Раді Вас бачити!

Тірра 

Цей чоловік дивний. Цей світ — ще дивніший. Немає магії, немає перевертнів... Як мені тепер повернутися додому? Як вирвати своє королівство з пазурів клятого Распена, Сейрів та лисів?

Від усвідомлення цієї нової реальності я ледь стримувала істерику. Але ні, я не буду плакати перед незнайомцем, тільки не перед ним. Нехай він залишить мене на кілька хвилин, щоб я могла вгамувати вихор думок у голові. Мене досі тримає на ногах лише шок: від кривавої бійні вдома, від цього незрозумілого світу, від вродливого напівголого чоловіка, який ніби хизується своїми м’язами. Він стверджує, що врятував мене... Ще й сніданок збирається готувати власноруч.

Це просто не вкладається в голові. Можливо, це все-таки сон? Марення перед смертю під стінами власного замку?

Якби ж то... Навряд чи моєї фантазії вистачило б, щоб уявити таку химерну кімнату, до якої він мене завів.

Вона сяяла. Жодного темного каменю, жодної холодної підлоги чи протягів. Я стояла босими ногами на білосніжній поверхні, яка виявилася... теплою. І після цього він сміє стверджувати, що в них немає магії? Підлога, що гріє сама по собі — це чисте чаклунство!

Стіни теж були сліпучо-білими, з витонченими золотавими смугами — гладенькі, без жодного натяку на пил чи плісняву. Ця кімната була величезною, навіть більшою, ніж ванна кімната в моїх власних покоях в палаці. З одного боку височіла кругла чаша ванни, в якій легко могли б уміститися троє. З іншого — дивна скляна шафа.

Саме до неї чоловік і підійшов. Він щось крутнув, і зі стелі цієї шафи раптом ринула вода, наче справжній літній дощ. Я мимоволі роззявила рота, спостерігаючи за цим дивом. Хоч би мій мозок витримав таку кількість потрясінь...

— Дивись, ось так вмикаєш гарячу воду, а ось так — холодну, — почав він пояснювати, вказуючи на блискучий металевий предмет, який слухняно рухався в різні боки. — Якщо тримати десь посередині, вода буде приємно теплою. Тільки не повертай кран до кінця в один бік, щоб не обпектися.

— Бочка десь на даху? Де ти зберігаєш стільки води? — запитала я, підозріло позираючи на стелю.

Нік ледь стримав смішок, але я вловила цей порух губ і зміряла його докірливим поглядом. Хотіла б я подивитися на нього, якби він опинився в моєму світі. Був би таким самим розгубленим, як дитина в темному лісі. А він ще й сміється…

— Вона тече по трубах прямо в будинок, я її ніде не зберігаю, — відповів він, намагаючись повернути обличчю серйозний вираз. — Можеш митися хоч годину, вода не закінчиться. Хіба що трапиться якась аварія, але це велика рідкість.

Я зробила вигляд, ніби все зрозуміла.

— Ось мило, губка, а он там — рушник, — він продовжував екскурсію цим білосніжним храмом чистоти. — У шухляді під дзеркалом лежить нова зубна щітка та паста. А я тим часом пошукаю тобі інший одяг. Моя сестра забила речами цілу шафу, тож щось та підберемо. 

Його слова про одяг мене трохи втішили, бо ці рожеві ведмеді — це вже занадто. Якби справжні ведмеді нашого світу побачили мене в такому вигляді, вони б розірвали мене на місці за таку образу їхнього роду.

— Ну все, залишаю тебе. Можеш замкнути двері, якщо боїшся. Одяг покладу на ліжко, а потім спускайся вниз. Я піду щось приготую. Клич, якщо буде щось незрозуміло, — він грайливо підмигнув мені, сліпуче усміхнувся і вийшов.

Чомусь моє серце затріпотіло швидше, а тілом розлилося дивне тепло, аж до кінчиків пальців на ногах. Я важко проковтнула клубок, що підступив до горла.

Заплющивши очі, я зробила глибокий вдих і повільний видих. Я впораюся. Я щось придумаю. А зараз мені справді потрібен цей «душ»... 

Я замкнула двері, як показав чоловік, і нарешті скинула з себе цей безглуздий пухнастий одяг. Акуратно склала його на стільниці біля раковини. Підняла очі й завмерла, побачивши себе в дзеркалі. Яке ж воно чітке! Я бачила кожну дрібницю на своєму обличчі: темні кола під очима від утоми, сліди бруду та кілька тонких шрамів, що залишилися після бою з лисами.

Я заплющила очі, намагаючись докликатися до своєї пантери, яка була незвично тихою від самого пробудження. Прислухалася... і нічого. Тиша. Вона ніби заснула глибоким, непробудним сном. Я спробувала перетворитися, напружила кожну жилу, чекаючи на знайомий жар трансформації, але нічого не вийшло. Це налякало мене до смерті. Навіть у три роки я з легкістю ставала звіром. А тепер — вперше в житті — я була безпорадною.

Це стало останньою краплею. Останнім ударом, який пробив мій захист. Я повільно опустилася на теплу підлогу й заплакала. Увесь шок, увесь біль від втрати батька, від жорстокої зради Распена, від втраченого дому й королівства — усе це виходило назовні разом із гарячими сльозами. І ще болісніше ставало від думки, що це я у всьому винна…

*****************

— З тобою все гаразд? — за якийсь час почула я голос чоловіка по той бік дверей. — Потрібна допомога?

— Ні! Все гаразд! — крикнула я, щосили намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Добре. Одяг я залишив. Чекатиму внизу, — відповів він. Як його звали? Нік, здається? Я почула, як тихо зачинилися двері в кімнаті.

Істерика вщухла. Я сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками, і лише зрідка тихо схлипувала. Треба негайно взяти себе в руки. Зрештою, я — королева. Батько роками гартував мій характер, а я вже вдруге за два дні хнюпаю, наче ніжна панянка. Я мала б вести армію в бій, а натомість сиджу голою дупою на теплій підлозі й реву.

Коллум не міг покинути мене тут назавжди. Він обов'язково знайде спосіб повернути мене. А якщо... якщо його і Нордана вбили тієї самої миті, коли я стрибнула в портал? Новий напад паніки почав підступати до горла, але я зробила глибокий вдих, силоміць заспокоюючи серце. Ні. З ними все добре. Вони встигли втекти, вони живі. Мають бути живі. 

Він відкриє портал, і я повернуся додому, щоб відібрати те, що в мене так безжально вкрали. Усе, окрім батька... А Распена... Распена я вб’ю власноруч. Повільно і без жалю. Я могла б кожного дня його поїти сонним пилком, але це не привід вбивати короля, та й взагалі жодну живу істоту. 

Ця думка повернула мені сили й окреслила план. Я не здамся. Шосте чуття підказує мені, що з моїми вірними друзями все гаразд, я почекаю. Більше мені нічого не залишається, окрім як вижити серед чужинців. 

Підвівшись і подивившись ще раз на себе у дзеркало, я заховала біль і емоції глибоко в душі, вони будуть заважати мені думати тверезо. Мої сльози нікому не допоможуть. 

Я підійшла до скляної споруди, з цікавістю оглядаючи її зсередини, й обережно ступила на теплу поверхню, зрушивши металевий важіль так, як показував Нік. На мене миттєво хлинула тепла вода. Я підставила обличчя під тугі струмені, міцно заплющивши очі. Вода огортала мене, наче невидима шовкова ковдра. Ниюче тіло поступово розслаблялося, а напружені нерви заспокоювалися під дією цих дивних, але неймовірно приємних відчуттів.

У голові був цілий рій думок. Мені потрібен план, щоб тримати розум холодним і більше не піддаватися емоціям. Я не маю права на слабкість. Нік хоч і здається безпечним, але повністю довіряти йому не треба. Так, він врятував мене, навіть покликав якусь родичку лікувати мої рани, але після зради Распена мені буде важко довіряти комусь ще. Окрім Нордана і Коллума. Тільки вони справою довели свою відданість, захищаючи мене ціною власного життя. Де б вони зараз не були, я маю вижити заради них.

Шлунок голосно нагадав про себе, бо я не їла вже цілу вічність. Хоч як приємно було ніжитися під теплими струменями, пора було вибиратися й іти до господаря будинку. Принаймні, варто було віддячити йому повагою за таку гостинність.

Я взяла рожеву губку і пляшку з густою рідиною, що пахла чимось неймовірно солодким, наче лісові ягоди в розпал літа. Налила трохи на губку й заповзялася відтирати брудне тіло — самі лише потоки води не могли впоратися з наслідками вчорашньої бійні. Намилившись добряче, я змила із себе запашну піну, перекрила кран і нарешті вийшла з цього «дива».

Рушник на дотик виявився неймовірним. У нас вони грубі й жорсткі, а цей — наче пухнаста пір’їнка. Цікаво, як тут сушать волосся? Жодного каміна чи хоча б печі я не помітила. Довелося старанно витирати пасма рушником, але вони все одно залишалися вологими й важкими.

У кімнаті на ліжку на мене справді чекав одяг. Це виявилися тонкі і неймовірно легкі штани сірого кольору й дивна широка сорочка з капюшоном, подібним до тих, що бувають у дорожніх плащах. Я помацала тканину — м’яка, піддатлива, але зовсім не тримає форми. Від зливи такий матеріал навряд чи врятує, то навіщо тут капюшон? Якась безглузда примха тутешніх кравців.

— Гаразд, зійде, — пробурмотіла я собі під ніс. — Усе краще, ніж рожеві ведмеді чи взагалі нічого. 

Штани сіли дивно — вони облягали ноги, але зовсім не сковували рухів, що було незвично після важких шкіряних обладунків. Сорочка ж виявилася такою просторою, що я майже в ній потонула. Я накинула капюшон, дивлячись у дзеркало: тепер я була схожа на якогось таємничого послушника або злодія, що ховається в тінях.

Вологе волосся неприємно лоскотало шию, але я лише вперто підняла підборіддя. Час виходити. Пора зустрітися з цим Ніком і нарешті дізнатися, на що він розраховує, тримаючи мене у своєму домі.