Раді Вас бачити!

Глава 31. Внутрішня боротьба і втрата віри

Ніч у Катарі була тиха, але наповнена шепотом. У внутрішньому саду палацу, серед жасминових кущів і фонтану, Катя стояла поруч із Асаном — вчителем, який став для неї більше, ніж просто рятівником.

Вона дивилася на його тепло, з ніжністю, яка давно не дозволяла відчувати себе.

— На днях я зможу тебе вивезти, — сказав Асан, стиха. — Якщо шейх Надір поїде на переговори, я використовую момент. Але ти повинна бути готова.

Катя кивнула, її очі блищали.

— Я готова. Я давно готова.

Він простягнув руку, торкнувся її щоки. Вона не відступила. Навпаки — притиснулася ближче. Їхні губи зустрілися в поцілунку — ніжному, але сповненому надії.

І саме в цей момент, з-за колони, в тіні — принц Руслан.

Він завмер, але лише на мить. Очі його розширилися, а серце — наче хтось стиснув його залізною рукою. Він зробив крок вперед, але відразу зупинився. Його погляд — не просто болючий, а розгублений, образений, охоплений хвилею ревнощів.

Катя — та, кого він колись кохав. Та, яку шукав. Та, яку вважав втраченою.

А тепер — вона цілується з іншими.

Руслан стиснув кулаки. Його дихання стало важким. Він не міг дивитися, але й не міг відірвати погляд. Його внутрішній світ тріщав — між бажанням підійти і крикнути, і страхом почути правду.

Асан нічого не помітив. Він обіймав Катю, шепочучи:

— Ми втечемо. Я обіцяю.

А Руслан розвернувся різко, майже з лютим. Його кроки були тихими, але рішучими. Він ішов у темряву, але в душі — вже народжувався шторм.

Принц Руслан, охоплений болем і ревнощами, більше не міг стримуватися. Він рішуче вийшов з тіні, наблизився до Асана і з ярістю схопив його за рубашку.

— Як ти посмів до неї доторкнутися?! Вона — моя наречена! Не чіпай її!

Асан застиг. В очах — шок, нерозуміння. Він не знав, хто перед ним.

— Хто ви такий? — запитав він спокійно, без агресії. — Звідки ви знаєте Катю?

Руслан стиснув зуби:

— Це не твоє діло. Ти поцілував її — і за це відповіси.

Він замахнувся, готовий ударити. Але Катя встигла схопити його за руку.

— Руслан, зупинись!

Руслан подивився на неї. В його очах — розчарування. Він побачив її руку. На пальці — не було кільця. Того самого, в якому вона поклялася бути з ним.

— Де твоє кільце?! — вигукнув він. — Ти поклялася бути моєю! Хіба клятва нічого не означає? Як ти могла, Катя?!

Катя стояла, розгублена. Її голос був тихим:

— Руслан... я...

Але він перебив:

— Навіщо ти цілувалася з ним?! Ти забула про мене?!

Катя зібралася з силами. Її голос став твердим:

— А де ти був, коли я страждала? Коли була рабинею? Коли чекала на тебе? Мені казали, що ти втік. Що тебе більше немає.

Руслан закричав:

— Мене викрали! Я був у Мустангу, серед пісків! Я втратив пам’ять! Ти не розумієш, що таке — не знати, хто ти! Але ти була в моїх снах. Я думав про тебе. Я шукав тебе — навіть не знаючи, кого шукаю.

Катя стояла в шоку. Її серце стискалося. Вона не знала, що Руслан пережив таке. Вона не знала, що він втратив пам’ять. І тепер — вона шкодувала.

Але Руслан вже був розчарований. Його очі — як буря, що не знає, куди вдарити.

— Ти не чекала. Ти здалася. І я — більше не знаю, хто ти.

Руслан, перед тим як піти, зупинився. Його очі — повні болю, але ще не згаслі.

— Катя... — сказав він. — Я знаю, ти розчарована. Пробач мені за те що ти страждала. Але я все одно люблю тебе. Завжди любив. Навіть коли не пам’ятав себе — ти була в моїх снах. Ходімо зі мною. Почнемо нове життя.

Катя мовчки дивилася на нього. Потім — перевела погляд на стривоженого Асана, який стояв поруч, не розуміючи, що відбувається.

Вона зробила вибір.

— Руслан... я не піду з тобою.

Він завмер.

— Я відмовляюся від твоєї допомоги. Я залишаюся з Асаном.

Руслан не вірив у те, що чув. Але Катя продовжила:

— Він — проста людина. Він знає, що таке біль. Що таке виживання. А ти... ти жив у розкоші. Навіть якщо ти був у селі Аль-Захір кілька місяців — ти все одно принц. І через твою кров — я пережила рабство, страх, втрату.

Руслан стиснув кулаки. Його голос став глухим:

— Значить, я більше ніколи тебе не побачу.

Він глянув на Катю і Асана з гнівом, але не з ненавистю — з розчаруванням.

— Щасливого вам. Будьте разом. Тоді викручуйтесь самі. Прощай, Катя.

Катя відповіла тихо, з жалем:

— Прощай, мій принце.

Асан стояв мовчки. Тепер він розумів: це був той самий принц Руслан, через якого Катя страждала. Той, хто залишив її — нехай і не з власної волі.

Руслан розвернувся, кинджал на поясі блиснув у світлі фонтану. Він ішов геть — з раною в душі, яку не залікує навіть час.

Катя залишилася з Асаном. Він подивився на неї:

— Ти повинна мені сказати... Як ти познайомилася з ним?

— Я не хочу про це говорити, — відповіла вона. — Головне — я знаю, хто поруч зі мною зараз. І мені легше.

Асан кивнув. Його голос був твердим:

— Я витягну тебе звідси. Без допомоги принца. Я зберу людей. Ми повстанемо проти рабства. Я обіцяю.

Катя усміхнулася. Вперше — щиро.

— Я вже зробила свій вибір.

А десь у темряві, серед жасминових кущів, Руслан ішов у ніч. Один. Але з іменем Каті в серці — як шрам, який ніколи не зникне.

Нічний аеродром. Принц Руслан біг до літака, ховаючись у тіні. Він пробрався на віллу шейха Надіра заради Катерини. Заради останньої надії. Заради любові, яку носив у собі, незважаючи ні на що.

Але вона відмовила. Не просто відмовила — вона обрала іншого. І це боліло сильніше, ніж полон, втрата пам’яті, вигнання.

Він сів у літак. Ніхто не бачив його сліз — окрім неба, яке мовчало.

Королівський палац. Ніч. Тиша. Руслан повернувся. У коридорах — жодної душі. Він проходив повз дзеркала, не дивлячись на своє відображення. Сльози текли по обличчю, але він не витирає їх. Нехай течуть. Нехай болить.

Оскар, його вірний слуга, помітив його.

— Ваша Високосте... — тихо промовив він. — Ви один? Де Катерина?

Руслан зупинився. Його голос був хрипким:

— Вона... залишилася. З іншим.

Оскар не перебивав. Він знав: зараз не час для втішань.

Руслан сів на сходи біля фонтану, де колись мріяв про майбутнє з нею.

— Я думав, якщо поверну пам’ять, якщо доведу, що люблю... вона піде зі мною. Я пробрався заради неї. Я хотів врятувати її. Але вона сказала, що я — принц, а їй потрібен той, хто знає біль. Хто жив у бруді, а не в золоті.

Він стиснув кулак.

— Я залишився ні з чим, Оскаре. Ні з чим.

Оскар присів поруч. Мовчав. Лише подав хустинку.

— Ви не самі, принце. Ви просто втратили ту, що стала вашою раною. Але рани навчають.

Руслан подивився на нього. Вперше — без королівської маски. Просто як людина.

— А якщо я більше не хочу бути принцем?

Оскар усміхнувся:

— Тоді будьте тим, ким хочете. Але не втрачайте себе. Навіть якщо вона пішла — ви все ще живі. І це вже початок.

 

Поки шейх-принц Тимофій сидів у своїх покоях, схопившись за голову, він карав себе за рішення, яке тепер здавалося йому фатальним. Арлетта хотіла бути поруч. Хотіла підтримувати його, навіть попри інтриги, що точилися навколо. Але він відправив її далеко — туди, де, як йому здавалося, вона буде в безпеці.

У дверях з’явилася його сестра — принцеса Вікторія. В ізумрудному східному вбранні, її волосся було прикрашене золотими нитками та коштовним камінням. Вона жестом попросила слуг залишити їх наодинці. Ті поклонилися, зачинили двері — і залишили королівських персон сам на сам.

Тимофій підвів очі. Вони були повні туги.

Вікторія підійшла, поправила його чорну сорочку, ніжно, як тільки сестра може.

— Я знаю, що ти думаєш, брате, — сказала вона тихо.

Тимофій підвівся. Його голос був глибоким, надломленим:

— Я шкодую, що відправив Арлетту... Але з іншого боку — я міг би їй нашкодити. Моє оточення... воно отруєне. Вона могла б постраждати.

Вікторія не відвела погляду.

— А ти думав про її бажання? Вона хотіла бути з тобою. Любить тебе — щиро. Хоче бути поруч у радості й у печалі. Як каже імам на весіллі.

Тимофій стиснув кулаки.

— Я не той, хто хоче завдати їй болю. Але я вже втягнув її в це... І ще ця божевільна — моя колишня — намагається мене знищити. Вона хоче повернути мене, зробити слабким. Цього не буде.

Він ударив по столу. Вікторія підійшла ближче, поклала руку на його плече.

— Я знаю, брате. Саме тому наші батьки повинні втрутитися. Сьогодні коронація принца Даніеля — він стане тимчасовим еміром. Ти не один. Він тебе підтримає.

Тимофій взяв її руку.

— Все одно... Можливо, для Арлетти краще бути вдома. З родиною. Як би я її не любив...

Вікторія різко перебила:

— Брате, ти завжди хочеш здаватися гордим. Пробач, але це егоїзм. Ти намагаєшся сам боротися з труднощами, а тих, хто тебе любить — відштовхуєш. Ти відштовхуєш саме тих, кого любиш по-справжньому.

Тимофій різко глянув на сестру. Але в її словах була правда. Він завжди закривався. Завжди тримав біль у собі.

Він знову сів. Вікторія взяла його руку, ніжно, як мати бере руку дитини.

— Ти маєш відкритися. Впустити Арлетту в своє життя. Вона ніколи тебе не залишала. Навіть коли ти був у гніві — вона не відвернулася. Вона переживала за тебе після тієї дивної поведінки після полювання. Вона навіть прикривала тебе.

Тимофій подивився на сестру з ніжністю. Він нахилився, поцілував її руки.

— Можливо... ти права. Я повинен поговорити з нею.

Вікторія усміхнулася, торкнулася його щоки:

— Я знала, що тобі не байдуже, мій принце.

Але раптом двері розчинилися — до покоїв увірвалися принцеса Еліс, Аміне і Нергиза. Слуги пропустили їх, бо всі троє — принцеси.

— Ось ви де, брате і сестро! Ми вас шукаємо, — вигукнула Еліс.

Аміне додала:

— Давайте швидше, сьогодні ж коронація. Савва більше не буде еміром — тепер Даніель!

Нергиза, з блиском в очах:

— Нарешті! Народ отримає справжню надію. Це буде нова епоха!

Вікторія, з легкою усмішкою:

— Точно. Ми йдемо.

Але раптом задзвонив телефон Тимофія. Він швидко взяв трубку — серце підказувало, що це може бути Арлетта.

— Алло? — сказав він при всіх.

З трубки донеслися крики. Це була мати Арлетти.

— Як ти міг?! Ми тобі довірили її! Вона не повернулася додому!

Тимофій застиг. Сестри — теж. Він ледве вимовив:

— Прошу вас... заспокойтесь. Що сталося? Що з Арлеттою?

— Вона не приїхала! Вона все покинула заради тебе! Це все через тебе!

Тимофій стояв, як скам’янілий. Його світ перевернувся.

— Як це — не приїхала?.. Що з нею?..

У цей момент до покоїв увійшли емір Ібрагім і королева Олена, урочисто одягнені, але стривожені. Слуги пропустили їх, і вони застали Тимофія з принцесами, які слухали телефонну розмову.

— Ми подамо на тебе в суд! — кричала мати Арлетти. — Ти змусив її покинути рідну країну! Я знала, що від вас, шейхів, лише біда!

Вікторія втрутилася:

— Прошу вас, заспокойтесь. Тимофій — мій брат. Він не міг такого зробити.

— Я більше не вірю! Я все з’ясую! — і трубку різко поклали.

Тимофій ледве стояв на ногах. Вікторія, Еліс, Аміне і Нергиза підтримали його.

— Не хвилюйся. Ми будемо шукати її, — сказала Вікторія.

Але Тимофій вибухнув:

— Це все — рук цієї змії Еман! Вона за все заплатить!

Він ударив по столу. До нього підійшла королева Олена, обійняла сина.

— Заспокойся, мій принце. Ці дубайські тварюки заплатять. Це точно їхня робота. А з матір’ю Арлетти я сама поговорю. Не дозволю, щоб вона тебе принижувала.

Ібрагім додав:

— Сину, ми знайдемо твою Арлетту. Обіцяю. І я знаю, як помститися Аль Мактум.

Нергіза тихо прошепотіла:

— Ми не залишимо тебе одного. Ти не один.

Вікторія твердо:

— Треба діяти зараз.

Олена кивнула:

— Дочка, думаю, коронацію доведеться скасувати. Ми маємо знайти Арлетту.

Тимофій рішуче:

— Я повинен допитати водія, який мав її привезти. Як він міг допустити це? Я йду до нього.

Вікторія зупинила його:

— Погоди, дорогий. Ми можемо переглянути камери біля аеропорту.

Олена сказала:

— Тільки візьміть охоронців. Вони вам знадобляться.

Ібрагім підсумував:

— Так. Коронацію відкладаємо. Починаємо пошуки.

Емір Ібрагім офіційно оголосив усім підданим: коронація принца Даніеля відкладається. Причина — не розголошується. Народ здивований, але слухняний. Ніхто не знає, що справжня причина — зникнення Арлетти.

У той час, як більшість родини занепокоєна, Брітні та Савва — навпаки — радіють. Після низки невдач і політичних помилок, вони знову залишаються при владі.

Савва бачить у цьому шанс. Йому відкривається можливість захопити острів Санторіні, адже впливові родини там не змогли сплатити борг перед Катаром. Як тимчасовий правитель, він має повноваження діяти — навіть силою.

— Якщо вони не підкоряться — ми застосуємо військо, — сказав він Брітні, сидячи в своєму кабінеті. — А тих, хто чинитиме опір — візьмемо в рабство.

Брітні усміхнулася, але в її очах промайнуло щось темне. Всі думали, що вона — жорстока. Але Савва — ще гірший. Його амбіції не знали меж.

У цей час принц Руслан, молодший брат Савви, випадково знаходить щоденник Савви. Те, що він читає — шокує. У записах — плани підвищення податків, тиск на народ, змови проти інших принців. Савва не той, ким здається. Він не добрий правитель. Він — узурпатор.

Народ страждає. Молиться, щоб трон перейшов до Руслана або Даніеля. Але поки коронацію скасовано — Савва зміцнює позиції.

Перед від’їздом на Санторіні, Савва проводить вечір із Бритні. Вони святкують свою тимчасову перемогу. Він просить її подарувати йому спадкоємця.

— Я хочу, щоб ти народила мені сина. Ми зміцнимо трон.

Брітні погоджується. Але вона приховує одну таємницю — вона причетна до зникнення Руслана. Вона зробила все, щоб його усунути. І поки що — їй це вдалося.

Вони святкують. Вони сміються. Вони вважають себе переможцями.

Але в тіні — вже народжується опір.

 

Шейх-принц Тимофій разом із сестрами — принцесами Вікторією та Еліс — прибули до центру відеоспостереження. Їх супроводжували охоронці, серед яких був надійний Давид.

Вони переглядали записи з камер, встановлених біля аеропорту. Технік перемотував відео на вечір, коли Арлетта мала вирушити додому.

І раптом — кадри.

Арлетта виходить з машини з валізами. Рішуча. Сильна. В її очах — внутрішня боротьба.

Тимофій завмер. Він подумав: Невже вона настільки любить мене, що вирішила повернутися? Я справді був егоїстом… Як казала моя сестра Вікторія.

Але Вікторія та Еліс вже тягнули його за руку:

— Брате, дивись!

На екрані — група чоловіків. Вони підходять до Арлетти. Один із них різко хапає її. Вона бореться, але її затягують у фургон.

Тимофій стиснув кулаки. Його серце стискалося від люті.

Він згадав іншу історію — принцесу Шамсія. Весела, розумна, мріяла про навчання в Лондоні. Але одного разу вночі її схопили, посадили у фургон — за наказом батька. А насправді — це була змова з боку принцеси Еман, яка діяла разом із Рашидом Аль Мактумом.

Ніхто досі не знає, де Шамсія. Її змусили покинути навчання, щоб вийти заміж за того, кого обрав батько.

Тимофій відчув огиду: "Якщо це знову Еман… Я викрию все. І світ дізнається, що вона зробила з Шамсію."

Він повернувся до сестер:

— Я піду сам. Це небезпечно.

Але Вікторія твердо:

— Ні. Ми з тобою. Ми — родина. І Давид буде поруч.

Еліс кивнула:

— Ми не відступимо. Ми хочемо знати правду.

Тимофій подивився на них. І вперше — не відштовхнув. Цього разу я не сам. Я не відштовхну тих, кого люблю.

Вікторія записала номер фургона. Вона передала його Давиду:

— Знайди машину. І веди нас.

У цей момент Тимофію зателефонували з палацу Аль-Мактум.

— Ми нічого не знайшли. Ні слідів, ні препаратів.

Тимофій зрозумів: Вони замели сліди. Вони знали, що ми прийдемо.

Він стиснув телефон. — Тоді ми знайдемо їх самі.

Давид завів машину. Принц, принцеси й охоронці рушили в ніч — шукати Арлетту, шукати правду, шукати справедливість.

 

Тим часом старий Анвар почувався недобре. Він вирішив викликати Дем’яна, майбутнього зятя, як досвідченого і надійного лікаря, щоб той його оглянув.

Дем’ян прослухав серце Анвара, уважно стежив за його станом. Він бачив у очах старого не лише втому, а й тривогу — за всю ситуацію в королівській родині, за те, що довелося пережити.

— Слава Богу, що принц Руслан повернувся, — тихо сказав Анвар. — А от доля моєї доньки Рахіми мене непокоїть. Рамзан хоче забрати її. І мені довелося поступитися. Але переконати Рахіму буде непросто.

Анвар закашлявся. Дем’ян одразу подав йому води, дав ліки, запитував про самопочуття.

— Я вже не молодий, — почав Анвар. — Коли я був молодим і правив Катаром — у мені було стільки сили. А зараз я лише сподіваюся на своїх синів і онуків. Вони повинні бути здатні керувати країною.

Анвар подивився на Дем’яна з теплом.

— Моїй онуці, принцесі Вікторії, пощастило. Вона знайшла гідного нареченого. Ти — справжній чоловік.

Дем’ян усміхнувся:

— Бережіть своє серце, пане Анваре. Вікторія буде хвилюватися.

Анвар задумався. Потім сказав:

— Я хочу попросити тебе про одну річ. Ти вже частина нашої родини.

Дем’ян кивнув:

— З радістю виконаю.

Анвар почав розповідати:

— Недавно колишній король Абдалла ібн Абдул-Азіз Аль Шауд із Саудівського Аравії хотів найняти особистого лікаря. Він почувається недобре. Але я знаю, хто він насправді. Дволикий тиран. Він зламав життя моїй доньці — принцесі Алануд, та улюбленій сестрі, сестрі еміра Ібрагіма.

Анвар зітхнув.

— Я зробив усе, щоб витягти їх звідти. І дочок Алануд теж. Але врешті-решт їм довелося повернутися до батька — до Абдалли. Він пообіцяв піклуватися про них. А я пообіцяв: якщо він завдасть їм шкоди — буде війна. Буде кров.

Анвар опустив очі.

— Алануд пішла, бо Абдалла вимагав, щоб вона народила йому сина. Він дорікав їй за це. Я не витримав. Навіть Ібрагім хотів його помстится, тому що це його улюблена сестра.

Дем’ян мовчав. Але в його очах — повага. І готовність діяти.

Анвар сидів у кріслі, зморений, але очі його палали рішучістю.

— Недавно моя онучка, принцеса Мія, розповіла мені… — почав він. — Дочки Алануд не змогли приїхати на Санторіні. Але були на заручинах. Вони були щасливі побачити наречену — принцесу Вікторію.

Анвар зітхнув.

— Але те, що коїться у їхньому палаці… Вони були налякані. Вони сподіваються, що їхній батько, Абдалла, зміниться. Але вже кілька днів не виходять на зв’язок. Алануд хвилюється. Вона просить, щоб хтось проник у палац Абдалли і дізнався, що сталося з її доньками.

Анвар подивився на Дем’яна.

— Ти — гідний. Я впевнений, ти зможеш допомогти. Тобі не байдуже до тих, хто беззахисний.

Дем’ян мовчки слухав. Потім тихо сказав:

— Звісно, я хочу допомогти. Але…

Він замовк. Думки роїлися в голові. Як же провести час із Вікторією? Чи варто вплутуватися в цю небезпечну історію?

— Пане Анваре, при всій повазі… Я — простий лікар. Можливо, вам варто знайти когось іншого.

Анвар усміхнувся, але в його погляді була твердість.

— Не хвилюйся. Мій охоронець буде поруч. Ти просто будеш мені повідомляти. І пам’ятай…

Він нахилився ближче.

— Ти покорив серце моєї дорогоцінної онуки — принцеси Вікторії. Вона тебе обрала. Вона тобі довіряє. Вона дуже любить своїх кузин. Вони для неї — як рідні сестри.

Анвар поклав руку на плече Дем’яна.

— Зроби це заради Вікторії. І я ніколи не забуду твоєї доброти. Я буду підтримувати тебе ще більше. З першої зустрічі ти мені сподобався. Я одразу зрозумів, чому Вікторія обрала тебе, а не принца Хусейна.

Анвар мовчки дивився на нього.

— Рішайся, Дем’яне.

Дем’ян мовчав. Його серце билося швидше. Він думав. Ще думав.

Дем’ян довго мовчав. Але врешті — прийняв рішення. Якщо це заради любові до принцеси Вікторії… Якщо це шанс довести королівській родині, що він гідний — він не має права відступити.

Він підвівся, подивився в очі Анвару і твердо сказав:

— Я погоджуюсь.

Анвар усміхнувся. Його очі наповнилися теплом. Він простягнув руку — і Дем’ян міцно її потиснув.

— Я радий, що ти мене вислухав, — сказав Анвар. — Я тобі довіряю. Ти скажеш Вікторії, що тобі доведеться поїхати. Лише на два тижні. Якщо щось піде не так — одразу телефонуй мені або моїй охороні.

Дем’ян нахилився і поцілував руку Анвара — на знак глибокої поваги.

— Я вас не підведу.

Анвар кивнув:

— Я вірю. І Вікторія — теж.

Тим часом люди шейха-принца Тимофія знайшли тих, хто причетний до викрадення. Їх привели до підвалу — сирого, темного, просякнутого люттю.

Тимофій стояв перед ними, мов буря. Його кулаки — як молоти. Він не питав — він вимагав:

— Де вона?! Де Арлетта?!

Мовчання. Один із полонених відвернувся — і отримав удар. Потім ще. І ще.

Тимофій бив їх із люттю, з відчаєм, з болем, що палив його зсередини.

— Я піду на все заради неї! Все!

Після довгих побиттів його люди почали катування. Один із полонених, із розбитим обличчям, прошепотів:

— Шейх... Надір... Арлетта... наложниця...

Тимофій застиг. А потім — вибухнув. Він знову накинувся на них, як звір, і закричав:

— Хто вас послав?! Хто?!

Другий, з кров’ю на губах, ледве вимовив:

— Принцеса... Еман...

Тимофій завмер. А потім почав ламати стільці, жбурляти все навколо. Його очі палали гнівом.

— Еман... Ти замішана... Ти заплатиш...

Він повернувся до своїх людей:

— Я знайду Арлетту. Якщо Надір хоча б пальцем її торкнеться — я вб’ю його. Власноруч.

Вікторія разом із Еліс саме виходили з палацу, супроводжувані слугами. Коли вони сідали в машину, до них підбігли принцеси Аманда та Нергиза.

— Візьміть нас із собою! Ми теж хочемо допомогти врятувати Арлетту! — благально вигукнула Аманда.

Вікторія з Еліс переглянулися, ніжно усміхнулися одна одній — і вирішили:

— Нехай дівчата їдуть з нами.

Але раптом їх зупинив Дем’ян. Він підійшов швидко, з тривогою в очах.

— Вікторіє, не їдьте. Це небезпечно. Я поїду з вами.

Вікторія подивилася на нього ніжно:

— Коханий… А як же твоя робота?

Дем’ян відповів твердо:

— Робота — потім. А ти — важливіша.

Аманда, вже сидячи в машині, захоплено сказала:

— Боже, Вікторіє, який він у тебе герой…

Давид, охоронець, ніби змінився. Він бачив щасливу пару, бачив рішучість принцес — і відчував відповідальність. Він мовчки сів за кермо, завів машину.

— Поїхали.

І колона рушила в ніч — назустріч небезпеці, заради порятунку Арлетти, заради справедливості, заради любові.

 

Ріо-де-Жанейро, Бразилія.

У невеликому будинку в Ріо-де-Жанейро Марісія, розлючена мати Арлетти, металася по кімнаті, шукаючи номер судді. Вона хотіла засудити шейха-принца Тимофія — винного, на її думку, в зникненні доньки. Її мати, донья Лусія, сиділа на дивані, спостерігаючи за дочкою з тривогою.

— Доню, не роби дурниць, — тихо сказала Лусія. — Краще думай про пошуки Арлетти. Її чоловік тут ні до чого. Він теж переживає. За що ти так ненавидиш його?

Марісія зупинилася перед матір’ю, очі палають гнівом.

— Бо він виріс у розкоші, серед інтриг і палацових розбірок. Він втягнув мою дочку в цей світ. Я його засуджу. І ніяка королівська родина мені не завадить.

У цей момент двері тихо відчинилися. До кімнати увійшла королева Єлена, супроводжувана охоронцями. Її голос був спокійним, але твердим:

— Ще й як завадить. У Тимофія є опора.

Марісія і Лусія підвелися, приголомшені її появою. Вони не розуміли, як королева потрапила до їхнього дому. Охоронці позаду лише посилювали напругу.

Марісія, трохи злякавшись, але не втрачаючи гідності, сказала твердо:

— Як ви посміли зайти в наш скромний дім? Що за нахабство у тих, хто має королівську кров? Ви не бачите — моя дочка зникла! Мені не до вас! І все це через вашого сина!

Королева Олена підійшла ближче, її голос залишався рівним:

— Я знаю, що ваша дочка пропала. І нам не байдуже. Ми навіть скасували коронацію в Катарі. Я роблю це заради мого сина. Він дуже переживає за Арлетту.

Марісія перебила:

— Краще б ви слідкували за своїм сином, а не дозволяли йому брати все, що заманеться. Якщо він шейх — йому все дозволено?

— Марісія, досить! Не груби, — прошепотіла Лусія.

Королева Олена мовчки вивчала реакцію, потім м’яко сказала:

— Мій син просить вибачення за те, що сталося з вашою дочкою. У мене самої є доньки. Я знаю, що таке материнський біль.

Марісія знову перебила:

— Ні, ви не знаєте! У вас є все. А ми — бідні. Ми навіть зараз шукаємо номер судді, щоб засудити вашого сина. Щоб він більше не бачив мою дочку.

— Доню, зупинись! Мовчи! — вигукнула Лусія.

Королева Олена підійшла ближче до Марісії, ніжно торкнулася її підборіддя, щоб подивитися в очі:

— Ви не підете до судді. Ви в розпачі. Ви маєте думати тверезо. Ви просто зневажаєте багатих, таких як мій син. Але він дав вашій дочці все, вона стала його дружиною. І попри свій статус — він хоче знайти її. А ви хочете знищити його.

Марісія, дивлячись у очі королеві, прошепотіла:

— Нічого йому було торкатися моєї дочки. Якщо вона модель — йому одразу треба було її завоювати?

— Але він по-справжньому її любить. Того, кого ви хочете засудити. Як мати — я не дозволю вам цього. Якщо ви кинете виклик — я не залишу це без відповіді, у мене тут є свої люди.. Мій син — це ви розумієте? Я знайду те, що ви приховуєте. Суддя вам не допоможе. Краще шукайте дочку, а не винного. Але якщо засудите мого сина — буде вам гірше.

Марісія замовкла, дивлячись у очі королеві. Вона зрозуміла, що перед нею — жінка, здатна на все заради сина. І що краще не мати справи з нею.

Після паузи королева Олена повернулася до Лусії, вибачилася за вторгнення і пообіцяла, що зробить усе можливе, щоб повернути Арлетту.

А розлючена Марісія мовчки пішла в іншу кімнату.

 

У розкішній, але напруженій атмосфері вілли шейха-принца Діми сталося щось тривожне. Принцеса Фатіма, бліда й схвильована, підбігла до батька, тримаючи в руках листа.

— Тату… Це від Адіті. Тобі варто прочитати.

Діма, який саме збирався вирушити до принца Руслана, щоб разом поїхати на пошуки Каті, зупинився. Він узяв листа, розгорнув — і його погляд затуманився.

 Лист від Адіті:

Любий тату,

Пробач мені, що я не змогла сказати це особисто. Я знаю, що ти не схвалюєш мої почуття до Нікоса, але я більше не можу жити в тіні страху й заборон. Ми поїхали разом до Санторіні.

Я відмовляюся від титулу принцеси. Я не хочу, щоб моє ім’я стало причиною скандалу. Я просто хочу бути щасливою.

Я люблю вас усіх — тебе, маму, Фатіму, Аніня, Кішана та Омара. Ви — моя родина, і я завжди буду вас поважати. Але прошу: прийміть мій вибір.

З любов’ю, Адіті

Діма глибоко зітхнув. Його серце стискалося. Спершу Омар, його старший син, поїхав без пояснень. А тепер — Адіті, його донька, втекла з коханим, відмовившись від титулу. Це був удар. І якщо про це дізнається емір Ібрагім або королева Олена, коли вони й так зайняті власними проблемами — це стане скандалом для всієї королівської родини.

Діма вирішив: поки що — мовчати.

Але раптом до кімнати увійшла його дружина, Мохена, стривожена:

— Адіті ніде немає. Я обшукала весь палац.

Діма стиснув кулаки. Його очі спалахнули гнівом.

— Я сам поїду до Санторіні. Я знайду її. Приведу додому. Ніхто не повинен знати про цей сором.

Мохена підійшла ближче, торкнулася його руки:

— Я поїду з тобою.

Фатіма мовчки стояла поруч. Вона не знала, що сказати. Її серце розривалося між любов’ю до сестри і страхом за честь родини.

— Я вірю, що Адіті схаменеться… І повернеться додому.

 

острів Санторіні, село Фінікія

У затишному селі Фінікія на острові Санторіні починалося нове життя для Адіті. Вона йшла поруч із Нікосом, тримаючи його за руку, і серце її билося швидше, ніж зазвичай. Вони щойно прибули — і попереду була найважливіша зустріч: благословення його родини. Адіті дивилася у вікно, де сонце торкалося білосніжних стін будинків, і думала: Чи зможе вона бути щасливою, не втративши себе?

Їх зустрів батько Нікоса, сивочолий чоловік із глибокими очима, на ім’я Сергіос. Він мовчки обійняв сина, потім тепло кивнув Адіті — не як принцесі, а як дівчині, яка важлива для його сина. Вони сіли в машину і вирушили до села.

Дорога була вузькою, між білими будинками з синіми дахами, а море виблискувало вдалині, мов обіцянка спокою. Адіті мовчала, лише раз стиснула руку Нікоса.

— Ти хвилюєшся? — запитав він.

— Так. Я боюся, що твої батьки не приймуть мене.

— Вони побачать, як я тебе люблю. І цього буде достатньо.

Коли вони прибули, на порозі стояла мати Нікоса — елегантна жінка з добрими очима, на ім’я Агата. Поруч із нею — дві молодші сестри Нікоса, Евеліна і Хлоя, з квітами в руках.

— Ласкаво просимо додому, — сказала Агата, обіймаючи Нікоса, а потім — несподівано — Адіті.

— Ми чекали на тебе. Якщо ти дорога нашому синові — ти дорога і нам.

Адіті не стримала сліз. Вона не очікувала такого тепла. Її серце, яке ще недавно було охоплене страхом, наповнилося вдячністю.

— Дякую. Я… я просто хочу бути частиною вашої родини.

— Ти вже є, — сказала Агата, і Евеліна простягнула їй квіти.

— Це для тебе. Ти дуже красива.

— Як принцеса, — додала Хлоя.

Нікос усміхнувся, обійняв Адіті за плечі.

— Тепер ти вдома.

Після того як Адіті привела себе до ладу, прийняла душ і вдягнула просту сукню, вона вийшла у двір. Там було тихо, тепло й затишно. Кам’яні стіни, виноградні лози, легкий вітер — усе дихало спокоєм.

У цей час Нікос намагався пояснити батькам, що Адіті хоче бути з ним. Що вони вирішили одружитися тут, у місцевій церкві.

Сергіос, його батько, подивився на дружину, потім — на сина.

— А що кажуть її рідні?

Нікос мовчав. Потім, з напругою в голосі, відповів:

— Вони проти. Але з часом… вони приймуть.

Сергіос насупився.

— Без благословення її родини? Це небезпечно. Я не впевнений, що вам варто одружуватись.

Він хотів продовжити, але раптом гавкіт собак перервав розмову. У двір увірвалися охоронці. Родина не розуміла, що відбувається.

Агата, налякана, намагалася зупинити охоронців, які почали крушити столи у дворі. Вона благала їх припинити, навіть спробувала вихопити зброю в одного з них. Але охоронець жорстко вдарив її по голові. Вона впала, вдарившись об кам’яний поріг. Дочки кинулися до неї, а Нікос — на коліна поруч.

Сергіос закричав:

— Що ви собі дозволяєте?! Це — наш дім!

І тоді, велично ступаючи, з арафаткою на плечах, увійшов шейх-принц Діма. Поруч — його дружина Мохена. Їхній погляд ковзнув по простому подвір’ю, по Нікосу, по здивованій родині.

Діма заговорив першим, голосом, що звучав як грім:

— Як ти посмів викрасти мою дочку? Ти взагалі маєш совість? Чи страх втрачено?

Мохена спробувала його заспокоїти:

— Любий, тихіше…

Але Сергіос вийшов уперед, ставши перед сином:

— Ви?..

Діма глянув на нього з презирством:

— Що — ви?

Сергіос вдивився в обличчя гостя:

— Почекайте… Ви — шейх-принц Діма?

Діма хмуро кивнув і зітхнув:

— Так. Я — батько Адіті. А вона — принцеса Катару.

У дворі запанувала тиша. Сергіос мовчав, але в голові вже складався пазл. Не може бути… Це та сама королівська родина Аль-Шаф, яка нещодавно сватала свою принцесу Вікторію до його молодшого брата Дем’яна.

І тепер — його син Нікос втягнутий у той самий світ. Сергіос відчув, як земля йде з-під ніг. Він подивився на сина:

— Ти… Ти привів принцесу? Ти взагалі з розумом дружиш? Ти ж знав, хто вона. Її родина проти. Ти маєш відмовитися від неї.

— Батьку! — вигукнув Нікос, але його голос потонув у гніві.

Діма, не знаючи, що Сергіос — брат Дем’яна, якому довірено Вікторію, не здогадувався, що перед ним — майбутній ворог. Але конфлікт уже був неминучий.

У цей момент Адіті, яка допомагала сестрам Нікоса на кухні, почула крики. Вона вибігла у двір, побачила батька — і впала на коліна.

— Тату, прошу! Дозволь мені бути з Нікосом. Я люблю його!

Діма взяв її за руки, голос його був твердим:

— Ти більше не побачиш його. Я забороняю тобі навіть думати про нього.

Сергіос теж зробив крок уперед:

— І я забороняю Нікосу бачитися з Адіті. Все. Віднині — ви вороги. Якщо він наблизиться до неї — я знищу його.

Діма мовчки кивнув. Війна почалася.

У дворі села Фінікія все перетворилося на хаос. Гнів двох батьків — шейха-принца Діми і Сергіоса — затьмарив усе. Ніякі слова, ніякі сльози не могли зупинити те, що відбувалося.

Діма, не стримуючи сили, грубо схопив Адіті за руку і потягнув її за собою, мов ляльку. Вона спотикалася, намагалася вирватися, але марно.

— Тату, прошу! Не треба так! — кричала вона, сльози текли по її щоках. — Прощай, Нікос!

Але Нікос не чув її до кінця — бо сам лежав на землі, коли Сергіос, зціпивши зуби, тягнув його за руку, змушуючи піднятися.

— Ти зганьбив родину! — кричав Сергіос. — Ти не маєш права навіть дивитися на неї!

Нікос валявся на кам’яній землі, намагаючись вирватися, але батькова рука була залізною. Він кричав, зриваючи голос:

— Адііііітіііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііі

 

???? Палац тіней. Таємне послання

У затишній кімнаті, де пахло сандалом і старими сторінками, Фейза, колишня королева, сиділа у своєму кріслі, читаючи Коран. Її обличчя було спокійним, але очі — пильними. Вона давно навчилася бачити більше, ніж дозволяє поверхня.

Коли до кімнати увійшов Зіяд, її вірний помічник, вона одразу підняла погляд.

— Ну що, Зіяде? Ти бачив Самію? Як вона?

Зіяд не вагався. Його голос був твердим, упевненим:

— У Самії все добре. Вона зібралася з силами. І вирішила поговорити з королевою Феліцією. Можливо, вдасться домовитися про звільнення.

Фейза усміхнулася. Її очі спалахнули надією.

— Це добра новина. Ти добре попрацював. Візьми кілька годин для відпочинку.

Вона простягнула йому невеликий мішечок із грошима.

— Це за твою допомогу.

Зіяд відступив на крок, похитав головою.

— Я роблю це не заради грошей. Це — від душі.

— Я знаю. Але прийми. Це не плата — це вдячність.

Після короткої паузи Зіяд мовчки взяв мішечок і вийшов.

Та щойно двері зачинилися, у вікно щось влетіло. Папірець, згорнутий у кульку, впав на підлогу. Фейза одразу піднялася, підійшла, розгорнула його.

На жовтуватому клаптику було написано:

Зустрінемось у селі Аль-Хадіра, біля руїн, опівночі. Якщо хочете врятувати Самію і помститися династії аль-Шаф.

Фейза застигла. Її пальці стиснули папірець. Вона знала: династія аль-Шаф давно намагалася змусити її мовчати. Вони поставили її на місце, заборонили втручатися. Навіть принц Даніель не зміг нічого змінити. І тепер — таємничий незнайомець пропонує допомогу.

Вона покликала Зіяда, показала записку.

— Це може бути пастка, — сказав він, уважно читаючи. — Ми не знаємо, хто це. І чому саме зараз.

— Я знаю. Але ми не маємо вибору. Якщо є шанс — треба ризикнути.

— Ти не підеш одна.

— Звісно, ні. Ти йдеш зі мною. Якщо це засада — ми дамо відсіч. Але якщо це справжня допомога… ми не маємо права її ігнорувати.

Зіяд кивнув. Його очі потемніли від напруги.

— Тоді ми вирушаємо до Аль-Хадіри. І нехай Аллах веде нас.

Опівночі, під завісою тиші, Фейза разом із Зіядом прибула до вказаного місця — у забуте село Аль-Хадіра, де кам’яні руїни мовчки зберігали історії зрад і втрат. Повітря було сухим, місяць висів над головою, мов мовчазний свідок.

Раптом із тіні старого будинку вийшла жінка в яскраво-жовтому ханбоку. Її постава була горда, руки складені на грудях. Очі — як леза.

— Знаєте ви мене? — запитала вона, не рухаючись.

Фейза вдивилася в її обличчя. Корейські риси, холодна краса, знайомий погляд.

— Так. Я бачила вас кілька разів на королівських прийомах. Ви — четверта наложниця еміра Ібрагіма. Юн Мі, так? Чому ви покликали мене сюди?

Юн Мі усміхнулася, але в усмішці було більше отрути, ніж тепла.

— Я покликала вас, щоб завдати удару цій гнилій королівській родині Аль-Шаф.

— Чим вони вам так насолили? — запитала Фейза, не приховуючи скепсису.

Очі Юн Мі спалахнули гнівом.

— Мене вигнали з палацу. Несправедливо. Мене підставила королева Брітні, використала, а потім кинула на поталу королеві Олені. І та вигнала мене, мов сміття. Навіть емір Ібрагім не стримав обіцянки мене захистити.

Фейза зітхнула.

— Він не один такий. Повірте.

Юн Мі продовжила, її голос став ще жорсткішим:

— А ще мене зрадили принцеса Вікторія та її сестра Сафія. Вони допомогли уникнути покарання моїй колишній служниці, яка раптом стала адвокаткою. Всі вони — одна гнила система.

Фейза мовчки слухала, а потім запитала:

— А звідки ти знаєш про Самію? І чому тобі потрібна я?

Юн Мі зробила крок ближче, її голос став м’яким, але не менш небезпечним:

— О, Ваша Величносте Фейзо, я можу вам допомогти. Я чула, що сталося з Самією. У мене вуха всюди. І я знаю, що через цю родину аль-Шаф ви втратили свою внучку — принцесу Фатіху. Тепер ви намагаєтесь врятувати Самію, яку вивезли... І все це — їхні руки. Ви допоможете мені, а я — вам. Ми в одній упряжці.

Фейза мовчки дивилася на Юн Мі, її очі були спокійні, але всередині вирувала буря. Вона не довіряла легко, особливо тим, кого вигнали з палацу. Але щось у голосі Юн Мі — не злість, а біль, глибокий і справжній — змусило її замислитися.

Можливо, це останній шанс. Останній спосіб не просто врятувати Самію, а й завдати удару по королівській родині Аль-Шаф, яка зруйнувала її життя.

— Добре, — сказала Фейза нарешті. — Я готова вислухати. Що ти пропонуєш? Як ми можемо їм помститися і врятувати Самію?

Юн Мі зробила крок ближче, її голос став тихим, але чітким:

— Я краєм вуха чула розмову еміра Ібрагіма з королевою Єленою. Вони обговорювали таємну угоду з королевою Феліцією. Суть угоди — передавати їй принцес для тортур і принижень. Вони погодилися, щоб захистити одну особливу принцесу, яка підходила Феліції за віком і характером.

— І яку саме принцесу вони хотіли захистити? — запитала Фейза, вже здогадуючись.

— Принцесу Крістіну. Принцесу, яку вони приховують. Вона — ровесниця сестри Феліції. Ідеальна жертва. Але Феліція не знає, що Крістіна взагалі існує. Її тримають у тіні.

Фейза стиснула кулаки.

— Тобто вони віддають інших принцес, щоб зберегти одну?

— Саме так. Якщо ти поїдеш до Феліції і розкажеш їй правду — що Аль-Шаф приховують Крістіну, яку вона давно шукає — вона змінить умови. Вона отримає те, що хотіла. І тоді відпустить Самію.

— А королівська родина аль-Шаф морально зламається, — додала Фейза, вже думаючи наперед.

Юн Мі кивнула.

— Це буде удар не тільки по їхній честі, а й по їхньому контролю. Вони втратять довіру Феліції. А ти — отримаєш Самію. І помсту.

Фейза мовчала. Її серце стискалося. Це був жорстокий план. Але справедливість іноді потребує жорстокості.

— Я зроблю це, — сказала вона. — Але якщо ти мене обманюєш…

— Я не обманюю. Я теж хочу, щоб вони впали.

Зіяд, який стояв поруч, мовчки кивнув. Він знав: гра почалася. І ставки — надто високі.

Фейза мовчки дивилася у вікно. Вітер грався з фіранками, ніби відчував бурю, що вирувала в її душі.

Вона розуміла: якщо розповість Феліції правду, це стане ударом по репутації королівської родини Аль-Шаф. Їхня честь, влада — усе похитнеться. Але вона також знала: Анвар, її чоловік, не пробачить їй цього. Він вихований у дусі вірності родині, страху перед ганьбою.

«Якщо він дізнається…» — подумала Фейза. — «Він відвернеться від мене. Можливо, навіть зречеться. Але я більше не боюся. Мені важливіше бути з Фатіхою. Мені важливіше, щоб Самія була вільна. Нехай живе, як пташка, повернеться до матері. Нехай дихає.»

Вона повернулася до Юн Мі, яка вже збиралася йти.

— Ти поїдеш зі мною? — запитала Фейза.

Юн Мі похитала головою.

— Не можу. У мене інші справи. Але я вірю, що ти впораєшся. І я вдячна тобі за те, що ти наважилася.

Фейза підійшла ближче й обійняла її.

— Дякую. Від щирого серця.

Фейза сіла в карету поруч із Зіядом. Він мовчав, але відчував напругу в її погляді.

— Треба негайно їхати, — сказала вона. — Рятувати Самію. А далі… хай буде, як буде.

Зіяд кивнув. Він знав: вона зробила свій вибір. І тепер дорога веде не просто до палацу Феліції, а до свободи, до правди — і, можливо, до руйнування всього, що вона колись називала домом.

 

Вілла шейха Надіра. Місія визволення

З чорної машини, що зупинилася перед розкішною віллою, вийшов шейх-принц Тимофій. Поруч із ним — його сестри: принцеса Вікторія, Еліс, Аманда та Нергіза, а також Дем’ян, наречений Вікторії. Вони прибули до маєтку, що належав шейху Надіру — чоловіку, який утримував Арлетту як наложницю.

У них був план. Вони прийшли визволити Арлетту.

Тимофій стояв на вулиці, коли раптом побачив її — Арлетта сиділа біля вікна, заплакана, з порожнім поглядом. Його серце стислося. Він відчув, як болить кожна клітина — бо саме він колись відштовхнув її. І тепер вона стала жертвою. Належить Надіру. І все — через нього.

«Вона живе там, як у пастці… Надір жорстокий. А все почалося з моєї колишньої — Еман…»

Тимофій стиснув кулаки. Гнів кипів у ньому. Він не міг стояти осторонь.

До нього підійшли сестри та Дем’ян, відчуваючи його стан.

— Братику, ми допоможемо тобі, — ніжно сказала Вікторія, торкаючись його плеча.

— Тимофію, ти маєш піти до шейха Надіра і поговорити з ним. Змусити його відпустити Арлетту, — сказав Дем’ян. — А ми з дівчатами проникнемо всередину. Будемо шукати її по кімнатах.

Тимофій кивнув. План був ризикований, але іншого шляху не було.

Він разом зі своїм охоронцем Давидом і кількома слугами вирушив до головного входу — прямо до Надіра. Його мета була одна: помститися за страждання Арлетти.

А тим часом Вікторія, Еліс, Аманда, Нергіза та Дем’ян обійшли охорону, пробираючись через внутрішні коридори палацу. Дем’ян тримав при собі пістолет — на випадок, якщо доведеться захищати себе або Арлетту.

Їхні серця билися швидко. Вони знали: кожна хвилина має значення. І кожен крок — може стати останнім.

Нарешті Нергіза відкрила двері. За ними — темна, волога кімната без меблів. У кутку, на холодній підлозі, сиділа Арлетта — змучена, заплакана, скута ланцюгами. Її руки й ноги були в ранах, зап’ястя — у крові. Очі — порожні, мов у людини, яка давно перестала сподіватися.

Шейх Надір, очевидно, жорстоко покарав її за непокору. Вона не хотіла бути з ним. І він зробив усе, щоб зламати її.

Вікторія застигла на порозі. Її серце стискалося від болю. Вона вже прив’язалася до Арлетти — не як до простої дівчини, а як до тієї, хто зробила її брата Тимофія щасливим. А якщо щасливий брат — щаслива і вона.

«Головне, щоб Тимофій цього не бачив…» — подумала Вікторія. — «Бо якби він побачив її в такому стані — він би вбив Надіра. Без вагань. Заради любові.»

Вона підійшла до Арлетти, присіла поруч, ніжно торкнулася її плеча.

— Все добре. Ми витягнемо тебе звідси. Ти побачиш Тимофія. Він чекає.

Сестри кинулися знімати ланцюги, але ті були надто міцні. Вони намагалися швидко, нервово, але нічого не виходило.

Тоді Дем’ян рішуче витягнув пістолет.

— Відступіть.

Він прицілився і вистрілив. Металевий звук — і ланцюг упав. Арлетта була вільна.

Але вона не реагувала. Її тіло було в стані шоку. Очі — порожні. Рани на зап’ястях і щиколотках свідчили про довгі дні болю.

Вікторія ніжно усміхнулася Дем’яну.

— Ти справжній герой. Навіть якщо охорона почує — іншого виходу не було.

Сестри теж похвалили його:

— Ти крутий, Дем’яне.

Вони обережно підняли Арлетту, підтримуючи її з обох боків. Вона ледве стояла, але її ноги рухались.

І саме в цей момент — з коридору почулися крики. Охоронці Надіра помітили їх. Вони почули постріл. І тепер гналися за ними.

— Швидше! — крикнула Нергіза.

Група кинулася до виходу, ведучи Арлетту крізь темні коридори. Їхня місія ще не завершена. Але найголовніше — Арлетта була вільна.

У цей самий час грозний шейх-принц Тимофій разом із охоронцями та вірним Давидом увірвався до кабінету Надіра. Двері розчахнулися, але кімната була порожня. Надіра не було.

Тимофій одразу зрозумів: той стежив за ними. Він знав, що вони збираються рятувати Арлетту. І тепер, коли план розкрито — Надір міг завдати удару по його родині.

— Швидко! Шукати його! — вигукнув Тимофій, і всі кинулися в пошуки.

Тим часом Вікторія разом із сестрами намагалася дотягнути Арлетту до старого сараю — єдиного місця, де можна було сховатися від охорони. Арлетта ледве йшла, її тіло тремтіло, очі були затуманені.

— Сюди! — прошепотіла Вікторія. — Тут вона буде в безпеці.

Еліс і Нергіза вирішили відволікти охоронців, заманити їх у протилежний бік. Дем’ян сказав, що піде шукати Тимофія, щоб той допоміг. Вікторія вирішила йти з ним.

— Амандо, залишайся з Арлеттою. Промий їй рани. Тимофій не повинен бачити її в такому стані — йому буде боляче.

Аманда кивнула. Вона присіла поруч із Арлеттою, ніжно промивала рани на її зап’ястях, намагаючись не завдати болю. Потім зняла свою куртку й накинула на плечі Арлетти.

— Ти в безпеці. Ми всі поруч. Ти сильна, Арлетто.

Арлетта сиділа на підлозі, тремтіла від страху. Її очі були порожні, але в голосі Аманди звучала ніжність. Вона говорила тихо, лагідно, намагаючись повернути Арлетту до реальності.

Раптом — глухий удар.

Аманда скрикнула і впала без свідомості.

Позаду стояв Надір. Його очі палали люттю. Він мовчки дивився на Арлетту, яка застигла, не в змозі навіть закричати.

Надір, оскаженілий, схопив Арлетту за ніжну руку. Його пальці впилися в її шкіру, він нахилився до неї з люттю в очах.

— Кажу тобі, амазонко, ти тепер моя! Ніхто тобі не допоможе. Ти належиш мені! Я дам тобі урок, який ти запам’ятаєш.

Він замахнувся, щоб ударити її, але раптом — у кімнату влетів шейх-принц Тимофій. Його очі палали, а в руці блищав кинджал. Він без вагань ударив Надіра в спину.

Той закричав від болю, впав на коліна, тримаючись за рану.

Вікторія разом із Еліс підбігли до Арлетти, підняли її з підлоги, обійняли міцно, як сестру. Нергіза тим часом намагалася привести до тями Аманду, яка лежала без свідомості.

Надір, хитаючись, подивився на Тимофія з ненавистю.

— Ти божевільний, аль-Шаф, ти такий як твій батько! Ти готовий на все заради цієї дівки, заради кохання! Навіть ти розлучився з принцесою Еман заради цієї дикої амазонки, у тебе справжня кохання до неї! Через неї ти підняв руку на мене!

Тимофій схопив його за комір, притиснув до стіни.

— Вона — не дівка. Вона — моя дружина. І я б убив тебе особисто, але не хочу бруднити свої руки і свою гідність. Але попереджаю: ще раз торкнешся до того, що мені дороге — і ти будеш страчений. Ти мене зрозумів? Я тебе знищу. Ти знаєш, хто я.

Надір озирнувся — побачив Вікторію, Еліс, Нергізу, і Дем’яна, який тримав пістолет, готовий стріляти. Надір зціпив зуби, кинув останній злий погляд — і пішов геть разом зі своєю охороною.

???? «Забери мене звідси»

Арлетта, мов квітка після бурі, розцвіла, побачивши Тимофія. Її очі наповнилися сльозами, але вже не від болю — від надії.

— Прошу тебе, мій милий… Забери мене звідси.

Вона кинулася в його обійми, і він притиснув її до себе, міцно, ніжно, як ніколи раніше.

— Я тут. Я з тобою. І більше ніхто не завдасть тобі болю.

Він цілував її руки — ранену шкіру, сліди ланцюгів — з такою ніжністю, ніби хотів стерти кожну згадку про страждання.

— Я люблю тебе. І більше ніколи тебе не покину.

У цей момент Аманда прийшла до тями, схопилася за голову.

— Ах… моя голова…

Нергіза кинулася до неї, обійняла:

— Ти очнулась, сестро. Я більше тебе не залишу.

У кімнаті панувала тиша, наповнена сльозами, обіймами, і обіцянками, які вже не були просто словами.

Поки всі в сараї обіймалися, а Тимофій пристрасно цілував Арлетту, принцеса Вікторія раптом помітила здалеку знайому постать. Її серце завмерло. Вона стиснула руку Дем’яна, поцілувала його в губи і прошепотіла:

— Зачекай, милий. Я скоро повернусь.

Вона вийшла з сараю, йшла крізь нічну тишу, поки не дійшла до старого фонтану, що журчав у дворі вілли Надіра. Біля нього сиділа дівчина — сумна, тиха, з опущеними плечима. Її пальці торкалися води, ніби шукали в ній спокій.

Катя.

Вікторія завмерла. Вона не очікувала побачити її тут. Ніколи б не подумала, що Катя опиниться у володіннях Надіра. А де її батьки? Чому вона не з братом — принцом Русланом?

Вікторія зробила крок уперед. Катя почула звук кроків і здригнулася. Її тіло напружилось — вона боялася, що це Надір. Її страх був глибоким, майже панічним. Вона боялася, що він торкнеться її, зламає її невинність, як загрозу, що висіла над нею щодня.

Вона обернулася — і побачила принцесу Вікторію.

— Вікторіє… — прошепотіла вона, не вірячи власним очам.

Катя згадала, хто перед нею. Сестра принца Руслана — того самого, якому вона відмовила. Її серце стиснулося. Вона боялася, що Вікторія прийшла за її душу, за її вибір. Що вона скаже, коли дізнається, що Катя відмовила її благородному брату — улюбленому сину королеви Олени та еміра Ібрагіма, гордості всього Катара?

«Я — проста дівчина. А він — східний принц. Я не мала права…» — думала Катя. — «Але я не могла жити в тіні чужої величі. Я хотіла бути собою.»

Вікторія мовчки дивилася на неї. Її погляд був не гнівним — скоріше здивованим, уважним. Вона ще не сказала ні слова. Але Катя вже відчувала, що ця зустріч змінить усе.

Вікторія підійшла ближче, її голос був тихим, майже трепетним:

— Катя… Це ти?..

Катя опустила голову. Перед нею стояла велика принцеса Катара, сестра Руслана, якого вона колись… відштовхнула. Її серце стискалося від сорому. Як їй дивитися в очі тій, хто дорожить братом понад усе?

Але Вікторія нахилилася, її голос був ніжним, як шепіт весняного вітру:

— Як ти тут опинилася, Катя?

Катя зібралася з силами, подолала страх і подивилася в очі принцесі. Там була не гордість, не гнів — а невинна ніжність, справжнє співчуття. І тоді Катя прошепотіла:

— Я була рабинею… Після того, як Брітні стала королевою, вона ухвалила закон про рабство. Мої батьки… і я… ми стали рабами.

Очі Вікторії змінилися. Її погляд став шокованим, губи трохи розкрилися. Вона не знала, що коїться в Катарі, поки насолоджувалася моментами з Дем’яном на Санторіні, знайомилася з його родиною, розділяла їхню простоту і щирість. А тим часом — її власна країна, її народ, її родина — були під ударом.

— Я не знала… — прошепотіла вона. — Катя, мені так шкода… Пробач, що я була далеко, коли тобі було найважче.

Вона ніжно стиснула руки Каті, притиснула її до себе:

— Я обіцяю: коли повернуся в Катар, я поговорю з Брітні. А якщо вона не змінить нічого — я звернуся до її чоловіка, мого брата Савви. Він допоможе.

Катя мовчала, але сльози вже текли по її щоках. Вікторія обійняла її ще міцніше, дивлячись у її змучені очі, де читалося страх, біль, зневіра.

Але одне питання не давало Вікторії спокою:

— Чому мій брат Руслан не прийшов тобі на допомогу? Він же кохав тебе… Ви були нареченими.

Катя здригнулася. Вона довго вірила, що Руслан її покинув. Але тепер знала правду. І з подивом подивилася на Вікторію:

— Ви… нічого не знали?

— Що саме? — запитала Вікторія, з тривогою в голосі.

— Ваш брат… його викрали. Його відвезли в Мустанг. Він втратив пам’ять. Його знайшла ваша родина лише нещодавно. Тому він… не міг мені допомогти.

Вікторія зробила крок назад. Її очі наповнилися сльозами, а серце — болем. Вона не могла повірити. Її брат — гордість Катара — був загублений, зламаний, і вона не знала…

Вікторія стояла в ступорі, її серце билося швидше, ніж думки встигали оформитися. І раптом — з-за воріт, у тіні пальм, пролунав шепіт:

— Катя, швидше! — Асан махав рукою, його голос тремтів. — Поки шейх Надір не знайшов тебе. Обіцяю — ми втечемо. Ти більше ніколи не побачиш той кошмар, що принц тобі приніс.

Вікторія почула ці слова. Її обличчя змінилося — ніжність зникла, залишилася лише гостра серйозність. Вона повернулась до Каті:

— Що це означає, Катя?.. Ти відмовила Руслану?.. Ти знала, що він був загублений?

Катя відступила на крок. Її очі наповнилися страхом. А Асан вже кричав голосніше:

— Катя! Швидше! Надір може з’явитися будь-якої миті!

Вікторія підняла голос:

— Повторюю: ти покинула мого брата? Після всього, що він зробив для тебе?

І тоді Катя, зібравши всю свою сміливість, закричала:

— Так! Так, я відмовила йому! Він принц — а принци приносять біду! Через нього я втратила батьків, мене били, я стала наложницею! Все — через нього!

Вікторія стояла в жаху. Її брат — той, кого вона любила понад усе — був звинувачений у стражданнях, які він навіть не пам’ятав. І тут Тимофій крикнув:

— Вікторіє! Пора йти! Надір може передумати!

Але Вікторія підійшла ближче до Каті, її голос був холодним, як нічний вітер:

— Ти не права. Ти зробила помилку. Ти ще пошкодуєш. Руслан любив тебе. Він пережив жах, втратив пам’ять, а ти… ти обрала іншого. Я тебе не розумію. Іди. Іди геть.

Катя стояла в сльозах. Вона думала, що все буде інакше. Що принцеса зрозуміє її біль. Але Вікторія обернулась і пішла, не озираючись.

Катя кинулась до Асана:

— Чому ти стояв? З ким ти говорив? Уходимо! Прошу!

І раптом — з балкона шейх Надір побачив Катю. Її вуаль спадала з плечей, плаття тріпотіло на вітрі. Його голос був грізним:

— Схопити її!

Люди Надіра кинулись до воріт, сідаючи на коней. Але Катя, Асан і його люди вже були в машині. Двигун заревів — і вони рвонули вперед.

Позаду — погоня. Люди Надіра мчали на конях, здіймаючи пил. Але Катя не озиралася. Вона тримала руку Асана, її очі були сповнені страху — і надії.

Машина мчала по розпеченому піску пустелі Катара. Сонце палило, колеса ковзали по дюнах, а вітер ніс із собою пил і тривогу. Катя, притиснута до сидіння, стискала руку Асана, її серце билося, як барабан.

На кордоні — озброєні прикордонник. Вони стояли в бойовому спорядженні, в болотних костюмах, з арафатками на обличчях. Їхні автомати були напоготові. Всі — під прямим наказом тимчасового еміра Савви:

«Не пускати нікого з території Саудівської Аравії. Стріляти без попередження.»

І вони відкрили вогонь.

Кулі прошивали повітря, вдаряли по корпусу машини. Асан, не вагаючись, схопив зброю. Разом із друзями він вискочив із машини, стріляючи у відповідь, прикриваючи Катю.

Катя дивилася на нього — і серце її стискалося. Їй було боляче бачити, як він ризикує життям. Вона знала: він робить це заради неї.

І раптом — у далечині з’явився шейх Надір. Він мчав на коні, мов буря. Його постава була горда, очі — сповнені люті.

Він підняв руку — і стрілянина припинилася.

Всі завмерли.

Надір зупинився перед машиною, його голос був гучним, як грім:

— Хочете жити? Віддайте те, що належить мені — і будете жити.

Його очі вп’ялися в Катю. Вона відчула, як земля йде з-під ніг. Вона була «річчю», «власністю» — у його очах.

Асан, з очима, повними звіриного гніву, закричав:

— Нізащо! Її продали вам несправедливо! Ми — проти рабства! Ми будемо боротися за неї!

Його голос лунав, як грім. — Скільки таких, як вона, страждають? Ви — тирани, шейх Надір! Від вас, шейхів і принців, — лише біди та сльози!

Він обернувся до друзів і вигукнув:

— Кричіть! Нехай світ почує! Ми — проти рабства!

І вони почали скандувати, мов на мітингу, під палючим сонцем пустелі.

Але шейх Надір залишався спокійним. Він махнув рукою — і прикордонники підняли зброю.

У цей момент з машини вийшла Катя. Вся в східній вуалі, мов принцеса з легенди. Вона підняла руки:

— Стійте! Не стріляйте!

Прикордонники завмерли, мов статуї.

Асан і його друзі замовкли.

Катя опустилася на коліна, її голос тремтів:

— Пощадіть їх... Я повернусь до вас, тільки не чіпайте їх...

— Ні! — закричав Асан. — Не смій! Не жертвуй собою!

Але Надір, задоволено усміхаючись, підійшов до Каті, взяв її за руку і звелів:

— Встань.

Він посадив її на свого коня.

Асан кинувся вперед:

— Катя! Ми витягнемо тебе! Обіцяю!

А вона, вже на коні поруч із Надіром, озирнулася:

— Прощай, Асан... Більше не ризикуй заради мене...

І вони поїхали вдалечінь.

Асан стояв, не розуміючи — здалася вона чи врятувала його.

Прикордонники схопили Асана і його друзів. Їх передали поліції Саудівської Аравії — щоб там уже «розбиралися».

Повернувшись на свою розкішну віллу, шейх Надір більше не приховував своїх намірів. Він проводив час із Катею у своїй спальні — просторій, прикрашеній золотом і шовками, але для неї вона була мов клітка. Він увійшов у її простір, і між ними виникла інтимність, що не потребувала слів.

Каті довелося змиритися: вона стала його жінкою. Не за власним вибором, а за волею пустелі, яка поглинула її життя.

Вона лежала на шовкових простирадлах разом зі сплячим Надіром, дивлячись у стелю, де танцювали тіні від лампад. Її думки були далеко — з Асаном, якого вона, можливо, більше ніколи не побачить. І з батьками, чий голос вона вже не пам’ятала.

Її накрила пустеля — не піском, а тишею, самотністю, безнадією.

Вона згадала принца Руслана.

Його ім’я — як шип у серці.

Через нього все почалося.

Через нього вона стала жертвою.

Жертвою пустелі.

Жертвою влади.

Жертвою чужих рішень.

І тепер — вона належала Надіру.

У чорному позашляховику, що мчав крізь пустелю, панувала тиха урочистість. За кермом сидів Давид, охоронець, а в салоні — ті, хто щойно вирвалися з пастки.

Шейх-принц Тимофій зі сльозами на очах усе ще обіймав Арлетту, цілував її чоло, руки, шепочучи:

— Я розберуся з Еман. Вона заплатить за все. Я тобі обіцяю.

Вікторія мовчки дивилася у вікно. Пустеля тягнулася до горизонту — безкрая, мов біль. Вона думала про Катю.

«Пустеля жорстока до тих, хто слабкий… Катя зламалася. Вона вже не та, яку бажав мій брат Руслан…»

Поруч Дем’ян ніжно притиснув її до себе, ніби хотів нагадати:

— Тоді, в Санторіні, все було інакше. Зелено. Радісно. Ми були разом.

Вікторія усміхнулася йому крізь сум.

— Про що ти задумалась, моя східна трояндо? — запитав він.

І тут Еліс підхопила:

— Так, сестро, куди ти зникала? З ким говорила?

Тимофій з Арлеттою теж повернули голови, зацікавлені. Попереду сиділи Нергіза й Аманда, які теж хотіли почути.

Вікторія зітхнула. Її голос був рівний, але в ньому бриніли емоції:

— Я бачила Катю. Вона була у віллі Надіра. Сиділа біля фонтану, мов тінь самої себе.

— Катю? — здивувалася Аманда.

— Так. Вона розповіла мені, що стала рабинею після того, як Брітні ухвалила закон про рабство. Її родину знищили. А вона… стала наложницею.

У салоні запала тиша.

— А Руслан? — запитав Тимофій.

Вікторія подивилася на нього:

— Вона думала, що він її покинув. Але насправді… його викрали. Його відвезли до Мустангу. Він втратив пам’ять. Його знайшли лише нещодавно.

— Він не міг їй допомогти… — прошепотіла Арлетта.

— Так. Але вона цього не знала. І зробила вибір. Вона пішла з іншим. Вона здалася.

Дем’ян стиснув руку Вікторії:

— А ти не здаєшся. Ти — світло в цій пустелі.

Вікторія усміхнулася, але в її очах залишався біль — за брата, за Катю, за всіх, кого пустеля змусила забути, ким вони були.

Після довгої паузи, коли всі в машині мовчки переварювали її слова, Вікторія тихо, але твердо промовила:

— Я маю поговорити з Русланом.

Тимофій нахилився ближче:

— Ти хочеш дізнатися, що сталося?

— Так. Але не лише це. Я хочу… почути його. Не як принца. Не як героя. А як брата. Як людину, яка пережила щось, що ми навіть не уявляємо.

Арлетта кивнула:

— Це важливо. Йому потрібна твоя підтримка.

Вікторія подивилася на свої руки, ніби згадуючи, як колись тримала Руслана за руку, коли вони були дітьми. Її голос став м’якшим:

— Я не знаю, що він скаже. Можливо, він буде мовчати. Можливо, він злий. Але я хочу бути поруч. Я хочу, щоб він знав — я не засуджую. Я просто… люблю.

Дем’ян обійняв її за плечі:

— Ти завжди була його світлом. Навіть коли він сам себе не бачив.

Еліс прошепотіла:

— Ти сильна, сестро. І твоя сила — в доброті.

Нергіза додала:

— І в здатності слухати. Це дар, якого багатьом бракує.

Аманда усміхнулася:

— Коли ти говоритимеш з ним… скажи йому, що ми всі тут. Що він не один.

Вікторія кивнула. Її очі блищали, але не від сліз — від рішучості.

«Я знайду його. Я вислухаю. І, якщо він дозволить, я допоможу йому згадати, ким він був — і ким ще може стати.»

 

 

У палаці Катару панувала тиша. Місяць ковзав по мармурових підлогах, а зорі мовчки спостерігали за сном королівської родини. Всі спали спокійно… Всі — окрім принца Даніеля.

Йому снився сон. Сон, що був не просто видінням — це була пам’ять, що повернулася.

Він бачив Самію. Її карі очі світилися ніжністю, а світле волосся спадало на плечі, коли вона простягала до нього руку. — Я обіцяю тебе любити і оберігати, — сказав він їй уві сні. Він надів їй кільце — символ заручин. Вона усміхнулася і поцілувала його.

І в ту мить Даніель прокинувся. Його торс був оголений, тіло — в поту. Він сів на ліжку, важко дихаючи.

«Це була вона… Самія. Не Хадіра. Самія — моя наречена. Моя любов. Моя правда.»

Його пам’ять повернулася. Всі моменти, проведені з Самією — сміх, обійми, обіцянки — спалахнули в його серці.

Але поруч на ліжку лежала Хадіра. Її тіло пахло сандалом, вона відкрила очі:

— Все добре, мій дорогий чоловіче? — прошепотіла вона.

Даніель змусив себе усміхнутися:

— Так, мила. Я просто… піду випити води. Мені жарко.

Він поцілував її в чоло, як годиться чоловікові, і вийшов на балкон.

Ніч була тепла. Вітер грався з його волоссям. Але в душі — буря.

«Це все — обман. Моя матір, королева Олена, змусила мене одружитися з Хадірою. Вона сказала, що Самія — лише служниця. Але це брехня. Самію забрали до королеви Феліції. І я знаю, чия це була рука…»

Даніель стиснув кулаки.

«Я не пробачу. Я знайду Самію. І ми будемо разом. Незалежно від титулів, багатства, інтриг. Я поверну свою любов.»