Його тінь — довга і безкарна.

Настя сиділа нерухомо. З кожним словом їй здавалося, що стіни палацу стискаються довкола неї. Вона взяла Ілінку за руку.

— Я не залишу тебе. Я знайду твого сина. Ми доведемо цю правду до Королеви. Ненсі нам допоможе. Я клянуся.

Очі Ілінки зволожились. І на її вуста вперше за довгий час з’явилась тиха посмішка.

— Якщо хоч одна душа ще чує мене… значить, я жива.

Коли Настя, переповнена жахом від почутого та рішучістю діяти, вийшла з вілли Ілінки, її серце стиснулося. Прямо перед нею, немов похмура тінь, стояв принц Азіс. Його обличчя було спотворене гнівом, очі горіли люттю. Він явно бачив, як вона пробралася до Ілінки, і його лють була безмежною.

— Що ти тут робила?! — прошипів він, низько і зловісно. — Якщо хоч слово просочиться, якщо ще раз наблизишся до цієї вілли — буде гірше. Значно гірше.

Незважаючи на страх, Настя, чия рішучість лише зміцнилася після розмови з Ілінкою, сміливо відповіла, дивлячись йому прямо в очі:

— Не смій мені погрожувати, Азісе. Ти — жорстокий, і найстрашніше, що ніхто не знає, що ти твориш. Але я тебе не боюся.

Обличчя принца спотворилося ще сильніше. Його посмішка була крижаною.

— Не боїшся? Дурна дівчина. Але постраждає не ти. Постраждає Ілінка.

Ці слова вдарили в серце, як лезо. Він влучив точно — у найвразливіше.

Настя зробила крок назад. Відчай та паніка закрутились у голові, та вона стрималася — і майже бігом рушила геть. Її тіло тремтіло, але очі палали гнівом. Вона вже не могла мовчати.

Діставшись до своєї частини палацу, Настя негайно знайшла Ненсі. Тремтячим голосом вона переказала все, що трапилося: і жахливу правду від Ілінки, і погрози Азіса, і особливо його слова про те, що постраждає саме Ілінка.

Ненсі, вислухавши її, зрозуміла всю тяжкість ситуації.

— Ти була хоробра, Насте. Але ти ще не знаєш, на що здатний цей чоловік. Його гнів — як павутина, липкий і смертельно небезпечний. І погроза Ілінці — це не слова. Він зробить.

Настя стиснула кулаки. У її очах — полум’я.

— Ми більше не можемо чекати. Ще одна ніч — і може бути пізно.

— Залишається тільки одне: королева Олена. Лише вона може змінити хід цієї історії. Якщо хтось і здатен змусити замовкнути Азіза — то це вона.

Обидві жінки розуміли: помилок бути не може. Віднині кожен крок — битва. В їхніх руках — доля Ілінки, її сина Джаміля… і, можливо, їхніх власних життів.

Палац Аль-Шаф. Ніч.

Тиша окутала розкішні покої принцеси Емми. Вона сиділа на килимі серед зелені та шовку, притискаючи до себе малого томарина — грайливу мавпочку, подаровану їй батьком, еміром Ібрагімом. Її очі були заплакані. Образи рабів, закутих у ланцюги, переслідували її навіть у темряві.

— Тато хворіє... Руслан зник... Даніель у комі… — прошепотіла вона. — Світ ніби тріскає по швах… а я нічого не можу зробити.

Раптом обережно прочинилися двері. До кімнати зайшов Джастін — її особистий слуга. Він ніс тонку хустину, нібито щоб укрити принцесу від нічного холоду, але в його очах було більше: тривога, ніжність… і любов.

— Ваша Високосте… ви не спите? — спитав він тихо.

— Ні, Джастіне, — відповіла вона, навіть не підводячи очей. — Мені важко спати, коли за стінами палацу плачуть матері…

Джастін сів поруч, обережно. Його голос був трохи хриплий:

— Мені болить, коли ви страждаєте. Болить усе — бо я вас… кохаю. Завжди кохав.

Емма підвела на нього очі. Мовчала кілька довгих секунд. Потім усміхнулась — ніжно, як у дитинстві, коли вірила в казки.

— Знаєш… я завжди відчувала, що з тобою — спокій. Як із небом.

Він не повірив одразу.

— Це правда? Ви… мені подобаєтеся?

— Так, — прошепотіла вона, наблизившись. — Не за титул, не за відданість. А просто — ти.

Джастін зітхнув, наче звільняючись від багаторічної тіні.

— Я ніколи не залишу вас, Еммо. Навіть якщо проти всього палацу. Якщо світ повстане — я стану між вами й вогнем.

І тоді, в нічній тиші, вони наблизилися одне до одного. Спочатку — несміливо, лише дотиком долонь. А потім — обіймами, що стали молитвою. Їхній поцілунок був ніжним і пристрасним водночас — як зізнання, що запізнилось, але не втратило сили.

І поки над Катаром сходив місяць, принцеса та слуга сиділи поруч, мовчки тримаючись за руки. У цьому світі, повному несправедливості та страху, вони знайшли єдине, що не піддається руйнуванню — щире кохання.