Раді Вас бачити!

Нік

Зайшовши в будинок, тітка по-хазяйськи попрямувала на кухню. Вона рухалася так впевнено, наче це був її власний дім, а не холостяцьке лігво племінника. Мері дістала глибоку тарілку, поставила її на стіл і витягла з сумки об’ємний термос.

Коли вона почала наливати прозорий, ще гарячий бульйон, аромат миттєво заповнив кімнату. М-м-м, цей запах... Я пам’ятаю його ще з дитинства. Мері завжди готувала його, коли доглядала за мною хворим, поки мати була в нескінченних відрядженнях. Можливо, медичної користі в ньому було не більше, ніж у звичайній воді, але на смак він був як саме дитинство — теплий і безпечний.

— Сідай, дитино, поїж, — звернулася вона до Тірри.

Я помітив, як моя гостя миттєво «взяла себе в руки». Вона більше не виглядала розгубленою дівчиною. Тірра випрямила спину, і в її рухах знову з’явилася та сама королівська грація, яку не могли приховати навіть старі кросівки моєї сестри. Вона кивнула Мері з вдячністю, яка була водночас і щирою, і стриманою. Ким же вона була вдома?

Я завмер біля одвірка, спостерігаючи за цією ідилією, зараз настане момент істини. Бульйон — це добре, але Мері не заспокоїться, поки не побачить, що з ранами. 

Тітка мовчала, поки Тірра не з’їла всю тарілку бульйону, а після її слів вдячності, почала свій допит.

— Як тебе звати, мила? — лагідно спитала Мері. Весь її вигляд випромінював медичну доброзичливість, яка за секунду може змінитися суворим діагнозом.

— Тірра, — впевнено відповіла вона, не відводячи погляду.

— Цікаве ім’я, ніколи такого не чула, — усміхнулася тітка. — А я Мері, називай мене просто так, без зайвих церемоній.

— Добре. Мені приємно познайомитись. І дякую, що піклувалися про мене вчора. Нік розповів, що це Ви обробляли мої рани, — сказала Тірра, кинувши на мене короткий, майже змовницький погляд.

— Це мій обов'язок на все життя, люба. Я тридцять років віддала лікарні, тож була рада допомогти, — лагідно відповіла тітка, а потім, різко нахмуривши брови, повернулася до мене. — Лихоманки не було? Ти міряв їй температуру вночі, як я казала?

— Так, тітонько, все за інструкцією. До самого ранку стежив, лихоманки не було, — відзвітував я, мимоволі витягнувшись у струнку, наче перед генералом.

— Добре, молодець. Але це не скасовує того факту, що ти попер поранену дівчину гуляти лісом! Що ви там забули? Кліщів? — Мері склала руки на грудях і вперлася в мене поглядом, від якого зазвичай зізнаються навіть у тому, чого не робили.

— Я не поранена, зі мною все добре. Не сваріть його, будь ласка, — втрутилася Тірра, намагаючись захистити мене, — Ми поїхали туди, щоб роздивитися те місце, де він мене знайшов.

— Тобто місце, де він тебе збив, чи не так? — примружилася тітка, миттєво вхопившись за ниточку.

— Не зовсім... — невпевнено відповіла Тірра.

— Що з тобою взагалі трапилося і як ти опинилася в лісі сама? — тітка Мері не збавляла обертів, продовжуючи свій допит. — Я не відстану, поки не дізнаюся правди. Раптом тут якийсь кримінал? Я повинна знати, до чого готуватися, якщо раптом щось піде не так.

Тірра на мить завагалася. Вона глянула на мене, ніби шукаючи останнього підтвердження нашої домовленості, а потім випрямилася так, наче на її плечах раптом з’явилася невидима королівська мантія. Її голос зазвучав інакше — глибше, владніше.

— Я не знаю, як ви сприймете цю інформацію... — почала вона, дивлячись Мері прямо в очі. — Мене звати Тірра Зорган. Я — правителька королівства перевертнів-пантер Атра-Валліс у світі Антеріон. Я потрапила сюди через портал, який створив наш королівський маг, щоб я могла врятуватися. І я впала з цього порталу прямо на машину Ніка.

Тітка Мері кілька разів кліпнула очима, переводячи погляд з Тірри на мене і назад. Потім взагалі зблідла. Її раціональний мозок досвідченого лікаря зараз намагався перетравити почуте: «королівство», «перевертні», «портал»... Це явно не вкладалося в жодну медичну картку, які вона бачила за тридцять років практики.

Я сам закляк на місці. Вона — королева перевертнів? Оце так поворот! Від кого ж вона так відчайдушно рятувалася, що покинула власний світ? У голові роїлися сотні питань. Тітка мовчала так довго, що я навіть злякався за її серце.

— Ти здаєшся... серйозною дівчиною... — Мері повільно підбирала слова, наче вони були зроблені з крихкого скла. — Але те, що ти кажеш... це ж повне безглуздя. Це просто неможливо.

— Це правда. І я можу це довести, — спокійно відповіла Тірра. — Ви ж самі бачили мої рани вчора вночі, Ви їх обробляли, а тепер дивіться, як працює регенерація перевертня.

Тірра піднялася зі стільця і впевненим рухом підняла край худі, оголюючи бік живота. Я мимоволі затамував подих. Там, де ще кілька годин тому зяяли жахливі рвані рани, на які було боляче навіть дивитися, тепер була бездоганно гладенька, ніжна шкіра. Жодної рани, жодного рубця, навіть синець зник, не залишивши по собі й тіні.

Тітка Мері подалася вперед, вона вивчала цю ділянку шкіри поглядом досвідченого хірурга. Її рука тремтіла, коли вона простягнула пальці, щоб торкнутися того місця, де вночі вона власноруч промивала рани.

— Це неможливо... — ледь чутно прошепотіла Мері. — Як? Як таке взагалі можливо?

Тітка виглядала так, ніби її власна реальність щойно розсипалася на друзки. Вона шукала логічне пояснення, але пальці відчували лише живе тепло і здорові тканини.

— Я б показала вам своє перевтілення в чорну пантеру, але зараз майже не відчуваю свого звіра, — м’яко пояснила Тірра, опускаючи край худі. — Вона наче в глибокій сплячці. Мабуть, це через те, що ваш світ позбавлений магії, яка живить нас. Та крихта сили, що в мені залишилася, проявляється лише так — швидким загоєнням ран.

Тірра зітхнула, і в її очах промайнула туга:

— Вибачте, що налякала вас, Мері. Я не хотіла завдавати клопоту, але правду приховати від Вас важко. Ви б все одно наполягли оглянути мене.

Я бачив, як тітка повільно опустилася на стілець. Її погляд був спрямований у порожнечу, а губи беззвучно ворушилися, наче вона перечитувала всі підручники з біології одночасно.

— А тепер — марш на диван! — через кілька секунд рішуче скомандувала Мері, підводячись зі стільця. — Там ти розповіси про себе абсолютно все. І без жодних заперечень!

Вона зупинилася біля дверей кухні й обернулася, зазирнувши Тіррі прямо в очі.

— Я розумію, що там, у себе, ти — королева, але то вдома. А тут ти — звичайна дівчина, яка потрапила в халепу. Тому я хочу знати кожну дрібницю. Тільки так я зрозумію, як тобі допомогти і як захистити. Розповідати нікому не буду, клянуся! Та мені і не повірять…

Тітка розвернулася і впевненою ходою попрямувала до вітальні. Її почуття обов'язку і материнський інстинкт явно виявилися сильнішими за шок від існування перевертнів.

Ми з Тіррою розгублено переглянулися. В її погляді я прочитав німе запитання: «Вона завжди така?». Я лише ледь помітно кивнув, мовляв: «Змирися, опір чинити марно». Ми мовчки, наче двоє школярів, яких викликали до директора, попрямували слідом за тіткою.