Раді Вас бачити!

Глава 33. Сімейний суд

Біля палацу прогулювалася пара — принцеса Емма та Джастін. Їхні кроки були повільними, мов серця, що шукали відповіді. Емма щойно розповіла Джастіну про те, що її мати категорично проти їхніх стосунків. Вона була настільки розчарована, вона стала наложницею еміра —  не для того лише б Емма не зустрічалася зі слугою без статусу.

Вони наблизилися до зоопарку, де принцеса Емма особисто доглядала своїх улюбленців. Сівши на лавку, вони мовчки дивилися одне на одного, сумно, але з ніжністю. Емма гладила свого білого кролика, що сидів у неї на колінах.

Раптом Джастін озвався, очі його засяяли:

— Придумав, люба! Я піду до твого батька і скажу, що заради тебе я змінюся.

Емма перестала гладити кролика, подивилася на нього лагідно:

— Справді?

Джастін усміхнувся:

— Справді, справді, моя принцесо. Заради тебе я готовий зрушити гори. Коли він побачить, що я змінююся — він дозволить тобі бути зі мною.

Емма озирнулася навколо, її серце стискалося від сумнівів:

— А раптом мій батько буде проти? Він дуже мене любить… і не захоче віддати мене тобі.

Вона замовкла, але потім додала:

— Хоча… якщо ти справді змінишся, можливо, він подумає.

Джастін рішуче підвівся:

— Чудово! Тоді ходімо до твого батька.

Емма усміхнулася, її очі наповнилися надією:

— Так! Моя мама якраз проводить час із ним. Думаю, ми зможемо поговорити. Джастіне, ти такий відважний.

Вони взялися за руки і рушили до палацу — не просто як закохані, а як союзники, готові боротися за своє право на щастя.

У палаці, на відкритому балконі, серед жасминових кущів і лимонного дерева з кардамоном, емір Ібрагім сидів у тіні, насолоджуючись вечірнім повітрям. Поруч наложниця Лейла подала йому ароматну арабську каву, і вони мовчки ділилися спокоєм, поки не з’явилася принцеса Емма, тримаючи за руку Джастіна.

Емма зупинилася перед батьком, її голос був м’яким, але рішучим:

— Батьку… ми хотіли поговорити з тобою.

Емір відклав чашку, його погляд зупинився на їхніх з’єднаних руках. Лейла завмерла — вона попереджала Емму про наслідки, і тепер боялася гніву Ібрагіма.

Але емір лише спокійно запитав:

— Що це означає, донечко? Поясни мені… Або ти, Джастіне — що ти хочеш цим сказати?

Джастін ступив уперед, як захисник:

— Я люблю вашу доньку. Я знаю, як вона вам дорога, і як ви її любите. Саме тому… я хочу змінитися заради неї. Я хочу стати гідним. Я зроблю все, щоб бути з нею і забути, що був слугою. Я хочу дати їй усе достойне. Дозвольте мені змінитися. Скажіть, що мені робити.

Емір Ібрагім підвівся, почав ходити туди-сюди, замислений. Його очі були глибокими, як море, що шукає істину. Він згадав, як Джастін служив його синові Савві — вірно, чесно, з гідністю.

Лейла сиділа в тривозі, очі її благали про милість. Але емір зупинився, подивився на молодих і сказав:

— Що ж… у твоїх словах, Джастіне, є доля правди. Ти хороший хлопець. Слуги добре про тебе відгукуються. Ти допомагаєш іншим і служив Савві з честю. Я хочу найкращого для Емми. Але тобі доведеться попрацювати.

Він наблизився до Джастіна:

— Якщо ти справді хочеш змінитися — ти маєш поїхати. Далеко, але ненадовго. Пройти курси з бізнесу, стати важливою людиною. Ти розумний, тому я вірю в тебе. Ти повернешся, попросиш її руки — і вона буде заміжньою, як личить принцесі.

Джастін низько вклонився, поцілував руку еміра:

— Дякую вам… тільки куди мені їхати?

Емір відповів:

— До столиці. Там найкращі курси. Ти пробудеш там лише місяць. Після цього — повернешся, і якщо доведеш свою гідність, я благословлю ваш союз.

Емма кинулася до батька, поцілувала його руку:

— Дякую, тату. Ти наймудріший.

Лейла зітхнула з полегшенням. Її страхи розвіялися — емір виявився справедливим і добрим. Вона усміхнулася, дивлячись на Емму, яка тепер мала шанс на щастя.

Раптом у балконну залу увірвалася королева Олена, її голос був схвильований, але сповнений радості:

— Ібрагім! Наші діти повернулися! Арлетта — ціла й неушкоджена!

Емір Ібрагім миттєво підвівся і рушив до внутрішнього двору, де вже зібралися Вікторія з Дем’яном, шейх-принц Тимофій з Арлеттою, сестра Еліса — усі злегка втомлені, але живі. Вони почали розповідати, що трапилося, як вибралися з небезпеки, як боролися за свободу.

Вікторія озвалася першою:

— Я бачила Катю… наложницю Надіра. Вона — колишня кохана Руслана.

Олена зупинилася, її очі спалахнули:

— Як вона потрапила туди?

— Вона стала рабинею… Але сама обрала цей шлях. Вона звинувачує Руслана у своїх стражданнях. Вона більше не хоче його. Вона обрала іншого.

Олена була в ярості:

— Невдячна! Руслан ризикував заради неї!

Емір Ібрагім лише зітхнув. Його вже мало що дивувало. Але в ту ж мить у залу увірвалася королева Кесем, її голос був гнівним:

— Ібрагім! Надір ударив мою доньку Аманду по голові! Він має відповісти!

Емір підняв руку:

— Пізніше я розберуся з Надіром. Зараз важливіше — що з Русланом.

Вікторія кивнула:

— Треба піти до нього. Він потребує нас.

Але їх перебив шейх-принц Діма, який щойно прибув:

— Руслан зачинився в кімнаті. Ми мали їхати за Катею… але він перестав їсти. Він мовчить. Він страждає.

Емір Ібрагім подивився на всіх присутніх, його голос був твердим:

— Ходімо до нього. Йому потрібна наша підтримка. Не осуд — а серце.

Всі рушили до покоїв принца Руслана. За зачиненими дверима — мовчання, що кричало гучніше за слова. Його біль був глибоким, як рана, яку не видно, але яка розриває душу.

Принц Руслан лежав у своїх покоях, охоплений болем. Його душа страждала — не від поранень, а від зради. Він віддав усе, ризикував життям, щоб врятувати Катю, а вона… обрала іншого. І не просто обрала — звинуватила його. Сказала, що саме він причина її страждань.

Ці слова не виходили з голови.

Раптом він різко підвівся, очі палахкотіли:

— Як вона могла?! Як вона могла звинуватити мене?!

Він перевернув стіл, стільці — дерев’яні ніжки тріщали, падали на підлогу. Книги летіли з полиць, розсипаючись сторінками, мов спогади, які він більше не хотів бачити.

Руслан стиснув плече, важко дихаючи. Його тіло тремтіло — від люті, від розчарування, від безсилля.

Він хотів виплеснути все, що накопичилося. Взяв вазу — важку, кришталеву — і з розмаху розбив її об стіл. Осколки розлетілися, один порізав йому руку.

Кров потекла по руці, гаряча, яскрава — мов сама істина, що вирвалася назовні. Вона стікала по пальцях, змішуючись із уламками розбитої вази, залишаючи слід на дереві, на підлозі, на його серці.

Руслан дивився на неї, ніби вперше бачив власну рану.

"Це не просто кров. Це — те, що залишилось від мене після неї," — прошепотів він.

Його рука тремтіла, але він не відводив погляду. Біль був справжній. І він нарешті відчув, що живий — не як принц, не як герой, а як чоловік, як той, кого зрадили.

Руслан сидів на підлозі, стиснувши закривавлену руку. Він більше не відчував болю — лише порожнечу. Кімната була у безладді, як відлуння його душі.

Двері розчинилися.

Увірвалася Вікторія, за нею — Еліс, Тимофій, Діма, Емір Ібрагім, і нарешті — королева Олена, мати Руслана.

Вікторія першою кинулася до брата, опустилася на коліна, притискаючи тканину до рани.

— Я все знаю, — сказала вона, голос тремтів. — І більше нікому не дозволю тебе скривдити. Ти не один.

Руслан всхлипнув, притулившись до її плеча. Сльози текли безупинно.

Еліс підійшла повільно, її очі були повні болю. Вона мовчала — просто сіла поруч і взяла його за вільну руку. Її дотик був тихим, але рішучим.

— Тобі не потрібно бути сильним весь час, — прошепотіла вона. — Дозволь собі бути живим.

Тимофій і Діма обійняли його з боків.

— Ти знайдеш ту любов, яку заслуговуєш, — сказав Тимофій.

— Ту, яка не зрадить, — додав Діма.

Емір Ібрагім стояв трохи осторонь, але його голос був твердим:

— Скоро ти поїдеш на навчання. Це допоможе. Ти побачиш світ, зустрінеш нових людей. Можливо, там буде та, що справді торкнеться твого серця.

І тоді заговорила королева Олена. Її голос був тихим, але в ньому звучала сила.

— Ти — мій син. Я бачила, як ти борешся. Я бачила, як ти страждаєш. І я винна, що не помітила раніше. Але тепер — я поруч. Ми всі поруч.

Вона опустилася на коліна, обійняла його разом із Вікторією та Еліс. Руслан був оточений — не просто людьми, а любов’ю.

Поки всі в кімнаті оточували Руслана теплими словами, до них приєднався екс-емір Анвар — дідусь Руслана, мудрий і колись грізний правитель. Він підійшов до онука, поклав руку на його плече:

— Руслане, ти — мій улюблений онук. І я хочу, щоб ти знав: у тебе ще буде багато жінок, багато шансів на щастя. Якщо поїдеш на навчання і якась дівчина тобі сподобається — не вагайся. Скажи, що хочеш одружитися. Ти заслуговуєш на справжню любов.

Руслан мовчки кивнув, сльози ще блищали в його очах, але слова діда були як бальзам.

Тим часом королева Олена та емір Ібрагім вийшли з кімнати. Олена притискала руки до грудей — вони тремтіли. Її серце стискалося від болю: її синові завдали рани, які не залікує час.

— Вона дорога мені… — прошепотіла Олена. — Але Катя… вона завдала болю моїй дитині. Вона стала наложницею шейха Надіра. Я хочу помсти. За мого сина. За нашого принца.

Ібрагім подивився на неї, його очі були холодними, як сталь:

— Я згоден. І не закрию очі на те, що Надір зробив з Арлеттою — нашою невісткою, дружиною Тимофія. І ще — він посмів підняти руку на мою доньку Аманду.

Він стиснув кулак.

— Нехай чекає відповіді. Ми не забудемо.

Олена кивнула, її голос став твердішим:

— Але спершу — треба закінчити справу з Аль-Мактумом. Це ще не завершено.

Ібрагім мовчки погодився. В їхніх очах палала рішучість. Вони більше не були просто батьками — вони були правителями, які готувалися до дій.

 

Принцеса Маліка сиділа у своїй кімнаті, обхопивши руками чашку з лавандовим чаєм. Її думки були важкими, мов камінь. Аміран утік. Її брат, шейх-принц Алі, щойно повідомив: допиту не буде. Аміран, ймовірно, вже прямує — визволяти Сибіл із Оману.

Маліка стиснула губи. Вона сподівалась дізнатися від Амірана, хто підставив її улюблену сестру. Але тепер усе руйнувалося. Сібіл страждала — несправедливо засуджена, побита, принижена. Скільки болю, скільки ран… Маліка відчувала, як стискається груди, ніби хтось стискає її зсередини.

— Я присягаюся… — прошепотіла вона. — Я знайду того, хто це зробив. Я — аль-Шаф. Я виконаю свій обов’язок.

У цей момент телефон на столику мигнув. Повідомлення від Джеймса. Її хлопець, детектив, з яким вона зустрічається. Маліка ковтнула чай, поставила чашку — і прочитала:

«У мене є джерело з України. Його звати Олег. Його наймав Володимир Іванович, щоб стежити за Віктором. Завдяки Олегу Віктора затримали. Є аудіозапис. Там Віктор зізнається: він підставив Сібіл. Він і його спільник — Аміран. Він використував Амірана, щоб звинуватили її у крадіжці золота в Польщі. Це була пастка.»

Маліка зблідла. Віктор. Ім’я, яке вона чула лише побіжно. І тепер — він винен. Він зруйнував життя її сестри.

Але це було ще не все.

«На записі Віктор говорить зі спільницею. Вони обговорюють помсту. Ціль — принцеси Вікторія та Емма. Вони готують щось небезпечне.»

Маліка скрикнула, чашка вислизнула з її рук і розбилася об мармурову підлогу. Служниця мовчки прибрала уламки, не ставлячи запитань.

Чому? Чому Віктор хоче мстити її зведеним сестрам? Мало того, що він знищив Сибіл — тепер загрожує Вікторії та Еммі?

Маліка сіла за стіл, тремтячими пальцями набрала повідомлення:

«Я вирушаю в Україну. Зв’яжися з поліцією. Я повинна отримати доступ до Віктора. Це стосується безпеки моєї родини.»

Вона підвелася, підійшла до вікна. За горизонтом згущувалися хмари. Але в її очах палав вогонь.

Принцеса Маліка стояла біля панорамного вікна свого палацу, коли коротко кивнула охоронцю:

— Готуй літак. Я лечу до України.

Без валіз, без охорони, без зайвих слів — вона вирушила негайно. Її серце билося швидко, але очі залишались холодними й зосередженими.

Коли Маліка приземлилася в Україні, її вже чекав Джеймс. Він підійшов до неї, міцно обійняв:

— Я зроблю все, щоб допомогти тобі.

Маліка ледь усміхнулась, але в її очах ще палала тривога. Джеймсон продовжив:

— Я домовився з поліцією. Вони намагались вибити з Віктора зізнання, але він мовчить. І не називає свою спільницю.

Не гаючи часу, Маліка відмовилась від готелю — вона одразу вирушила з Джеймсом до поліцейського управління.

У відділку їх зустріли двоє слідчих. Один із них попередив:

— Будьте обережні. Якщо Віктор не назве ім’я, нам доведеться передати справу до суду.

Маліка підійшла ближче, її голос був твердим:

— Дайте мені час. Я сама допитаю його. Я виб’ю ім’я.

Після короткої паузи слідчі погодились. Вона пройшла коридором, двері відчинилися — і Маліка увійшла до кімнати допиту.

За столом сидів блідий Віктор. Його руки були скуті, очі — порожні, але в них ще жевріла тінь виклику.

Маліка повільно сіла навпроти, не зводячи з нього погляду. В кімнаті запанувала тиша, напружена, як струна перед розривом.

Маліка сиділа навпроти Віктора, її погляд був холодним, мов лезо. Вона не кліпала, не здригалася — лише дивилася прямо в очі тому, хто зруйнував життя її сестри.

— Ти просто мерзотник, — почала вона, голосом, у якому не було ні крику, ні жалю. — Ти підставив мою сестру Сибіл. Ти змусив її страждати. Ти використав її коханого Амірана як інструмент, щоб бити по ній. Навіщо?

Віктор опустив очі. Його руки тремтіли, і в голосі з’явилась тріщина:

— Мені шкода… Я справді не знав, що Сібіл — донька еміра…

Маліка різко перебила:

— Ти смієш говорити мені про це? Я — теж донька еміра Ібрагіма. І моє серце розкололося від того, що ти зробив із Сібіл… і з Аміраном. До речі, він утік. Від сорому. Бо не зміг захистити її.

Віктор мовчав, але його обличчя побіліло.

— А тепер я знаю, що ти говорив зі своєю спільницею. Ви готуєте план помсти. Вона хоче мстити моїм зведеним сестрам — принцесі Вікторії та принцесі Еммі.

Маліка нахилилась ближче, її голос став ще холоднішим:

— Ти скажеш мені її ім’я. Можливо, тебе випустять. Але я ніколи не забуду, що ти зробив із моєю сестрою. Я повідомлю про це еміру — моєму батькові. І далі він вирішить твою долю.

Вона зробила паузу.

— Скажи мені її ім’я.

Віктор підняв очі. Вперше він побачив не просто принцесу — він побачив гнів крові аль-Шаф. І зрозумів: мовчати більше не можна.

Віктор сидів мовчки, його губи стиснуті, очі — порожні. Він повторив те, що вже казав поліції:

— Я не видам свою госпожу. Мені вже все одно.

Маліка повільно піднялася. Її постава була королівською, але в очах — буря.

— Тоді ти відчуєш те, що відчувала Сібіл. Те, що ти змусив її пережити.

Вона повернулась до дверей і покликала Джеймса— свого коханого, вірного охоронця.

— Натягни на нього пакет. Души. Він заговорить.

Джеймс мовчки виконав наказ. Пакет затягнувся на голові Віктора, повітря зникло, паніка охопила його тіло. Маліка стояла, не відводячи погляду. В її очах — не жорстокість, а глибокий біль. Вона бачила, як мучиться Віктор, і згадувала, як плакала Сібіл у тюремній камері, зраджена, зломлена.

Віктор захлинався. Його тіло здригалося. І нарешті, між судомними вдихами, він прохрипів:

— Кс... Ксєнія... Чернявська...

Маліка різко підняла руку:

— Досить.

Джеймс зняв пакет. Віктор впав на підлогу, кашляючи, сльози текли по його щоках — не від жалю, а від мук.

Маліка нахилилась до нього, її голос був тихим, але гострим, як лезо:

— Тепер розкажи мені все. Хто така Ксенія Чернявська? Що вона задумала?

Віктор, ледве дихаючи, почав говорити. Його голос був хрипким, але кожне слово — як удар дзвону.

— Ксенія Чернявська… Вона — сестра мера Дніпра, Павла Чернявського. Її розлютили дві катарські принцеси — Вікторія та Емма. Вони захистили її служанку Соломію… забрали її від Ксенії. І та не змогла цього стерпіти.

Маліка стиснула кулаки. Її очі блищали — не від сліз, а від гніву.

— Ксенія використала Сібіл, щоб мучити принцес. Але ті навіть не знали, що Сібіл стала жертвою.

Віктор продовжив, ковтаючи повітря:

— Тепер у Ксенії новий союзник — Мухаммед. Вони готують план. Хочуть викрасти принца Омара — племінника Вікторії та Емми. І змусити їх віддати Соломію.

Маліка не гаяла ні секунди. Вона дістала телефон і набрала Омара.

— Омар, це я. Я знаю про змову. Ксенія Чернявська і Мухаммед хочуть тебе викрасти. Це помста за Соломію.

На іншому кінці лінії — тиша. Потім голос Омара, спокійний, але рішучий:

— Приїжджай до Арізони. Негайно. Ми повинні діяти.

Маліка поклала слухавку. Вона повернулась до Джеймсона:

— Готуй літак. Ми летимо до Арізони. І скажи охороні — Віктора залишити живим. Він ще знадобиться.

 

 

У вечірній тиші, в оксамитовій спальні, Тимофій і його дружина Арлетта залишилися наодинці. Їхні поцілунки були довгими, ніжними, наповненими любов’ю, яку не зламали ні змови, ні страхи.

Раптом Арлетта зупинила його, поклала долоню на його груди і прошепотіла:

— Коханий… Я хотіла б народити тобі дитину. Нашого принца.

Тимофій здивовано подивився на неї, його очі наповнились теплом:

— Любов моя… Я не хотів тебе цим квапити. Я знаю, що хочу дитину — любити його, оберігати. Але я не хочу, щоб ти думала, ніби я одружився з тобою лише заради спадкоємця.

Арлетта усміхнулась, поцілувала його в губи:

— А я готова. Давай подаруємо світові нашу дитину.

Тимофій, охоплений щастям, почав пристрасно цілувати її. Вони опинилися в розкішному ліжку, де кожен дотик був обіцянкою, кожен поцілунок — молитвою про майбутнє. Він ніжно цілував її шию, а вона відповідала з любов’ю, що не знала страху.

Пізніше, вони лежали в обіймах, огорнуті теплом і тишею. Їхні тіла були близькі, а серця — ще ближчі. Вони цілувались, не кажучи ні слова — бо все вже було сказано.

Аж раптом — стукіт у двері.

Слуга обережно повідомив:

— Ваше Величності шейх-принц Тимофію, незабаром прибуде ваша колишня дружина — Еман.

Тимофій підвівся, його погляд став твердим:

— Я покінчу з нею. Назавжди.

Арлетта мовчки взяла його за руку. Вона знала: тепер він належить лише їй.

 

Швейцарія, Берн, вілла аль-Шаф

У Швейцарії, серед гір і тиші, стояла розкішна вілла, оточена соснами. У дворі, під холодним небом, принцеса Рахіма стояла в золотому кольє — символі її статусу, але не свободи. Вигнана за публічну зухвалість, вона була змушена жити тут до завершення університету… і до шлюбу, який мав вирішити її долю.

Рахіма була розлючена. Вона хапала лук і стріляла в дерево, кожна стріла — як крик душі. Її батько, екс-емір Анвар, не пробачив їй публічної ганьби. Вона почувалася забутою, покинутою.

І раптом — звук кроків. Вона обернулась.

Рамзан.

Її серце зупинилось. Вона не вірила очам. Він стояв перед нею — живий. Той, кого вона вважала загиблим. Той, кого оплакувала ночами.

— Рамзан… — прошепотіла вона.

Вони кинулись одне до одного. Обійми були сильні, як буря. Рахіма плакала — не від болю, а від радості, яка прорвалася крізь місяці мовчання.

— Як ти вижив? — запитала вона, притискаючись до нього. — Я думала… тебе більше немає…

Рамзан сидів поруч із Рахімою, тримаючи її руку. Його очі були спокійні, але в них жевріла пам’ять про пережите.

— Мене врятував Дем’ян. Той самий, що кохає принцесу Вікторію. Вони знайшли мене, вилікували. І я живий… завдяки їм.

Рахіма усміхнулась крізь сльози:

— Я не знала… Я вдячна їм. І тобі.

— А ще… — додав Рамзан, — твій батько, Анвар, дозволив мені бути з тобою. Він визнав мою вірність.

Рахіма здригнулась:

— Що? Він… дозволив?

— Так. Після всього, що сталося, він зрозумів, що я не ворог. І я простив тебе… за те інтерв’ю, де ти сказала журналістам, що королева Олена наказала мене вбити. Я бачив це по українському телебаченню. Але я живий. І я з тобою.

Рахіма схилила голову:

— Я сказала це, бо вірила, що тебе вбили. Я була розбита. Але тепер… ти тут.

Рамзан мовчав, потім запитав:

— А Сибіл? Я чув, ти згадувала її в тому інтерв’ю.

Рахіма зітхнула:

— Сибіл — моя улюблена племінниця. Її батько, мій брат, наказав їй вийти заміж за принца Омана. Але вона кохала Амірана. Його… його стратили. Це був наказ аль-Шафа. Жорстокий, як завжди.

Рамзан стиснув її руку:

— Це жахливо.

Рахіма підвелася, її голос був твердим:

— Я хочу поїхати в Оман. Побачити Сибіл. Вона повинна знати, що не сама. Ти поїдеш зі мною?

Рамзан не вагався:

— Звісно. Ми поїдемо разом. І якщо треба — я захищатиму її так, як захищав тебе.

 

 

Шейх-принц Тимофій сидів у своєму кабінеті, одягнений у темну сорочку, а на голові — чорна арафатка, що підкреслювала його статус і рішучість. Його погляд був серйозним, очі — холодними. Він чекав на ту, з ким нарешті мав покінчити.

У дверях з’явилась дубайська принцеса Еман — у білосніжному східному вбранні, з золотою вуаллю на голові. За нею — служанки. Тимофій подивився на неї з крижаною байдужістю.

— Нехай служанки вийдуть, — сказав він.

Еман кивнула. Служанки вклонилися перед принцесою і вийшли, зачиняючи двері.

Вона ще не знала, що Тимофій зібрався її викрити. Вона думала, що все знову спрацювало. Що він повернеться до неї. Вона не знала, що Арлетта жива. І що Тимофій знає правду.

З нахабною усмішкою вона підійшла ближче:

— Ти мене покликав? Значить, нарешті зрозумів, що не можеш без мене.

Вона простягнула руку, щоб торкнутися його щоки. Але Тимофій різко схопив її за зап’ястя, його очі палали гнівом:

— Ти ще смієш говорити зі мною? Ти думала, я не здогадаюсь, що це ти все влаштувала?

Еман здивовано прибрала руку:

— Про що ти?

— Годі! Я більше не твій чоловік. Перед тобою — шейх-принц, син еміра Ібрагіма. І ти відповіси мені. Як ти могла до такого додуматись?

Еман вже не стримувалась:

— Що з тобою, любий?

Але Тимофій не витримав. Його голос став гучним, як грім:

— Не прикидайся дурепою! Я знаю, що ти причетна до викрадення Арлетти. Ти підбурила бандитів. Вони стежили за нею. Вони чекали моменту. І ти все це знала!

Він зробив крок уперед:

— Що ти можеш сказати на це? І ще смієш називати мене "любий"?

Еман мовчала. Її усмішка зникла. Вперше вона побачила перед собою не чоловіка, якого можна спокусити — а правителя, який прийшов по справедливість.

Тимофій стояв, не відводячи погляду. Його очі — мов сталь, голос — мов лезо:

— Мовчиш... Отже, не заперечуєш. Він зробив крок уперед. — Мої люди з’ясували: це твої слуги випустили ручного кажана. На нього нанесли препарат, що викликає агресію. Він укусив мене під час полювання. Я став іншим... завдавав болю рідним. І головне — Арлетті. Моїй коханій. Вона не покинула мене. А ти... ти її викрала.

Еман підняла голову, перебиваючи:

— Так! Я це зробила! Її голос тремтів від злості. — Ти вчинив зі мною підло. Розлучився без мого відома. Знайшов собі бразильську шльондру-модель. Це, по-твоєму, гідно? Я хотіла помститися. І повернутись. Викравши Арлетту — я б повернулася до тебе.

Тимофій вибухнув:

— А я б не повернувся! Ти чудово знаєш — два роки ми були нещасні. Ми намагалися завести дитину. Я пропонував лікування, навіть усиновлення. А ти — відмовилась. Ти позбавила мене можливості бути батьком. Я хотів дітей. Хотів любити їх. А ти... ти поводилась егоїстично. Ти стала гнилою, як і твоя родина.

Еман не витримала. Зірвала з себе золоту вуаль, її обличчя перекосилося від люті:

— Ах ти!..

Вона замахнулась. Але Тимофій міцно схопив її за руку:

— Не смій підіймати руку на шейха. Це може коштувати тобі життя.

Еман вирвалась, кричачи:

— Ти не посмієш! Я — дочка Рашида аль-Мактума!

Тимофій холодно усміхнувся

— Ага. Того самого, хто ламав життя іншим принцесам. Особливо — ти зруйнувала життя своєї зведеної сестри, принцеси Шамсі. Вона довіряла тобі, а ти її зрадила.

Еман замовкла. Її губи тремтіли. Вперше — вона відчула, що програла.

Еман стояла, не вірячи власним вухам. Те, що їй говорив шейх-принц Катару — її колишній чоловік, який, як вона вважала, зрадив її — звучало як удар.

Тимофій нагадав їй те, що вона не очікувала почути:

— Так, коли ми були одружені, я не вірив, що ти причетна до зникнення принцеси Шамсі. Я добре знав її. Вона тобі довіряла. А ти її зрадила.

Еман на мить застигла, потім прошепотіла:

— Що ти сказав?..

Тимофій почав ходити навколо неї, його голос ставав дедалі гострішим:

— Шамсі розповіла мені, що хоче поїхати вчитися до Лондона. А ти, мов змія, донесла про це своєму батькові — Рашиду аль-Мактуму. І ви розробили план: викрасти її серед ночі в Кембриджширі. Ймовірно, їй ввели заспокійливе і повернули до Дубаю.

Він зупинився, дивлячись їй просто в очі:

— Я дізнався, що сталося з Шамсі. І я був у шоці. Я не знав, з ким жив два роки — заради політики, заради титулів.

Його голос затремтів, але не від слабкості — від гніву:

— Бідна принцеса Шамсі перебувала в сирій тюрмі, у заточенні в Дубаї. Ви тримали її рік. Ви перетворили її на тінь. На зомбі. Я був у неї. Вона все розповіла. Про те, що коїться у вашій королівській родині. Я знав її як життєрадісну, веселу принцесу, яка дружила з моїми сестрами. Вона була повна життя.

Він зробив паузу.

— І знаєш, що я зробив? Я допоміг їй. Вона більше не ув’язнена.

Еман стояла в ще глибшому ступорі. Її колишній чоловік щойно розкрив її таємницю. Таємницю того, як вона поводилась із принцесою Шамсі.

Тимофій зробив останній крок до істини:

— І мало того, що ти зрадила Шамсі… Ти завдала болю моїй коханій. Ти навіть не змогла розрізнити нас. А між нами — справжнє кохання. І Шамсі тепер вільна. Вона буде радіти життю.

Він повернувся до дверей і чітко промовив:

— Проходьте.

Поліція, що чекала за порогом, увійшла до кабінету. Еман спалахнула люттю, її очі метали блискавки. Але голос офіцера був холодним і офіційним:

— Еман аль-Мактум, вас звинувачують в організації викрадення Арлетти, принцеси Шамсі, а також у замаху на життя шейха-принца Тимофія.

Еман закричала, її голос розривав тишу:

— Ви знаєте, хто я?! Я — донька великого еміра Рашида аль-Мактума! Ви знаєте, що буде з вами?! Це буде кровопролиття!

Вона повернулась до Тимофія, її обличчя перекосилось від ненависті:

— Ти огидний. Твоя родина — нікчеми. Амбітні, як і ти. Ти знищив усе — мою сім’ю, мою честь.

Тимофій спокійно, але твердо:

— Виведіть її. Я не бажаю більше чути її голос.

Еман метнула останній погляд, повний отрути:

— Добре. Значить, буде кровопролиття. Ти знищив усе. Я не забуду твою підлість і непокору королівським законам. Звісно, ти ж напівукраїнець… Ти ще пошкодуєш.

Поліція взяла її під руки. Двері зачинились. Тиша.

Тимофій стояв, мовчки дивлячись у порожнечу. Його обличчя було спокійним. Він нарешті звільнився — від брехні, від страху, від Еман. І тепер він міг спати спокійно. Поруч із Арлеттою. І з думкою, що принцеса Шамсі — врятована.

 

У палаці Катару панував спокій. Сонце лагідно торкалося мармурових колон, а народ, хоч і з тривогою дивився на правління королеви Брітні та еміра Савви, все ж радів одному — принц Руслан живий. Його повернення стало символом надії, кумиром для багатьох, хто вірив, що навіть після зради можна відродитися.

Емір Ібрагім, мудрий і стриманий, готувався до важливої зустрічі з президентом США. Світ змінювався, і Катар мав бути готовим до нових викликів.

Та в самому серці палацу — біль. Принц Руслан, хоч і повернувся, був пригнічений. Його наречена Катя відмовилася від нього, звинувативши у власних стражданнях. Їхні шляхи розійшлися, і рана, яку вона залишила, була глибокою — майже невиліковною.

Принцеса Вікторія, його рідна сестра, не могла дивитися на це спокійно. Вона звинувачувала себе — за те, що не була поруч, коли Руслана викрали, коли його позбавили пам’яті, коли Катя стала рабинею через наказ королеви Брітні. Вікторія не розуміла, як Катя могла покинути брата, який ризикував усім, навіть власним розумом, щоб урятувати її.

Тепер Вікторія прийняла рішення: взяти Руслана з собою до США. Вона хотіла захистити його від палацових інтриг, від болю, що переслідував його в кожному коридорі. Їй здавалося, що тільки відстань і нове середовище зможуть допомогти братові забути.

Разом із ними мав поїхати і Дем’ян — єдиний у родині, хто став лікарем, здобувши освіту за кордоном. США були для нього знайомими, майже рідними. І саме він міг стати опорою — не лише для Вікторії, а й для Руслана.

Пустеля залишалася позаду. Попереду — нова глава. І хоч тіні минулого ще не зникли, Вікторія вірила: там, де є любов і братерство — є шанс на зцілення.

Ніч над Мангеттеном була тиха, мов подих тих, хто щойно почав повертатися до життя. У розкішному пентхаусі, що належав шейху принцу Тимофію, принцеса Шамсі поступово приходила до тями. Її тіло ще зберігало сліди ув’язнення, але поруч із нею сиділа Латіфа — рідна сестра, жертва батьківської тиранії, її єдина опора.

Вони довго обіймалися, ніби намагалися склеїти розбиті частини своєї долі. Латіфа, яка втекла з палацу, не могла залишити Шамсі одну. І тепер, завдяки Тимофію, у їхньому житті знову з’явився сенс.

Коли до пентхаусу прибули принцеса Вікторія, її брат Руслан і наречений Дем’ян, атмосфера наповнилася світлом. Шамсі та Латіфа зустріли їх щиро, тепло, як тих, хто знає біль і вміє її розділити.

Вікторія, знаючи все, що пережили сестри, відчувала провину — за Еман, за те, що не змогла захистити їх раніше. Але тепер вона була тут, щоб бути поруч.

Шамсі пригостила гостей гарячим шоколадом і східними солодощами — пахлавою, фініками в меду, кардамоновими тістечками. Це був жест не просто гостинності, а повернення до життя.

Вікторія представила Дем’яна — свого нареченого. Шамсі подивилася на них і з ніжною усмішкою сказала:

«Ви — як світло і тінь, ідеально доповнюєте одне одного. Пробачте, що не змогла бути на вашій заручині…»

Вікторія дістала телефон і показала фотографії: зал, прикрашений трояндами, обручки, момент, коли Дем’ян поцілував їй руку. Латіфа тихо усміхалася, а Шамсі — майже просльозилася.

Потім усі погляди звернулися до Руслана. Він сидів мовчки, але в його очах уже не було тієї болі, що терзала його в Катарі. Він скоро мав вирушити до Кембриджа — і, як виявилося, Шамсі теж мріяла навчатися там. Їхні погляди перетнулися. Вперше за довгий час — без страху, без болю. Лише надія.

 

Після кількох насичених днів у США принцеса Вікторія вирішила навідати свою давню американську подругу — Олександру, старшу доньку президента Сполучених Штатів. Але Олександра — це не просто бізнесвумен. Вона також конгресвумен, впливова політична діячка, яка відіграє важливу роль у формуванні зовнішньої політики США. Її голос звучить у Конгресі, а її зв’язки — охоплюють найвищі дипломатичні кола.

Завдяки багаторічній дружбі з королівською родиною Катару, зокрема з принцесою Вікторією та еміром Ібрагімом, Олександра здобула не лише довіру, а й міжнародний авторитет. Її вплив у політичних і бізнесових колах значно зріс, і вона стала своєрідним мостом між Сходом і Заходом — між пустелею та столицею.

Їхня дружба почалася ще в дитинстві, коли їхні батьки — президент США та емір Ібрагім — розпочали співпрацю не лише як політики, а як справжні друзі. Вікторія та Олександра росли, обмінюючись листами, зустрічаючись на дипломатичних прийомах, але завжди залишаючись щирими одна з одною.

Тепер, коли Вікторія приїхала до США разом із братом Русланом і нареченим Дем’яном, вона вирішила знайти час для Олександри — не як партнерки, а як найкращої подруги. Їй було важливо дізнатися, як живе Олександра, чим дихає, що її турбує. Бо справжня дружба — це не лише спільні проєкти, а й здатність бути поруч у потрібний момент.

Офіс Олександри був просторим, із панорамними вікнами, з яких відкривався вид на Капітолій. У центрі — розкішний диван кольору слонової кістки, оточений вазами з катарської глини, оздобленими золотими орнаментами. Коли принцеса Вікторія увійшла, Олександра тепло простягнула руку й з усмішкою запросила її присісти.

— Ти сяєш, як ніколи. Я чула про твої заручини — щиро вітаю! — сказала Олександра, обіймаючи Вікторію. — «І ти обрала по любові… Це так незвично для східної принцеси. Ти порушила традицію — і я пишаюся тобою.»

Вікторія трохи зашарілася, але її погляд був упевненим.

— Я втомилася від того, що нам пропонують приймати долю як даність. Я обрала Дем’яна, бо це — мій вибір, а не чийсь наказ.

Олександра кивнула, з повагою дивлячись на подругу. Але її обличчя змінилося, коли Вікторія продовжила:

— До речі, моя подруга принцеса Шамсі деякий час перебуватиме у США. Її батько, Рашид аль-Мактум, під слідством, а її зведену сестру Еман теж чекає суд.

Олександра завмерла.

— Це… серйозно. Хоча, якщо чесно, я не здивована. У Аль Мактума завжди були жорсткі методи. Але такі заходи — це шлях до руйнування.

Вона підвелася, підійшла до столу, де лежали звіти з гончарної майстерні.

— Знаєш що? Запрошую тебе й Шамсі туди. Подивимось, як ідуть справи, скільки ми заробили, що можна оптимізувати… і кого, можливо, варто звільнити,» — сказала вона з діловою прямотою, але з щирим бажанням залучити подругу.

Вікторія засміялася:

— З радістю. Але спершу — вечеря. Я запросила тебе до катарського ресторану. Там будуть наші улюблені страви східної кухні та танці на честь приїзду королівських персон. Ти маєш бути там.

Олександра усміхнулася:

— Ти ж знаєш, я не пропущу жодного східного танцю, особливо якщо вони — на твою честь.

Ресторан, до якого запросила принцеса Вікторія, розташовувався в самому серці дипломатичного кварталу Вашингтона, але всередині все дихало Катаром. Мармурові колони, інкрустовані перламутром, м’яке світло ліхтарів із різьбленого бронзового скла, аромати кардамону й рожевої води — усе це переносило гостей у пустельні палаци Дохи.

Олександра, в елегантній сукні кольору індиго, увійшла під звуки уду та кануна. Її супроводжувала принцеса Шамсі, обличчя якої було приховане легкою вуаллю, оздобленою золотими нитками. Вікторія зустріла їх біля входу, одягнена в традиційну катарську абайю, вишиту сріблом і бірюзою.

Столи були накриті з королівським розмахом:

????️ Страви, подані на вечір:

Мачбус з ягням — ароматний рис із шафраном, тушкованим м’ясом ягняти, фініками та горіхами, поданий у розписних глиняних чашах.

Харіс — ніжна пшенична каша з куркою, приправлена мускатним горіхом і топленим маслом.

Салата фатуш — свіжі овочі з підсмаженим хлібом, гранатовим соусом і м’ятою.

Хумус і муттабаль — кремові закуски з нуту та баклажана, прикрашені оливковою олією та зірою.

Фініки в рожевій воді та пахлава з фісташками — десерти, гідні султанів.

???? Напої включали: каркаде з шафраном, м’ятний лимонад і арабську каву, яку подавали в мініатюрних порцелянових чашках із золотим обідком.

???? Танці та музика: Після вечері розпочалося виступ. На сцену вийшли катарські танцюристи в білих тхобах і золотих поясах. Вони виконували аль-ардху — традиційний чоловічий танець із мечами, під барабани та хоровий спів. Ритм був урочистим, як марш давніх воїнів, але в ньому звучала гордість пустелі.

Потім — танець із вуалями, виконаний жінками в шовкових уборах, де кожен жест був як подих вітру над дюнами. Вікторію та Шамсі запросили на сцену, і під оплески гостей вони виконали легкі рухи, що символізували союз культур.

Олександра була зворушена до глибини душі.

— Це не просто вечеря. Це — запрошення в твою душу, Вікторіє.

Принцеса усміхнулася:

— Ти завжди була її частиною.

 

У Вашингтоні, в західному крилі Білого дому, в кабінеті з масивними дубовими панелями та прапорами двох країн, емір Ібрагім сидів навпроти президента США — Гаррісона Мейєра, чоловіка з холодним поглядом і бездоганним дипломатичним досвідом.

На столі між ними лежали документи, але розмова була не про папери — а про владу.

— Савва хоче залишитися еміром довше, ніж ми домовлялися, — сказав Гаррісон, насупившись. — Я не впевнений, що він розуміє, наскільки крихкий баланс. Одна помилка — і ми втратимо більше, ніж просто союз.

Ібрагім спокійно відкинувся на спинку крісла, його голос був твердим:

— Я знаю Савву. І знаю, що він тимчасовий. Він не затримається надовго. Я вже працюю над тим, щоб усе повернулося на свої місця.

Президент уважно подивився на нього:

— Я сподіваюся, що ти контролюєш ситуацію. Бо якщо він зробить щось нерозумне — це може коштувати життя. І не лише в Катарі.

Ібрагім кивнув, але в його очах не було тривоги — лише впевненість:

— Все під контролем. Я розберуся. А поки наші доньки сміються, вечеряють разом, танцюють — значить, зв’язок між нашими родинами залишається незмінним. І це — головне.

Гаррісон усміхнувся, вперше за всю розмову:

— Так. Якщо вони щасливі — значить, ми ще не втратили людяність.

Місце дії: Вашингтонський дендрарій (Washington Park Arboretum)

У тиші Вашингтонського дендрарію, де дерева ніби зберігають таємниці століть, Дем’ян і принц Руслан йшли звивистою стежкою, оточеною японськими кленами та магноліями. Листя шелестіло над їхніми головами, а легкий вітер торкався щік — наче нагадував: біль не вічна.

Руслан мовчав, його погляд був спрямований у далечінь, туди, де ставок віддзеркалював небо, як дзеркало душі.

— Тобі не обов’язково бути сильним увесь час, — тихо промовив Дем’ян, не дивлячись на нього. — Я знаю, як це — втратити опору. Коли все руйнується, і ти не знаєш, хто ти без болю.

Руслан зупинився. Його голос був ледь чутним:

— А якщо біль — це все, що залишилось?

— Ні, — Дем’ян повернувся до нього. — Залишився ти. Залишився твій вибір. Залишилась твоя доброта. Я не можу забрати твій біль, але можу йти поруч, поки ти його несеш.

Між ними запанувала тиша — не важка, а тепла, як плед у осінній вечір. Руслан уперше за довгий час усміхнувся — не губами, а очима.

— Дякую, Дем’яне. Ти не просто поруч. Ти — нагадування, що я ще живий.

Дем’ян на мить замовк, а потім додав, з легким світлом у голосі:

— Знаєш, Руслан... Я теж думав, що біль — це все, що залишилось. Після втрати, після зради, після самотності. Але потім...

Він зітхнув, ніби зважувався сказати щось важливе.

— Потім я зустрів її. Принцесу Вікторію. Не просто красиву, не просто благородну — справжню. З її очима, в яких відбивається світло, і з її голосом, що вміє лікувати.

Руслан подивився на нього здивовано, але без ревнощів — радше зворушено.

— Вона не врятувала мене. Я сам обрав жити. Але вона стала тим, заради чого варто було пройти все це. І ти... ти теж знайдеш свою любов. Тільки кращу. Ту, що не просто буде поруч, а буде твоїм домом.

Руслан усміхнувся — вперше по-справжньому.

— Ти віриш у це?

— Я не просто вірю. Я — доказ.

Вітер прошелестів у гіллі, як оплески долі. І в той момент, серед дерев, двох чоловіків поєднала не лише спільна біль — а й спільна надія.

Тим часом подруга Еміне — Прія Шарма — слухала її в затишній вітальні, де аромат жасмину змішувався з гіркотою слів. Еміне говорила про те, як родина Дем’яна її відкинула, як вони більше не хочуть її бачити. Але найгірше було не це — а те, як вона злісно заздрила принцесі Вікторії, нареченій Дем’яна.

— Вони обожнюють її. Вона має владу, гроші, титул. А я що? Я — ніщо для них, — говорила Еміне, стискаючи пальці.

Прія мовчала, але в її очах з’явилася відраза. Вона була справедливою людиною, і знала багато добрих історій про Вікторію — про її щедрість, про те, як вона допомагала біженцям, як захищала слабких.

— Те, що ти кажеш, — огидно, — нарешті промовила Прія. — Я не можу слухати, як ти отруюєш себе заздрістю. Вікторія — гідна жінка. А ти... ти просто не хочеш бачити правду.

Еміне застигла, шокована. Її очі наповнилися сльозами — не від жалю, а від гніву. Вона зрозуміла: Прія її не зрозуміє. І не пробачить.

— Я йду. І більше не повернусь, — сказала вона, забираючи сина і валізу.

Прія мовчки проводжала її поглядом, але в душі відчувала тривогу. Вона знала: Еміне щось зробить. Щось погане. І не лише Вікторії — а всій королівській родині.

Але Прія теж мала зв’язки. Вона колись навчалась разом із Олександрою, близькою подругою принцеси Вікторії. Не гаючи часу, Прія набрала її номер.

У цей момент Олександра саме заходила до своєї розкішної квартири з панорамними вікнами, наповнена східними ароматами і щастям після вечора в театрі. Вона побачила дзвінок — і, відчувши щось недобре, одразу відповіла.

— Пріє? Що сталося? — запитала вона, вже відчуваючи, що це не просто розмова.

 

Наступного дня щаслива принцеса Вікторія, під руку з Олександрою та принцесою Шамсі, у супроводі охоронців, вирушила до гончарної майстерні, розташованої в затишному кварталі Вашингтона, де пахло глиною, вогнем і терпінням.

Це було не просто місце — це був храм ремесла, де корейці, американці, а також араби працювали пліч-о-пліч, створюючи гончарні вироби за стародавніми методами, переданими з покоління в покоління.

Вони не користувалися сучасними машинами — лише глиняні колеса, які обертали вручну, і вода зі спеціальним розчином (шлікер), що дозволяла глині ковзати між пальцями. Майстри формували вироби координованими рухами долонь і пальців, відчуваючи кожен міліметр матеріалу, ніби розмовляючи з ним.

Деякі працювали методом ручного ліплення — створюючи форми з глиняних джгутів, які обережно накладали один на одного, з’єднуючи і згладжуючи, щоб досягти симетрії. Інші — використовували техніку карбування, втискуючи в глину орнаменти, що нагадували про пустелі, гори, або стародавні легенди.

Після формування вироби залишали висихати на сонці, а потім обпалювали в печах на дровах, де температура сягала понад 1000°C. Це був ритуал очищення і народження — глина ставала каменем, а форма — вічною.

Вікторія з захопленням спостерігала, як один арабський майстер, сивочолий і мовчазний, створював чашу з тонкими стінками, на якій з’являвся візерунок — пальмова гілка і птах у польоті. Олександра тихо прошепотіла:

— Це не просто чаша. Це пам’ять. Це молитва.

Принцеса Шамсі кивнула, її очі блищали:

— І це — те, що ми маємо берегти.

У гончарній майстерні, де пахло вогкою глиною, димом і терпінням, Еміне щойно влаштувалася на роботу. Вона прийшла лише вчора — без освіти, без підтримки, з дитиною на руках. Їй була потрібна будь-яка робота. Вона втекла від чоловіка, залишила позаду минуле, але не могла залишити головне — свого сина, якого мала прогодувати.

Вчора вона блукала вулицями Вашингтона, з валізами і сплячим хлопчиком на руках. Вулиці були голі, мовчазні, і холодні. Вона знайшла дешевий мотель у небезпечному районі, де мешкали афроамериканські родини, де ночами було чути сирени, а вдень — мовчання. Але Еміне нічого не боялася. Вона робила це заради сина.

Тепер вона — незалежна. Без грошей, без статусу, але з рішучістю. Їй потрібно було заробляти на життя. І навіть якщо Дем’ян був заручений із принцесою Вікторією, вона все одно думала, як зв’язатися з ним. Не для себе — для сина. Для правди.

Вона побачила оголошення: потрібна прибиральниця в гончарну майстерню. Підмітати, мити підлогу, допомагати з упаковкою. Вона не знала, що ця майстерня належить принцесі Вікторії та конгресвумен Олександрі. Їй було байдуже — головне, що це шанс.

Хазяї ще мали перевірити її роботу. Вона старалася мовчки, зосереджено, не дивлячись на інших. Її руки були в глині, але думки — в минулому. Вона не знала, що зовсім скоро її присутність у цьому місці змінить хід подій.

Гончарна майстерня наповнена теплом печей і запахом глини. Принцеса Вікторія, Шамсі та Александра прогулюються між рядами, милуючись виробами. Працівники схиляються в глибоких поклонах — їхні господині прибули. Лише одна постать не рухається — Еміне, на колінах, витирає підлогу, не помічаючи наближення.

Коли вона піднімає голову, її погляд стикається з образом, який розбиває серце: принцеса Катара, наречена Дем’яна. Та сама, через яку все в житті Еміне пішло шкереберть. Висока, витончена, східна — вона втілення того, що Еміне ніколи не зможе собі дозволити бути.

Олександра, з холодною зневагою:

— Ти взагалі знаєш, хто перед тобою? Це принцеса Катара, донька еміра Катару. Поклонись. Що за нахабство?

Еміне вже стоїть на колінах, але все одно схиляється нижче. Її принижують, нагадуючи, де її місце. І де — місце принцеси.

Вікторія, не підозрюючи нічого, м’яко каже:

— Встаньте, досить.

Еміне підводиться. На ній — лахміття, руки в глині, очі в сльозах. Вікторія дивиться на неї з цікавістю:

— Як тебе звати?

Еміне не очікувала такого звернення. Її голос тремтить:

— Еміне...

Олександра, відчуваючи, як в ній наростає напруга від того, що вчора розповіла Прія, вирішує діяти:

— Ваше Величносте... Це Еміне. Я знаю її з джерел. Вона тут не має бути. Вона — загроза. Еміне, ви звільнені.

Еміне мовчить. Її губи не можуть вимовити жодного слова. Як вона тепер прогодує сина? Вона починає захищатися, але охоронці вже наближаються.

І раптом — вона падає. Без свідомості.

Вікторія кидається до неї:

— Еміне!

Шамсі кричить:

— Хтось, викличте швидку!

Олександра стоїть осторонь. Вона знає: тепер їй доведеться розповісти Вікторії всю правду — про Прію, про Еміну, і про те, що приховувалося за фасадом гончарної тиші.

Біла палата. Тиша, порушена лише капанням крапельниці. Еміне лежить, слабка, але жива. Її очі повільно відкриваються — і перед нею стоїть принцеса Вікторія. Та сама, що кілька годин тому була символом недосяжного світу, а тепер — жінка з теплим поглядом і тривогою в очах.

— Я не можу повернути вас на роботу, — каже Вікторія м’яко. — Я не можу довіряти. Але я хочу допомогти. Ви маєте сина. Візьміть гроші. Прогодуйте його.

Еміне мовчить. Її серце стискається. Вона не каже нічого про Дем’яна, хоча думка про нього пульсує в голові. Не час. Не тут. Не зараз.

— Ні, — відповідає вона нарешті. — Я не візьму грошей. Я не жебрачка.

Вікторія не ображається. Вона лише киває і пропонує інше:

— Є мотель. Там потрібна прибиральниця. Це не гончарна майстерня, але це робота. Ви згодні?

Еміне погоджується. Їй нічого не лишається. Вікторія залишає конверт — не як милостиню, а як жест серця.

— Бережи свого сина. Він тебе потребує, — каже вона перед тим, як піти.

Еміне дивиться їй услід. І розуміє: тепер вона знає, чому Дем’ян побачив у Вікторії щось справжнє. Але в душі — гіркота. Її звільнили. Її принизили. І хтось — Олександра — знає про неї більше, ніж мав би.

А за вікном — тіні. Люди, яких найняла Александра, стежать. Вони не ховаються. Вони — нагадування, що свобода Еміне умовна.

Лікар заходить:

— Вам потрібно здати аналізи ще раз. І ще дещо — вам треба пройти УЗД.

Еміне киває. Але в її очах — не страх. А рішення.

У розкішному ресторані з видом на вечірній Вашингтон сиділи три важливі постаті. За столом із білою скатертиною, під м’яким світлом кришталевих люстр, Олександра, принцеса Вікторія та принцеса Шамсі замовляли дорогі страви, але їм було не до їжі. Їхні думки були зосереджені на Еміне, яка щойно потрапила до лікарні. Лікар повідомив дещо тривожне, і це не давало спокою.

Александра, трохи роздратована, але зосереджена, нарешті заговорила:

— Я повинна вам сказати те, що дізналася від Прії.

Вікторія підняла погляд:

— Прії? Звідки ти її знаєш?

— Ми навчалися разом в університеті. Вона — близька подруга Еміне. І вона знає про неї набагато більше, ніж ми думали.

Шамсі насторожено нахилилася вперед.

Александра продовжила:

— Еміне — вона дружина Хасана. Того самого, що володіє плантацією на Кіпрі. Саме там вони з Еміне одружилися і народили сина.

Вікторія мовчала, але її очі стали холоднішими.

— Прія також сказала, що Еміне... була нареченою Дем’яна.

Ці слова зависли в повітрі, як грім серед ясного неба. Вікторія і Шамсі сиділи в шоковому мовчанні. Офіціант підійшов і поставив перед ними вишукані страви — запечену качку з інжиром, фісташковий крем, східні закуски. Але ніхто навіть не торкнувся виделки.

Вікторія дивилася на тарілку, ніби на дзеркало, в якому щойно побачила минуле, про яке не знала. Шамсі мовчки стискала серветку в руках. Александра чекала — вона знала, що це лише початок.

Александра рішуче простягнула келих шампанського, зробила ковток і, дивлячись прямо на Вікторію, заговорила серйозно:

— Я повинна тебе захистити, моя подруго. Ти — важлива особа. Ти щаслива з Дем’яном. А Еміне... вона намагається його повернути. Вона збожеволіла.

Шамсі здригнулася, а Вікторія застигла, мовби її охопив холод.

— Еміне покинула чоловіка заради Дем’яна. Забрала сина. Поїхала на Санторіні, сподіваючись на диво. Але її вигнали. Всі захищали тебе.

Шамсі вражено прошепотіла:

— Який жах... Вікторіє, може, ми даремно їй допомогли? І з грошима, і з роботою, і навіть оплатили лікарню...

Вікторія мовчала. Її думки повернулися до слів Дем’яна про його біль на Кіпрі. Тепер вона знала — причиною була Еміне.

Александра знову зробила ковток шампанського, її голос став ще твердішим:

— Я найняла людей. Вони стежать за нею. Якщо її заарештують — ми все дізнаємось. Ми — влада. Такі, як ми, завжди перемагають.

Вікторія повільно повернулася до подруги:

— Що ти таке говориш, Александро? Нехай живе. Я довіряю Дем’яну. Його родина вигнала її — значить, вони довіряють мені. Дякую, що розповіла, але не варто наймати людей. Пожаліймо її. У неї є син. І...

Вона замовкла, потім тихо додала:

— Я дізналася від лікарів... вона чекає дитину.

Шамсі кивнула — вона теж знала. Александра зітхнула, знову потягнулася до келиха:

— Нічого собі... ще й покинула чоловіка. Тоді все змінюється. Можливо, вагітність її зупинить. Хоча хто знає, на що здатна божевільна жінка.

Вікторія підняла голову:

— Не будемо її чіпати. Нехай працює в іншому місці, годує сина, ще скоро дитину народить. Ми маємо бути співчутливими. Минулого їй не повернути. А Дем’ян любить мене.

Шамсі м’яко сказала:

— Моя дорога, головне — будь обережна. Може, Александра має рацію. Не кажи про це Дем’яну.

Александра махнула рукою, усміхнулася з втомленою ніжністю:

— Все, давайте їсти, дівчата. Думаю, ви приймете правильне рішення. Вікторіє, ти мені як східна сестра. Я про тебе дбаю.

 

Тим часом емір Ібрагім разом із охоронцями та радниками прибув до Дубаю, щоб особисто зустрітися з еміром Рашидом аль Мактумом, який перебував під домашнім арештом до суду. Рашид досі не розумів, за що його звинувачують — і чому під слідством опинилася його дорога донька, принцеса Еман.

Еман була викрита у змові з батьком — вони планували викрадення принцеси Шамсі та її незаконне ув’язнення. Більше того, Еман підкупила бандитів, щоб викрасти Арлетту, близьку до шейха принца Тимофія, і таким чином ослабити його, використовуючи навіть отруйного кажана як інструмент страху.

Емана могли засудити, як і її батька. Але Ібрагім вирішив діяти дипломатично — він хотів поговорити з Рашидом особисто.

Рашид зустрів його без радості. Він звинувачував Тимофія, сина Ібрагіма, у зраді — мовляв, той покинув Еман і всіх, хто в Дубаї на нього розраховував. Але Ібрагім відповів з гнівом:

— Ніхто не має права посягати на життя мого сина. Тимофій — для мене не просто спадкоємець. Він — моя кров. Я зроблю все, щоб його захистити.

Рашид наполягав:

— Тимофій порушив закони. Він зрадив мою доньку.

Ібрагім, з холодною рішучістю, запропонував угоду:

— Я доб’юся звільнення Еман. Але якщо вона ще раз втрутиться в життя Тимофія, Шамсі чи Латіфи — я відкрию правду. І тоді твоя родина не уникне скандалу.

Рашид мовчав. Ібрагім продовжив:

— Я знаю про Лідію. Українку, яку ти кохав. Вона переїхала до Дубаю, прийняла іслам, стала твоєю дружиною. Але твої батьки — з королівських родин — були проти. Вони принижували її, били її батогом, що у неї залишились слід побоїв на спині, ще погрожували тюрмою, змусили вас розлучитися. І ти її відпустив, щоб не було скандалів, та щоб були у тебе титул та гроші.

Це був удар. Рашид був приголомшений. Він зрозумів: Ібрагім знає все. І знає це від самої Лідії, яка зберігала таємницю роками.

Рашид погодився — лише щоб ніхто не дізнався. Скандал міг зруйнувати репутацію його династії.

Ібрагім негайно видав указ: принцесу Еман звільнити, але за нею буде постійне спостереження. А Рашид аль Мактум залишиться під слідством — за викрадення принцеси Шамсі та її незаконне ув’язнення.

На берегах річки Потомак, де білоголові орлани ширяють у небі, а олені обережно виглядають з лісу, прогулюються двоє закоханих — принцеса Вікторія та Дем’ян, тримаючись за руки. Вікторія вирішила не розповідати про Еміну — хай це залишиться таємницею, щоб не ворушити минуле Дем’яна.

Раптом Дем’ян зупиняється. Він дивиться на прекрасну Вікторію, яка стала сенсом його життя. Він ніжно торкається її щоки, цілує її з любов’ю.

— Що таке, коханий? — запитує Вікторія.

Дем’ян зітхає і каже:

— Твій дід Анвар попросив мене про допомогу. Я маю звернутися до короля Саудівської Аравії, щоб стати його особистим лікарем і дізнатися, що сталося з принцесами...

— З нашими кузинами? — перепитує Вікторія, і її очі наповнюються тривогою.

— Так. Я зроблю це заради тебе. Я хочу знати правду.

Вікторія зворушено відповідає:

— Вони мені теж дорогі. Я хвилююся за них. Я навіть хотіла поїхати до них, але кажуть, їхній батько став жорстоким і небезпечним...

— Я поїду сам, — каже Дем’ян, торкаючись її чола. — Ти залишайся тут. Тут ти в безпеці. Я скоро повернуся і розповім усе. Обіцяю.

Вікторія сумно дивиться на коханого:

— Добре. Будь обережний, любий. Я молитимусь за тебе.

Вони пристрасно цілуються, і в ту мить хвиля Потомаку хлюпає на берег — ніби сама природа благословляє їхню любов і розлуку.