Раді Вас бачити!

Нік

Вечірнє сонце повільно тонуло в густих кронах лісу, розливаючи по асфальту рідке золото. Мій новенький позашляховик впевнено ковтав кілометри приватної траси, яка вела до мого заміського маєтку. Навколо — ні душі. Тільки я, дорога і відчуття абсолютної перемоги, яке розливалося по венах краще за будь-який дорогий віскі.

Сьогодні був великий день. На задньому сидінні в шкіряному портфелі лежав підписаний договір на купівлю величезної ділянки землі. Рік переговорів, мільйони інвестицій — і ось, нарешті, там постане найкращий у штаті спорткомплекс, де можна буде не тільки займатися спортом, а ще й навчитися різним бойовим мистецтвам, і відновлювати здоров'я.

— «I’m feeling good...» — нескладно підтягнув я знайому пісню, яка звучала із динаміків.

Я їхав не поспішаючи, насолоджуючись тишею лісу крізь відчинене вікно. Запах хвої, прохолода, спокій... Аж раптом небо наді мною ніби тріснуло.

Прямо посеред чистого повітря спалахнула синя іскра, пролунав звук, схожий на розрив щільної тканини, і щось величезне та чорне звалилося на капот моєї машини.

ГУП!

Метал жалібно застогнав. Машину хитнуло так, ніби я врізався у бетонний стовп. Я вдарив по гальмах, і позашляховик зупинився, здійнявши хмару пилу. Подушки безпеки, на щастя, не вистрілили, але серце ледь не пробило мені грудну клітку.

— Якого біса?! — вигукнув я, хапаючись за кермо. — Олень? Ведмідь? Що це було?

Я протер очі, сподіваючись, що це просто галюцинація від перевтоми. Але ні. На капоті мого новенького авто лежала… кішка. Величезна, вугільно-чорна пантера. Вона була такою великою, що її хвіст звисав збоку, а лапи з випущеними пазурами врізалися в залізо, залишаючи глибокі борозни.

— Нік, друже, ти перепрацював, — прошепотів я сам собі, не наважуючись поворухнутися. — Пантери не падають із неба в передмісті. Вони живуть у джунглях або в зоопарках. Можливо одна з них втекла?

Я вже хотів потягнутися за телефоном, щоб викликати чи то поліцію, чи то психіатрів, як раптом почалося щось зовсім божевільне. Тіло тварини почало мерехтіти дивним сріблястим сяйвом. Воно не було схоже на світло фар — це була чиста, холодна магія, що пульсувала в ритмі згасаючого серцебиття. Я таке тільки у фільмах бачив.

Я заціпенів, спостерігаючи, як контури звіра розмиваються. Шерсть зникала, втягуючись у шкіру, кістки хрустіли, змінюючи форму. За кілька секунд замість хижака на капоті лежала дівчина. Молода, неймовірно гарна і… дуже небезпечна на вигляд. Вона була одягнена в шкіряні обладунки, які здавалися частиною якогось історичного блокбастера про амазонок. На поясі — два кинджали з руків’ями у формі звіриних лап. Волосся темне, розкидане по понівеченому металу. Вона була схожа на Ксену — принцесу-воїна, яка щойно вийшла з епічної битви прямо з телевізора, тільки тендітніша.

Я сидів нерухомо кілька хвилин. Мозок відмовлявся приймати побачене. Отже, все ж психіатрів викликати?

— Це реальність? — запитав я порожній салон.

Дівчина здригнулася. Я побачив, як її груди важко здіймаються. Вона була жива, але в дуже кепському стані. Обладунки на боці були посічені, і крізь розрізи просочувалася кров — густа і занадто яскрава.

Я нарешті оговтався і вискочив з машини. Холодний вечірній вітер вдарив у обличчя, повертаючи відчуття реальності. Обережно підійшов до капота.

— Гей? Ви мене чуєте? — голос чомусь тремтів.

Вона не відповіла, лише глухо стогнала уві сні. Поблизу її рани на боці шкіра була багряною від глибоких порізів, схожих на сліди від пазурів іншого звіра. Великого звіра.

Якщо я зараз викличу «швидку», завтра я буду на перших шпальтах усіх газет під заголовком «Бізнесмен Мейкерс збив косплеєрку-амазонку». Але я ж її не збивав. А якщо вона справді… те, що я бачив… її просто закриють у лабораторії. Хоча сісти у в’язницю шансів у мене більше. Хоч би не померла… Оце вляпався!

— Пробачте, леді Ксено, але сьогодні ми поїдемо без сирен, — пробурмотів я.

Я обережно підхопив її на руки. Вона виявилася на подив легкою, хоча її м'язи під пальцями відчувалися як сталеві троси. Я поклав її на заднє сидіння, прямо на свій дорогий шкіряний портфель із договором. Кров миттєво почала бруднити оббивку, але зараз мені було начхати.

Сівши за кермо, я розвернув машину і набрав номер, який знав напам'ять.

— Тітонько Мері? — почав я, щойно почувся голос у слухавці. — Мені потрібна твоя допомога. Терміново. І, Мері… будь ласка, приїжджай до мого маєтку тихо. Жодних зайвих очей. Візьми свою сумку з інструментами.

— Ніколасе, що сталося? Ти знову встряг у бійку? — стурбовано запитала тітка, яка за сумісництвом була гарним хірургом у місті, хоча вже кілька років офіційно на пенсії.

— Ні, Мері. Гірше. Я щойно збив… Хоча й не збив… Не знаю, як пояснити. Просто приїжджай швидше.

Я кинув телефон на пасажирське сидіння і втиснув педаль газу в підлогу. Ліс миготів за вікнами чорною стіною. У дзеркалі заднього виду я бачив бліде обличчя дівчини.

Хто ти така? Звідки ти взялася? І чому мій ідеальний вечір перетворився на сценарій фільму?

Одне я знав точно: моє спокійне життя закінчилося в ту саму секунду, коли на мій капот приземлилася чорна пантера.