Раді Вас бачити!

Тірра

Підіймаючись сходами, я перебувала в дивному стані після такого незвичного сніданку. У Ніка справді залізне терпіння. Мені декілька разів хотілося відправити те дівчисько бігати години три без перепочинку, щоб вибити з неї зайву пиху. Хоча я не розуміла всіх нюансів їхньої розмови, головне вловила чітко: Нік зовсім не такий легковажний, яким намагається здаватися. Він — воїн свого світу, який здобув перемогу не мечем, а власною волею.

— Вибач за сестру. Її надто залюбили в дитинстві, — втомлено промовив він, щойно за нами зачинилися масивні двері кабінету.

Тут було гарно. Пахло папером, дорогою деревиною та чимось свіжим. Меблі з темного дерева виглядали надійно, а світлі стіни робили кімнату просторою. Нік важко впав на м’який диван, наче тільки зараз дозволив собі розслабитися після виснажливої битви з монстром.

Мою ж увагу прикував скляний ящик, вмонтований у стіну. У ньому, посеред прозорої води і зелених водоростей, плавало безліч маленьких різнокольорових рибок.

— Як гарно, — я підійшла ближче, заворожено спостерігаючи за їхніми швидкими рухами. — Вони наче живі самоцвіти. У нас схожі риби водяться лише в підземних озерах Антеріона, але вони сліпі й бліді, як смерть. А ці... вони сяють.

Я торкнулася пальцем прохолодного скла, і одна з рибок, яскраво-червона, як крапля свіжої крові, хитнула хвостом і сховалася в заростях.

— Ще вони чудово заспокоюють нерви, — додав Нік, спостерігаючи за тим, як я стежу за рибками.

— О так, заспокоїтися не завадило б, — усміхнулася я у відповідь, не відводячи погляду від цього маленького підводного світу. — Знаєш, як мій батько боровся з моїм довгим язиком?

Нік здивовано підняв брови, явно очікуючи почути про якісь особливі методи виховання.

— Я мала бігати всю ніч навколо замку в будь-яку погоду. Тож мовчати я навчилася швидко. Хоча, мушу визнати, іноді навіть біг під крижаним дощем не міг позбавити мене задоволення сказати якусь гидоту тому, хто мене бісив, — я тихо засміялася, згадуючи свої підліткові вибрики. — Добре хоч палицею не бив, як інших…

Сміх миттєво поступився місцем гіркому смутку. Я раптом згадала Распена. Його холод, його жорстокість, які тепер здавалися логічним продовженням того, як нас виховували. Мабуть, батько вибив тією палицею все добре, що могло колись бути в моєму «братові».

У кабінеті стало тихо. Нік підвівся з дивана, підійшов до мене і став поруч, дивлячись на акваріум. Я відчувала його тепло, і це допомагало відігнати привиди минулого.

— У нашому світі теж іноді хочеться відправити когось на пробіжку під дощем. Деякі також можуть бити палицею, — тихо сказав він, — Твій батько був суворим, Тірро, але це не привід для звірячого вбивства. Він міг просто піти.

Я здригнулася. Він здогадався, про кого я подумала. Його слова вдарили прямо в серце, і мене знову накрила хвиля пекучого горя. Як би я не намагалася відволіктися, занурюючись у знайомство з цим дивним новим світом, біль від втрати батька нікуди не зникав. Він пульсував десь під ребрами, нагадуючи про те, що моє минуле розбите на друзки.

Можливо, якби я помстилася Распену, якби відчула, як його кров холоне під моїм клинком, мені б стало легше? Та чи зможу я взагалі повернутися у свій світ, щоб здійснити це? А якщо й так… чи справді смерть «брата» зцілить мою душу? Чим тоді я буду відрізнятись від нього?

Сльози мимоволі потекли по щоках. Я не хотіла плакати, не хотіла здаватися слабкою перед цією людиною, але зараз гребля моєї витримки просто прорвалася.

Нік не відвернувся. Він не почав виголошувати пустих промов про те, що «все мине». Він просто зробив крок ближче, обережно розвернув мене до себе обличчям і обійняв.

Це були не просто обійми — це була тиха обіцянка захисту, єдине, чого я зараз потребувала більше за помсту. Його руки були сильними й надійними, а від самої його присутності віяло таким спокоєм, якого я ніколи не відчувала.

— Не стримуй їх, — прошепотів він мені в маківку. Його голос вібрував десь глибоко в моїх думках. — Іноді навіть найсильнішим воїнам потрібно змити цей бруд із серця.

Я заплющила очі, вдихаючи його запах — суміш кави, свіжості та чогось суто його, чоловічого. Дозволила собі хвилину слабкості в цьому тихому кабінеті, під розмірений плескіт води в акваріумі, у його теплих обіймах. Мій світ залишився десь за межами реальності, загублений між зірками, але тут, у цій кімнаті, я вперше відчула, що мені не обов'язково нести цей нестерпний тягар наодинці. Я не сама.

Сльози, які я так довго стримувала, тепер вільно змочували його одяг. Нік не ворушився, лише трохи міцніше притиснув мене до себе, ніби намагався закрити собою від усього болю, що переслідував мене з Антеріона. У цей момент я зрозуміла: він не просто допомагає мені вижити в цьому світі — він допомагає мені знову знайти себе.

За дверима кабінету було чутно кроки Емілі, але зараз мені було байдуже. Усе, що мало значення, було тут — у цій тиші, яка нарешті принесла мені першу дещицю миру.