Раді Вас бачити!

Тірра

Мабуть, я надто сильно вдарилася головою, або фіалкова отрута таки пошкодила мій розум. Інакше як пояснити те, що я сиджу й виливаю душу незнайомим людям? Для мене це залишалося загадкою.

Я коротко розповіла все: від самого дитинства до подій учорашнього дня. Було нестерпно важко знову переживати момент, коли я побачила бездиханне тіло батька, але коли Мері пригорнула мене до себе, як рідну дитину, всередині наче щось відтануло. Вперше за довгий час я не почувалася самотньою у власному горі. Вона запевнила, що моєї вини ні в чому немає, рано чи пізно це б сталося через його можливе божевілля і ненависть до батька, а не через мій сонний пилок. Стало трохи легше, але все одно частина провини на мені залишається, і з цим я буду жити все життя.

Можливо, я так реагую, бо ніколи не знала материнського тепла? Від цієї жінки віяло саме ним. Мені хотілося її співчуття та втіхи, як маленькій дитині. Вона права: тут я не правителька, а лише дівчина з купою проблем, тільки ці двоє можуть допомогти мені розплутати хоча б частину з них. Наприклад — як вижити в незнайомому світі. Без них я наче сліпе кошеня, покинуте посеред диких джунглів.

— Бідна дівчинка... — схлипувала тітка мені на плечі. — Я так співчуваю твоєму горю.

— Дякую, — ледь вичавила я, тримаючись з останніх сил, щоб не розридатися разом із нею.

— Давай ти поживеш у мене? — Мері взяла себе в руки й відсторонилася, серйозно дивлячись мені в очі. — Тебе не можна залишати саму. Нік буде цілими днями на роботі, а я завжди вдома. Я навчу тебе всьому.

— Ні! — різко вигукнув Нік. Ми з Мері аж здригнулися від несподіванки. — Тобто... я хотів сказати, що вже взяв невелику відпустку, щоб допомогти Тіррі освоїтися. Хай звикне спочатку до спокою лісу, перш ніж везти її до галасливого міста.

Нік помітно зніяковів під підозрілим поглядом Мері. Чого це він так розхвилювався? Невже він настільки не хоче, щоб я залишала його будинок? Ця думка чомусь зігріла мене. Хоча, залишатися з ним наодинці невідомо скільки часу, якось бентежно.

— Так, твоя правда, — нарешті погодилася жінка. — Їй ще зарано туди. Треба підготуватися.

— По мене можуть повернутися в будь-який момент, — додала я, остаточно переконавши Мері. — Мені краще залишатися ближче до порталу.

— Добре. Але я навідуватимуся час від часу. І ніяких заперечень, Ніколасе! — суворо відрізала тітка.

— Хіба я можу ослухатися тебе, тітонько? Мій дім — твій дім, — він грайливо вклонився.

— Не блазнюй, — відмахнулася вона від племінника, але я бачила, що вона задоволена. Я сиділа й насолоджувалася їхньою перепалкою. З ними точно не засумуєш. — А зараз я допоможу дівчині замовити одяг та взуття. Не ходити ж їй у чужому?

— Окей. Замовляй на моє ім’я, номер картки в тебе є. А я піду зателефоную на роботу, дізнаюся новини. — Нік підмигнув нам і швидким кроком зник на другому поверсі.

— Нік — хороший хлопець, але іноді поводиться як дитина. Двадцятивосьмирічна дитина, — скрушно похитала головою Мері, хоча в її голосі відчувалася беззаперечна любов до племінника.

Я мовчки усміхнулася і подивилася в бік сходів, де щойно зник чоловік. Своїм характером він мені чимось нагадував Нордана. Такий самий дотепний, добрий і легкий у спілкуванні, от тільки не настільки кремезний. Нордан на голову вищий за нього і набагато ширший у плечах — справжній воїн-скеля. Нік теж м’язистий, я встигла це помітити, але йому тут не потрібно бути живою стіною, що захищає від ворогів. В його світі сила, здається, вимірюється не мечем.

Ми з Мері схилилися над пласкою скляною дошкою, яку вона називала «планшетом». Вона почала показувати мені вбрання, і я була приголомшена: як у цьому світі примудрилися створити таку різну й різнобарвну тканину і помістити все це в цей предмет?

— Білизну теж потрібно вибрати. Не годиться ходити без трусиків у домі самотнього чоловіка. Хоча... Кого вони в наш час зупиняють? — Мері грайливо цокнула язиком, гортаючи на екрані зображення дуже відвертої, як на мене, спідньої білизни.

Я відчула, як мої щоки запалали. У моєму світі білизна була простою і зручною, а тут... ці клаптики мережива здавалися абсолютно безглуздими, але дуже гарними, не сперечаюсь.

Ми вже більше години додавали до «кошика», як висловилася Мері, неймовірну кількість одягу. Мені здавалося, що я стільки за все життя не зношу. На мої слабкі протести вона лише відмахувалася:

— Хто знає, скільки ти тут пробудеш? Раптом Нік захоче повести тебе до ресторану, а в тебе вечірньої сукні немає? Не можна ж іти до людей у його старих футболках!

Я лише зітхнула, дивлячись на безкінечний список речей. Сподіваюся, ці покупки не спустошать скарбницю Ніка повністю. Я не звикла бути комусь фінансовим тягарем, окрім батька, і думка про те, скільки золота (чи що там у них замість нього) коштують ці «хмарки» для ніг і шовкові сукні, змушувала мене ніяковіти. Але сперечатися з Мері було дорожче — вона нагадувала мені воєначальника, який збирає армію в похід, де замість мечів — підбори та парфуми.

— Що не підійде — повернемо. Нік із цим розбереться. А згодом ми з тобою виберемося до справжніх магазинів і там уже влаштуємо примірку наживо, — Мері сяяла від задоволення, натискаючи на екрані кнопку оплати.

Їй це заняття явно було до вподоби, а от я почувалася виснаженою не на жарт. У моєму світі я могла годинами переслідувати здобич або тренуватися, не відчуваючи такої втоми. Але цей день... він був надто насиченим, або я ще надто слабка після поранення, бо на регенерацію теж потрібні неабиякий сили, окрім магії.

Усе було іншим: звуки, запахи, навіть те, як люди тут спілкуються. Я ледь тримала очі розплющеними, слухаючи щебетання Мері про моду та фасони, принцип роботи цього планшета. Стільки інформації перемішалося в голові, що утворило один суцільний вир. Найбільше зараз мені хотілося просто заплющити очі й дати своєму тілу спокійно заснути, сподіваючись, що завтрашній ранок не принесе нових потрясінь.