Раді Вас бачити!

Нік

Сніданок уже холонув на столі, а дівчина досі не спускалася. Можливо, їй потрібно було більше часу, щоб оговтатися. Навіть не уявляю себе на її місці. Обміркувавши все ще раз, я остаточно переконався: вона дійсно з іншого світу. Ну не схожа вона на божевільну — надто вже в неї погляд впевнений.

Хоча, якщо я помиляюся, то ми скоро лежатимемо в сусідніх палатах місцевої психіатрії. Але ж пантеру я бачив на власні очі! Мені точно не примарилося.

Треба просто почати думати нелогічно, тоді «гостя з паралельного всесвіту» перестане здаватися плодом моєї хворої уяви. Треба повторювати собі як мантру: інші світи існують, перевертні — це реальність, магія десь-таки працює. Якщо я в це повірю, то, можливо, хоча б сьогодні не з’їду з глузду остаточно.

— Якщо не можеш перемогти божевілля — очоль його! — промовив я вголос свій новий девіз на найближчий і дуже невизначений час.

Їй нікуди йти. Вона зовсім не знає цього світу, тож єдиний варіант — обережно запропонувати їй пожити в мене. Я міг би стати її провідником, пояснити елементарні речі й допомогти адаптуватися. Зараз їй категорично не можна «в люди» — наше суспільство не пробачає такої дивакуватості, і шлях до справжньої божевільні буде дуже коротким.

Я якраз поставив млинці в мікрохвильовку, коли на сходах почулися обережні, майже беззвучні кроки. Визирнувши з-за стіни, я завмер. Дівчина виглядала неймовірно, навіть у цьому простому сірому костюмі моєї сестри в ній відчувалася якась нетутешня велич. Вологе волосся темними хвилями спадало на плечі, а чисте обличчя тепер нагадувало тонку порцеляну.

Вона була схожа на принцесу з далеких країн, яка почувалася вкрай ніяково в цьому мішкуватому вбранні, але все одно тримала спину так рівно, ніби на голові в неї була корона, а не капюшон худі.

Вона підійшла ближче, заворожено роздивляючись стіл, заставлений різними смаколиками. По її голодному погляду я одразу зрозумів, що дівчина не їла вже давно. Так, початку нагодувати, а потім обов’язково висушити їй волосся, бо ще захворіє, і доведеться знову кликати тітку Мері.

— Сідай, не соромся. Зараз ще млинці дістану, — я відкрив мікрохвильовку.

Звідти повалила пара з неймовірним ароматом ванілі. Поставив тарілку прямо перед нею і підсунув ближче піали з медом й іншими солодкими соусами. Сів навпроти, зосереджено поливаючи власну порцію полуничним джемом, і втупився в тарілку — не хотів бентежити її зайвою увагою.

Краєм ока я все ж підглядав за її реакцією. Вона несміливо взяла виделку, відламала шматочок млинця і піднесла до носа, підозріло принюхуючись, наче справжня кішка. Нарешті наважилася скуштувати. На мить її обличчя проясніло від чистого задоволення, а мої щоки чомусь почали горіти від безглуздої радості, що їй сподобалося моє куховарство. Дорослий чоловік червоніє через млинці... Який абсурд!

Ми їли в цілковитій тиші, яку порушував лише легкий дзенькіт виделок об тарілки. Дівчина з неабияким апетитом розправилася з млинцями, розкуштувала бутерброди з шинкою і запила все це чаєм.

— Дякую, було дуже смачно. Ця їжа мені зовсім не знайома, але вона неймовірна, — тихо промовила вона, глянувши мені прямо в очі.

Вона навіть ледь помітно усміхнулася, і від цієї щирої усмішки стала ще вродливішою.

— Я дуже радий, що тобі сподобалося. А тепер спробуй ось це, — я підвівся і дістав із шафки коробку шоколадних цукерок із цільними горіхами.

Поставив десерт перед нею. Дівчина обережно взяла одну цукерку, підозріло роздивляючись темну глазур, знову понюхала і нарешті відправила до рота. Її очі розширилися так сильно, що я на мить злякався — чи не алергія в неї? Але за секунду вона видихнула:

— Яка смакота! Ніколи в житті не куштувала нічого подібного! — вона задоволено примружила очі.

— Вони всі твої. Я не великий фанат шоколаду — це мене на роботі пригостили. Думав, сестра з’їсть, коли наступного разу завітає, — сказав я, розслаблено відкинувшись на спинку стільця.

— У тебе є сестра? Вона живе окремо? — запитала дівчина, смакуючи вже другу цукерку.

— Так, молодша, Емілі. Вона перебирається до мене щоразу, коли свариться з батьками, — усміхнувся я, але помітив, як обличчя дівчини раптом затьмарилося сумом. — Щось не так?

— Ні... ні, все добре. Я так і не представилася. Сніданок з’їла, а імені не назвала. Мої вчителі етики за таке гепнули б мене палицею, — вона ніяково всміхнулася, намагаючись приховати біль у власних очах. — Мене звати Тірра.

— Тірра... Гарне і незвичне ім’я. Радий познайомитися! — щиро відповів я.

Це ім'я ідеально пасувало великій кішці — з цим довгим розкотистим «ррр», схожим на вібрацію від мурчання хижака. Мені подобалося, як воно перекочується на язиці. І, мушу визнати, мені подобалося не лише ім'я... Поруч із цією дівчиною повітря здавалося наелектризованим, ніби я стояв біля високовольтної лінії під час грози.

— Це назва чорної квітки, яка росте в нашому світі, — почала вона, і її голос став тихішим, м'якшим. — Вона рідкісна, бо вибирає для життя найнебезпечніші місця — скелі, де сильний вітер щомиті загрожує вирвати її з корінням, але незважаючи на крихкий вигляд, вона якось тримається за каміння. Знайти її вважається великим успіхом і добрим знаком. Якщо у квітки вдається вижити в таких умовах, то і в мене має вийти вижити у вашому світі.

Я відчув, як усередині щось тьохнуло. Вона не просила жалю, вона просто констатувала факт своєї незламності.

— Я тобі допоможу, якщо дозволиш, — впевнено відповів я.

Тірра повернулася до мене. Вона уважно вдивлялася мені в очі, ніби сканувала кожен закуток моєї душі, намагаючись зрозуміти, хто я — випадковий рятівник, черговий ворог чи той, кому справді можна довірити своє життя. Я намагався не відводити погляду, хоча під цим «рентгеном» ставало ніяково.

— Дозволю, — нарешті видихнула вона, — Але май на увазі, Ніку: квітка Тірра має не лише пелюстки, а й дуже гострі шипи.

— Я нещодавно в цьому переконався, — усміхнувся я і провів пальцем по розбитій губі.