Раді Вас бачити!

Глава 18. Трон і тіні обману

Після королівського вечері, коли пристрасті трохи вщухли, принц Савва покликав Брітні до себе в покої. Його хода була різкою, кулаки стисли — очі палали гнівом.

— Я не потерплю ганьби, яку мій молодший брат Руслан нав'язав нашій родині! — зірвався Савва, щойно двері зачинилися. — Його досі немає, і він ганьбить наш рід заради якоїсь біженки!

Бритні підійшла, ніжно торкнувшись його плеча.

— Твій гнів — справедливий, мій емір. Я з тобою.

— Я вже почав діяти, — сказав він, обернувшись. — Завтра мої воїни вирушають у грецькі села. Якщо вони не підкоряться — ми заберемо силою. Катар повинен відновити свою владу.

Бритні ледь помітно усміхнулась:

— Ти — справжній правитель. Саме так мислить емір.

— І ще одне, — додав Савва. — Щодо рабів. Кажуть мої рідні, що саме ти поновила це.

Брітні стримано зморщилася, але відповіла спокійно:

— Це брудні чутки. Я не підпорядковуюсь ні похоті, ні страху. Я здатна керувати Катаром. Нехай твоя сім’я не сумнівається в мені.

Савва взяв її руку, поцілував:

— Я так і знав. Ти — сильна. І мудра. Ти будеш поруч зі мною, коли ми повернемо Катару велич.

Мармурова галерея була порожньою, лише полум’я факелів відкидало нервові тіні на стіни. Брітні стояла перед Юн Мі, з прямою поставою, холодним поглядом і колючим голосом.

— Досить ігор. Чутки про повернення рабства доходять до кожного куточка Катара. І родина аль-Шаф дедалі більше сумнівається в моєму праві правити. Думаєш, я не знаю, звідки це йде? — Брітні зробила крок ближче. — Я не збираюсь танцювати під твою музику, Юн Мі.

Юн Мі не відступила. Вона трохи нахилила голову і ледь всміхнулась краєчком губ.

— А я розповім… кому слід… про те, куди ти вислала принца Руслана, спадкоємця трону. Впевнена, його мати — королева Олена — буде… шокована.

Брітні завмерла на мить, але стримала емоції. Замість відповіді — вона граційно повернулась і зникла в коридорі. Її мантія шелестіла, наче тінь прихованої загрози.

З-за колони, де полум’я факела освітлювало лише край підлоги, спостерігала принцеса Емма. Вона почула все. І її серце стиснулося.

"Руслана… вислали? Отже, це правда?"

Її пальці стиснулись у кулаки, спина випрямилась.

— Я доведу, що ти — інтриганка, Брітні, — прошепотіла вона з рішучістю.

Але питання залишалось: як довести правду, якщо всі навколо — пов’язані страхом, владою і брехнею?

Коли Юн Мі, переможно усміхаючись, вийшла з покоїв королеви Брітні, Емма зробила крок уперед, перекривши їй шлях.

— Я все чула! — тихо, але рішуче сказала вона, дивлячись Юн Мі прямо в очі. — Я розповім королю. Ти не посмієш прибрати Руслана!

Юн Мі завмерла на мить, а потім її губи торкнула глузлива усмішка.

— Ти? — протягнула вона з насмішкою, оглянувши Емму з голови до ніг. — Хто ж тобі повірить, люба?

— Батько! — з викликом відповіла Емма.

Юн Мі тихо засміялася.

— О, мила Еммо... ти забуваєш одну річ. Ти — всього лише донька наложниці. Позашлюбна. Незаконна.

Емма стиснула кулаки, але Юн Мі продовжила:

— Ти думаєш, емір тебе вислухає? Ти — ніхто. Немає титулу, немає влади. І головне… в тебе немає доказів.

Юн Мі нахилилась ближче, її голос став майже шепотом:

— Спробуй щось сказати — і тобі просто не повірять.

Емма відчула, як у грудях закипає гнів, але Юн Мі розвернулась і граційно зникла, залишивши дівчину саму в порожньому коридорі.

«Я доведу, що ти — інтриганка…»

 

Принцеса Емма нервово крокувала коридором, стискаючи руки в кулаки. У її голові все ще звучали слова Юн Мі, яка з пихатою усмішкою заявила, що ніхто не повірить “позашлюбній дочці”. Але Емма не була готова залишити це без відповіді. Вона знала — Юн Мі щось замислила та навіть використовує королеву Брітні, заради мети. Єдина, кому вона могла довіритися, — це її мати, Лейла, перша наложниця еміра Ібрагіма.

Двері до покоїв Лейли були прочинені, і Емма, глибоко вдихнувши, увійшла.

— Мамо, мені потрібно з тобою поговорити. Це дуже важливо, — прошепотіла вона, зачиняючи за собою двері.

Лейла, витончена, елегантна жінка, яка хоч має статус улюбленої наложниці, все ще мала вплив при дворі. Вона уважно поглянула на дочку, помітивши її занепокоєний вираз.

— Що сталося, моя дівчинко? Чому ти така схвильована?

Емма стискала руки в кулаки, намагаючись зібратись з думками.

— Я підслухала розмову королеви Брітні з Юн Мі, наложницею еміра…

Обличчя Лейли змінилось, коли вона почула ім’я Юн Мі. Вона ніколи їй не довіряла — занадто амбітна, надто хитра.

— Що ж ти почула?

Емма ковтнула та швидко випалила:

— Це вони позбулися принца Руслана, мого брата! Брітні вже давно знала, де він, а Юн Мі цим їй погрожує. І саме тому Брітні ввела закон про рабство — щоб ніхто не дізнався про її секрет: що саме вона наказала викрасти Руслана!

Лейла різко підвелась із подушок і схопила дочку за руки.

— Ти впевнена? Ти чула це на власні вуха?

— Так! Юн Мі сказала мені прямо в обличчя, що я — лише позашлюбна дочка, і мені ніхто не повірить. Вона впевнена, що я не зможу її зупинити…

Очі Лейли спалахнули.

— Вона себе переоцінює. Я не дозволю цій отруйній жінці принижувати мою любу доньку. 

Емма кивнула, але в її погляді промайнула тривога:

— Мамо, але що ми можемо зробити? Треба зупинити це безумство. Боляче дивитись, як страждають люди… І знайти Руслана. Я не думала, що Брітні здатна на таке. Все заради корони. Все заради Савви — він хоче влади.

Лейла задумалась, губи її стиснулись.

— Я поговорю сьогодні з королевою Оленою. Вона має приїхати. Будь теплою до неї — вона не потерпить такого безчинства. Але будь обережна.

Серце Емми билося шалено.

— Дякую, мамо. Я буду обережна.

Лейла ніжно усміхнулась і погладила її по волоссю.

— Ось за це я тебе і люблю, моя розумна дівчинко.

Сад був наповнений запахом жасмину, і важкі гілки тягнулись до сонця. Принцеса Емма сиділа на лавці з Джастіном, її вірним слугою та тим, у кому вона знаходила розуміння глибше за всі титули.

— Я чула все, — прошепотіла Емма, очі її були тривожні. — Брітні зізналась. Вона вислала Руслана. А тепер — рабство… і страх.

Джастін уважно слухав, не перебивав. Потім відповів стиха:

— Якщо ти хочеш зробити щось справжнє — почни з Каті. Я чув про неї. Вона стала рабинею після втрати батька. Її тримають у полях — на сонці, у знемозі. І ніхто не наважується говорити про це вголос.

Емма підвелась. Її очі стали рішучими.

— Я не буду мовчати. Я не просто донька наложниці. Я — людина з голосом. І я використаю його.

 

Наступного дня Катя, змарніла, з обличчям, вкрите пилом і потом, працювала на кукурудзяних полях Катара. Пекуче сонце висушувало останні сили. Її одяг давно став лахміттям, а пальці — розбиті й порепані. Поруч — її батьки, такі ж виснажені. Особливо Данило, її батько: з перебитою ногою, він намагався піднімати важкі мішки кукурудзи, але падав після кожної спроби.

Катя не могла дивитись, як він мучиться. Коли він впав втретє, вона кинула свою корзину й кинулася до нього, щоб підтримати.

І саме в цей момент — чоловіки в чорному, представники нового режиму, наказали їй зупинитися.

— Раб не має права допомагати іншому! — вигукнув один із них.

— Це мій батько! — закричала Катя. — Я не дозволю вам дивитися, як він гине!

Вона не слухала наказів — підтримала Данила, обтерла його лоб і підняла мішки замість нього.

Раптом — натовп розступився. Підійшла Юн Мі, у розкішному одязі, як тінь, яка приносить страх.

— Відведіть її до стовпа. — її голос був холодним. — Відмовляється коритися? Побачимо, що скаже її шкіра.

Катю схопили. Вона кричала, але не через страх — через гнів. Її очі палали:

— Це не Катар! Це ганьба! Емір Ібрагім повинен правити, не ви! Ви зрадили людей!

Юн Мі вказала — і Катю прив’язали до стовпа. Перший удар батога — і крик. Потім ще. Люди стояли мовчки, в очах — страх і сором.

І тут, як блискавка серед бурі — з’явилась принцеса Емма. Її довга сукня була злегка закіптюжена — вона поспішала, бо хтось розповів їй, що на полі коїться нелюдське.

— Зупинити негайно! — крикнула вона, в супроводі служанки Дафні.— Прибула ЇЇ Величність принцеса Емма

Катю відв’язали. Емма кинулася до неї, обійняла і сказала:

— Я бачу. І я не мовчу. Катара не має стояти на болі. Ми — не палац для тортур. Ми — народ.

Юн Мі мовчала, зціпивши зуби. Її влада тріснула — з першими словами, сказаними вголос.

Коли принцеса Емма рішуче ступила на поле, сонце вже хилилося до заходу, але кукурудза ще стояла — висока, суха, мов тиха армія свідків. Вона показала пальцем:

— Її — звільнити негайно. Ніхто не має права тримати людину у рабстві.

Слуги та охоронці виконали наказ мовчки, з напруженим подивом. Катю відв’язали, її руки тряслися, а очі — не вірили. Її батьки, виснажені, зі сльозами на обличчях, кинулись до доньки. Вони плакали, тримали її, ніби боялися знову втратити.

— Ви не самі, — сказала Емма. — Це не повториться. Я донесу правду — навіть якщо мені доведеться стати ворогом палацу.

На галереї, вище — стояла Юн Мі. Її губи стиснулися. Вона не відповіла ні слова, лише мовчки спостерігала, як розсипається її вплив.

Але вже вночі, коли тиша лягла на стіни, Юн Мі була в іншому місці — темному, сирому, де її слуги схилились над картами і договорами. Вона пальцем вказала:

— Катю потрібно забрати цієї ночі. Без шуму. Вже є шейх із торгового міста — він чекає. Вона буде продана. І ніхто не дізнається.

Слуги кивнули. Юн Мі підняла келих:

— Принцеса грає в честь. А я — в силу.

Під сонцем, яке палило землю й обличчя, Емма побачила перших жінок. Їх руки були розбитими, їх очі — порожніми.

І десь між ними — Катя, згорблена, але сильна, хоч погляд її був втомленим.

— Катя… — прошепотіла Емма, зупинившись. — Я тут, щоб забрати тебе звідси.

Катя підняла очі. І в них — знову з’явилась надія.

Палацові покої, куди принцеса Емма привела Катю, були скромними, але сповненими турботи. Слугині допомогли дівчині змити бруд і кров, переодягтися в чисте, м’яке вбрання. На столі чекала тепла їжа — тарілка супу, трошки рису, й медове печиво. Катя вперше за довгі тижні не боялась їсти.

— Ти в безпеці, — сказала Емма, коли сіла поруч. Її очі були щирими. — І твоя сім’я теж. Я обіцяю, що ніхто вас більше не торкне.

Катя кивнула, але щось боліло всередині:

— А принц Руслан?.. Ви знайшли його?

Емма зробила паузу, потім відповіла ніжно:

— Його шукають. І я вірю — він знайдеться. Є ті, хто любить його… вони не зупиняться.

Катя витерла сльози, й сказала тихо:

— Ви вдруге врятували мене. Я ніколи цього не забуду.

Цієї ночі вона заснула глибоко — вперше без страху. Її дихання було рівним, а у сні — світло, не темрява. Емма розповіла про цей випадок своєї матері Лейли, вона була в лютті від вчинку Юн Мі, але Емма змогла протвостояти против неї, Лейла пощалася своєї донькою. Лейла поможе Каті та батькам втекти в інше місце, вона дала наказ своїм людям щоб ведвели їх у безпечне місце.

Але в коридорах палацу інші кроки — ті, що не належали честі.

Верблюди повільно йшли піщаними схилами. Сонце ховалося за дюнами, залишаючи пустелю у спокої золотого присмерку. Катя, з батьками, була схована під шовковим наметом, охоронювана людьми Лейли, які за наказом принцеси Емми мали доставити родину якнайдалі від рабських ланцюгів — до прихованого поселення, де панувала тиша й захист.

Катя вперше за багато днів відчула спокій. Її батько Данило розслабився, мати мовчки гладила дочку по волоссю. Всі заснули, сподіваючись на нове життя.

Але саме цієї ночі, коли в пустелі запанувала абсолютна темрява, все змінилося.

До табору підійшли люди Юн Мі, одягнені як купці. Вони заплатили частині охоронців — золото блищало в тьмі. Зрада вже проросла в корінні. Люди Лейли, засліплені обіцянками, тихо віддали табір у руки замовників.

— Її треба доставити до безлюдного перевалу, — прошепотів один із посланців. — Шейх чекає. І дівчина, і її батьки — належать йому.

Катю прокинули різко. Встигла лише закричати — але звук поглинув пісок. Її зв’язали, батьків — приглушили, відтягли на верблюдах у протилежному напрямку.

— Ніхто не дізнається. Емма думає, що вони в безпеці. А ми — зробимо свою справу.

Пустеля мовчала.

У цей час далеко за межами палацу, в одному з таємних дворів старого ринку, Катю — ще уночі — зв’язали і сховали в тісному фургоні під мішками з зерном. Її очі були закриті тканиною, тіло — знесилене.

— Шейх чекає. Її обіцяли. І буде вона мовчати — або не буде взагалі, — прошипів один із охоронців Юн Мі.

У темному покої на другому поверсі, освітленому лиш мерехтінням екрана, Юн Мі сиділа за столом, тримаючи в руках тонкий планшет. На екрані — відео. Принцеса Емма і Джастін — в саду, в момент ніжності, поцілунку, коли вони думали, що світ спить.

Очі Юн Мі палали зловтіхою.

— Ти втрутилась у мої справи… — прошепотіла вона. — Але я знаю, як змусити тебе замовкнути.

Це було її відплата. Відео зняли її слуги, ховаючись між гіллям — камера була розміщена за скульптурою, і тепер Юн Мі мала зброю.

Вона знала: принц Савва, тепер емір, нетерпимий до порушень і особливо до емоційних зв'язків між слугами і представниками королівської крові. І Джастин — буде першим, кого відправлять геть.

— Покажу йому… вчасно. — усміхнулась вона. — І Емма більше не зважиться на жодне слово. Залишиться принцесою мовчання.

На прикордонному ринку, де кожен подих був зважений золотом і мовчанням, Катя стояла між батьками — з потухлим поглядом, сухими сльозами і одним бажанням: щоб її родина була вільна, навіть якщо сама вона зникне назавжди.

Ринок був на межі між Катаром і Саудівською Аравією. Біля воріт стояв губернатор, батько Юн Мі, у супроводі озброєних охоронців. Натовп зібрався довкола — шейх Надир, один із найбагатших чоловіків регіону, прибув зі свитою, поглядаючи на Катю з байдужою зацікавленістю.

— Покажіть її, — гучно наказав він. — Я купую не тінь, а тіло.

Батьки Каті кинулись захищати доньку, але їм зашептували плетеними батогами, поклали на землю, без свідомості. Катя кричала, прикриваючи розірване плаття, руки тремтіли, але вона трималась. Ще трималась.

Раптом — крик.

— Це — беззаконня! — голос прозвучав чітко, як грім у пустелі. Перед натовпом став чоловік років тридцяти — Асан, громадянин Саудівської Аравії, викладач астрономії, що випадково проходив через ринок. У його очах — гнів і людяність.

— Ви торгуєте людьми, наче вони — речі. Де ж закони? Де честь?

Губернатор гмикнув:

— Вона вже продана, пане вчителю. І коштує більше, ніж ти можеш запропонувати.

Асан стиснув пальці.

— Я не маю золота. Але маю совість. І не дам спокійно дивитись на знущання.

Охоронці відштовхнули його — але Асан не відступив. Він схилився до батьків Каті, переконавшись, що вони живі. А тоді прошепотів:

— Я знайду тебе. Я не обіцяю завтра — але обіцяю не мовчати.

Катю забрали до розкішного маєтку на кордоні, розділивши з родиною. Слуги одягли її як наложницю, охоронці оточили покої, але Катя — не зламалась.

У глибині душі вона вже планувала втечу. І десь там, у світі, був чоловік на ім’я Асан — не принц, не емір. Але з серцем, яке пам’ятає.

Ніч у маєтку шейха Надира була суха, мов серце, що перестало чекати. Катя, сидячи біля кам’яної стіни, дивилась на мерехтіння лампи. Її очі — колись карі, теплі, — тепер були холодними. Не від страху, а від розчарування.

Вона обережно доторкнулась до зап’ястка, де колись носила обручку — знак їхньої помолвки з Русланом. Метал був прохолодним, наче ті спогади, які втратили тепло. Вона зняла її повільно, вдивляючись у блиск, який вже нічого не означав.

Обручку вона поклала в куток кімнати, де її не торкнеться ні світло, ні очі.

— Якщо ти боявся — ти міг хоча б написати… — прошепотіла вона. — Лишити мені слово. Погляд. Крихту. Але ти просто зник.

Її думки були гіркі. Вона вірила в нього. Вірило її серце — бійцем і другом. Але тепер… вона відчувала себе смішною.

Руслан став для неї символом болю. Не кохання. Не надії. А слабкості, яка не витримала життя.

Її батьків забрали. Її саму — продали. І якщо той, кого вона колись називала принцом, не з’явився — значить, його там ніколи й не було.

Катя обійняла коліна й заплющила очі. Її ненависть до Руслана була мов броня. І вона вирішила:

— Я сама знайду вихід. Не для того, щоб він пишався мною. А щоб я більше ніколи не залежала ні від кого.

Золотий зал шейха Діми був прохолодним, хоч повітря за вікном палахкотіло. Сем ступив на килим із емблемою аль-Шаф, і слуги розступились. На троні сидів шейх — суворий, самотній, із поглядом, який пам’ятав більше, ніж хотів.

Сем уклонився низько:

— Ваша Величність… Я прийшов не від двору, а від серця. Принц Руслан — живий.

Діма не поворухнувся. Його голос був тихий і обпалюючий:

— Багато хто говорив мені про Руслана. Більшість — брехали. Ти — черговий?

— Ні, — Сем витримав погляд. — Він у Мустанці. Він не пам’ятає, ким є. Є одна людина — Те Йон — підтвердила.

Дима нахмурився. Його пальці стиснули ручки трона.

— Мій молодший брат… Там? Один? Без пам’яті?

— Так, — підтвердив Сем. — Ми готуємось вирушити. Але це буде небезпечно. Оскар сказав: вам треба знати. Ви шукали його. А тепер — можете повернути.

Дима різко підвівся.

— Я гнівався на нього. Бо він зник. Не попрощався. Не залишив жодного слова… Але він — мій брат. Мій молодший брат. І тепер, коли я знаю, що він живий… я не дозволю, щоб його забрали знову. Я обіцяв матері, що знайду Руслана — і я виконаю цю обіцянку.

Сем мовчки кивнув. І вперше — бачив, як очі шейха затуманились не люттю, а надією.

— Ваша Високість… Ви з нами?

— Я поїду сам. І якщо він не згадає мене — я буду там, щоб він відчув, ким був.

У своїй кімнаті з високими вікнами Катя сиділа на підлозі, загорнувшись у легкий покрив. Шепіт вечора пробирався крізь щілини, а поруч — чути було кроки охоронців. Її тіло — спокійне, але серце — неспокійне. Сьогодні вона — наложниця шейха Надіра, а ще вчора мріяла про пиріг із лаванди.

Десь у глибині маєтку Надір сміявся з гостями, обіцяючи багатство, владу й показ… “принад нової дівчини”. Катя знала: завтра її мають представити публічно. Вона буде трофеєм.

І саме в цей момент, серед піску і каміння, до брами маєтку наближався Асан — вчитель, який не забув.

Він потай зібрав старих друзів, торговців, які не підтримували рабства. Один із них — жінка-лікарка, що раніше працювала у шейха. Вона погодилась допомогти.

Асан мав план: знайти шлях до внутрішнього двору і передати Каті маленьке послання.

А тим часом у кімнаті Катя сиділа з заплющеними очима, думаючи:

“Я не вірю більше ні в кого. Ні в Руслана. Ні в минуле. Але якщо я сама — значить, маю силу.”

Раптом хтось тихо постукав у двері. Голос служниці прошепотів:

— Це для вас… Під подушкою.

Катя знайшла згорток. У ньому — аркуш, на якому було написано:

“Ти не сама. Я знайшов тебе. — Асан”

Катя притиснула записку до грудей. Її пальці здригнулись. І в ту мить — уперше за багато днів — в її очах блиснув світ.