Раді Вас бачити!

Тірра

Я знову прокинулася від кошмарів. Скроні пульсували, а в очах усе ще стояв оскал Распена, який укотре намагався вбити мене уві сні. Проте, розплющивши очі, я побачила не стіни рідного палацу чи темне небо Антеріона, а чужу світлу кімнату. Отже, вчорашній день не був плодом моєї уяви чи маренням від отрути. Я справді тут.

Я повернула голову до великого вікна. Небо на горизонті тільки-но почало світлішати — сонце цього світу лише готувалося зійти. Вдома я завжди прокидалася на світанку, і хоч зараз я була не вдома і жодних державних обов’язків у мене не лишилося, спати більше не хотілося.

Раптом до мене дійшло... Я ж заснула вчора прямо біля Мері, ще до вечері! Це що ж виходить, Нік мене, як маленьку дитину, переніс сюди на руках? О боги, як же соромно. 

Цікаво, він дивився, як я сплю? Чув, як я, можливо, щось бурмотіла уві сні? Слину хоч не пускала? Від цієї думки щоки зрадницьки запалали. 

Треба негайно вмитися і привести себе до ладу. А ще краще — вийти у двір і розім’яти м'язи. Мені ще додому повертатися, тож дозволити рокам виснажливих тренувань піти нанівець було б помилкою. Я повинна бути сильною, повинна бути витривалою.

Навіть у цьому дивному, на перший погляд спокійному світі, розслаблятися не варто, бо невідомо, які випробування чекають на мене далі. 

Я тихо підвелася з ліжка. Кожна клітина тіла вимагала руху. Якщо мій звір спить, я маю працювати за двох у людській подобі. Тренування — це те єдине, що залишалося незмінним, незалежно від того, в якому світі я перебуваю.

Умившись, я знайшла свої старі речі. Вони були трохи брудні, але для тренування підійде. Псувати чужий одяг мені не дуже хочеться. Я вийшла з кімнати і намагалася рухатися якомога тихіше. Не хотілося розбудити Ніка раніше часу. Мій план був простим: швидка розминка, кілька кіл навколо будинку та імітація бою. Тільки так я зможу повернути собі відчуття контролю над власним тілом і життям.

Але тихий вихід провалився. Як тільки я відчинила вхідні двері, будинок буквально вибухнув пронизливим, нелюдським писком.

— Твою ж магію! — вигукнула я, закриваючи вуха руками.

Цей звук волав на весь дім, проникаючи прямо в мозок. Це не був крик звіра чи бойовий клич, це було щось механічне, штучне і неймовірно болюче для мого тонкого слуху. Я відскочила від дверей, шукаючи джерело звуку, але здавалося, що кричали самі стіни.

Через секунду я почула гучні кроки на другому поверсі.

— Тірро! Стій! — голос Ніка звучав заспано, але в ньому відчувалася паніка.

Він злетів сходами вниз, на ходу вдягаючи сорочку без рукавів, і підскочив до маленької панелі на стіні. Кілька швидких натискань — і благословенна тиша знову запанувала в домі.

Нік важко дихав, дивлячись на мене здивованими очима. Його волосся було розпатлане, і він виглядав таким сонним і милим. Я задивилася так, що забула що щойно сталося. Виникло дурне бажання занурити руку у це світле волосся, але його питання привело мене до тями.

— Ти що... куди ти зібралася в таку рань? — запитав він, намагаючись заспокоїти власне серцебиття. — Ти ледь не викликала сюди наряд поліції.

— Я хотіла тренуватися, — я насупилася, відчуваючи провину і роздратування одночасно, — Чому твій дім кричить на мене? Хіба я не можу просто вийти на вулицю?

— Я на ніч ставлю захист на будинок, — відповів він, помітно розслабляючись. — Охорони в мене немає, я живу один серед лісу, тож хоч щось має зупиняти непроханих гостей. Ну, знаєш, грабіжників чи надто цікавих сусідів.

— Я не знала... вибач, що розбудила, — ніяково промовила я. У цю мить я почувалася як нашкодивша дитина, яка випадково розбила улюблену вазу господаря.

Нік усміхнувся без тіні роздратування, лише з легким сонним прищуром. Мій погляд знову затримався на ньому. Мені дуже подобалося його кумедно розпатлане волосся, а домашня сорочка, яка висіла на широких плечах, робило його вигляд ще гарнішим, ніж учора. І моє дівоче серце почало гупати трохи сильніше, ніж зазвичай. Трясця! Що це зі мною? Вчора він мене настільки не хвилював… Мабуть шоковий стан та виснаження не давали волю таким не потрібним на даний момент почуттям.

— Та нічого, я все одно збирався скоро вставати, — він підійшов до дверей і відчинив їх, пропускаючи всередину свіже лісове повітря. — Але ти справді зібралася тренуватися в такому стані? Ти вчора так рано заснула.

Я знову почервоніла від згадки про те, що він ніс мене на руках, міцно притискаючи до себе, але вирішила не піднімати цю тему. Лише випрямила спину, відчуваючи, як у грудях закипає звична впертість. Треба гнати геть ці недоречні думки. Сама собі дивуюся. Ніколи зі мною такого не було. Стрес дійсно впливає на роботу мозку.

— У моєму світі кажуть: «Якщо ти можеш стояти — ти можеш битися. Якщо не можеш стояти — бийся лежачи». Тренування — це не забаганка, Ніку. Це єдине, що відокремлює живу правительку від мертвої.

Нік уважно подивився на мене. У його погляді читалася повага, змішана з чимось схожим на азарт.

— Слушна думка. Дай мені п'ять хвилин, я складу тобі компанію. 

Він зник нагорі, що дало мені змогу трохи привести свої думки до ладу, й повернувся рівно через п'ять хвилин у вільних штанах та взутті, схожому на те, що він вручив мені ще вчора.

Ми вийшли у двір. Ранкова прохолода миттєво прогнала залишки сну та заспокоїла серцебиття. Повітря пахло сосновою хвоєю і вогкою травою. Я почала з розминки — звичні рухи, розтяжка, випади. М’язи відгукувалися приємним болем.

А потім знову з’явилися ці тортури мого власного тіла наді мною. Спочатку Нік просто стояв і заворожено спостерігав за моєю розминкою. Від його погляду, що повільно ковзав по моїй фігурі, по тілу пройшла така гаряча хвиля, ніби я знову ковтнула тої клятої отрути, тільки цього разу ефект був... приємним. Я кілька разів збилася з ритму, ледь не заплутавшись у власних ногах. Схаменувшись, Нік почав робити свої вправи, старанно розглядаючи кору найближчої сосни. Дихати стало значно легше, хоча повітря між нами все ще здавалося густим.

Він рухався напрочуд технічно, хоча його рухи були якимись «чистими», наче він готувався не до смертельного бою, а до виступу перед богами.

— Пропоную легкий біг, а потім... — він усміхнувся, стаючи в бойову стійку, від чого його біцепси напружилися так, що я на мить забула, як заплющувати очі. — Перевіримо, чи настільки гострі твої «шипи», як ти обіцяла.

Ми побігли вглиб лісу. Я навмисно задала високий темп, чекаючи, що він почне задихатися, але Нік тримався впевнено. Його дихання було рівним. Цей світ міг здаватися спокійним, але люди в ньому точно не були беззахисними. Ну один точно, інших я поки не бачила, крім Мері. Але вона точно не подолає такий шлях.

Зупинившись на сонячній галявині, я розвернулася. Моє серце калатало — чи то від бігу, чи то від того, як сонячні зайчики грали на його вологому від поту плечі.

— Ти теж у своєму світі воїн? — запитала я, намагаючись повернути собі впевненість, хоча голос трохи зрадницьки тремтів. — Твоєму тілу і витривалості можуть позаздрити навіть гвардійці Антеріону. І те, як ти заблокував мої випади там, в твоїй кімнаті... Я зрозуміла ще тоді, що ти не нападав у відповідь не через слабкість, а тому, що просто не мав мети завдати мені шкоди.

Нік коротко засміявся, витираючи чоло тильним боком долоні. Цей жест виглядав так невимушено-сексуально, що я мимоволі затримала погляд на його руках.

— Ні, я не воїн. Я фітнес-тренер.

Я вигнула брову, намагаючись розібрати це дивне слово на частини. Помітивши моє нерозуміння, він усміхнувся ширше. 

— Це щось на кшталт наставника, — пояснив він, і його голос став оксамитовим. — Я вчу людей правильно володіти своїм тілом. Допомагаю комусь позбутися зайвого, а комусь — наростити силу. А бойові мистецтва... це було моїм хобі. Такою собі розвагою у вільний час.

— Розвагою? — я мало не поперхнулася. — Ти вивчав мистецтво ламати кістки голими руками просто щоб згаяти вечір?

— Для дисципліни... і захисту, — він зробив крок до мене, і в мене вже вкотре перехопило подих. Так і задихнутися не пізно. 

Тепер він стояв зовсім поруч, буквально в метрі. Я відчувала жар, що виходив від його нагрітого бігом тіла, і легкий запах чистого поту та хвої. — У нашому світі ми боремося не з лисами, а з власною лінню. Але принципи ті самі: контроль, дихання, баланс.

— Отже, ти вчиш людей виживати у власному тілі... — повільно промовила я.

Щоки пекли так, наче я занадто близько підійшла до багаття. Його близькість бентежила значно сильніше, ніж я очікувала. Погляд мимоволі сповз на його губи, а потім знову на ці нестерпно блакитні очі. Він дивився так, ніби намагався мене причарувати. Чи він уже це зробив раніше? Бо як інакше пояснити, що мої коліна стали м’якими, як розварений овоч?

Ми стояли мовчки десь із хвилину, просто витріщаючись один на одного. З цього дивного заціпеніння нас вивів різкий крик ворони над головами. Нік глибоко вдихнув і помітно стиснув кулаки, ніби теж намагався опанувати себе.

— Ну що, додому? — спитав він і криво посміхнувся.

— Так, — тихо буркнула я і рвонула в бік будинку.

Я бігла попереду, не чекаючи на нього, бо ще пара секунд таких «глядалок», і я б точно сама його поцілувала. О боги, Тірро, де твій контроль? Невже він пішов у сплячку разом із пантерою? Раніше я думала, що звір робить мене дикою, а виявилося, що він просто стримував мої людські заскоки. Або просто в моєму світі не було чоловіків, які б турботливо готували млинці і дивились на тебе, як на Богиню, а не як голодний звір на шматок м'яса…

Дихай, Тірро, просто дихай. І не обертайся!