Раді Вас бачити!

Нік

Голос Синтії вирвав нас із того небезпечного заціпеніння, що було в тренажерці. Ще б трохи — і я б накинувся на Тірру, наче голодний звір. Тримати себе в руках стає дедалі важче, особливо коли вона дивиться на мене таким спраглим поглядом.

Це взаємно? Вона відчуває той самий потяг, що випалює мене зсередини? Можливо, варто було б ризикнути, переступити цей поріг... але мені вперше в житті справді страшно. Страшно, що вона пожалкує. Що після однієї ночі наші стосунки перетворяться на суцільну ніяковість і докори. Зараз ми віддамося почуттям, а що далі?

Що буде, коли їй доведеться повертатися? У неї там, за межею світів, є наречений. І плювати, що шлюб договірний, але він — частина її обов’язку, її реальності. Їй з ним жити, правити королівством, ростити спадкоємців. Я не хочу, щоб її потім усе життя гризло сумління через «хвилину слабкості» з випадковим чоловіком з іншого виміру. Я хочу бути для неї опорою і приємним спогадом, а не причиною сорому.

Я забіг на кухню, де телефон на столі продовжував вібрувати, ледь не підстрибуючи. Синтія вже повернулася до вітальні, залишивши мене наодинці з моїм «порятунком». Глянувши на екран, я побачив ім’я тітки.

— Доброго ранку, Мері, — привітався я, нарешті натиснувши кнопку відповіді.

— Доброго! Ну, як ви там? Потрібна допомога? — її голос звучав енергійно, але зі стурбованими нотками. — Мені щойно дзвонила твоя мати. Казала, що на вихідних вони з батьком збираються до тебе в гості.

— Так... Емілі все розпатякала. Їдуть знайомитись, — я втомлено видихнув і потер перенісся пальцями, відчуваючи, як накочується головний біль. — Я якраз збирався тобі дзвонити, але ти мене випередила. Завтра мені треба повертатися на роботу, а Тіррі ще стільки всього треба вивчити. Чи не могла б ти приїхати завтра й пояснити їй, як і чим тут користуватися?

— Звісно! — миттєво погодилася тітка. — Я саме це і збиралася запропонувати. На сімейній вечері я також буду — для підтримки.

Ось за що я її обожнюю: Мері завжди з’являється саме тоді, коли світ навколо мене починає руйнуватися. Навіть кілька років тому, коли я зчепився з двома охоронцями біля клубу й потрапив до відділку, вона примчала швидше за батьків, щоб витягти мене звідти без зайвого шуму.

— Дякую, Мері. Що б я без тебе робив? — я тихо засміявся, відчуваючи, як напруга трохи відступає.

— Ой, не думай, що я роблю це просто так, — хитро промовила вона. — Я розраховую отримати річний абонемент у твоєму новому спорткомплексі.

— Яка ж ти хитра! — жартома обурився я. — Це ж величезні гроші.

— Тобі що, шкода для улюбленої тітки? Я ж тобі дупцю витирала, коли ти малим був! — докірливо, але зі сміхом відповіла Мері.

Я лише цокнув язиком і закотив очі, уявляючи її переможний вираз обличчя на тому кінці дроту.

— Ну, знайшла що згадати... Буде тобі абонемент, куди ж я подінуся.

— Дякую, любий племіннику! Завтра зранку буду в тебе. Бувай! — вона поклала слухавку, навіть не дочекавшись моєї відповіді.

Я поклав телефон на стіл і завмер, дивлячись у вікно. Допомога Мері — це чудово, але попереду був цілий день наодинці з Тіррою. І після того, що сталося в тренажерці, я вже не був упевнений, чи зможу я витримати цей день спокійно.

Я вирішив не повертатися в підвал. Зараз нам обом було корисно побути наодинці, щоб вгамувати пульс і розставити думки по поличках. Найкращий спосіб відволіктися для мене — це робота руками, тому я почав підготовку до обіду.

Дістав із морозилки добірні шматки яловичини. Тірра — хижак, велика кішка, тож їй має сподобатися. Я вирішив приготувати стейки на грилі — соковиті, з димком, саме такі, перед якими не встоїть жоден мисливець. Ще нарізав овочі: перці, цукіні та баклажани теж підуть на вогонь.

Через пів години я вже був у дворі. Свіже повітря трохи протверезило голову, поки я розпалював вугілля. Спостерігаючи за тим, як розгорається полум'я, я мимоволі прислухався до звуків із будинку. Тірра досі не з’являлася.

Мабуть, уникає мене. Можливо, вона теж злякалася того, що ледь не сталося біля боксерської груші. Або ж зараз, як і я, намагається згадати всі причини, чому нам не варто бути разом.

Я виклав стейки на решітку, і повітрям одразу розлетівся п'янкий аромат підсмаженого м'яса. У її світі їжу готували на відкритому вогнищі, тож цей запах мав бути їй рідним. Я сподівався, що інстинкти виявляться сильнішими за сором’язливість, і вона нарешті вийде зі свого сховища.

— Знаєш, підглядати за кухарем — це до поганої погоди, — гукнув я в бік тераси, навіть не обертаючись. Я не чув кроків, але шкірою відчував її присутність десь неподалік. — Йди сюди. М'ясо майже готове.

Тірра вийшла до мене вже переодягненою. Тепер на ній був інший спортивний костюм — Мері замовила їх чи не цілу дюжину, вирішивши, що це найпрактичніший одяг для дівчини-воїтельки. Дивлячись, як м’яка тканина повторює ліній її тіла, я зловив себе на думці: а як би вона виглядала у вечірній сукні? Десь у дорогому ресторані, під світлом кришталевих люстр... Певен, вона була б неперевершеною. Інакше й бути не могло.

Обід минув напрочуд спокійно. Ми нарешті намацали ту нейтральну територію, де обом було комфортно. Тірра засипала мене питаннями: її цікавило все — від наших університетів та релігій до назв країн, що межують з Америкою і її «батьківщиною» — Шотландією.

Розмова захопила нас настільки, що ми й не помітили, як сонце почало ховатися за обрій, а повітря стало вологим і прохолодним. Вечеряти більше не хотілося, тож я запропонував перебратися до вітальні.

— Давай я покажу тобі відео, як виглядають наші міста, — запропонував я, збираючи тарілки. — Коли ми виберемося в місто, я не хочу, щоб ти виглядала шокованою через хмарочоси чи натовп.

Ми влаштувалися на великому дивані перед екраном. Я вмикав ролики з видами Нью-Йорка, Лондона та Единбурга, намагаючись пояснити різницю між архітектурними стилями. Але зосередитися було майже неможливо.

Кожного разу, коли Тірра кидала на мене зацікавлений погляд або випадково торкалася мого плеча, вказуючи на щось на екрані, мене прошибало струмом. Спогади про ті п'яні поцілунки спалахували в мозку яскравими спалахами, нагадуючи, наскільки близько ми були до того, щоб зруйнувати всі бар'єри.

Вона сиділа зовсім поруч. Я відчував її тепло, запах її волосся, і ця близькість у напівтемряві вітальні була небезпечною. Я бачив, як вона намагається тримати дистанцію, але наші тіла, здавалося, мали власну волю, неминуче притягуючись одне до одного.

— Це... неймовірно, — тихо промовила вона, дивлячись на вогні вечірнього Мангеттена. — У вас стільки світла. Наче ви вкрали зірки з неба і розсипали їх по землі.

Я про себе подумав, що неймовірна тут тільки вона, але вголос промовчав, продовжуючи пояснювати те, що показують на екрані.