Раді Вас бачити!

Вони взяли смолоскип. Горнан і Кийлен одночасно піднесли полум’я до своїх корінців. Як свічки, вони спалахнули, але не так, як мало б горіти звичайне дерево. Вогонь був білим, майже прозорим, а дим, що здійнявся з них, був густим і важким. І тоді це сталося.

Дим не піднімався вгору, як звичайний, а, здавалося, шукав шлях. Він обвивав їхні пальці, піднімався до облич, просочувався у все навколо. Кийлен зробив вдих, навіть не усвідомивши цього. Його груди миттєво стиснуло. Вогненний дим увірвався в легені, змушуючи його захлинутися, кашляючи. Горнан, кашлянувши, різко відступив, але було запізно — бо теж вдихнув проклятий туман. Запаморочення. Земля пішла з-під ніг. Світ поплив, розчиняючись у хвилях світла і тіні. Кийлен відчув, як час навколо зміщується. Коріння біля скель віддалилося на кілька кроків, ніби їх відкинули назад у реальності. Він кашлянув ще раз, намагаючись позбутися цього відчуття. Зір прояснився, але все виглядало… інакше. Горнан усе ще стискав у руках догорілий корінець, ошелешено дивлячись на нього.

— Що це було…? — прохрипів він, важко дихаючи.

Брати стояли на тремтячій землі, усе ще відчуваючи дивний вплив диму, що розчинявся в повітрі. Їхні груди важко підіймалися, легені горіли від невидимого вогню, а серця калатали, як у звіра, загнаного у пастку.

Горнан першим оглянувся навколо.

— Корниле? — покликав хрипким голосом.

Ніхто не відповів. Лише відлуння його голосу розтануло серед коріння та скель.

— Глафіро? — додав, сподіваючись почути хоча б її різку відповідь.

Тиша.

Кийлен звів погляд. Небо над ними було важким і темним, хмари висіли низько, неначе велетенські тіні, що спостерігали за ними. Лише блідий серп місяця, який ще не встиг сховатися за хмарами, кидав кволе світло на схил гори.

— Де вони? — пробурмотів Кийлен.

Але відповіді не було. І тут, серед глухої тиші, вони почули звук. М’яке, тремтяче мичання лося. Горнан здригнувся. Він повернув голову в той бік, звідки долинув звук — десь за уламками скель.

— Це… лось? — пробурмотів.

— Авжеж лось, — буркнув Кийлен, все ще намагаючись прийти до тями.

Звук повторився — жалібне, майже дитяче мичання.

— Лавре! — різко гукнув Кийлен. Його голос був гострим, як удар ножа по крижаній поверхні. — Що ти там робиш? Йди звідти!

Звуки раптом обірвалися. І за мить з темряви почувся глухий стукіт копит по камінню. Велична постать Лавра, яку вони чекали побачити, не з’явилася. Натомість зі скель метнулося щось значно менше. Мале лосеня, худорляве й перелякане, виринуло з тіні. Його великі очі блищали від страху. Воно, здається, не розуміло, звідки пролунав голос, але сам крик Кийлена його налякав до глибини душі. Тварина різко відскочила назад, зачепилася за каміння і миттю її тонкі ноги зісковзнули вниз. Лосеня зірвалося. Кийлен та Горнан лише встигли вдихнути, перш ніж воно, захитавшись, спробувало встати, але було надто налякане й незграбне. І перш ніж вони встигли щось зробити, воно побігло. Не в їхній бік. Не назад на безпечне місце. А просто до лісу.

— Ні! — вигукнув Горнан, ступаючи крок уперед.

Та було пізно. Лосеня вже зникло серед темних стовбурів, і тільки звук його стрімкого бігу ще лунав між деревами, поки й він не розчинився серед нічної глушини.

Кийлен і Горнан стояли серед нічного мороку, ще не встигнувши оговтатися від того, що сталося з лосеням. Їхні серця все ще калатали від несподіванки, але тепер перед ними постало нове питання: що робити далі?

— Треба повертатися, — сказав Кийлен. Його голос був твердим, хоч і тихим.

— Вгору? — здивовано перепитав Горнан.

Кийлен кивнув.

— Якщо ми знову пройдемо через печеру, можливо, дим дійсно покаже нам шлях. Щось змінилося. Ми маємо повернутися і знайти Арінтайла та Принца.

Вони рушили швидко, повертаючись до печери. Каміння, що ще недавно загрожувало обвалом, тепер виглядало так, наче його ніколи не торкалася рука руйнації. Кожна тріщина, кожен уламок, який вони залишили за собою, зник. Стіни знову були гладкими, міцними, неначе час повернувся назад і затер їхній слід.

— Це… неможливо, — прошепотів Горнан, торкаючись холодної кам’яної поверхні.

— Це диво… — сказав Кийлен, зачаровано розглядаючи стіни.

Вони рухалися обережно, ступаючи майже безшумно, і, пройшовши певний шлях, почули відлуння голосів. Один з них був низьким і сповненим гніву.

— Ти жалюгідна тварина! Ти думав, що можеш піти?!

Кийлен і Горнан обмінялися швидкими поглядами й, пригнувшись, прослизнули за виступ, звідки відкривався огляд на камеру, де вони колись вже були.

Посеред кімнати, освітленої тьмяними смолоскипами, стояв Імгар. Його очі палахкотіли люттю, обличчя було перекошене в презирливій гримасі. Він схопив Принца за комір його зношеного, забрудненого лахміття й сильно вдарив його об підлогу.

Принц був худий, змучений, із заплаканими очима, але чомусь виглядав ніби набагато молодше. Він не пручався. Його тіло вкрите синцями, руки дрібно тремтіли, а ноги ледве тримали його вагу. Коли він відкрив рот, його слова були нерозбірливі, наче ще не навчився добре говорити.

— Я… не дам тобі… — бурмотів, ковтаючи звуки, ніби не міг до ладу висловитися.

Імгар зареготав.

— Що ти не даси мені? Що в тебе ще залишилося? Гідність? Життя?

Він підняв ногу і з силою вдарив Принца в груди, змушуючи його знову впасти.

Кийлен відчув, як у нього стислося серце. Горнан теж зціпив зуби, мало не вихопившись зі схованки, але Кийлен зупинив його жестом. І тоді сталося щось незрозуміле.

Принц лежав, ледве дихаючи, але в його очах майнув слабкий, майже божевільний блиск.

— Гадаєш… ти мене… знищив? — шепотів він. Слова лунали дивно, ніби дитина намагалася повторити чужу мову.

Імгар нахилився, щоб почути його краще. І в цю ж мить щось змінилося. Принц здригнувся — його тіло напружилося… а тоді просто впало бездиханним. Імгар дивився на нього, розгублений.

— Що за…

Він опустився на коліно, схопив Принца за плечі й трусонув, але тіло було неживим. Очі залишилися широко відкритими, проте в них більше не було ані болю, ані страху, ані навіть життя. Імгар випустив тіло, відступивши на крок.

Брати дивилися, затамувавши подих, але Принц був не там, де його тіло. Вони побачили його лише мить — маленька постать, змучена, з брудним волоссям, промайнула далеко в коридорі… і зникла. Імгар цього не помітив. Він стояв над трупом, ще більше ненавидячи те, що залишилося від Принца.

А брати розуміли — щось сталося, щось неможливе. Принц помер… але водночас — утік.

Брати залишалися в укритті, поки Імгар не пішов. Його важкі кроки відлунням розходилися по коридорах, і кожен удар чобота по каменю здавався їм оглушливим. Врешті-решт, він зник у темряві, а навколо запала тривожна тиша.

— Зараз, — тихо прошепотів Кийлен, і вони почали рухатися.

Вони йшли обережно, майже безшумно, прокрадаючись коридорами, поки не дісталися місця, де мав бути Принц.

Але печера, яку вони знайшли, була іншою. Вона мала ті ж сталактити, що звисали зі стелі, і великий отвір угорі, крізь який пробивалося блякле світло зірок. Проте все інше було не таким. Тут не було ні слабої підлоги з мотлоху, ні слідів старого багаття, ні будиночка. Печера була порожньою. Окрім однієї маленької фігури, що сиділа у кутку, притиснувшись до стіни.

Принц. Він тремтів, обійнявши худі коліна руками, і виглядав ще більш наляканим, ніж у той момент, коли вони бачили його з Імгаром. Його очі були розширені, обличчя — бліде. Та здавався зовсім дитиною і не тільки через зріст. Щось у його погляді говорило, що той не розуміє, що відбувається. Кийлен зробив крок уперед.

— Привіт, — тихо промовив.

Принц здригнувся. Кийлен спробував усміхнутися, хоча сам не був упевнений, чи це зараз доречно.

— Я Кийлен, — сказав він. Його голос лунав м’яко, майже лагідно. — Я твій брат. Ти пам’ятаєш мене?

Принц не відповів. Його очі метушливо бігали від Кийлена до Горнана, потім назад до Кийлена. Кийлен сів навприсяд, щоб не виглядати таким високим.

— Все добре. Ми не зробимо тобі боляче, — запевнив спокійно.

Горнан теж зробив крок уперед, але Кийлен жестом зупинив його.

— Він наляканий, дай йому трохи часу, — прошепотів повільно.

Принц трохи розтулив губи, ніби хотів щось сказати, але потім швидко стулив їх і затремтів ще сильніше. Серце Кийлена нагадувало про себе важкими ударами.

— Ми прийшли за тобою, — додав він, майже благаючи. — Ми заберемо тебе звідси. Ти більше не будеш тут сам.

Принц все ще мовчав. Проте в його очах промайнуло щось… якесь слабке визнання, майже згадка. Кийлен сподівався, що це означає, що він не зовсім втратив брата.

Горнан стояв позаду, спостерігаючи за всім, що відбувалося. І відчував щось дивне, щось, що не вкладалося в загальну картину. Кийлен говорив із Принцом, намагався його заспокоїти, переконати, що вони разом, що він не сам, але щось було не так.

Горнан стояв, як вкопаний. У нього всередині наростало незрозуміле, липке відчуття тривоги. Спочатку це було як слабкий поштовх, як ледь помітний шепіт на задвірках його свідомості, але з кожною миттю воно зростало, перетворюючись на щось нестерпне, щось, що кричало всередині нього: «Подивись уважніше!».

Він мружився, вдивляючись у постать Принца. Його худорляве, майже крихітне тіло тремтіло від страху. Одяг — старий, подертий, але не той, що був на Принцові, якого вони знали. Великі, темні очі блищали вогкістю, але не лише від страху — вони ще були дитячими. Дитячими. Горнан відчув, як щось стиснулося в його грудях.

Його погляд перескочив на печеру. Ці стіни… Вони були не такими, як раніше. Тут не було старих тріщин, не було слідів кіптяви від смолоскипів. Сталактити звисали зі стелі, і в їхніх формах теж було щось не так — вони здавалися менш зношеними, гострішими, ніби час ще не встиг їх стерти. Не було слідів дракона…

Горнан повільно перевів погляд на Принца. Серце закалатало дико, немов у клітці. «Ні… Ні, це неможливо». Він роззирнувся ще раз, намагаючись знайти хоча б одну знайому деталь, яка могла б заперечити це жахливе усвідомлення, яке повзло до нього немов холодний змій. «Це не він». Його шлунок стиснувся в тугий вузол. Тоді знову глянув на хлопчика і раптом побачив його ніби вперше. Малий. Надто малий. Тонкі ручки, ще трохи незграбні, як у дитини, що тільки починає звикати до власного тіла. Коліна подряпані, бруд під нігтями, обличчя забруднене пилом.

Принц… Але не їхній Принц. Волосся на потилиці стало дибки. Кров відступила від його обличчя. Його пальці з силою стиснулися, ніби намагалися втриматися за реальність, що вислизала крізь нього. Голова запаморочилася, в очах потемніло. «Як?! Як це можливо?!» Жах прокотився його хребтом крижаною хвилею. Він відчув, як все його тіло пронизав холодний, звірячий страх. Не страх перед ворогом, не страх перед битвою — це було гірше. Це був страх перед тим, що зламалося саме поняття реальності. І намагався заговорити, але слова застрягли в горлі.

Кийлен щось говорив до хлопчика, а Горнан стояв і не міг поворухнутися. Він лише дивився, дивився і не міг відірвати погляду. Це не їхній час. Це не їхній Принц. Його погляд перескочив на Кийлена.

— Кийлен, — тихо, але твердо мовив.

Кийлен не звернув на нього уваги — він і далі говорив до Принца, намагаючись встановити зв’язок.

— Кийлен! — повторив Горнан голосніше.

Той нарешті глянув на нього.

Горнан важко ковтнув і сказав те, що вже зрозумів:

— Це не той Принц, якого ми знали. Це… це малий Принц.

Кийлен здивовано зиркнув на хлопчика, потім знову на Горнана.

— Що ти маєш на увазі?

Горнан вдихнув, намагаючись зібратися з думками.

— Поглянь на нього. Це ж дитина. Це не той Принц, якого ми знайшли. Це Принц… але малий! І печера теж інша, — він повільно перевів погляд на стіни, а потім знову на Кийлена. — Час повернувся назад. Ми в минулому.