Раді Вас бачити!

Глава 25. Тіні за вітриною

Дніпро, Україна

Недільний ранок пахнув кавою та новими надіями. Людмила й її донька Саша гуляли серед бутиків, обираючи плаття для шкільного свята. Саша радісно бігала між манекенами, приміряючи сукні, взуваючи туфлі на підборах і крутячись перед дзеркалом — її сміх лунав, як дзвіночки на сонці.

Людмила спостерігала, усміхалась, але в душі щось затіняло радість — тривожне передчуття. Коли Саша побігла в наступний магазин, на її телефон прийшов виклик. Це був Віктор — її наречений.

— Людо, прости… Я не зможу забрати вас сьогодні. Робота накрила з головою. Але… — його голос знизився до ніжного. — Наступного разу я поведу вас у ресторан. Я тебе люблю. Цілую.

Вона відповіла тихо, стримано. Але телефон в руці здався раптом важким. У голосі Віктора не було тріщин, але щось… не сходилося. Його бізнес ніколи не був таким непередбачуваним. І його поява в останній момент стала рідкістю.

Людмила стояла біля кабінки примірки, де Саша щасливо крутилася в новій сукні. І тоді сумнів зашепотів голосніше, ніж музика в магазині. Вона відкрила контакти. Натиснула номер Мирослави Віталіївни — її матері.

— Мамо… Привіт. Я не хочу панікувати, але… я не вірю Віктору. Він щось приховує. Можеш… допомогти?

Мирослава відповіла без паузи.

— Я чекала, коли ти сама це скажеш. Не хвилюйся. Якщо він щось приховує — я з’ясую. І зроблю це з задоволенням.

У просторому кабінеті, де стіни дихали книжковою мудрістю, Мирослава Віталіївна стояла біля вікна, задумливо тримаючи телефон у руках. Після розмови з Людмилою їй потрібен був не просто емоційний перепочинок — їй потрібна була порада. І тому, коли в дверях з’явився її чоловік, Володимир Іванович, вона одразу звернулась до нього.

— Володю, нам треба поговорити. Це стосується Люди… і Віктора, — сказала вона, сідаючи до столу й глянувши йому в очі.

Він підсунув крісло ближче, як завжди спокійний, уважний.

— Що трапилось?

— Вона підозрює, що він щось приховує. Я це відчула ще раніше — він став уникати зустрічей, відмовляється від планів, а сьогодні знову не приїхав до них, пославшись на «бізнес». Але Люда — моя донька, і я бачу, як вона внутрішньо стискається. Щось її не відпускає. І я боюсь, що вона знову закриє очі — як тоді, коли вірила у попереднє «кохання», яке її ледь не зламало.

Володимир Іванович нахилився вперед, уважно слухаючи.

— Тобто ти хочеш, щоб ми перевірили його?

— Я хочу бути впевнена, що він не грається. І якщо він справді щось приховує — я хочу знати що, перш ніж вона зробить помилку, яка може дорого коштувати.

Він обережно кивнув.

— Добре. Я зв’яжусь з людьми. Можливо, щось знайдемо через його компанію, фінанси, контакти. Але… ти сама знаєш, що як тільки ми почнемо — це може мати наслідки. І для Люди, і для нас.

Мирослава усміхнулась краєм губ.

— Я краще переживу її образу — ніж бачити, як вона терпить брехню.

Володимир Іванович узяв її руку.

— Тоді ми зробимо це. Спокійно, акуратно. І якщо він чистий — ми заспокоїмося. А якщо ні — збережемо нашу доньку.

Мирослава стиснула його руку у відповідь. Вечір у домі суддівської родини розпочинався не з келиха вина, а з рішень — як і завжди.

Володимир Іванович не звик діяти імпульсивно. Але цього разу — коли йшлося про безпеку доньки — він не вагався. Він найняв перевірених людей, тих, хто вмів слухати, бачити й мовчати. Один із них — Олег Соколов, колишній оперативник, сивий, мов попіл, у темній шляпі та окулярах, що ховали очі, які бачили більше, ніж варто.

Олег їхав на Maserati Quattroporte, плавно ковзаючи вулицями, тримаючи дистанцію за сріблястим BMW, у якому сидів Віктор Гарбузов — наречений Людмили. Олег знав: цей чоловік не той, ким здається. І сьогодні мав це підтвердити.

Віктор зупинився біля старого особняка. Олег припаркувався неподалік, активував прослуховування — мікрофон уже був закріплений на машині Колі. Той, знервований, зайшов у дім Ксенії Чернявської — жінки з холодним поглядом і отруйною усмішкою. У кімнаті вже сидів Мухаммед аль-Хадір, нахабний, самовпевнений, з тінню образи на принцесу Вікторію, яка колись забрала у нього Сафію.

Ксенія розгорнула план:

— Аміран вийшов з гри. Сибіл — врятована. Але ми ще можемо зіграти на слабкостях Вікторії та Емми. Ти, Віктор, маєш доступ. Ти — наречений Люди. Вона довіряє тобі.

Мухаммед усміхнувся:

— Аміран сам винен. Стратили його — і правильно. Сибіл? Вона була лише інструментом.

Коля, з тремтінням у голосі, відповів:

— Його не казнили. Це було фальшиве повідомлення. Насправді його тримають у підземеллі. Я дав вибір Амірану як вчинити правильно щоб врятовути кохану дружину але він зрадив її зробив неправильний вибір— і вона потрапила до польської в’язниці. Але її врятували сестри та брати. Вона принцеса Катару. Аміран — зник. І я не знаю, скільки ще зможу приховувати це від Люди.

Олег записав усе. Через годину запис був у руках Володимира Івановича. А ще через п’ятнадцять хвилин — у руках Мирослави Віталіївни.

Вона мовчки прослухала. Потім покликала Людмилу.

— Слухай. І не перебивай.

Запис лунав, мов удар. Людмила сиділа, бліда, мов сніг. Її руки тремтіли. Очі — повні сліз. Вона не могла повірити, що Коля, той, кого вона любила, був причетний до зради, до змови, до брехні.

— Я… я соромлюсь, мамо. І за себе, і за сестру Олену. Я не хотіла тебе слухати. Я думала, що ти просто не приймаєш його…

— Ти не винна, — сказала Мирослава. — Але тепер ти знаєш правду.

Квартира Віктора була напівтемною. Людмила увійшла, мов буря, її очі — холодні, як лід. Віктор підвівся, здивований її появою.

— Людо? Що сталося? — запитав він, намагаючись приховати тривогу.

— Я хочу почути правду. І не твою версію. Справжню.

— Про що ти? — він зробив крок до неї, намагаючись виглядати щиро. — Я нічого не приховую.

— Не приховуєш? — вона витягла телефон. — Тоді послухай.

Вона увімкнула запис. Голос Віктора лунав чітко:

"Я змусив Амірана зрадити Сибіл, він сам такий обрав шлях, він навіть не подумав про Сибілу. . Вона потрапила до польської в’язниці. Амірана казнили — принаймні, так усі думають. Насправді його тримають у підземеллі. Я брехав Люді. Вона нічого не знає."

Віктор застиг. Його обличчя змінилося — з впевненого на розгублене, потім на винне.

— Це… — він опустив очі. — Це не мало так вийти.

— То ти визнаєш? — голос Людмили тремтів. — Ти справді зробив це?

Віктор повільно сів на край дивану, мовби ноги більше не тримали.

— Я… так. Я зробив це. Я думав, що зможу все виправити. Я боявся втратити тебе. Я боявся, що правда зруйнує все.

— І ти вирішив зруйнувати її сам? — вона підійшла ближче. — Ти зрадив Сибіл. Ти зрадив Амірана. Ти зрадив мене.

— Я жалкую, Людо. Я справді жалкую. Я не сплю ночами. Я бачу її очі — Амірана, коли він зрозумів, що я його використав та його за це стратили тому що не подумав за безпеку Сибіл. І мені за це соромно, моя кохана.

— Соромно? — вона гірко усміхнулась. — Це не поверне довіру. Це не поверне любов.

— Я не прошу пробачення. Я знаю, що не заслуговую. Але я прошу — не ненавидь мене.

— Я не ненавиджу. Я просто більше не люблю.

Вона почала збирати речі. Віктор не зупиняв її. Він сидів, мов тінь, згорблений, розбитий.

— Я хотів бути героєм. А став зрадником.

— Істинний герой — той, хто не боїться правди. А ти її боявся.

Вона проходила повз нього, і він, у пориві болю, схопив її за руку — не грубо, а як останню надію.

— Пробач… хоча б за те, що я усвідомив.

— Усвідомлення — це перший крок. Але я вже зробила свій.

Віктор сидів, мов тінь, згорблений, розбитий. Людмила стояла біля дверей, її пальці стискали ручку валізи, але серце ще вагалося — не через нього, а через біль, який залишився.

— Я не хотів, щоб усе так закінчилось, — прошепотів Віктор. — Я справді кохав тебе. І, можливо, ще кохаю.

— Кохання без правди — це отрута, — відповіла Людмила. — Ти сам її випив. І сам зруйнував усе, що міг би зберегти.

— Я не прошу повернутись. Я просто хочу, щоб ти знала — я не монстр. Я зробив жахливі речі, але не з ненависті. А з страху. І слабкості.

— І саме тому ти не заслуговуєш на владу. Ані над людьми, ані над почуттями. Ти зрадив не лише мене — ти зрадив себе.

Віктор підвів очі. Вперше — без маски, без захисту. В них було каяття.

— Я піду з гідністю. Якщо вона ще залишилась.

У дверях з’явилися охоронці. Один із них кивнув Володимиру Івановичу, який стояв поруч із Мирославою.

— Вікторе, — сказав Володимир спокійно, але твердо. — Ти маєш відповісти за свої вчинки. Тебе чекає слідство. І суд.

— Я не тікатиму, — відповів Віктор, підводячись. — Я вже втік від себе. Далі — нікуди.

Охоронці підійшли, взяли його під руки. Він не чинив опору. Перед тим як вийти, він ще раз подивився на Людмилу.

— Якщо колись… якщо ти згадаєш мене — хай це буде не як зрадника, а як того, хто зрозумів, коли вже було пізно.

Вона мовчала. Її очі були спокійні, але тверді.

— Я згадаю. Але не з жалем. А з уроком.

Двері зачинились. Тиша заповнила кімнату.

Мирослава підійшла до доньки, обійняла її.

— Ти сильна. І ти вільна.

— А він? — прошепотіла Людмила.

— Він — у руках правди. І вона не має жалю.

Квартира була тиха. Людмила сиділа на дивані, тримаючи в руках чашку чаю, яка давно охолола. Поруч — її донька Саша, юна, але вже з проникливим поглядом, який бачив більше, ніж здавалося.

— Мам, ти сьогодні якась інша, — сказала Саша, сідаючи поруч. — Щось трапилось?

Людмила мовчала кілька секунд. Потім глибоко вдихнула.

— Я розірвала заручини з Віктором. Він зрадив мене. І не тільки мене. Він був причетний до змови, брехав мені, використовував людей, яких я поважала. Я дізналась усе — і не змогла пробачити.

Саша не здивувалась. Вона лише взяла маму за руку.

— Я завжди знала, що ти сильна. Але зараз — ти справжня. І я тобою пишаюсь.

Людмила не стримала сліз. Не від болю — від полегшення.

— Я боялась, що ти будеш розчарована. Що ти не зрозумієш.

— Я не дитина, мам. Я бачу, як ти борешся. І я з тобою. Завжди.

У дверях з’явилась Мирослава Віталіївна, стримана, але тепла. Вона підійшла, сіла поруч.

— Я чула. І я тут, щоб сказати: ти зробила правильно. Віктор був небезпечний. І ти врятувала не лише себе — ти врятувала Сашу. І всіх нас.

Саша подивилась на бабусю.

— А ти вірила мамі з самого початку?

— Я вірила в її серце. І знала, що воно не дозволить жити в брехні.

Людмила обійняла доньку, а Мирослава поклала руку їм на плечі.

— Ми — родина. І ми пройдемо через це разом. Без страху. Без сорому. З гідністю.

Саша усміхнулась:

— Тоді давайте почнемо з того, що більше ніколи не будемо мовчати. Ні про що.

Мирослава кивнула:

— І більше ніхто не зламає нас. Бо ми — не просто жінки. Ми — сила.

Людмила сиділа біля вікна, тримаючи телефон у руках. Вона довго вагалась, але нарешті натиснула на ім’я: Олена.

— Алло? — голос сестри був теплий, як завжди.

— Олена… це я. — Людмила говорила тихо. — Я хочу попросити пробачення.

— За що, Людо?

— За те, що не повірила тобі. За те, що захищала мене від Віктора, коли ти попереджала мене. Ти була права. Все з’ясувалося. І я… я більше ніколи не буду сумніватися в тобі.

Олена мовчала кілька секунд, а потім сказала:

— Я не злюсь. Я просто рада, що ти нарешті побачила правду. І що ти вільна.

— Дякую тобі. Ти завжди була поруч, навіть коли я не хотіла слухати.

— Ми — сестри. Це важливіше за образи.

Людмила усміхнулась крізь сльози.

— А як у вас справи? Розкажи щось хороше. Мені так хочеться почути щось світле.

Олена засміялась:

— О, в нас справжній переполох! Даніель — мій син — одружується! Весілля вже плануємо, і, можливо, скоро Вікторія теж вийде заміж. Вона закохана — і я бачу, що це щиро.

— Це чудово! Я така рада за вас! — Людмила щиро зраділа. — Нарешті добрі новини!

— А в тебе що нового?

— У нас теж свято наближається. Юля вирішила хрестити маленьку доньку Асмік, і хоче, щоб ти приїхала з дівчатками. Вона дуже чекає вас.

— Ми обов’язково приїдемо. Я вже сказала Вікторії та Софії — вони в захваті. Асмік — така чарівна! Це буде справжнє родинне свято.

— Так, — сказала Людмила, — і цього разу — без брехні, без тіней. Лише любов і світло.

— Саме так, сестро. Ми заслуговуємо на це.

Вони ще довго говорили — про сукні, про гостей, про дитячий сміх і про те, як важливо берегти родину. І в той вечір, після всіх бур, Людмила вперше за довгий час заснула з усмішкою.

У підвалі слідчого ізолятора було холодно. Стіни — сірі, мов совість, яку вже не відбілити. Віктор Гарбузов сидів за металевим столом, руки — в наручниках, очі — порожні. Його допитували вже втретє за день.

— Ми знаємо, що ти не діяв сам, — сказав слідчий, перегортаючи документи. — Хто стоїть за змовою проти дочок королеви Олени? Хто керував тобою?

Віктор підвів очі. Вперше — з болем, не з викликом.

— Я не скажу. Я вже зрадив тих, кого любив. Я не зраджу тих, кому служив.

Слідчий зітхнув. Вийшов. Двері зачинились.

Віктор залишився наодинці. Його думки — мов уламки скла, що ріжуть зсередини. Він бачив перед собою Людмилу — її очі, коли вона слухала запис. Її голос, коли сказала: “Я більше не люблю.”

Він притулився лобом до холодного столу.

— Я втратив її. Втратив себе. І заради чого?

Його лояльність до Ксенії була не просто страхом — це була залежність. Вона знала, як тримати людей у тіні. Але тепер, коли все розвалилось, він залишився один. І найстрашніше — не суд, не вирок, а те, що Люда більше не дивиться на нього з довірою.

Віктор закрив очі. Йому не було куди тікати. І він не хотів. Бо найгірше вже сталося — він втратив найдорожче.

 

Кілька місяців тому

Ім’я Мухаммеда було викреслене з усіх королівських списків. Колишній чоловік принцеси Сафії, він сидів у марокканській в’язниці — за наказом самого короля. Причиною стали звинувачення, висунуті королевою Оленою та еміром Ібрагімом: Мухаммед довів їхню доньку до межі. Його байдужість, холод і моральне насильство змусили Сафію голодувати, замикатися в собі, а одного разу — навіть спробувати покінчити з життям. Її врятувала родина. А Мухаммеда — хотіли знищити.

Король Марокко, прагнучи зберегти союз із родом аль-Шаф, особливо зважаючи на шлюб своєї племінниці принцеси Джаді з їх шейхом-принцем Саїдом, вирішив не влаштовувати публічного скандалу. Але Мухаммеда ізолювали — тихо, без суду, без права на захист.

Ксенія Чернявська дізналася про нього не одразу. Але все змінилося, коли вона отримала звістку про страчену Амірану — одну з небагатьох союзниць, яка знала її плани, її слабкості, її минуле. Амірану знищили — показово, жорстоко, без права на прощення. І саме тоді Ксенія зрозуміла: більше не можна діяти обережно. Потрібна людина, яка не боїться крові. Людина, яка вже втратила все.

— Знайдіть мені Мухаммеда, — сказала вона, стискаючи келих так, що тріснуло скло. — Якщо він ненавидить Сафію — він буде моїм мечем.

Її команда діяла швидко. Через підкуп, шантаж і обіцянки вони організували переведення Мухаммеда до приватної лікарні — офіційно для «психологічної реабілітації». Насправді ж — для втечі. Через кілька тижнів він опинився в одному з маєтків Ксенії, далеко від очей королівських радників.

Коли вона вперше побачила його — високого, з хижою усмішкою, але з тінню в очах — вона зрозуміла: він не просто ворог Сафії. Він — зброя.

— Ти знаєш, що я хочу, — сказала вона. — І ти знаєш, кого ми будемо ламати.

Мухаммед усміхнувся. Його голос був тихим, але в ньому звучала згода.

— Я з тобою. До кінця.

Він підвівся з крісла, підійшов до вікна, став поруч із Ксенією. Його погляд ковзав по нічному небі, як по карті війни.

— Вікторія і Емма… Вони втрутилися. Вони зруйнували те, що було між мною і Сафією. Вони переконали її піти. Вони зробили з неї символ, мученицю, героїню. А я залишився в темряві.

Ксенія мовчала, але її очі блищали — вона відчувала, як народжується нова змова.

— Я хочу, щоб вони заплатили, — продовжив Мухаммед. — За кожне слово, за кожен погляд, за кожну ніч, коли Сафія не була поруч. Я хочу, щоб вони втратили все, що люблять. І тоді… тоді я поверну Сафію. Вона знову буде моєю. Не тому, що я її змушу — а тому, що їй не залишиться нікого, крім мене.

Він зробив паузу, а потім додав, майже шепочучи:

— Але найкраще — це не просто знищити. Найкраще — це змусити їх дивитися, як страждає те, що для них найдорожче. Їхній племінник. Принц Омар. Кров їхньої родини. Їхнє майбутнє.

Його очі потемніли.

— Якщо ми завдамо болю Омару — вони самі принесуть мені Сафію. Вони благатимуть, щоб я зупинився. І тоді… я виберу, що залишиться від їхньої гордості.

Ксенія усміхнулася. Її голос був майже ласкавим:

— Тоді ми почнемо з принца Омара. І закінчимо — з їхньою вірою в справедливість.

Вони стояли поруч, як дві тіні перед бурею. І ніч за вікном, здавалося, слухала їхню змову — мовчки, уважно, з обіцянкою крові.

 

Наші часи

Вечір був тихим, але в тиші ховалася буря. Ксенія Чернявська стояла біля вікна свого маєтку, вдивляючись у багряне небо. Її пальці легко торкалися скла, ніби вона малювала на ньому лінії долі.

— Його упіймали — сказала вона, не озираючись. — Він сам винен що залишився з жінкою яка має родичів впливових а теперь буд ласка він сидіть у поліції, хоть би він не зрадив мене.

Мухаммед, високий, з хижою усмішкою, сидів у кріслі, потягуючи чай.

— Він слабкий. А слабкість — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити.

Ксенія повернулася. Її очі були холодні, як лезо.

— Я не буду його рятувати. Нехай гниє. Але він ще знадобиться… пізніше.

Мухаммед кивнув, а тоді нахилився вперед.

— Я думав… якщо ми хочемо, щоб Вікторія та Емма страждали — треба вдарити по найціннішому. По майбутньому. По крові.

— Принц Омар, — прошепотіла Ксенія. — Син шейха-принца Діми. Спадкоємець роду аль-Шаф.

— Саме так. Якщо ми викрадемо Омара, вони будуть змушені здатися. Вони самі прийдуть, щоб врятувати його. І тоді — ми віддамо його, якщо віддадуть мені Сафію та Соломію

Ксенія усміхнулася. Її сміх був тихим, але в ньому звучала темрява.

— А потім… я запропоную їм угоду. Їхня свобода — в обмін на Соломію та Сафію. Щодо моєї Соломії...вони думають, що захищають її, як коштовність, але забули, що вона — моя служниця. Колишня. Та, що зрадила мене. Я знаю, що вона не просто втекла — вона стала їхньою тінню, їхнім символом. І саме тому я хочу, щоб вона повернулася.

Мухаммед підняв брову.

— Ти впевнена, що вони її віддадуть?

Ксенія стиснула кулак.

— Я хочу, щоб вона страждала. Щоб кожен її подих був нагадуванням про те, що не можна зраджувати мене. Вони принесуть її мені самі — коли зрозуміють, що це єдиний спосіб зупинити муки своєї родини. А тобі Сафію, будеш робити з нею що хочеш.

Вона знову подивилася у вікно. В її очах відбивалася ніч, повна тіней.

— Нехай Вікторія та Емма відчують, що означає втрачати. Нехай їхня гордість стане їхнім кайданом.

 

Підземелля було вогким і темним, мов забуття. Аміран, прив’язаний до стіни, ледве дихав. Його тіло було вкрите синцями, але очі — палахкотіли. Він не зламався. Він чекав моменту.

Коли охоронець заснув, Аміран зумів звільнити одну руку, потім другу. Він повз по кам’яному коридору, шукаючи вихід. І знайшов — вузький прохід, що вів до старої шахти. Він вибрався, весь у пилу, але вільний.

— Я знайду її, — прошепотів він, дивлячись на зоряне небо. — Навіть якщо вона вже заміжня. Навіть якщо її сховали за золотими стінами. Я знайду Сибіл.

Охоронці виявили втечу надто пізно. В паніці вони прибігли до палацу, де шейх-принц Хазар проводив вечір із першою дружиною, Мунірою. Вона грала на арфі, а він мовчки слухав, але його думки були далеко.

— Він утік? — голос Хазара був холодним, як нічна пустеля. — І ви прийшли до мене з цим?

Муніра ніжно торкнулася його руки.

— Не гнівайся, мій принце. Це можна виправити. Він не дійде далеко.

Хазар підвівся, його постава — владна.

— Знайдіть Амірана. Приведіть його до мене. І нікому не доповідайте. Ні братам, ні радникам. Це — моя справа. І якщо він добереться до Сібіл… я сам вирішу, що з ним буде.

Тим часом Аміран вже був у бігах. Він перетнув кордони Катару, ховаючись у караванах, у темних провулках, серед бідняків і мандрівників. У Досі він зустрів старого торговця, який довго дивився йому в очі.

— Ти шукаєш її? — запитав він. — Принцесу Сибіл?

— Ти знаєш, де вона?

— В Омані. У золотому заточенні. Її тримають у палаці, як коштовність. Але вона — полонянка.

Аміран стиснув кулаки.

— Я дістануся туди. Я витягну її. Навіть якщо мені доведеться пройти крізь пустелі, палаци і кров.

Він вирушив у дорогу. Його серце билося лише з однією думкою — Сибіл жива, і він не зупиниться, поки не побачить її очі. Навіть якщо вона вже належить іншому.

Квартира була скромною, але затишною. Рамзан сидів на дивані, загорнутий у плед, який залишив Дем’ян — той, хто врятував його, коли всі вважали мертвим. За вікном шумів дощ, а телевізор тихо гудів новинами.

На екрані транслювали спеціальний репортаж українського телеканалу, який, як виявилося, базувався на неперевірених джерелах. Журналіст, з надмірною емоційністю, заявляв:

— За нашими даними, королева Катару Олена аль-Шаф особисто наказала усунути Рамзана — коханого принцеси Рахіми. Це підтверджують наші джерела в еміраті.

Рамзан стиснув зуби. Він знав, що це — брехня. Він знав, що Олена навіть не знала, що він живий. Але біль залишався. Особливо коли згадував Рахіму, свою кохану, яку забрали від нього.

На екрані з’явилася сама Олена, велична, у білому, поруч із свекром, колишнім еміром Анваром, та чоловіком Ібрагімом, який виглядав здоровим і впевненим. Вони виступали перед народом.

— Ми заперечуємо будь-яку причетність королеви Олени до наказу про вбивство Рамзана, — сказав Анвар. — Це — наклеп.

— Принцеса Сибіл ніколи не була з Аміраном, — додав Ібрагім. — Це — брехня, створена, щоб заплямувати нашу родину.

Рамзан вимкнув телевізор. Його серце билося швидше. Він більше не міг сидіти осторонь.

— Я мушу повернутися. Я мушу поговорити з ними. З Оленою. З Ібрагімом. І забрати Рахіму.

Він звернувся до Логана, який саме повернувся з поїздки.

— Допоможи мені дістатися до Катару. Я маю пояснити все. І забрати її.

Логан подивився на нього, а потім усміхнувся.

— Я допоможу. І заодно… побачу принцесу Крістіну. Я давно хотів з нею поговорити.

Дем’ян тим часом був у від’їзді — його не було вдома, але він залишив записку: "Бережи Рамзана. Йому ще доведеться пройти крізь бурю."

Рамзан зібрав речі. Його очі були сповнені рішучості. Він більше не був жертвою — він був чоловіком, який повертається за своєю любов’ю. І цього разу — він скаже правду, яку приховали за заголовками.