Раді Вас бачити!

Глава 30. Сад, де проростає надія

Сад біля резиденції Феліції був огорнутий вечірнім спокоєм. Місячне світло лягало на пелюстки квітів, перетворюючи їх на сріблясті відблиски. Самія сиділа на кам’яній лавці, схиливши голову. Її пальці теребили край хустки, а очі були повні сліз, які вона більше не намагалася приховати.

Вона думала про Даніеля. Про те, як він обрав Хадіру. Про те, як її мрія — бути поруч із ним, бути його обраною — розсипалась, мов попіл. Усе, що здавалося вічним, виявилося ілюзією.

Кроки були тихими, майже невловимими. Але Самія відчула, що хтось наближається. Вона не злякалась — у цьому саду страх уже не мав влади над нею.

— Ти плачеш, — прозвучав голос. Тихий, але впевнений.

Вона обернулась. Перед нею стояв Зіяд — помічник королеви Фейзи. Він завжди був поруч, але ніколи не наближався так близько. Його погляд був тривожним, але в ньому не було жалю. Лише тепло.

— Я не хотів заважати, — сказав він, підходячи ближче. — Просто… не міг піти, знаючи, що ти одна.

Самія не відповіла одразу. Вона дивилась на нього, ніби вперше помічаючи, що в його очах — не просто співчуття, а щось більше. Щось, чого вона давно не бачила.

— Ти не заважаєш, — сказала вона нарешті. — Тут так тихо… ніби все забуло, що я більше не та, ким була.

Зіяд сів поруч. Він не торкався її, не нав’язувався. Просто був поруч — як опора, як тінь, що не лякає, а захищає.

— Ти все ще та, ким була, — сказав він. — Просто тепер ти сильніша. І прекрасніша… у своїй печалі.

Самія усміхнулась — вперше за довгий час. Усмішка була слабкою, але справжньою.

— Ти дивний, Зіяде. Всі кажуть, що я маю забути, а ти — що я маю пам’ятати.

— Бо в твоїй пам’яті — світло. Навіть якщо воно болить. Я… давно хотів сказати тобі дещо.

Вона повернулась до нього, її погляд став серйозним.

— Кажи.

Зіяд замовк на мить, ніби збирався з духом. А потім промовив:

— Коли я вперше побачив тебе — ти була як полум’я. Не тому, що палала, а тому, що освітлювала все навколо. Я не знав, що можна любити так тихо… без надії. Але тепер… я хочу надіятись.

Самія завмерла. Її серце забилось швидше.

— Ти… любиш мене?

— Так. Не як принцесу, не як загублену душу. А як жінку, яка заслуговує бути коханою — не за минуле, а за те, ким вона стала.

Сльози знову з’явились у її очах, але тепер вони були іншими — не від болю, а від полегшення. Від того, що хтось побачив її справжню.

— Я боюсь знову вірити, — прошепотіла вона.

Зіяд обережно взяв її за руку.

— Тоді вір мені. Я не прошу бути поруч назавжди. Я прошу — дозволити мені бути поруч зараз.

Самія подивилась на їхні руки, переплетені, як дві долі, що знайшли одна одну в саду, де все починалось зі сліз, а тепер — з надії.

— Зараз… це вже більше, ніж я мала, — сказала вона.

І сад завмер. Місяць став свідком нової глави. Глави, де любов не кричить, а шепоче. Де біль не зникає, але стає легшою. Де серце, одного разу розбите, починає знову битися — поруч з іншим.

Самія дивилася на нього, і в її погляді з’явилася надія. Вперше за довгий час вона відчула, що її серце — не розбите назавжди.

— Я допоможу тобі вибратися звідси, — сказав Зіяд. — Ти не повинна страждати. Ти — більше, ніж чиясь втрата.

Самія кивнула. Вона витерла сльози, і її голос став твердішим:

— Я поговорю з Феліцією. Я повинна це зробити.

Вона повернулася до Зіяда:

— Повернись до Фейзи. Скажи їй, що все гаразд. У мене є план.

 

Самія стояла у коридорі, тримаючи в руках складений лист. Її очі були сповнені рішучості, але в глибині — тривога. Вона постукала у двері покоїв Карли, служанки, яка завжди була поруч, але ніколи не нав’язувалась.

Карла відчинила, як завжди — стримано, з прямою поставою і холодним поглядом, що приховував більше, ніж показував.

— Карло… — почала Самія. — Мені потрібно, щоб ти поговорила з Феліцією. Щоб вона прийняла мене. Я… я готова.

Карла мовчала кілька секунд, вдивляючись у Самію. Вона бачила — ця дівчина більше не зламана. Вона зібрала себе докупи, як воїн перед битвою.

— Я спробую поговорити з нею, — сказала Карла. — Я думаю, настав час. Тобі потрібно поділитися з нею тим, що тебе тривожить.

Самія простягнула руку, торкнулась руки Карли і ніжно поцілувала її пальці.

— Дякую тобі, Карло. І за те, що ти підтримувала мене. Навіть коли я мовчала.

Карла, хоч і залишалась зовні холодною, відчула щось тепле в грудях. Вона не могла цього показати, але Самія — єдина, хто пробуджував у ній щось людське.

Ця дівчина заслуговує на правду. І на шанс.

Карла кивнула:

— Я допоможу тобі. Я хочу, щоб Феліція знову стала собою. І щоб це безумство нарешті закінчилось.

Феліція сиділа у своїх покоях, занурена в новини на планшеті. На екрані — кадри з Катару: троє принців одружилися, влаштувавши грандіозні весілля. Серед них — принц Даніель, який сяяв на церемонії поруч із нареченою з впливового роду аль-Шаф. Королівські родини, блискучі вбрання, інтерв’ю, феєрверки над палацом Аль Ваджба — усе це здавалося далеким, майже знущально радісним.

Феліція стиснула келих вина. Її пальці тремтіли, а в грудях наростала біль.

— Вони святкують… — прошепотіла вона. — Поки я втрачаю все.

З глухим звуком келих полетів у стіну, розбившись на сотні уламків. Вино стікало по шпалерах, наче кров.

Карла, яка стояла біля дверей, усе бачила. Вона увійшла, не питаючи дозволу.

— Ти злишся, бо вони усміхаються, а ти не можеш, — сказала вона спокійно.

Феліція не відповіла. Вона сиділа, стискаючи медальйон, ніби намагаючись втримати залишки себе.

— Ти страждаєш через втрату. Але не лише ти. Самія теж.

Феліція насупилася.

— Самія?

Карла кивнула.

— Вона кохала принца Даніеля. А сьогодні він одружився. З іншою. З тією, кого обрала королівська родина — з роду аль-Шаф. Самія втратила його — не через тебе, не через себе. Через жадібність і політику.

Феліція замислилася. Вона щойно дивилася на це весілля. На розкіш. На усмішки. І тепер зрозуміла: Самія дивилася на те саме — але з розбитим серцем.

— Вона страждає… — тихо сказала Феліція. — Так само, як і я.

Карла підійшла ближче.

— Ти не зобов’язана пробачати. Але можеш вислухати. І, можливо, побачити, що ви обидві — жертви одного світу.

Феліція довго мовчала. Потім тихо промовила:

— Гаразд. Я прийму її.

У кімнаті було тихо. Лише годинник на стіні відраховував час, ніби нагадуючи: минуле не забуте.

Самія сиділа на краю дивана, очі опущені, голос тремтів.

— Я хочу почати з вибачення... — сказала вона. — Те, що сталося з твоєю сестрою Менді... Це жорстоко. І з боку династії аль-Шаф — це було безжально.

Феліція різко підвела голову. Її голос став холодним, майже сталевим.

— Ти кажеш, що розумієш? Але ти не втратила сестру. Ти не тримала її руку, коли вона згасала. Ти не бачила, як її ім’я стирають з пам’яті.

Самія не відповіла одразу. Потім — повільно, з болем:

— Я втратила не менше. Мого батька, принца Салмая, посадили в тюрму. Без суду. Без доказів. Це була змова — еміра Ібрагіма і королеви Єлени. Вони вигнали нас із палацу. Я і мама... ми жили на вулиці.

Феліція завмерла. Її очі розширилися. В пам’яті — образ молодого арабського принца, з очима кольору пустелі, з голосом, який звучав як музика.

— Салмай... — прошепотіла вона. — Я знала його. Ми були... близькі. Дуже.

Самія здивовано поглянула на неї.

— Ти знала мого батька?

Феліція кивнула, повільно, ніби боялася зруйнувати спогад.

— Він був світлом у моїй юності. І я шкодую, що не змогла його захистити.

Самія стиснула кулаки.

— Тоді допоможи мені. Вони забрали мого батька. Мою домівку. Мою гідність. І навіть мого нареченого — принца Даніеля. Вони видали його за іншу. За золото.

Феліція мовчала. Її серце билося швидше. Вона бачила в Самії не просто дівчину, яка страждає. Вона бачила продовження Салмая. Його кров. Його біль.

— Я подумаю, — сказала вона нарешті. — А зараз — іди відпочинь. Тобі потрібна сила.

 

Самія встала, поклонилася і вийшла.

Феліція залишилася одна. Вона підійшла до старої скриньки, відкрила її — і дістала лист. Пожовклий, з арабськими літерами. Лист від Салмая.

— Твоя донька... — прошепотіла вона. — Вона не знає, що ти кохав мене. І що я досі пам’ятаю.

Вона притиснула лист до грудей.

— Можливо, настав час повернути борг.

 

Ніч опустилася на палац, але Феліція де Розаль не спала. Вона сиділа біля вікна, загорнута в шовковий халат, а перед нею — старий лист від Салмая, її юнацького кохання. Його почерк — сильний, але ніжний. Його слова — як подих пустелі, теплі й вільні.

Вона провела пальцем по рядках, і в грудях стискалося.

— Я не знала... — прошепотіла вона. — Не знала, що його ув’язнили. Що його знищили. Що родина Аль-Шаф забрала в мене не лише сестру Менді... а й Салмая.

Її очі наповнилися сльозами — не від слабкості, а від гніву.

— Я втратила все. І мовчала. Я думала, що це просто доля. Але це була змова.

Вона згадала усмішки на весіллі принца Даніеля. Блиск золота. Феєрверки. І Самію — доньку Салмая, яка жила на вулиці, поки інші купалися в розкоші.

— Вони повинні заплатити. Не лише за Менді. А за Салмая. За Самію. За кожну сльозу, яку ми пролили.

Феліція підвелася, підійшла до дзеркала. Її обличчя було спокійним, але очі — як лід, що от-от трісне.

— Я не просто вдова. Я не просто сестра. Я — жінка, яка пам’ятає.

Вона взяла медальйон, в якому зберігала фото Салмая, і притиснула до серця.

— Ти був світлом. І я стану твоєю тінню. Вони не знають, що я ще жива. Але скоро дізнаються.

Шейх-принц Хазар був неспокійним. Його сестра Сибіл, нещодавно вийшла заміж за принца Теязина, але все ще залишалася в полі зору Амірана — чоловіка, який колись був їй близьким, а тепер став загрозою. Хазар зібрав своїх братів — принца Вадима та шейха-принца Алі, щоб обговорити, як захистити Сібіл. Рішення було одне: негайно летіти до палацу Теязина.

Коли вони прибули, Теязин зустрів їх з гостинністю, як личить господарю пустельного палацу. Він наказав слугам подати арабську каву, а сам провів гостей до зали, прикрашеної килимами ручної роботи та різьбленими ліхтарями.

Хазар висловив вдячність:

— Дякую, що відпустили Сибіл на заручини принцеси Вікторії. Це пішло їй на користь. Вона розвіялася, відчула себе живою.

Теязин кивнув:

— Я міг би не відпускати її. Але з поваги до Вікторії — я зробив виняток. Я давно її знаю. Вона заслуговує на довіру.

Він тепло привітав із заручинами Вікторії, але не приховував цікавості:

— Хто її наречений? Мені це особливо цікаво.

Та, помітивши тривогу в очах Хазара, Теязин змінив тон:

— Що вас непокоїть? З чим прибули?

Хазар переглянувся з Вадимом та Алі. Потім сказав:

— Аміран утік із темниці. Ми боїмося, що він спробує викрасти Сибіл.

Обличчя Теязина потемніло. Він згадав чутки — про те, що Сибіл колись була близька з Аміраном. Якщо це правда, то джерела не брехали.

— Якщо він спробує її викрасти — це буде його кінець, — сказав Теязин. — Заради честі родини і самої Сибіл — я готовий його страчувати. Нехай ніхто не тривожить її спокій.

Хазар трохи заспокоївся. Він розумів: головне — щоб ніхто не дізнався про втечу Амірана. І щоб шлюб Сибіл залишився недоторканим.

Вони потиснули руки. Напруга розвіялася. Незабаром розмова перейшла в легший тон — брати почали хихотіти, обговорюючи, як тимчасовий емір Савва досягає своїх цілей у Катарі, і які інтриги він плете серед санторинських купців.

Пісок пустелі зберігав свої таємниці. Але в цій залі — честь усе ще мала ціну. І її були готові захищати.

Вечір опустився на палац, і в кімнаті, огорненій ароматом ладану та м’яким світлом ламп, Сибіл сиділа на краю ліжка. Її золота східна сукня струменіла по підлозі, виблискуючи коштовним камінням, але сама вона була наче тінь — нерухома, сумна, відсторонена.

Двері тихо прочинилися, і до кімнати увійшла нова служниця — молода, з добрими очима та обережною ходою. Вона несла чашу з рожевою водою, але, побачивши стан Сибіл, поставила її на столик і підійшла ближче.

— Вибачте, пані... Я чула розмову. Ваш чоловік... і ваші брати... Вони говорили про чоловіка на ім’я Аміран.

Сібіл повільно підняла голову. Її погляд був затуманений, але в ньому спалахнула іскра.

— Аміран? — прошепотіла вона, ніби боялася, що ім’я зникне, якщо вимовити його вголос.

Служниця кивнула:

— Він живий. І хоче вас врятувати. Він утік із темниці. Я почула це випадково, клянусь. Він шукає спосіб дістатися до вас.

Сибіл не вірила своїм вухам. Її серце забилося швидше, дихання стало уривчастим. Аміран... живий. Той, кого вона вважала втраченим назавжди. Той, хто був її світлом до того, як її видали заміж за чоловіка, чия любов була лише маскою влади.

Вона взяла руку служниці й стиснула її:

— Ти добра. Дякую тобі. Ти не уявляєш, що це для мене означає.

Служниця опустила очі, але в її обличчі було співчуття. Вона знала, як страждає Сибіл. І вона хотіла для неї щастя — справжнього, а не нав’язаного титулами.

Сибіл підвелася, підійшла до вікна, дивлячись на зорі. В її очах більше не було порожнечі — лише рішучість.

— Я мовчатиму. Нехай він прийде. Нехай викраде мене. Нехай забере туди, де немає золота, немає титулів, немає страху.

Вона повернулася до служниці:

— Мені байдуже, що подумає моя родина. Я хочу бути вільною. Я хочу бути з ним.

І тієї ночі, вперше за довгий час, Сибіл не плакала. Вона чекала.

 

Ресторан «Сафіран», один із найвишуканіших закладів Катари, розташований просто над берегом — там, де хвилі торкаються мармурових сходів, а вечірнє сонце забарвлює небо в золото і шафран. Саме тут Адіті, прекрасна донька шейха, вирішила представити свою родину тому, кого вона любить.

За столом із виглядом на море сиділа королівська родина: — шейх Діма, суворий і проникливий, — його дружина Мохена, ніжна і мудра, — син Кішан, спостережливий і трохи хитрий, — молодша донька Ананія, життєрадісна і допитлива, — і Фатіма, старша сестра Адіті — найвродливіша принцеса Катари, відома своєю стриманістю, дипломатичністю і глибоким розумінням людських сердець.

Перед ними стояли охоронці, слуги подавали фрукти, пахлаву і чай з кардамоном. Адіті, у розкішному оранжевому східному вбранні, сяяла — її очі світилися очікуванням.

— Почекайте трохи, — сказала вона, — я хочу, щоб ви познайомилися з тим, хто став частиною мого серця.

Діма постукав по столу, його голос був твердим:

— Давайте не будемо гадати. Сподіваюся, це щось серйозне.

Кішан нахилився до матері:

— Я думаю, Адіті закохана. Вона щось приховує.

Мохена кивнула:

— Можливо, вона знайшла своє щастя.

Але Діма зупинив їх:

— Досить припущень. Ми скоро все дізнаємось.

Поки чекали, Діма повернувся до Кішана:

— До речі, де твій брат Омар? Він не дзвонить. Що з ним?

Кішан знітився:

— Я пообіцяв не казати.

Мохена ніжно:

— Сину, ми хвилюємось. Якщо щось знаєш — скажи.

Кішан зітхнув:

— Він у Греції.

Діма насупився:

— Навіщо?

І раптом, як блискавка, здогад:

— У нього з’явилася дівчина.

Ананія захоплено:

— Можливо, ми чекаємо ще одну добру новину!

Мохена з сумом:

— Тільки чому він нам не сказав?

Кішан хитро:

— Нічого не знаю.

Діма різко:

— Значить так, Кішан. Ти поїдеш до нього і приведеш брата. Якщо в нього хтось є — нехай сам скаже.

Кішан опустив голову. Він знав — Омар його зненавидить.

Поруч із Адіті стояв Нікос, скромний, у темному костюмі, з прямою поставою і спокійним поглядом. Він уклонився і заговорив:

— Ваша Високосте, я вдячний за можливість бути тут. Я прийшов не з титулами, а з правдою. Я люблю вашу доньку.

Шейх-принц Діма дивився на нього мовчки, ніби намагався прочитати між рядками.

Нікос продовжив:

— Я родом із простої родини. Мій батько — рибалка, моя мати — кравчиня. Ми не багаті, але я виріс із честю, працею і повагою до людей.

Тиша за столом стала майже відчутною.

Кішан різко:

— Ти хочеш сказати, що наша сестра — принцеса — обрала хлопця з вулиці?

Ананія тихо:

— Кішане...

Кішан не відступав:

— Ти не розумієш, у якому світі вона живе. Ти не знаєш, що означає бути частиною цієї родини.

Мохена поклала руку на стіл, її голос тремтів:

— Адіті... ти знала?

Адіті впевнено:

— Так. І я люблю його не за походження. Я люблю його за те, ким він є.

Шейх-принц Діма все ще мовчав. Його обличчя було непорушним, але очі — як буря перед грозою.

Нікос подивився прямо на нього:

— Я не прошу прийняти мене як рівного. Я прошу дати мені шанс довести, що я гідний її любові.

Діма нарешті заговорив, тихо, але твердо:

— Ти чесний. Це рідкість. Але чесність — не все. Ти кидаєш виклик віковій традиції. Ти змушуєш мою доньку обирати між серцем і родом.

Мохена прошепотіла:

— Я не знаю, що сказати...

Кішан підвівся:

— Я проти. Це не просто кохання — це скандал.

Адіті піднялася поруч із Нікосом:

— Тоді нехай буде скандал. Але я не відмовлюся від нього.

І тут заговорила Фатіма, яка досі мовчала. Вона була в шоці що її сестра закохалася у бідняка.

Усі замовкли. Її слова — як музика, що розбиває тишу.

Шейх Діма дивився на Фатімаю, потім — на Адіті. Його серце стискалося. Він бачив у доньці свою кров — і свою свободу.

— Якщо ти обрала — ти маєш бути готова до наслідків. А ти, Нікосе, маєш бути готовий пройти шлях, який буде важчим, ніж ти можеш уявити.

Нікос кивнув:

— Я готовий.

А море за їхніми спинами продовжувало шуміти — як вічний свідок змін.

Ніч опустилася на Катар, і берег біля ресторану «Сафіран» став тихим, майже священним. Хвилі ніжно торкалися піску, вітер грав із легкою вуаллю Адіті, яка стояла, вдивляючись у темніюче море.

Шейх Діма підійшов до неї, його кроки були важкими, як думки, що він ніс.

— Ти знаєш, чому я тут, — почав він, не дивлячись на доньку.

Адіті не обернулася.

— Бо хочеш, щоб я відмовилася від нього.

— Бо ти повинна.

Вона повернулася, її очі блищали від сліз, але голос був твердим:

— Я люблю Нікоса. І ніколи не покохаю іншого.

Діма стиснув кулаки, його голос став холодним:

— Кохання — це не все. Є речі важливіші: честь, рід, обов’язок. Ти — принцеса. Ти не належиш собі.

— Я належу своєму серцю, — відповіла вона. — І воно обрало його.

Шейх-принц Діма підійшов ближче, його обличчя було суворим:

— Він тобі не рівня. Він не з нашого світу. Він не зможе тебе захистити, не зможе бути поруч, коли почнеться буря.

— Він уже поруч. І він не боїться.

— Ти молода. Ти не розумієш, що кохання — це не завжди шлях. Це іноді — пастка.

Адіті тремтіла, але не від страху — від болю.

— Якщо це пастка, я в ній добровільно. Я не хочу іншого. Ніколи.

Діма замовк. Потім сказав:

— Я вже знайшов тобі нареченого. Він із гідної родини. Він знає, як поводитися з жінкою твого роду. Ти забудеш Нікоса.

Адіті відійшла на крок, ніби її вдарили.

— Ти не можеш змусити мене забути.

— Я можу змусити тебе обрати. І ти обереш родину.

Він розвернувся і пішов геть, його силует розчинявся в темряві, як тінь минулого.

Адіті залишилася сама. Перед нею — море. За нею — обов’язок. А всередині — серце, яке не знало, як жити без нього.

Вона стояла, дивлячись на хвилі, і шепотіла:

— Я не забуду. Ніколи.

Тим часом Арлетта опинилася в кімнаті для наложниць, що належала шейху Надіру. Вона лежала без свідомості, поки її не привела до тями Катя — тендітна дівчина з глибокими очима, в яких жевріла тінь минулого.

Арлетта розплющила очі й одразу зрозуміла — її викрали.

— Де я? — прошепотіла вона, намагаючись підвестися.

— У палаці шейха Надіра, — відповіла Катя. — Тебе привезли сюди за наказом...

Арлетта завмерла. Вона почала згадала знакоме облияччя: це була прицнеса Еман колишня друєина Тимофія, вона хотіла повернутися до Тимофія — і прибрати суперницю.

— Хто ти? — запитала Арлетта.

— Я — Катя. Колись була рабинею. Потім стала наложницею.

Арлетта сиділа в шоку. Вона не знала, що в Катарі досі існує таке життя — приховане, жорстоке, мовчазне.

Катя опустила очі, не додаючи нічого більше. Її обличчя було спокійним, але в ньому ховалося щось невимовне.

Раптом двері розчинилися, і слуги силоміць повели Арлетту до покоїв шейха Надіра.

???? Покої шейха Надіра

Кімната була розкішною, але холодною. М’які килими, важкі завіси, аромат ладану — усе кричало про владу, але не про тепло. На стіні висіли кинджали, а в центрі — троноподібне ложе з чорного дерева.

Шейх Надір сидів у глибокому кріслі. Його очі — темні, мов ніч над пустелею, — дивилися на Арлетту з цікавістю. Він був високий, з гострими рисами обличчя, борода акуратно підстрижена, одяг — у золоті й пурпурі.

Він підійшов ближче, простягнув руку — але Арлетта відступила.

— Це ЇЇ Високості Еман віддала мене вам? — запитала вона. — Навіщо вона це зробила?

Надір мовчав. Потім, з ледь помітною усмішкою, відповів:

— Вона продала тебе. За гроші. І сказала, що ти більше ніколи не побачиш свого шейха.

Арлетта стиснула кулаки.

— Я не належу вам. Я хочу повернутися до нього.

Надір знову простягнув руку, але вона рішуче відштовхнула її. Його очі спалахнули — не гнівом, а захопленням.

— Ти — гаряча амазонка. Мені подобаються такі. Але я зачекаю. Ти звикнеш.

Він махнув слугам, і ті силоміць повели Арлетту назад. Вона кричала:

— Відпустіть мене! Я хочу повернутися до свого коханого!

Але двері зачинилися. І ніч у Катарі стала ще темнішою.

 

У розкішній вітальні, прикрашеній золотими візерунками та м’якими подушками, зібралися шість принцес Катару: Еліс, Крістіна, Вікторія, Сафія, Сабіна та Віолетта. Їхні обличчя були напружені, очі — повні тривоги. Вчорашній інцидент біля лікарні приголомшив усіх.

— Як Тимофій міг так вчинити? — прошепотіла Сафія, дивлячись у вікно. — Він побив Орхана просто перед людьми...

— А Жасміна? Чому вона опинилася в лікарні? — додала Сабіна. — І батько... його серце...

У кімнаті запанувала тиша, поки Вікторія не підвелася з крісла. Її голос тремтів, але в очах палала рішучість.

— Я більше не можу мовчати. Жасміна приховувала від нас правду...

Усі повернулися до неї.

— Вона таємно вийшла заміж за Орхана. Саме тому батько так важко це пережив. І... — Вікторія на мить замовкла, а потім продовжила: — Жасміна вагітна. Вона чекає дитину від Орхана.

У кімнаті запанувала гробова тиша. Еліс щось пробурмотіла, але її слова загубилися в шокованих поглядах сестер. Крістіна прикрила рот рукою, Сафія стиснула подушку, а Віолетта впустила келих з водою.

— Як вона могла переживати все це сама? — прошепотіла Сабіна. — Без нашої підтримки...

— А наші батьки ж змушують її вийти за іншого... — додала Сафія, опустивши очі.

За дверима, у коридорі, стояла Жасміна. Вона все чула. Її серце стискалося від болю — не лише фізичного, а й душевного. Вчорашня сцена з Тимофієм, побитий Орхан, теперь він у лікарні... все це було надто важким.

Вона хотіла піти, але двері раптом відчинилися. Сестри побачили її — бліду, втомлену, але все ще горду.

Крістіна підійшла першою.

— Пробач нас. Ми не знали... Ми були сліпі.

Сабіна взяла її за руку.

— Ми поїдемо до Орхана. Він потребує нас. І ти — не одна.

Жасміна не змогла стримати сліз. Вперше за довгий час вона відчула — її родина поруч.

 

У затишному кабінеті, де стіни були прикрашені старовинними картами та родинними гербами, колишній емір Анвар сидів у кріслі з різьбленого дерева. Перед ним — його син, емір Ібрагім, молодий, але вже досвідчений правитель.

Анвар повільно сьорбав чай, а потім, не дивлячись на сина, промовив:

— Жасміна має залишитися з Орханом. Вона зробила свій вибір. І ми повинні його прийняти.

Ібрагім кивнув, але в його очах було занепокоєння.

— Тимофій... він вчинив необачно. Але я бачу, що він кається. Він повинен вибачитися перед Орханом — публічно.

Анвар зітхнув:

— Це буде важко для нього. Але це — шлях до відновлення честі.

Після короткої паузи Ібрагім заговорив про інше:

— Щодо престолу... Савва не може виконувати обов’язки еміра. Його стан нестабільний. Я пропоную, щоб принц Даніель тимчасово став еміром.

Анвар підняв брову:

— Ти впевнений? Даніель — розумний, але молодий. Йому потрібна підтримка.

— Саме тому ми маємо провести коронацію найближчим часом. Це буде сигналом для народу — що влада стабільна, що нове правління готове діяти.

Анвар замислився, потім повільно кивнув:

— Тоді нехай буде так. Але пам’ятай: влада — це не лише трон. Це відповідальність перед кожним серцем у нашому народі.

Ібрагім схилив голову:

— Я це добре розумію, батьку.

Анвар на мить замовк, а потім його голос став жорсткішим:

— Є ще одне. Принц Руслан. Його зникнення — це не випадковість. Ми повинні знайти винних. Негайно.

Ібрагім напружився:

— Я вже наказав розпочати розслідування. Але сліди ведуть у різні боки...

— Це не виправдання, — перебив Анвар. — Руслан — спадкоємець. Майбутній емір Катару. Його безпека — понад усе. Якщо ми не захистимо його зараз, ми втратимо не лише принца — ми втратимо майбутнє.

Ібрагім мовчки кивнув. Він знав: це не просто наказ батька. Це — попередження.

 

Тим часом емір Ібрагім разом із батьком Анваром викликали Тимофія до палацової зали. Їхні обличчя були стримані, але в очах читалася тривога.

— Ми хочемо зрозуміти, що сталося вчора біля лікарні, — почав Ібрагім. — Ти побив Орхана. І це — не схоже на тебе.

Тимофій стояв перед ними, опустивши очі. Його голос був тихим, але щирим:

— Я сам не знаю, як це сталося. Я був злий... дуже злий на Орхана.

Анвар підійшов ближче, його голос був м’яким, але рішучим:

— Жасміна зробила свій вибір. Вона вийшла за нього заміж. І якщо ти справді її любиш — ти повинен поважати її рішення.

Тимофій мовчав. Його серце стискалося від сорому. Він згадав, як учора, на очах у всіх, втратив контроль. Як перетворився на звіра.

— Я був неправий, — нарешті сказав він. — Я не мав права так поводитися. Я зганьбив себе... і, можливо, втратив Арлетту.

Ібрагім кивнув:

— Гнів — це тінь, яка затьмарює розум. Але ти ще можеш виправити ситуацію. Зрозумій, чому ти так відреагував. І не дозволяй емоціям керувати тобою.

Тимофій підвів очі. Вперше за довгий час він відчув, що хоче не просто виправдатися — а зрозуміти себе. Він вирішив дізнатися, що стало причиною його агресії. І головне — повернути довіру Арлетти.

 

Принцеса Вікторія стояла біля балкона, вдивляючись у вечірнє небо. Її серце було неспокійним. Вона знала — Жасміна має сказати Орхану правду. І вона не хотіла, щоб сестра була в цьому одна.

Вона покликала Давида, свого охоронця. Той з’явився негайно — як завжди, стриманий, але уважний.

— Давиде, — сказала Вікторія, — відвези нас до лікарні. Жасміна повинна побачити Орхана. Ми всі поїдемо з нею.

Давид мовчки кивнув. Його очі на мить затрималися на Вікторії — він усе ще відчував до неї щось більше, ніж просто обов’язок. Але вона давно зробила свій вибір — Дем’ян.

І все ж — він не міг їй відмовити.

— Авто вже готове, — відповів він. — Я супроводжуватиму вас.

Поки Давид готував машину, Дем’ян тим часом допомагав Тимофію пройти медичне обстеження — після вчорашнього нападу на Орхана. Вікторія знала: її брату потрібна підтримка, але зараз — першою була Жасміна.

У машині було тихо. Жасміна сиділа, тримаючи руки на животі. Її сестри — Сабіна, Сафія, Віолетта — мовчки підтримували її, кожна по-своєму.

— Ти скажеш йому? — запитала Вікторія.

— Так, — відповіла Жасміна. — Він має знати. Я не можу більше мовчати.

Давид вів машину обережно, але швидко. Його очі час від часу дивилися в дзеркало — на Вікторію. Вона була спокійна, але він знав: її серце завжди було сильнішим за її слова.

Орхан лежав на білому лікарняному ліжку, обличчя в синцях, губи розбиті, але очі — живі. Коли Жасміна увійшла, він ледве стримав сльози.

— Ти прийшла... — прошепотів він, голос тремтів. — Я думав, що після всього... ти не захочеш мене бачити.

Жасміна підійшла ближче, сіла біля нього, взяла його руку.

— Я боялася за тебе. Але я не могла не прийти.

Орхан стиснув її пальці.

— Прости мене. Я піддав тебе небезпеці. Через мене ти страждаєш...

Жасміна мовчки похитала головою.

— Я хочу сказати тобі щось важливе...

Вона вдихнула глибоко, поглянула йому в очі.

— Я вагітна, Орхане. Саме тому мене забрали вчора до лікарні.

Орхан завмер. Його очі широко відкрилися, а потім — змінилися. Біль поступився місцю щастю. Він повільно привстав, незважаючи на біль, і обійняв Жасміну, ніжно притиснувши її чоло до свого.

— Ти... ти подарувала мені життя. Я мріяв про це. Я піду до твоїх рідних знову. Я буду благати їх дозволити нам бути разом. Я хочу ростити нашого малюка з тобою. Я стану тим, ким ти заслуговуєш.

Жасміна заплющила очі, притискаючись до нього. Її сльози — не від болю, а від полегшення.

Позаду, біля дверей, стояли Вікторія, Сабіна, Сафія та Віолетта. Вони мовчки спостерігали, а потім Вікторія зробила крок уперед.

— Ви не самі, — сказала вона. — Ми подбаємо про все. Ми з вами. І ми підтримаємо вас — у всьому.

Сестри кивнули, одна за одною, мовлячи:

— Ми — родина. І ми не залишимо вас.

Орхан поглянув на них, очі блищали.

— Дякую...

А Жасміна тримала його руку — тепер уже не з тривогою, а з надією.

У палаті панувала тиша, наповнена ніжністю. Орхан і Жасміна сиділи поруч, тримаючись за руки, коли двері раптом прочинилися.

Увійшов шейх-принц Тимофій.

Його постать була стриманою, але очі — повні жалю. Сестри здивовано переглянулися. Жасміна завмерла — вона боялася, що брат знову почне звинувачення.

Але Тимофій підійшов до ліжка, зупинився перед Орханом, і — несподівано — опустив погляд.

— Я прийшов... щоб попросити пробачення, — сказав він тихо. — Я не знаю, що на мене найшло. Я був сліпий від страху за сестру. І від гніву. Але я не мав права...

Орхан мовчав, дивлячись на Жасміну. Її очі благали про розуміння.

— Я приймаю твої вибачення, — відповів Орхан. — Бо я люблю твою сестру. І я не хочу, щоб між нами залишалася ворожнеча.

Тимофій кивнув, полегшено зітхнув.

— Тоді обіцяй мені одне: бережи її. Ти вже її чоловік. І я більше не буду стояти між вами.

Жасміна не стримала сліз. Її сестри — Вікторія, Сабіна, Сафія, Віолетта — усміхнулися. Це був момент, якого ніхто не очікував — але всі жадали.

Раптом у коридорі пролунав голос Дем’яна:

— Тимофію, йди сюди! Потрібна твоя допомога!

Тимофій обернувся, але перед тим, як піти, звернувся до сестер:

— Залиште їх наодинці. Нехай побудуть разом.

Вікторія кивнула, і всі сестри вийшли з палати, залишивши Жасміну й Орхана в тиші, наповненій теплом і надією.

Орхан притиснув Жасміну до себе.

— Тепер усе буде інакше. Ми не самі.

А вона відповіла:

— Ми — родина. І ми починаємо знову.

 

 

У кабінеті лікаря панувала гнітюча тиша. Шейх Тимофій, Дем’ян і Вікторія сиділи, очікуючи результатів. Лікар, похмурий і зосереджений, тримав у руках папку з аналізами.

— Ми провели розширене дослідження укусу та біохімічного складу слини летючої миші, — почав він. — І виявили сліди синтетичного тестостерону. Дуже концентрованого. Хтось навмисно обробив її зуби препаратом.

Тимофій різко підвівся, він різко відібрав папку та подивився на результати а його сестра Вікторія на нього дивиться, розуміє що він буде в незахвать. Його очі спалахнули — не від болю, а від гніву.

— Це не випадковість... Це пастка.

Вікторія поклала руку на його плече, а Дем’ян — на передпліччя.

— Ми з тобою, брате. Ми знайдемо винного. І вилікуємо тебе.

Тимофій стиснув кулаки, але стримався.

— Це вона... Еман. Вона знала, що я приїду. Вона знала, що я буду поруч із Жасміною. І вона хотіла, щоб я зірвався.

Лікар обережно втрутився:

— Я вже призначив курс процедур. Ми стабілізуємо гормональний фон. Але вам потрібно уникати стресу.

Тимофій кивнув, але в його голосі вже звучала команда:

— Передайте моїм людям: негайно вирушити до палацу Рашида Аль Мактума. Провести обшук — тихо, без оголошення. Ніхто не повинен знати. Особливо — Еман.

Вікторія поглянула на Дем’яна, і той кивнув:

— Я особисто прослідкую, щоб усе пройшло без сліду.

Тимофій знову сів, але в його очах вже не було розгубленості — лише рішучість.

— Це не просто напад. Це війна. І я більше не дозволю їй керувати моїм життям.

Після розмови з лікарем, після наказу про обшук, Тимофій залишився наодинці. Він сидів у своїх покоях, дивлячись на нічне небо крізь вікно. Але думки були не про Еман. Не про Жасміну. І навіть не про себе.

Вони були про Арлетту.

— Чи правильно я вчинив?.. — думав він. — Відправити її в Бразилію... далеко від усього. Від мене.

Він згадував її очі — ті, що дивилися на нього з довірою, навіть коли він мовчав. Її голос — спокійний, але завжди здатний розтопити його лід.

— Я хотів її захистити. Я думав, що там вона буде в безпеці.

 

Ніч була теплою, але в серці Адіті — шторм. Після розмови з батьком вона не могла дихати. Вона йшла берегом, боса, з розпущеним волоссям, ніби скидала з себе все, що нав’язали їй титули й традиції.

Біля старої пристані, де човни погойдувались у тіні, чекав Нікос. Він побачив її — і одразу зрозумів: щось сталося.

— Ти говорила з ним? — запитав він, наближаючись.

Адіті кивнула, її очі були повні сліз, але голос — як сталь:

— Він сказав, що ти мені не рівня. Що я повинна забути тебе. Що він уже обрав мені нареченого.

Нікос стиснув її руки:

— Ти хочеш, щоб я пішов?

— Ні, — прошепотіла вона. — Я хочу піти з тобою.

Він завмер. У її очах — не романтика, а рішучість.

— Ти впевнена? Це буде нелегко. Ми втратимо все: титули, захист, родину.

— Я вже втратила родину, коли вони вирішили, що моє серце — не моє.

Нікос обійняв її міцно, ніби хотів захистити від усього світу.

— Добре. Тоді ми втечемо. Я знаю людей на Санторіні. Там живе моя родина. У нас буде дім. Робота. Свобода.

— І кохання, — додала вона.

Вони сіли на край пристані, ноги у воді, і почали планувати:

Нікос запропонував вирушити вночі, через порт, на човні його друга.

Адіті сказала, що візьме лише одне — браслет матері, як пам’ять.

Вони домовилися не казати нікому, навіть Ананії.

Вітер посилився, ніби море слухало їх і благословляло.

— Ти не боїшся? — запитав він.

— Я боюся лише одного — втратити тебе.

Він поцілував її у чоло, і тієї ночі, під зорями, вони стали не просто закоханими — вони стали союзниками проти світу.

Адіті знала: якщо родина Нікоса прийме її, вона відмовиться від титулу. Бо вперше в житті вона обирала не обов’язок — а себе.