Раді Вас бачити!

Тірра

Не знаю, навіщо я вирішила влаштувати ці бої. Мабуть, хотілося скинути напругу, яка вже почала тиснути мене до землі. Біг ніяк не допоміг позбутися цього бісячого відчуття в грудях. А коли мене щось бісить, я зазвичай йду гамселити мішки з соломою, але в Ніка їх не було, то чому б не натовкти боки саме йому? Я сподівалася: якщо я його переможу, то цей напад симпатії мине сам собою.

Він виявився дійсно вправним бійцем, хоча я відчувала, що він піддається. Що це? Думає, що я слабка, чи просто боїться зробити мені боляче?

Перемогу, зрештою, здобула трава. Вона ніби навмисно підставила нам підніжку, не давши мені жодного шансу розчаруватися в Ніку. Результат виявився прямо протилежним моєму задуму. Я сиділа на ньому, відчуваючи кожним м'язом твердість його тіла. Його губи були надто близько.

— Один-нуль, Ніколасе, — прошепотіла я.

Це було потрібно мені самій — переконати себе, що він програв, щоб хоч якось придушити божевільне бажання нарешті відчути його губи на своїх.

— На користь вологої трави, — прохрипів він у відповідь.

На мить світ навколо нас просто завмер. А потім мене накрив майже істеричний сміх. Все те солодке збудження миттєво зникло, залишивши після себе лише приємне тепло від нашого щирого реготу з цієї безглуздої ситуації. 

Поява сестри Ніколаса була настільки неочікуваною, що мій сміх обірвався, наче обрізаний лезом. Я миттєво підхопилася на ноги. Вся та легкість і тепло, що щойно були між нами на траві, випарувалися, поступившись місцю моїй звичній бойовій зосередженості.

Я стояла нерухомо, вивчаючи дівчину-підлітка. Вона була гарною, неймовірно схожою на Ніка: те саме світле волосся, ті самі великі блакитні очі. Але на цьому подібність закінчувалася. Якщо погляд Ніка випромінював тепло, яке мимоволі змушувало мене розслаблятися, то від неї віяло крижаним холодом. Цей погляд пронизував до кісток, наче зимовий вітер у горах Антеріона.

Я відчула, як м'язи знову напружилися. У моєму світі навіть діти могли бути небезпечними, якщо в їхніх очах жив такий холод. Незважаючи на її юний вік, інтуїція підказувала: з цією дівчиною треба бути вкрай обережною.

— Треба міняти замки на воротах, — ледь чутно пробурмотів Нік, піднімаючись із землі й обтрушуючи траву. Потім він перевів погляд на дівчину і вже голосніше, з явним роздратуванням, додав: — Емілі, якого біса ти тут робиш? Ще й так рано?

— Сьогодні субота, вирішила провести вихідні з любим братиком. Ти що, не радий бачити єдину сестричку? — вона миттєво зробила ображене обличчя, але я бачила: це лише гра. Мала маніпуляторка!

— Не бреши. Що вже сталося? Ти зазвичай у вихідні спиш до обіду, — Нік склав руки на грудях.

Я мовчки спостерігала, намагаючись зрозуміти правила їхньої взаємодії. Дівчина цокнула язиком і закотила очі з таким виглядом, ніби пояснює прості речі нетямущій дитині.

— Вчора батько сказав, що зранку буде розмова про моє майбутнє навчання. Вже їх була сотня, не менше! Я втомилася про це слухати, тому встала раніше за нього й на таксі втекла до тебе. Але бачу, що я завадила вам займатися... чимось, — вона презирливо махнула рукою в мій бік, навіть не намагаючись приховати зневагу. — До речі, хто це і чому вона так кринжово виглядає?

Я відчула, як пальці мимоволі стиснулися в кулаки. «Кринжово»? Не знаю, що це означало, але тон не залишав сумнівів, що це була образа. Її погляд, холодний і оцінюючий, ковзнув по моїх шкіряних обладунках, затримуючись на шнурівці та потертостях. У своєму світі я б уже поставила її на коліна за таку зухвалість, але тут я була гостею.

Я глянула на Ніка. Мені було цікаво, як він захистить свою територію… і мене.

— Емілі, притримай язика, — осік її Нік, і в його голосі прорізалися загрозливі нотки. — Це Тірра. Вона моя гостя, і її вигляд — це не твоя справа.

— Гостя? У такому латекс-стайлі? — Емілі видала короткий саркастичний смішок.

Нік важко зітхнув і потер перенісся. 

— Ще слово — і ти забудеш дорогу сюди. Дай свій телефон, я чув, як ти зробила фото, — прогарчав Нік. Його голос змінився миттєво, ставши жорстким і владним.

— Нічого я не робила! — Емілі нахмурила брови й демонстративно сховала руки за спину.

— Ніякої машини на вісімнадцятиріччя, — спокійно відповів Нік, хмикнувши.

— Ти обіцяв! — обурено вигукнула дівчина.

— Я передумав, — хижо усміхнувся він, простягаючи руку долонею догори.

Емілі мить вагалася, пропалюючи брата поглядом, у якому читалося бажання спопелити його на місці. Але все ж підійшла й поклала на його долоню скляний прямокутник, схожий на вчорашній планшет, тільки менше. Нік щось зосереджено натискав у цій штуковині, а потім повернув її власниці.

— Готово. А тепер давай спочатку, як цивілізована людина. Що треба казати, коли звертаєшся до людей, прийшовши до них додому і побачивши незнайому особу? — повчальним тоном промовив Нік, знову склавши руки на грудях.

Емілі похмуро глянула на нього, потім перевела погляд на мене. Їй це явно не подобалося, а я вже ледь трималася, щоб не розсміятися з цього дивного знайомства. У моєму світі зухвалість лікували по-іншому, але метод Ніка здавався не менш ефективним.

— Доброго ранку! Вибачте, що без попередження. Мене звати Емілі, я молодша сестра Ніка, — вона вичавила з себе майже привітну усмішку, хоча очі залишалися холодними.

— Молодець. Знайомся, Емілі, це Тірра, вона моя важлива гостя, — сказав Нік і подивився на мене з такою щирою усмішкою, що я мимоволі усміхнулася йому у відповідь. 

— Приємно познайомитися! — так само награно привітно промовила дівчина.

— Мені теж, — відповіла я спокійно.

Хоч вона мені й не дуже сподобалася, я вирішила виявити милосердя. Зрештою, побачити брата в такій позі зранку з чужинкою — це справді стрес для непідготовленого розуму. Ще й мій одяг, який дуже відрізняється від одягу цього світу, міг викликати якісь неправильні асоціації.

— Ходімо снідати. Тітка Мері вчора приготувала гору їжі й наказала все з’їсти. Вона перевірить, — засміявся Нік, наче щойно не був злим, як дикий пес.

— Тітка Мері приїжджала, щоб тобі готувати? — Емілі витріщилася на брата так, ніби в нього виросла друга голова.

— Не мені, для Тірри, — відповів він як про щось цілком природне. Очі Емілі стали ще більшими. — Годі балакати, йди в дім. Нам ще треба в душ після тренувань.

Дівчина кинула на мене підозрілий погляд і рушила вперед. Нік затримався, підійшов ближче до мене й тихо прошепотів:

— Якщо Мері довіряти можна, то цій скалці в дупі — ні. Хоч вона моя сестра, але язик у неї довший за мій робочий тиждень. Намагайся менше з нею розмовляти, прикинься, ніби в тебе горло болить. Говорити буду я.

— Добре, зрозуміла, — я кивнула й видала хрипкий кашель. Нік тихо засміявся, і цей звук пройшовся приємним лоскотом по моїй спині.

— Я спробую відправити її додому якнайшвидше. Нам ще треба почати твій «курс виживання» у нашому світі, — він підмигнув і, як справжній джентльмен, запропонував мені свою руку. — Ходімо, моя люба гостя, сніданок зачекався.