Раді Вас бачити!

Тірра

Після вечері я ще довго не могла заснути, перекидаючись із боку на бік на м’яких простирадлах. Реакція Ніка на мою розповідь про майбутнє... вона його зачепила. Я бачила, як потемніли його очі, відчувала, як напружилося повітря між нами. Він ревнує? Чи йому стало гидко від усвідомлення того, що я не зовсім людина?

Можливо, для нього я — лише дикий звір, який випадково набув людської подоби. Це все одно, що в моєму світі олень раптом почав би говорити: ми могли б дивуватися йому, але навряд чи вважали б рівним собі, а тим паче — парою. Це справді важко уявити, тому я його розумію. Але від цього розуміння в грудях не ставало легше.

«Досить», — наказала я собі, дивлячись у темряву. Треба змусити себе не реагувати на Ніка як на чоловіка. Відтепер він лише мій вчитель, і крапка. А вчителі мене ніколи не приваблювали, якими б вродливими вони не були. Мені все одно повертатися додому, де чекає інше життя та інший чоловік. Навіть якщо це буде не Нордан, то хтось інший, обраний радою кланів. Ми з Ніком не пара в жодному із світів. Краще ігнорувати цю дивну тягу зараз, аніж розривати серце потім. 

Наступного ранку мене розбудили дивні звуки: щось настирливо гуло й шурхотіло за дверима. Одягнувши новий спортивний костюм, я обережно вийшла з кімнати.

В кінці коридору я побачила жінку років сорока п’яти: низенька, руденька, з короткою стрижкою, одягнена в чорну уніформу. Вона водила по підлозі якоюсь штуковиною з довгою палицею. Ця дивина ревла так, наче всередині неї бився розлючений демон. Мої бідні вуха хотіли згорнутися в рулет.

Я не встигла сховатися — жінка підняла погляд. Побачивши мене, вона на мить заціпеніла від подиву, але вже за мить на її обличчі розквітла приємна, відкрита усмішка. Вона щось натиснула, і в будинку нарешті настала тиша.

— Вибачте, я не хотіла Вас будити! — промовила вона винуватим голосом. — Я була впевнена, що містер Мейкерс на роботі й удома нікого немає. Я Синтія, хатня робітниця.

Я змусила себе розслабити плечі й випрямити спину, повертаючи собі спокійний стан.

— Нічого страшного, Синтіє, я вже давно не сплю. Я Тірра, гостя Ніка. Приємно познайомитись, — відповіла я ввічливо.

Синтія зміряла мене цікавим поглядом, і в її очах промайнуло щось, що змусило мене ніяковіти.

— Тірра... яке незвичайне ім'я. Містер Мейкерс рідко приймає гостей. Я б сказала, що ніколи, крім його сестри. Отже, Ви особлива дівчина, — Синтія хитро підморгнула мені, і в цьому простому жесті було стільки натяків, що мої щоки знову зрадницьки спалахнули.

— О, навряд чи, — пробурмотіла я, відчуваючи, як серце починає вибивати тривожний ритм. — Я дійсно тільки гостя, нічого більше. Вибачте, не буду заважати.

Я розвернулася і майже бігом кинулася назад до своєї кімнати. Я втекла, як боягуз із поля бою, аби тільки ця жіночка не встигла навигадувати ще чогось або, що гірше, не змусила мене саму повірити в ці вигадки.

Зачинивши двері, я притулилася до них спиною. Дихання було важким.

— Нічого більше, — повторила я собі, як закляття, притискаючи долоні до гарячих щік. Але голос Синтії все ще звучав у вухах.

Я швидко вмилася, сподіваючись, що холодна вода остудить не лише обличчя, а й думки. Поки я витиралася рушником, у коридорі почувся низький голос Ніка. Він про щось розмовляв із Синтією — короткі фрази, приглушений сміх. Я застигла, дослухаючись до вібрацій його голосу, і не встигла зробити й кроку до дверей, як у них коротко постукали.

— Тірро, снідати йдемо? — пролунало з того боку.

Я глибоко вдихнула, наче перед стрибком у крижану воду, і відчинила двері. На порозі стояв Нік.

Мій план «вважай його просто вчителем» розлетівся на тисячу дрібних скалок у ту ж секунду. На ньому була проста біла футболка, яка так щільно облягала його тіло, що кожен рух м’язів під тканиною ставав очевидним. Його волосся було вологим, кілька пасом неслухняно спадали на чоло, а в очах ще не згасла ранкова м'якість.

Я просто завмерла. Нік виглядав таким... відкритим і водночас неймовірно привабливим у цій своїй домашній простоті.

— Доброго ранку. Пішли, я щось приготую, — він тепло усміхнувся, і ця посмішка остаточно вибила ґрунт у мене з-під ніг.

— Доброго. Добре, — ніяково промовила я, намагаючись не дивитися на те, як натягується тканина на його плечах, коли він розвертається.

Я йшла за ним по коридору, відчуваючи себе полонянкою, яка добровільно йде за своїм загарбником. Його вигляд порушував усі мої кордони, які я так ретельно вибудовувала вночі. Яка різниця хто я і звідки? Що чекає в майбутньому? Зараз, у цьому вузькому коридорі, існував лише запах його гелю для душу, тепло, що виходило від його тіла, і моє серце, яке зрадницько відмовлялося вважати його «просто вчителем».

Синтія вже на кухні мила підлогу, але побачивши нас разом, знову хитро всміхнулася. Я зрозуміла: сьогоднішній сніданок буде ще одним випробуванням для моєї витримки.