Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Тірра
— Якась доставка приїхала! — пролунав байдужий голос Емілі за дверима, вщент руйнуючи тишу кабінету.
Я відсторонилася від Ніка, поспіхом витираючи сльози долонями. На душі справді стало краще, чого не скажеш про футболку чоловіка — на плечі залишилася виразна волога пляма.
— Вибач… і дякую, — прошепотіла я, піднімаючи на нього заплакані очі.
Він не відсторонився. Навпаки, усміхнувся і ніжно провів великим пальцем по моїй щоці, витираючи останню сльозинку.
— Не вибачайся. Я завжди готовий тебе підтримати, — сказав він таким низьким, оксамитовим голосом, що в мене по спині пробігли мурахи.
Цей вібруючий звук подіяв заспокійливо. Нік відступив на крок, намагаючись розрядити атмосферу, яка стала занадто інтимною. Вже вкотре за сьогодні.
— Пішли, на нас чекає новий рівень виживання в цьому світі — примірка речей. Навіть уявити боюся, скільки всього Мері замовила.
Я пирхнула від сміху, дивлячись на його стражденний вираз обличчя.
— О, ти навіть не уявляєш, — відповіла я, остаточно заспокоївшись.
Хвилина слабкості минула. Час було повертатися в бій, і нехай цього разу моїм супротивником буде лише купа невідомих мені тканин та фасонів. Я поправила плечі й першою рушила до дверей.
Ми спустилися вниз саме в ту мить, коли троє чоловіків заносили до холу величезні коробки. Нік мовчки підійшов до них і допоміг відтягнути пакунки до стіни, щоб вони не перегороджували прохід.
Емілі вже крутилася поруч. Вона з цікавістю оглядала коробки, доки її погляд не натрапив на аркуш паперу, прикріплений до однієї з них. Вона вчиталася в текст, і за кілька секунд її очі стали розміром із тарілки.
— Скільки?! Тридцять штук?! — вигукнула вона, і в її голосі змішалися шок та щире обурення. Вона різко розвернулася до Ніка. — І ти продовжуєш втирати мені, що вона просто твоя колега? Хіба колегам купують вантажівку шмоток на другий день знайомства?! Ще й на таку суму! Ти мені п’ятсот баксів на нову сумочку зажав, а я твоя рідна сестра!
— Не кричи, — прогарчав Нік. Його голос став низьким, — Тебе не обходить, скільки і на що я витрачаю власні гроші. Якщо я це купив — значить, так треба. Крапка. Це вже переходить всі межі.
Я мовчки стояла осторонь, спостерігаючи за цією перепалкою. Відчуття було не з приємних. Мені хотілося втрутитися, але я пам’ятала про свою роль «хворої». Я лише міцніше стиснула пальці, відчуваючи, як незручність заповнює хол.
Емілі пирхнула, склавши руки на грудях, і зміряла мене поглядом, у якому тепер читалася не тільки підозра, а й пекуча заздрість.
— Ну звісно, «так треба», — процідила вона. — Сподіваюся, що пілон не буде наступним замовленням, бо мама тоді точно знепритомніє, коли дізнається про твій «виробничий контракт».
Нік зробив крок до неї, і Емілі прожогом відскочила до сходів.
— Досить! Твоє таксі буде за десять хвилин, і я особисто простежу, щоб ти в нього сіла, — крізь стиснуті зуби промовив він. Терпіння закінчилося.
— Що?! Ти мене виганяєш? — Емілі різко змінила тактику. Її обличчя скривилося, і вона майстерно видавила сльозу. — Я взагалі-то хотіла залишитися на всі вихідні!
— По-перше: я не хочу тебе тут бачити, поки не обдумаєш добре свою поведінку. По-друге: гостьова кімната зайнята, тому тобі доведеться спати на дивані у вітальні, — знущально кинув Нік.
Мабуть, їй не дуже це подобається, бо на слові «диван» її перекосило більше, ніж її небажана присутність. Що не так з тим диваном? Та він зручніше, ніж моє ліжко вдома.
— Як це? Хіба ви не спите разом? — проскиглила вона, продовжуючи рити собі яму. — Я не хочу на дивані!
Я побачила, як вени на його шиї здулися від стриманого гніву. Нахабство малої перейшло всі межі.
— Твоє зручне ліжко чекає на тебе вдома, Емілі. Передавай привіт батькам і скажи, що ми побачимося, коли ти навчишся тримати язика за зубами, — суворо відрізав він і швидко натиснув щось на тому скляному прямокутнику, — Все. Таксі скоро буде. Збирай речі.
Емілі зрозуміла, що номер із «бідною овечкою» не пройде. Вона гнівно тупнула ногою, підхопила свою сумочку і, кинувши на мене сповнений люті погляд, попрямувала до виходу.
— Ти про це пошкодуєш, Ніколасе! Я все розповім мамі! — вигукнула вона вже з порогу.
Він мовчки зачинив за нею двері й нарешті зміг видихнути. У холі запала тиша. Нік повернувся до мене і я відчула полегшення. Присутність Емілі мене дуже нервувала. Сподіваюся, що ніяких проблем після цієї сцени не з’явиться.
— Вибач, — він провів рукою по обличчю. — Тепер ми нарешті зможемо зайнятися справами без зайвих свідків.
